Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Українська культура в другій половині 60-80-х років



 

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався утисками та переслідуваннями багатох видатних майстрів культури. З 24 серпня до 4 вересня 1965 р в Україні було заарештовано 25 ″шістдесятників″, з них 7 − у Львові. У середині квітня на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений український художник Опанас Замеваха. На захист заарештованих В.Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. уперше засуджений на три роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’ясованих обставин загинула художниця А.Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман ″Собор″ (1968р.).

У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на Україні і утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’явився ″Лист творчої молоді Дніпропетровська″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії її держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. У 70-х роках опозиційний національно-культурний рух в Україні переріс у правозахисний. У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мову. У 1976 р. дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, поетеса Н.Світлична, письменник І.Кандиба. У виданій спілкою декларації підкреслювалось, що у своїй роботі вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.

Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республиці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984–1985 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60–70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. − з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освітнього рівня населення України (84 % зайнятого населення).

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім.Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Крім того, в Києві створена перша в історії людства ″Енциклопедія кібернетики″ (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок в розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов, М.Янгель, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції – так званому ″валу″ приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних навиках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10 % , в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі, обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України приїжджий з Росії науковець, академік АН УРСР П.В.Копнін) розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Але в часи П.Ю.Шелеста (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, які переросли в подальші переслідування ″українського націоналізму″ адміністрацією В.В.Щербицького (був заміною П.Ю.Шелеста), мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. В цей час у республиці діяло 88 театрів, натомість у Франції – більше 600, у Німеччині – близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. чоловік, натомість у Франції − 37 млн., у Німеччині − 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію і свої власні духовні запити до світу.

У сфері ″духовного виробництва″ переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам – ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура ″Батьківщина-мати″, комплекс ″Навіки разом″, музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку ″домашню″ для киян Володимирську гірку.

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні і щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка і пісні Платона Майбороди – ″Рушник″ або ″Ми підем, де трави похилі″, які залишаються пам’ятками доби.

На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

У 1989 р., після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ″Про мови в Українській РСР″, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ″білих плям історії″ відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета ″Літературна Україна″. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ″Червона Рута″ (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, затвердженні демократії з гарантією свободи творчості, совісті, слова і захисту інтелектуальної власності.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.