Театр як вид мистецтва. Специфіка театрального мистецтва. Походження театру. Види театру. Види театрального спектаклю

Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами. Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.
Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру. (Вікіпедія)

«Театр» у перекладі з давньогрецької — видо­вище. Актори показують якусь історію (п'єсу), а глядачі спостерігають за їхньою грою. П'єса — актор — глядач, об'єднані грою: ось формула театру.

Гра, як відомо, є природним станом людини. Граючися, діти вчаться жити. Дорослі вигадують собі інші ігри — різ­ні свята, ритуали, жарти. Гра, таким чином, постає як спо­сіб існування, шлях до пізнання і окраса життя людини. Гра — основний елемент мистецтва театру, який через неї стає певною формою суспільної свідомості.

У театрі відбувається відтворення життя у формах са­мого життя. Вираз цей умовний, оскільки сценічна гра є лише імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням до дрібниць, інакше довелося б насправді вбивати, спати, вішатися на підмостках. Водночас цей вираз, попри всю умовність, є досить точним, оскільки гра на сцені наслідує життя в його основних формах. Насамперед це стосується відтворення людини. Адже характер особистості розкрива­ється в театрі саме так, як і в реальній дійсності — через систему вчинків, емоційні стани, процес мислення тощо.

Як і кожне мистецтво, театр спирається на художній образ, образне перетворення світу своїми специфічними за­собами. Зазначимо, що специфічність театральної мови по­лягає передусім у тому, що вона синтетична, тобто театр — це синтез різних мистецтв. Як першооснову він включає в себе літературу у вигляді п'єси — художнього тексту, при­значеного не стільки для читання, скільки для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія — особливий рід літе­ратури. Вона обов'язково має розвинутий конфлікт, драма­тичну дію (ряд вчинків героїв і важливих подій їхнього життя) і діалогічну форму тексту. Йдеться про те, що спіл­кування персонажів, як і в житті, відбувається в основному через розмови між ними та намагання вплинути одне на одного. Крім того, театр як мистецтво видовищне, зорове, спи­рається також на мистецтво образотворче. Організація про­стору сцени підвладна загальним законам живописної ком­позиції. Тривимірність простору примушує враховувати і особливості скульптури. У ляльковому театрі, де головною дійовою особою є не жива людина, а її муляж, скульптура набуває домінуючого значення. Колористична гама декора­цій та костюмів теж відіграє чималу роль у глядацькому сприйнятті. Освітлення сцени допомагає створити емоційні ефекти. Віднедавна декорація на сцені перестала бути ли­ше тлом для дії акторів, стала самостійним образним вираз­ником конфлікту, основної думки п'єси, збагачуючи таким чином образ вистави в цілому. Це і називається сценогра­фією.

Чимало значить для театру музика. У таких його різно­видах, як опера, балет, оперета, мюзікл, вона стає основним засобом сценічної мови. Тут і конфлікт, і характери, і ат­мосфера людських стосунків виражаються передусім музи­кою, мовою співу чи танцю, а то й одночасно і вокалом, і пластикою, і звучанням інструментів. Суттєво те, що і дра­матичний театр підвладний музиці. Існує чимало вистав, які мають музичне оформлення: звуковий фон, супровід пауз, вступ до дії, пісні чи танцювальну музику, музичні антрак­ти. Водночас навіть ті вистави, в яких немає жодної музич­ної фрази, будуються за законами темпу, ритму, контра­пункту, інтонації та іншими суто музичними особливостями. Набула поширення і специфічна форма музично-драматич ного театру, притаманна, зокрема, українській театральній культурі.

У синтез мистецтв, об'єднаних театром, входять також дизайн, моделювання одягу, перукарська майстерність, макіяж, спорт (акробатика, фехтування, гімнастика тощо), народно-декоративні промисли і т. ін.

За домінантами художніх засобів сценічної мови театр, як уже зазначалося, розгалужується на різні види, котрі незайве, мабуть, назвати. Це опера, балет, оперета, драматичний, музично-драматичний, ляльковий театр і пантоміма (нетанцювальний, але виразно-промовистий рух тіла), близька до неї евритмія тощо. Існують також театри, що різняться за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: театри дитячі, де грають і дивляться вистави діти; юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні, міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні, де грають аматори, та ін.

Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням, залежно від того, що переважає в їх* творчості. Це театри естради, моди, пісні, історичного портрета, еротики, детективу, комедії, драми і комедії, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, «Латерна магіка» (на стику театру й кіно), комічної опери, масок (комедія дель-арте) тощо.

Історія й сучасність світового театру знають безліч організаційних форм: театри королівські та муніципальні, кріпосні й придворні, мандрівні й стаціонарні, приватні (антрепризи), товариства на вірі або на паях (практично акціонерні), імператорські, шкільні, університетські, учбові, студії одного актора, державні, профспілкові, однієї вистави (грають, поки йде глядач) і репертуарні (до 15—20 назв у прокаті на місяць) і т. п.

Зазначене театральне розмаїття має одну мету — відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театр прямує, як правило, лише двома, але широкими шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя, або модель дійсності. Ілюзорний театр досяг вершин у художньому напрямі реалізму, де форми життя майже збігаються із формами сценічної дії. Класичним прикладом такого мистецтва була творчість Московського Художнього театру під керівництвом К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченка (утвореного в 1898 р.) в часи його розквіту. Декорації вистав імітували пейзаж над озером місячного вечора («Чайка» А. Чехова), нічліжку Солянки («На дні» М. Горького), міщанську квартиру («Міщани» М. Горького), боярські костюми («Цар Федір Іоаннович» О. Толстого). Актори «били» на собі комарів, сідали спиною до глядача, пили гарячий чай, а головне — проживали життя своїх героїв, перевтілюючись в них, хвилюючись їхніми почуттями, промовляючи завчений текст як щойно народжений внутрішнім імпульсом думки. Для досягнення необхідної майстерності у зближенні актора з персонажем К. С. Станіславський розробив систему роботи актора над собою І над роллю. Ця система стала досконалим інструментом професійного виховання і праці для артистів театру та кіно всього світу. Чимало послідовників система Станіславського має у світі й сьогодні, особливо в слов'янських і близьких їм культурах.

Метод моделювання життя в театрі протилежний ілюзорності. Умовність сценічного мистецтва, його ігрова природа не приховуються, а навпаки, підкреслюються. Це дає змогу виявити саму конструкцію, кістяк, кристалічну решітку суспільних процесів, соціальних відносин, людських характерів. Звільнені від нашарувань випадковостей, подробиць і довільностей, соціальні процеси та людські характери проступають яскраво, розкриваючи свої глибини і потаємні зв'язки. Така форма театру існувала дуже давно і, мабуть, була первинною під час переростання релігійного обряду в мистецтво театру. Проте найточнішого осмислення ця форма набула в XX ст. і зробив це німець, Бертольд Брехт, який висунув теорію епічного театру.

У такому театрі характер особи не стільки виявляється, скільки випробовується обставинами. Висновки з розіграної історії набувають характеру притчі. Актор не ототожнюється зі своїм героєм, а репрезентує його. Глядач із співпереживаючого «учасника» подій перетворюється на спостерігаючого аналітика, схвильованого результатами дослідження драматичного експерименту. Досить зазирнути на сторінки п'єс самого Б. Брехта («Кавказьке крейдяне коло», «Добра людина з Сезуана», «Кар'єра Артуро Уї» та ін.), щоб переконатися в тому, що перед нами не Кавказ, не Китай і не Чикаго, а дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла тощо. Така форма театру (театр моделювання життя) передусім звертається до інтелекту глядача, його розумності. Хвилювання ж виникає в нього на підставі самостійно знайденої думки. Натомість «драматична форма театру» апелює насамперед до емоцій глядача, його збудженості і співпереживання, з яких у вторинному порядку народжується загальний підсумок вистави. Отже, ми маємо справу з інтелектуальним і чуттєвим театрами, рівними у своїй оригінальності й у праві впливу на глядача.

Між цими крайнощами — драматичною і епічною формами театру — існує чимало градацій, відтінків, різновидів, які тяжіють до цих полюсів або існують на їх перетинах. Відповідно відзначається розмаїттям й історія сценічної практики, в якій відбиваються не тільки принципи цих двох магістралей, але й різні рівні філософського осмислення дійсності, суспільні ідеали, окремі мистецькі особистості та ще тисячі подробиць і випадковостей.

Початкові, обрядові форми театру відомі всім народам. Адже кожна людина за своєю ігровою природою схильна не тільки до сприйняття театрального видовища, а й навіть до участі в ньому (про що свідчить така форма театру — хеппенінг — в якому актори залучають глядача до свого дійства). І все ж, мабуть, слід погодитися з великим російським драматургом і театральним діячем О. М. Островським, який сказав, що «театр — це ознака повноліття нації».

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклання козла на честь бога Діоніса народило «козлину пісню» — «трагос оде» — трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників — «коммос оде» — породила комедію. Отже, п'ятеро видатних драматургів Еллади — Есхіл, Софокл, Евріпід (автори трагедій) та Арістофан і Менандр (автори комедій) — ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру, їхній співвітчизник і, практично, сучасник філософ Арістотель перший у світі порушив питання про теоретичні закони драматичного мистецтва. Щодо римлян, то вони мало доклали свого, справді оригінального, до скарбниці мистецтва театру. За всієї могутності талантів комедіографа Плавта, автора трагедій Сенеки та поета-філософа Горація, римляни були у творчості вторинними щодо своїх грецьких попередників.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру, оскільки людській свідомості була запропонована спокуслива думка про потойбічну винагороду за земні страждання і, таким чином, самі ці страждання, і криваві конфлікти втрачали свій драматизм і трагізм. Отже, руйнувалася конфліктно-драматична передумова театру, який майже на тисячоліття перестав існувати в розвинених формах, жевріючи в спорадичних виступах мандрівних артистів гістріонів та мейстерзінгерів на Заході, скоморохів у Київській Русі. Крім того, театр ледве животів у церковних літургічних і напівлітургічних драмах, містеріях та мораліте.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження мистецтва і культури Європи в цілому (XV—XVII ст.), коли в центр світоустрою була повернена людина в усій її багато-вимірності та невичерпності. Причому нове народження театру здійснювалося згори і знизу — від «університетських умів» у Італії і Англії, які досліджували і модернізували класичні грецькі взірці, до вивільнення ігрової стихії простого народу, зокрема в італійській комедії масок, так званій «комедії дель арте», в демократичних комедіях Лопе де Вега (Іспанія).

Вершиною ренесансного театру став для всього світу Вільям Шекспір. його п'єси (хроніки, трагедії, комедії, драми) залишили людству у спадок вічну загадку і вічну можливість відкривати закладені у творах генія думки і почуття. Всі подальші різновиди театру — від мелодрам до абсурду, від психологічної до документальної драми, від філософської трагедії до символізму і театру масових видовищ — так чи інакше проростають корінням до Шекспірової драматургії.

XVII ст. пройшло в театрі під знаком класицизму та трьох великих французів — Мольєра, Корнеля і Расіна. Французький класицизм хоч і впорядкував безлад театральних спроб у країні та Європі, проте зарегламентував еллінські взірці, додавши їм закам'янілості і ортодоксальності, зокрема, завдяки закону трьох єдностей — місця, часу, дії. Проте геніальна трійця вищеназваних драматургів тому і набула світового визнання, що виборсувалась із класицистичних обмежень. Цікаво, що мистецтвознавець Буало, теоретично підсумувавши їхній доробок, уславився тим, що ті твори, які він підносив, лишилися в пам'яті людства, а ті, які критикував, спливли у безвість.

Епоха Просвітництва в культурі (XVIII ст.) економічно і політичне спиралася на народження нової історичної сили — буржуазії. У театрі це означало появу нових жанрів — драми на початку століття і мелодрами в його кінці. Крім того, зусиллями енциклопедиста Дідро, німецького драматурга і мистецтвознавця Лессінга та інших відбувалося теоретичне переосмислення самої проблеми жанрів, класичної спадщини еллінів, відтворення людського характеру на сцені, відкриття поняття типовості тощо. Це сторіччя позначене також народженням професійного російського театру, яке було здійснено зусиллями купецького сина Федора Волкова з Ярославля і поета-аристократа Олександра Сумарокова за підтримки імператриці Єлизавети Петрівни.

Дев'ятнадцяте століття позначене розмаїттям театральних форм і художніх напрямів. Розпочавшися під гуркіт революційних потрясінь, воно відлупилося в театрі «бурею і натиском» драматургії Фрідріха Шіллера та романтизмом Віктора Гюго. Через розквіт мелодрами, яка своєю чуттєвістю і екзотичністю відволікала глядачів від соціальних проблем, театр прийшов у другій половині століття до реалістично-психологічних драм норвежця Г. Ібсена, символізму бельгійця М. Метерлінка, натуралізму француза Е. Золя і на зламі XIX і XX ст. до неоромантизму Е. Ростана. У самому кінці століття голосно заявила про себе нова театральна професія — режисура. Світ навколо людини так різко ускладнився, так трансформувалась уява про його будову та походження, такими неясними стали контури майбутнього, настільки дискредитував себе інститут церкви, що людство зажадало собі нових поводирів і чекало на них насамперед у театрі, який найближче з усіх інших інститутів, утворених людською думкою і почуттям, стояв до життя. Так, покликана соціальною свідомістю, і народилася режисура як мистецтво концепції світу, сила, здатна об'єднати в єдине ціле (виставу) блукаючі в космосі життя і сцени атоми акторів, драматургів, художників, атоми їхніх фантазій, марень та уяв. Першими найвідомішими режисерами були Андре Антуан у Франції, Людвік Кронегк у німецькому герцогстві Мейнінген (славетні «мейнінгенці»), Костянтин Сергійович Станіславський і Володимир Іванович Немирович-Данченко в Росії.

У XIX ст. своє вагоме слово в розвитку світової культури, зокрема театру, сказала Росія. Розпочавши століття запізнілим класицизмом, в якому вона мала свого Корнеля (В. Озерова) і свого Мольера (Д. Фонвізіна), театральна Росія одним кроком перейшла до реалізму О. Грибоедова і О. Пушкіна, зачепивши при цьому лермонтовським крилом романтизм і майже зневаживши мелодраму. Незабаром на перший план виходить творчість багатоплідного живописця російського життя Олександра Островського. Крім того, виникає мистецтво натуралізму Г. Успенського та О. Пісемського, а згодом розквітає блискуча сатира О. Сухово-Кобиліна і М. Салтикова-Щедріна.

Як Франція йшла до революційних потрясінь у кінці XVIII ст., так само Росія котилася до них у кінці XIX ст. Осмислення механізму людського життя, передчуття суспільних катастроф покликало на сцену драматургію Максима Горького. Іншими засобами розкривав психологію катастрофічної людини Чехов у своїх славетних чотирьох останніх п'єсах. Духовно XIX ст. закінчилося не відразу. Крапку на ньому поставила тільки перша світова війна. Отже, і Росія встигла прилучитися до символізму драмами О. Блока і Л. Андреева, а до неоромантизму п'єсами О. К. Толстого. (Теорія та історія....)

Поиск по сайту: