Зовнішня і внутрішня політика за останніх князів Київської Русі

Правління Ярославичів

У перші десятиліття XII ст. розпочалася доба політичної роздробленості Київсь­ кої Русі. Русь у цей період продовжувала розвиватися по висхідній. За рівнем еко­ номіки й культури вона входила до чис­ ла найпередовіших країн Європи. По­ літичне життя Русі XII - першої полови­ ни XIII ст. характеризувалося протисто­ янням тенденцій єдності та політичного дроблення.

Деякі прогресивні явища - формування великих економічних облас­ тей, подолання замкнутості натурального господарства, встановлення тісних зв’яз­ ків міста з селом та інші - не набули ще такого розвитку, який зупинив би про­ цеси подальшого дроблення давньо­ руських князівств. Об’єднавчі тенденції, що виходили з Києва, Чернігова, Галича, були насильно перервані татаро-монголь- ською навалою. Аби запобігти міжусобній боротьбі за київський стіл, Ярослав у поділі земель і політичної влади застосував принцип старшинства. Київ, Новгород, Дерев- лянська і Турово-Пінська землі дістали­ ся старшому синові - Ізяславу; Чернігів із Сіверською землею — Святославу; Переяслав з Південним Лівобережжям- Всеволоду; Волинська земля-Ігорю; Смоленська — В’ячеславу; Галицька — племін­нику Ростиславу Володимировичу; Поло­цька - троюрідному племіннику Всеслава, як на князя київського, покладалася роль глави держави. Інші князі мали слухатися Ізяслава так само, як слухались його батька. Ізяславу він доручив стежити, щоб брати не пересту­ пали кордони своїх земель і не виганяли один одного з уділів. Щойно в якомусь князівстві звільнявся престол, кожний брат/ сходив на щабель вище, доки усі брати по черзі не досягали вершини - київського престолу. Але реальна могутність і особистий авторитет Ізяслава були недостатніми для ролі старшого князя. За таких умов могла розпочатися міжусобна боротьба. Усвідомлюючи її негативні наслідки для Русі, троє братів - Ізяслав, Святослав і Всеволод - уклали союз для спільного управління державою. Союз старших Ярославичів тривав близько 15 років, протягом яких вони спільно здійснювали найважливіші політичні акції. Середних, зокрема, був виступ Ярослави­чів проти небезпечних ворогів Русі - кочовиків. найважливіші політичні акції. Се­ред них, зокрема, був виступ Ярослави­ чів проти небезпечних ворогів Русі - кочовиків. У 1036 р. відбулась остання битва з печенігами під Києвом.

У середині XI ст. печенігів у причорноморських степах засту­пили нові кочовики, відомі на Русі під назвою половців. Це був численний і небез­ печний ворог. Напади їх були раптовими й руйнівними. Половці палили міста і села, полонили тисячі людей. У літописах згадується. 46 половецьких набігів на руські землі. Вперше половці напали на Русь у 1061 р. У битві, що сталася між половцями і дру­ жиною переяславського князя Всеволода, перевага лишилася за кочовиками. Ще більшими силами напали вони на Переяс­ лавську землю у 1068 році. Всеволод звернувся по допомогу до братів. На річці Альта половці знову розбили руські війсь­ ка, князі повтікали з поля бою, а половецькі загони розійшлися по обох берегах Дніпра, спустошуючи руські землі і загрожуючи безпосередньо Києву. Усвідомлюючи небезпеку, кияни зібра­ ли віче і звернулися до князя Ізяслава з вимогою видати їм зброю на боротьбу з по­ ловцями. Боячись озброєного народу, князь відмовив.

Це призвело до повстання. Ізяслав утік до Польщі, а кияни проголо­ сили своїм князем Всеслава Брячиславича, який правив у Києві протягом семи мі­ сяців. Тим часом Ізяслав, заручившись під­ тримкою польського короля Болеслава II, який доводився йому племінником, з польським військом рушив на Київ. Русь­ кі та польські війська зійшлися недалеко від Києва під Білгородом. Напередодні битви Всеслав утік до Полоцька. Кияни, побоюючись сваволі окупантів, звернули­ ся до інших Ярославичів з проханням не допускати погрому Києва. Святослав і Все­ волод зажадали від Ізяслава, аби він не вводив поляків у Київ. Але Ізяслав всту­ пив у місто і вчинив жорстоку розправу над киянами. Він дозволив полякам гра­ бувати населення.

Мешканці міста роз­ почали боротьбу проти окупантів. Болеслав з військом змушений був повернутись додому. Наступні кілька років минули спокійно. Було зроблено спробу відродити спілку братів Ярославичів. 1072 року у Вишгороді на нараді Ізяслава, Святослава і Всеволо­ да внесено зміни й доповнення до кодексу законів «Руська Правда» та створено нове зведення законів - «Правда Ярославичів». Цей кодекс мав стабілізувати політичну ситуацію всередині країни, але, на жаль, цього не сталося. Ідея ротації влади суперечила глибоко укоріненому принципу спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступа­ тися перед дядьками. Внаслідок цього ха­ рактерною рисою поярославової доби ста­ ли запеклі сутички між племінниками і дядьками. Невдовзі суперечності між старшими Ярославичами знову загострилися. Трі­ умвірат їх розпався.

В 1073 р. Всеволод і Святослав виступили проти Ізяслава. Останній утік до Польщі, а київським князем став Святослав, який мав необме­ жений вплив на Всеволода. За короткий час новий великий князь домігся ви­ знання своєї першості всіма князями. В його руках чи під його впливом опинили­ ся практично всі давньоруські землі. Успіхами політики, спрямованої на збере­ ження єдиної Русі, Святослав нагадував батька. Його, як і Ярослава Мудрого, ви­ різняли потяг до книг і турбота про осві­ ту. Разом з тим через його жорстокість на­ род не зберіг пам’яті про Святослава. По­ мер він на 49-му році життя, похований у Чернігові, з яким пов’язані 20 років кня­ зювання. Він став родоначальником кня­ зівської династії чернігівських Святосла- вичів (відомої як Ольговичі). У грудні 1076 р. Святослав помер, і ки­ ївським князем став Всеволод. Але вже влітку наступного року до Києва з поляка­ ми повернувся Ізяслав. У жовтні 1078 р. він загинув у битві, що сталася між ним і Все­ володом, з одного боку, та їхнім бунтівним племінником Олегом Святославичем - з другого. Київ за правом старшинства пе­ рейшов до Всеволода, який князював тут до смерті в 1093 р. Київський стіл міг зайняти Володимир Мономах, переяславський князь, але він відмовився на користь двоюрідного брата Святополка Ізяславича. Але перше ж зіткнення з половцями завершилося для Святополка поразкою, і він звернувся за допомогою до Володимира Мономаха. Той привів свою дружину, а також наказав виступити з Переяслава брату Ростиславу. Об’єднане руське військо дістало нову по­ разку від половців на р.Стугна. Ростислав загинув. Для успішної боротьби з половцями треба було об’єднати зусилля багатьох князівств. Однак згоди між князями не було. Щоб припинити князівські усобиці, Свя- тополк і Володимир Мономах у листопа­ ді 1097 р. скликали у Любечі під Києвом князівський з’їзд. У ньому взяли участь чернігівський, смоленський, волинський, теребовльський князі.

Знаменитий заклик з’їзду - «Пощо ми губимо Руськую зем­лю...», - здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі погодилися припи­ нити чвари й об’єднатися для боротьби з ворогом. Ініціатором нової усобиці на Русі став волинський князь Давид Ігорович. По­ відомивши київського князя, що проти нього з боку Мономаха і Василька Ро- стиславича (племінника Мономаха) ні­ бито готується змова, Давид умовив Свято­ полка розправитися з теребовльським князем. Василька запросили до Києва, схопили, відвезли до Звенигорода й ос­ліпили.

Небачене злодійство викликало силь­ ний гнів Мономаха. Мономаховичі й Святославичі зібрали війська і виступили на Київ з метою позбавити Святополка київського столу. Але київське боярство підтримало Святополка. На новому князівському з’їзді в Уві- тичах під Києвом у 1100 р., що був, по суті, продовженням Любецького з’їзду, Святополк, Володимир, Давид і Олег уклали між собою мир. Давид Ігорович втратив Володимир, натомість став правити у Дорогобужі та Бужську. На деякий час на Русі знову перемогли об’єднавчі тенденції, стабілізувалось її внутрішнє становище. Це дало можли­ вість зібрати сили для активної бо­ ротьби з половцями. З’їзд князів у 1103 р. поблизу Долобсь- кого озера під Києвом ухвалив вирушити на ворога спільними силами. Навесні 1103 р. похід очолили Святополк Ізясла- вич і Володимир Мономах.

Сторожові загони князів зустрілися з половцями, в бою загинув половецький воєначальник. У наступній битві взяли участь основні сили сторін. Половці не витримали натис­ ку і кинулися тікати. 1111 року відбувся другий похід проти половців. Руські війська підійшли до Вор­ скли, звідти до Сіверського Дінця, де взя­ ли половецькі міста Шарукань і Сугров. За Сіверським Дінцем вони зустріли ве­ ликий половецький загін і розбили його. Через три дні свіжими силами половці по­ чали контрнаступ. У критичний момент у бій було введено резерви на чолі з Воло­ димиром Мономахом. Половці знову за­ знали поразки. Було вжито заходів щодо укріплення кордонів Русі. Відбудовувалися старі фор­теці, закладалися нові, споруджувалися лінії оборонних укріплень на півдні по Сулі, Росі й Дніпру. Зв’язок між фортеця­ ми здійснювався за допомогою світлової сигналізації - при появі ворога на башті спалахував сигнальний вогонь.

Організатором і активним учасником боротьби з половцями став Володимир Мономах, який заслужив цим славу і по­ пулярність на Русі. Київський князь Свя- тополк Ізяславич змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяс­ лавського князя. Малоактивним він був і у внутрішніх справах. Срібролюбивий і ску­ пий князь провадив політику посилення визисків з народу, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’яз­ ками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Свято- полк викликав сильне незадоволення народу. Проти Святополка назрівало пов­ стання, але 16 квітня 1113 р. він помер.

Володимир Мономах

1113 року київське віче на князівський стіл запросило Володимира Всеволодови­ ча Мономаха. Він був сином Всеволода Ярославича і дочки візантійського імпе­ратора Константина IX Мономаха Ана- стасії. Саме від родового імені матері Во­лодимир прозваний Мономахом. Став він великим князем київським у похилому віці, в 60 років.

Після тривалих міжусобних битв період правління Володимира Всеволодовича став часом розквіту Київської Русі. Фак­ тично відновилася одноосібна князівська влада. Всі князі корилися йому, знаючи не лише тяжку руку Володимира, а й спра­ ведливу вдачу. За своє правління Моно­мах здійснив 83 великих походи, 19 разів укладав угоди з половцями, полонив 300 половецьких князів. Кочовики більше не турбували Русь, що дало можливість зо­ середитися на внутрішніх проблемах. Удосконалюючи управління державою, Мономах вніс зміни й доповнення до «Правди Ярославичів». Зокрема, дозволив закупам подавати скарги на своїх панів. Великий князь обмежив сваволю лихва­ рів. Рішуче відстоявши кордони від зазі­ хань інших князів, Мономах у своїх ру­ ках зосередив три чверті руських земель. Як і його попередники, мав династичні зв’язки з правителями європейських дер­ жав: був одружений з дочкою англійсько­ го короля, сину Мстиславу висватав доньку шведського короля.

За його ініціативою рада феодалів прийняв розширений і оновлений варіант «Руської правди», який відразу стали називати «Статут Володимира Мономаха». Головне в цьому документі - статті, які полегшували умови позики грошей під відсотки і різко обмежували можливості перетворення смердів, закупів і рядовичей в холопів. Ці положення «Статуту» одночасно рятували бояр, церковнослужителів, дружинників, купців від народного гніву. Всі історики одностайні у висновку, що В.

Мономах проводив мудру, виважену внутрішню і зовнішню політику. При ньому практично припинилася міжусобиця, оскільки він умів знайти підхід до самих різних за характером і поведінці князям і боярам, ​​але разом з тим карав нещадно бунтівників. Сусіди Київської Русі теж відчули рішучість і твердість В. Мономаха. У 1116 році його війська розгромили половців, забезпечивши надовго спокій на південних кордонах. Під загрозою навали руських дружин візантійський імператор погодився в 1122 році одружити свого сина на внучці великого київського князя, що додало відносинам двох сильних держав більш безпечний і передбачуваний характер. Міжнародний авторитет Київської Русі при В. Мономаха помітно виріс. Цей князь став зразком для наслідування для багатьох поколінь володарів нашої країни. «Пам'ять про Володимира Мономаха, - зазначає академік Б. Рибаков, неперевершений знавець давньоруської держави, - в найпоетичніших формах зберігалося і на початку XII ст. («Слово о полку Ігоревім»), і на початку XIII ст. (Іпатіївський літопис і «Слово про погибель землі Руської»). Навіть у XV - XVI ст. під час створення Російського централізованої держави згадували «старого Володимира». Іван III вінчав свого онука на царство «шапкою Мономаха» (виготовленої в кінці XV ст.); Князювання Володимира Мономаха було періодом останнього посилення Київської Русі. Володимир Мономах через своїх синів управляв 3/4 території Давньоруської держави. Турів Мономах отримав по смерті Святополка як київську волость. У 1117 Мономах відкликав свого старшого сина Мстислава з Новгорода в Бєлгород, що стало ймовірною причиною виступу сина Святополка Ізяславича Ярослава, який правив на Волині та побоювався за свої спадкові права. У 1118 Мономах викликав новгородських бояр до Києва і привів їх до присяги. У 1118 році Ярослав був вигнаний з Волині, після чого намагався повернути князівство з допомогою угорців, поляків і розірвали союз з Мономахом Ростиславичів, але безуспішно.

У 1119 році Мономах силою зброї заволодів також Мінським князівством. За Володимира Мономаха почали укладатися династичні шлюби між Рюриковичами. Ярослав Святополчіч (убитий в 1123 року за спробі повернути Володимир-Волинський) та Всеволод Ольгович (чернігівський князь з 1127) були одружені на дочках Мстислава Володимировича, на дочці Мономаха Агафії був одружений Всеволодка Городенський, Роман Володимирович був одружений на дочці Володаря Ростиславича Перемишльського. Стабільність у державі трималася на авторитеті Мономаха, наявності спільного ворога (половців) і концентрації всієї повноти влади в руках великого князя.

У 1116-1117 роках за дорученням Володимира Мономаха створена була 2 редакція «Повісті временних літ» Сильвестром, ченцем київського Видубицького монастиря. Саме ця редакція літопису дійшла до наших днів.

Володимир Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Похований у Києві у соборі Святої Софії. Він скінчив життя у розквіті могутності й слави, буду­чи поважаним серед всіх верств руського суспільства. Йому вдалося на деякий час відновити у повном у обсязі державу Володимира та Яро­слава. Кончина Володимира Мономаха оз­наменувала завершення цілої доби в історії Давньої Русі. Через кілька ро­ків ця держава втратила цілісність.

ВИСНОВКИ

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., "Руська правда". Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Поиск по сайту: