Розділ двадцять перший 16 страница

- Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.

- Вони завеликі, то я нащепав на розпал, - сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. - Рубаю дрова - добра зарядка.

- Як ти себе почуваєш?

- Мабуть, кращого годі й сподіватися, - відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.

- Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.

Джонні кивнув головою.

- Операції...

- Джонні...

Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання - все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.

- Що?

- Ти пригадуєш... про обручку? Він кивнув головою.

- Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.

- Он як? - Він анітрохи не здивувався.

- Викинула й ні слова не сказала Уолтові. - Вона труснула головою. - Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.

- Забудь, та й годі.

Вони стояли на сходах веранди лицем одне до одного. Щоки в Сейри палали, та очей вона не опустила.

- Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, - сказала вона просто. - Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.

- Сейро... - почав був він і замовк.

Ніяк не знав, що казати далі.

Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.

- Атож, - провадила Сейра. - Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.

- Сейро, ти не повинна...

- Ні, повинна, - заперечила вона. Голос її став низький і напружений. - Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. - Вона благально подивилася на Джонні. - Ти мене розумієш?

- Так, здається, розумію.

- Я люблю тебе, Джонні, - сказала вона. - І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска - то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу... - Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. - Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. - Голос її затремтів, очі дивилися вниз. - Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?

- Так, - мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.

- Не при Денні, - сказала вона. - Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. - Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум’янці паморочили Джонні голову. - Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив... - Голос її знову затремтів і мало не урвався. - Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.

Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.

- І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.

- Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. - Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. - Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?

- Ні, - відказав він з усмішкою. - Але можемо спробувати.

Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.

- Він спатиме, - мовила вона.

Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.

Вони балакали про всякі малозначущі речі - квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен...

- Ану, глянь на нього, - сказала Сейра, киваючи на Денні.

Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.

Сейра видобула із заднього сидіння “пінто” складану колиску.

- Покласти його на веранді? - спитала вона в Джонні. - Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.

- На веранді йому буде добре, - сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.

- Спи, малий, - звеліла вона.

Він усміхнувся до неї і одразу заплющив очі.

- Оце так просто? - спитав Джонні.

- Оце так просто, - підтвердила Сейра. Тоді підступила до нього, обняла руками за шию, і він виразно почув, як під сукнею тихенько зашелестіла шовкова білизна. - Поцілуй мене, Джонні, - тихо мовила Сейра. - Я п’ять років чекала, поки ти знов мене поцілуєш.

Джонні обняв її за стан і ніжно поцілував. Уста її розтулилися.

- Ой Джонні, - сказала вона, уткнувшись йому в шию. - Я так люблю тебе.

- І я люблю тебе, Сейро.

- Куди ми підемо? - спитала вона, відступаючи на крок. Тепер її очі були глибокі й темні, як смарагди. - Куди?

Він розіслав на горищі сараю, просто на сіні, вицвілу армійську ковдру, стару, але чисто випрану: Повітря на горищі було тепле й духмяне. Десь над ними, під самою покрівлею, зашаруділи й защебетали потривожені ластівки, та скоро вгамувалися. З невеличкого запорошеного віконця було видно будинок і веранду. Сейра протерла шибку й виглянула вниз, на Денні.

- Все гаразд? - спитав Джонні.

- Так. Тут краще, ніж у домі. А то було б наче... - Вона здвигнула плечима.

- Наче ми вплутали й батька?

- Так. А це тільки наше.

- Наше особисте.

- Наше особисте, - погодилася Сейра. Вона лежала на животі, трохи повернувши вбік обличчя на вицвілій армійській ковдрі й зігнувши ноги в колінах. Одну по одній скинула туфлі. - Розстебни мені сукню, Джонні.

Він укляк біля неї і потяг униз змійку. Гї звук здався дуже різким серед незворушної тиші. Сейрина спина над краєм білої сорочки була кольору кави з молоком. Джонні поцілував її між лопатками, і Сейра здригнулася.

- Сейро... - прошепотів він.

- Що?

- Я мушу щось тобі сказати.

- Ну?

- Під час одної з операцій хірург помилився й відрізав мені геть усе.

Сейра стукнула його кулаком по плечу.

- Ой Джонні, тобі все жартики, - сказала вона. - А ще в тебе був приятель, що зламав собі хребет на ярмарковій круговерті в Топсемі.

- Точно, - підтвердив він.

- Ну ще б пак, - мовила Сейра. Її рука, ніжна, як шовк, легенько ковзнула вниз по його тілу. - Та ні, не схоже, щоб вони тобі так уже зашкодили, - сказала вона. - Аж ніяк. Може, перевіримо?..

Духмяний запах сіна. Час неначе зупинився. Шорсткі дотики грубої армійської ковдри, ніжні дотики Сейриної плоті, ось вона тут, уся як є. Поринати в неї - однаково що поринати в давню мрію, якої ти ніколи не забував.

- О Джонні, любий... - її голос дзвенів від збудження, долинаючи наче звідкись іздалеку.

Вона палко відповідала на його пестощі. Її волосся дотикалось йому до пліч та грудей, обпалювало шкіру. Він занурив обличчя в ту гарячу темно-русяву пітьму й розчинився в ній.

Солодко пахне сіном, час немов стоїть на місці. Шарудить груба ковдра. Тихенько порипує старий сарай, наче корабель на осінньому вітрі. Крізь шпарки в покрівлі просотуються десятки ясних промінчиків сонячного світла, підхоплюють дрібненькі порошинки сіна, і ті порошинки танцюють і кружляють у повітрі...

Потім вони сиділи біля віконця й дивилися вниз на подвір’я. Сейра натягла сукню просто на голе тіло й на хвильку пішла. Джонні лишився сидіти сам, ні про що не думаючи, тільки з приємністю спостерігаючи крізь віконце, як вона з’явилася внизу на стежці, наче менша на зріст, як перейшла подвір’я і піднялась на веранду.

Нахилилася над дитиною, поправила укривальця. Тоді рушила назад, і вітер куйовдив її волосся й грайливо шарпав поділ сукні.

- Він спатиме ще з півгодини, - сказала вона, повернувшись на горище.

- Он як? - усміхнувся Джонні. - То, мабуть, і я посплю.

Сейра наступила босою ногою йому на живіт.

- А ти не поспиш.

І все почалося знову... А потім скінчилось.

- Сейро...

- Ні, Джонні. Нічого не кажи. Вже час.

- Я тільки хотів сказати, яка ти гарна.

- Справді?

- Дуже гарна, - тихо мовив він. - Люба Сейра...

- Ми все своє відшкодували? - спитала вона.

Джонні всміхнувся:

- Усе, що могли, Сейро.

Повернувшись додому з Вестбрука, Герб нібито й не здивувався, побачивши Сейру. Він привітався, розхвалив малого й дорікнув Сейрі за те, що не приїздила з ним раніш.

- У нього ваше волосся й форма обличчя, - зауважив Герб. - Гадаю, і очі ваші будуть, коли перестануть мінятися.

- Аби тільки розум мав батьків, - сказала Сейра. Поверх голубої вовняної сукні на ній був фартух.

Надворі сідало сонце. Ще хвилин двадцять - і смеркнеться.

- А знаєте, куховарити в нас діло Джонні, - сказав Герб.

- Я не міг нічого вдіяти. Приставила ножа до горла.

- Ну, може, так воно й на краще, - всміхнувся Герб. - Бо що б ти не зробив, усе смакує, як оте франко-американське спагетті.

Джонні запустив у батька журналом, і Денні тоненько, пронизливо засміявся, так що сміх його розсипався по всьому будинку.

“Невже він здогадався? - запитував себе Джонні. - Мабуть, усе написано в мене на обличчі”. А потім, коли батько шукав у комірчині під сходами коробку із старими іграшками Джонні, що їх не дозволяв Вірі роздаровувати, у Джонні сяйнуло: “Певно, таки все розуміє”.

Вони сіли до столу. Герб спитав у Сейри, що робить у Вашингтоні її чоловік, і вона розказала про нараду, на яку поїхав Уолт, де мали розглядати вимоги індіанців повернути їм їхні землі. А взагалі, сказала вона, коли республіканці отак збираються, то головним чином з’ясовують, куди дме вітер.

- Більшість політиків, з якими спілкується Уолт, вважає, що, коли наступного року замість Форда висунуть Рейгана, це означатиме смерть партії, - розповідала Сейра. - А якщо Велика Давня Партія помре, то Уолт не зможе балотуватися в сімдесят восьмому році на місце Білла Коуена, коли той поведе боротьбу за крісло в сенаті, в якому тепер засідає Білл Хатауей. Герб дивився, як Денні зосереджено наминає шаржову квасолю, один по одному перемелюючи стручки своїми шістьма зубенятами.

- Не думаю, що Коуен чекатиме аж до сімдесят восьмого року, щоб потрапити в сенат. Він уже наступного року виступить проти Маскі.

- Уолт каже, що Коуен не такий дурний, - заперечила Сейра. - Він почекає. А Уолт гадає, що й сам він уже не довго чекатиме своєї нагоди, і я починаю йому вірити.

Після вечері вони перейшли до вітальні і про політику вже не говорили. Дивились, як Денні грається старими дерев’яними автомобільчиками й ваговозиками, що їх змайстрував для свого малого сина більш як двадцять п’ять років тому ще молодий тоді Герб Сміт. Ще молодий Герб Сміт, чоловік міцної добродушної жінки, яка іноді випивала ввечері пляшечку пива “Чорна етикетка”. Чоловік, що не мав у чуприні жодної сивої волосинки й покладав великі надії на сина.

“Таки розуміє, - думав Джонні, посьорбуючи каву. - Знає він чи не знає, що було сьогодні вдень між мною і Сейрою, підозрює чи не підозрює, що могло б бути, але розуміє головне: все це облуда.. Ні змінити, ні поправити нічого не можна; єдине, що можна, - це спробувати змиритися. Сьогодні вдень ми з нею довершили шлюб, якого ніколи не було. Ї ось увечері батько грається зі своїм онуком”.

Він згадав Колесо Фортуни - як воно сповільнює хід, зупиняється.

Свій номерочок. Усі програють.

До серця підступила туга, гнітюче почуття безвиході, але Джонні відігнав їх геть. Не час було розкисати, і він не давав собі попуску.

Десь о пів на дев’яту Денні почав вередувати, не слухатись, і Сейра сказала:

- Ну, люди, нам час їхати. Дорогою до Кеннебанка посмокче з пляшечки. Милі зо три проїдемо - і вгамується. Дякую за гостинність. - її блискучі зелені очі на мить зустрілися з очима Джонні.

- Це ми вам маємо дякувати, що навідали нас, - мовив Герб, підводячись. - Правда ж, Джонні?

- Правда, - озвався Джонні. - Ходімо, Сейро, я віднесу до машини колиску.

Біля дверей Герб поцілував Денні в маківку (при цьому той так ухопив його носа у свій пухкий кулачок і так стис, що в старого аж сльози виступили), а Сейру в щоку. Джонні поніс до червоного “пінто” складану колиску, і Сейра дала йому ключі, щоб він умостив її на задньому сидінні.

Коли він усе зробив, Сейра вже стояла біля передніх дверцят і дивилася на нього.

- Ми взяли від цього дня все, що могли, - сказала вона й ледь помітно всміхнулась. Але очі її надміру блищали, і Джонні зрозумів, що вона ладна ось-ось заплакати.

- І то непогано, - мовив він.

- Ми будемо зустрічатися?

- Не знаю, Сейро. Чи треба?

- Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?

- Так, дуже просто.

Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.

Він почув дух її волосся, чистого й запашного.

- Бувай здоровий, - прошепотіла вона. - Я думатиму про тебе.

- На все добре, Сейро, - сказав він і торкнувся пальцем її носа.

Вона повернулась і сіла за кермо машини - ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. “Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в “пінто””, - подумав Джонні.

Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше - що це не так уже й важить.

Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.

- Приємно було знов побачити Сейру, - сказав Герб. - Ви з нею... - Він на якусь, майже невловну, мить завагався. - ...добре провели час?

- Так, - відповів Джонні.

- Вона ще приїде?

- Ні, не думаю.

Вони з батьком дивились один на одного.

- Ну що ж, може, це й краще, - нарешті промовив Герб.

- Еге ж. Може, й так.

- Колись ними грався ти, - сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. - Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.

Він брав їх одну по одній, крутив у руках, розглядав і складав у коробку. Спортивний автомобільчик. Бульдозер. Поліційний фургончик. Пожежна машина, з якої злізла майже вся червона фарба, там, де її хапало мале рученя. Герб відніс їх назад до комірчини і сховав.

Після того Джонні цілих три роки не бачив Сейри Хезлітт.

Розділ шістнадцятий

Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав - на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті.

День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю.

У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер “Ньюсуїк” і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова “Всепроникний погляд” і зупинився на півдорозі.

То була третя сторінка журналу за минулий тиждень. Угорі привертала око “викривальна” історія про симпатичного коміка з детективного телесеріалу: як виявилося, його двічі виключали зі школи (двадцять років тому) і один раз заарештували за зберігання кокаїну (шість років тому). Просто-таки сенсаційна новина для американських хатніх господарок. Далі йшла зернова дієта, фото якогось вундеркінда і розповідь про чудесне зцілення в Лурді десятирічної дівчинки від церебрального паралічу (“Лікарі не знають, що сказати!” - переможно сповіщав заголовок). А внизу сторінки була обведена олівцем статейка без підпису під заголовком: ““Ясновидець” із Мену зізнається в шахрайстві”.

“Всепроникний погляд” завжди вважав за потрібне не тільки давати читачам найвичерпніші відомості про екстрасенсів, яких уперто ігнорує так звана “велика преса”, а й викривати шахраїв і дурисвітів, що й досі стоять на заваді офіційному визнанню паранормальних явищ.

Один з таких недавно сам зізнався в шахрайстві нашому кореспондентові. Цей так званий “ясновидець”, Джон Сміт із Паунела, штат Мен, заявив нашому кореспондентові: “То був хитрий трюк з метою оплатити мої лікарняні рахунки. А якби мені ще пощастило зробити книжку, я б зміг розквитатися з усіма боргами й пожити кілька років собі на втіху. Нині люди вірять чому завгодно, то чом би й мені не урвати ласий шматок?” І Сміт цинічно посміхнувся.

Завдяки “Всепроникному погляду”, який завжди застерігав своїх читачів, що на одного справжнього ясновидця припадає по два дурисвіти, ласого шматка Джонові Сміту тепер не бачити. І ми знов повторюємо свою обіцянку сплатити 1000 доларів кожному, хто наведе неспростовні докази, що викриють того чи того з наших славнозвісних екстрасенсів як шахрая.

Дурисвіти й шахраї, стережіться!”

Джонні прочитав ту статейку двічі, не помічаючи снігу, що сипав усе рясніше. І несамохіть посміхнувся. Атож, недремна преса не полюбляє, коли якийсь провінційний мужлай спускає її зі сходів. Він засунув журнальну сторінку назад у конверт і поклав його в кишеню до іншої пошти.

- Ну що ж, Дісе, - мовив він уголос, - сподіваюся, ти ще досі ходиш у синцях.

Батько сприйняв це не так добродушно. Прочитавши статейку, він з огидою припечатав журнальний аркушик до кухонного столу.

- Тобі слід притягти того сучого сина до суду. Це ж не що інше, як наклеп, Джонні. Злонавмисна мерзенна брехня.

- Цілком з тобою згоден, - відказав Джонні. Надворі було темно. Тихий сніг, що падав цілий день, на вечір перейшов у справжню зимову хурделицю. Вітер свистів і завивав навколо острішшя. Під’їзну дорогу вкрили хвилясті снігові дюни. - Але при нашій з ним розмові не було свідків, і Діс це чудово знає. Тільки його слово проти мого.

- Йому навіть не стало духу підписатися під цією брехнею, - не вгавав Герб. - Ти поглянь: “наш кореспондент”! А хто він такий, той кореспондент? Назвіть його мені, ось чого я хочу!

- Можеш тільки хотіти, - посміхаючись, сказав Джонні. - Це однаково що підійти на вулиці до найлихішого хулігана, приліпивши собі до гепи табличку: “Ану, наддай мені чимдуж!” Вони тобі справжнісінький хрестовий похід влаштують, витягнуть усе це на першу сторінку і так далі. Ні, дякую. Як на мене, то вони зробили мені добру послугу. Я не хочу кар’єри ясновидця, не хочу повідати людям, де їхні дідусі ховають свої цінні папери чи хто виграє чвертьфінал у Скарборо. Або візьми оту лотерею. - Серед новин, які найдужче вразили Джонні, коли він вийшов із коми, було те, що в Мені, та й доброму десятку інших штатів, стали легально проводити грошові лотереї. - За останній місяць я одержав шістнадцять листів від людей, що хочуть знати, на який номер випаде головний виграш. Це просто маячня. Навіть якби я міг сказати, - а я не можу, - то що б їм це дало? У цій лотереї однаково не вибереш собі потрібного квитка, а мусиш купувати що є. Та листи все йдуть.

- Не розумію, яке це має відношення до отієї брудної писанини?

- Якщо люди вважатимуть, що я дурисвіт, то, може, дадуть мені спокій.

- А-а, - мовив Герб. - Тепер розумію. - Він запалив люльку. - Тобі воно весь час було не до душі, правда ж?

- Так, - відповів Джонні. - Ми з тобою ніколи не розводилися на цю тему, і мені було хоч трохи легше. А то всі інші люди начебто заповзялися тільки про це й говорити.

Та річ була не тільки й не стільки в тому, що людям кортіло поговорити, це ще не так бентежило б Джонні. Але щоразу, як йому траплялося зайти до найближчої крамниці купити лимонаду чи хліба, дівчина-продавщиця намагалася так узяти в нього гроші, щоб не торкнутись його руки, і в очах її він непомильно бачив запопадливість і переляк. Батькові знайомі при зустрічі не подавали йому руки, а вітально змахували нею в повітрі. У жовтні Герб найняв одну місцеву школярку, щоб вона раз на тиждень прибирала в домі. Та через три тижні вона, нічого не пояснивши, перестала приходити - певно, хтось у школі сказав їй, у кого вона прибирає. Здавалося, на кожного, хто хотів, щоб Джонні доторкнувся до нього, щось повідав, виявив свій незвичайний хист, було двоє таких, що вважали його ніби за прокаженого. І тоді Джонні згадував, як дивилися на нього оті медсестри в лікарні, коли він сказав Ейлін Мегон, що у неї в домі пожежа, - як сороки на телефонному дроті. Згадував і телерепортера, що після несподіваного повороту прес-конференції сахався від нього й підтакував кожному слову, аби тільки Джонні не торкнувсь його рукою. І те, і те було ненормальним.

- Ні, ми про це не говорили, - погодився Герб. - Може, тому, що воно навертає мене на думку про твою матір. Вона була така певна, що цей дар... чи як його назвати... дано тобі не просто так, а на якесь діло. І часом я запитую себе, чи не мала вона рації.

Джонні знизав плечима.

- Єдине, чого я хочу, це жити нормальним життям. Поставити хрест на всій тій чортівні. І якщо цей нікчемний пасквіль мені допоможе, тим краще.

- Але ти й досі здатен на оте? - запитав Герб, пильно дивлячись на сина.

Джонні пригадався один вечір на минулому тижні. Вони з батьком дозволили собі нечасту при їхньому сутужному бюджеті розкіш повечеряти поза домом і поїхали до “Коулової ферми” - чи не найкращого ресторану в окрузі, де завжди було повно людей. Вечір видався холодний, а ресторанна зала зустріла їх теплом і веселим затишком. Джонні взяв свою і батькову куртки й поніс до гардеробної, і от, коли він, шукаючи вільних гачків, провів рукою по одежі, що там висіла, у його свідомості перебігла ціла низка напрочуд виразних відчуттів. Таке траплялося з ним не часто; якогось іншого дня він міг би хвилин по двадцять тримати в руках кожну річ і нічого не відчути. Ось жіноче пальто з хутряним коміром. Його власниця крутила роман з одним із чоловікових партнерів за покерним столом, страшенно боялася викриття, але не знала, як з тим усім покінчити. Чоловіча джинсова куртка, підбита овчиною. Її власник теж потерпав - але за брата, якого тиждень тому покалічило на будові. Штормівка якогось хлопчика: його бабуся в Даремі тільки сьогодні подарувала йому транзисторний приймачик, і він аж чортом дихав на батька, що не дозволив узяти його з собою сюди. А ще одна річ - просте чорне пальто - вкинула Джонні в холодний жах і враз відбила йому весь апетит. Власник того пальта помалу божеволів. Поки що він зберігав нормальний вигляд - навіть дружина нічого не підозрювала, - але його світосприйняття дедалі дужче потьмарювали параноїчні привиддя. Коли Джонні доторкнувся до того пальта, йому здалося, ніби він втрапив рукою в гадюче кипіло.

- Так, здатен, - коротко відказав Джонні. - Але з біса хотів би бути нездатним.

- Ти правду кажеш?

Джонні знову згадав оте просте чорне пальто. Він тоді ледь колупав виделкою їжу, а сам усе роздивлявся по залі, намагаючись вирізнити в тому велелюдді власника пальта, - але марно.

- Так, - мовив він. - Правду.

- Тоді забудьмо про все це, - сказав Герб і ляснув сина по плечу.

Минуло близько місяця, і все начебто забулося. Джонні з’їздив до Клівз-Мілза на збори вчителів, що мали стати до роботи з другого півріччя, а заразом одвіз деякі речі в своє нове помешкання - трохи замале, проте цілком придатне до житла.

Він поїхав батьковою машиною, і коли вже був майже готовий вирушити, Герб запитав його:

- А ти не боїшся? Дороги, машин?

Джонні похитав головою. Останнім часом спогади про катастрофу турбували його дуже рідко. А як з ним і має щось статися, то однаково станеться. Глибоко в душі він був певен, що блискавка не вдарить знов у те саме місце, отож навряд чи йому суджено загинути в автомобільній катастрофі.

І справді, довга подорож минула спокійно, без будь-яких пригод, та й на зборах панувала зичлива, мало не домашня атмосфера. Усі його давні колеги, що й досі працювали в школі, підходили й бажали йому всілякого добра. Та він не міг не помітити, що за руку привіталися лише кілька чоловік, та й в очах багатьох йому ввижалися настороженість і ляк. Їдучи додому, Джонні переконував себе, що, мабуть, усе те тільки гра його уяви. А як і ні, то що ж... у цьому навіть є щось кумедне. От якби вони читали “Всепроникний погляд”, то знали б, що він дурисвіт і його зовсім нема чого боятися.

Після тих зборів він не мав у Клівз-Мілзі ніякого діла, отож довелося повернутись у Паунел і чекати, поки настануть і закінчаться різдвяні канікули. Бандеролі з речами надходити перестали, так наче хтось поставив невидиму перепону (“Ось вона, сила друкованого слова”, - сказав Джонні батькові). Натомість посипалися гнівні, здебільшого анонімні, листи й листівки від людей, що, як видно, вважали себе персонально обдуреними.

“Тобі місце в Пеклі! за підлий намір пошити в дурні наші Американські Штати! - говорилося в одному з типових послань. Воно було написане на зім’ятому аркуші поштового паперу з емблемою готелю “Рамада” й відправлене з Йорка, штат Пенсільванія. - Ти всього паскуда Фокусник і брудне смердюче лайно. Дякую журнал, що він вивів тебе на чисту воду. Соромно, Сер! Святе Письмо говорить, простого грішника вкинуть у Вогнене Озеро і він там згине, а Брихливий Пророк горітиме вічно й навічно!!! Це ти Брихливий Пророк продав свою Бесмертну Душу за жменьку паршивих доларів. То я кінчаю цей лист і надіюсь для твого добра ніколи не здибати тебе на вулицях твого Рідного Міста. Підписую - Друг (Господа Бога, а не твій, Сер!)”.

За двадцять днів після тієї статейки у “Всепроникному погляді” Джонні отримав десятки зо два приблизно таких самих листів. Кілька заповзятливих людців запропонували Джонні своє партнерство. “Я був асистентом циркового фокусника, - вихвалявся один такий, - і за іграшку витягав стару шльондру з корсета. Якщо ви готуєте якийсь телепатичний трюк, я стану вам у великій пригоді!”

Потім потік листів припинився, так само як перед тим потік пакунків та бандеролей. Одного дня наприкінці листопада Джонні заглянув у скриньку, і вже втретє вона була порожня. Він повернув назад, і раптом йому пригадалося давнє пророцтво Енді Уорола: для кожного американця настане день, коли йому випаде п’ятнадцять хвилин слави. Як видно, його, Джонні, п’ятнадцять хвилин випали та й згинули, і ніхто не радів з цього дужче, ніж він сам.

Та, як показали дальші події, радіти було зарано.

- Сміт? - запитав голос у телефонній трубці. - Джон Сміт?

- Так. - Голос був незнайомий, але той чоловік не помилився номером. Дивно - адже батько ще три місяці тому зняв їхній номер з довідкової служби.

Було 17 грудня, і в кутку вітальні вже стояла ялинка, міцно заклинена в старій хрестовині, яку Герб збив ще в ті часи, коли Джонні був зовсім малий. Надворі йшов сніг.

- Моє прізвище Беннермен. Шериф Джордж Беннермен із Касл-Рока. - Чоловік прокашлявся. - Я хотів би... ну, можна сказати, я маю до вас одну пропозицію.

- Де ви взяли мій номер?

Беннермен знову прокашлявся.

- Ну, почну з того, що оскільки йдеться про поліційну справу, я міг би просто довідатись у телефонній компанії. Але мені дав його один ваш знайомий. Лікар на прізвище Вейзак.

Поиск по сайту: