Суть та значення судового рішення. Зміст судового рішення (його складові частини)

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону "Про доступ до судових рішень" кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою — справедливості судової влади. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.

Норми глави 7 розділу III "Позовне провадження" ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215—217) і проголошуватися публічно (ст. 218).

До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) — це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК).

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.

У ній може зазначатися, в якому засіданні розглядалася справа (у відкритому чи закритому). Наприклад, норми ч. 1 ст. 289 ЦПК передбачають, що справа про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, розглядається у закритому судовому засіданні.

Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. І ст. 215 ЦПК).

У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона розглядається не вперше.

Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи відсутність обставин, що мають значення для справи.

При визначенні описової частини рішення не допускається ситуація, коли після пояснень осіб, які беруть участь у справі, йдеться про "інші докази", оскільки це не узгоджується зі ст.ст. 57. 184 ЦПК, за якими пояснення сторін, третіх осіб, їх представників вважаються доказами тільки у разі допиту цих осіб як свідків. Не можна вважати, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, є "доказами", а решта — "іншими", а не просто доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК.

Усі Інші міркування суду щодо вирішення справи є мотивами рішення суду, які викладаються в наступній — мотивувальній — його частині.

У мотивувальній частині (п. З ч. І ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким.

У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції, на підставі яких визначені права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224—226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі.

Таким чином, мотивувальна частина трудового рішення необхідна для того, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, та виші судові інстанції, які можуть перевіряти справу в апеляційній та касаційній інстанціях, в законності та обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Разом з тим суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, що тягне безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК).

Резолютивна частина рішення суду містить у собі висновки по суті розглянутих вимог, зокрема про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, про розподіл судових витрат, а також роз'яснення щодо строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

Наприклад, у резолютивній частині рішення при вирішенні питання про визначення особі додаткового строку для прийняття спадщини суд повинен зазначити, відповідно, певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати 6-місячного строку, встановленого ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 2008 р. № 7 "Про судову практику у справах про спадкування").

Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення суду висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження в них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням суду.

У резолютивній частині, крім викладеного, також визначається порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК).

Положення ст. 222 ЦПК передбачають порядок видачі або направлення копії судового рішення особам, які брали участь у справі. Натомість в рішенні Європейського суду з прав людини "Рякіб Бірюков проти Росії" (2008 р.) стверджується, що право на отримання копії судового рішення мають не лише учасники процесу, а й інші особи.

Поиск по сайту: