Про ікони, ікономалювання на Київській Русі

· СТАТТІ

· немає коментарів

З легкої руки Володимира Великого перейняла Русь християнську віру зразка візантійського. Візантія, могутня та авторитетна країна тих давніх часів, привабила руського князя зокрема і пишною церковною службою та неймовірною енергетикою святих образів. Тому й не дивно, що руська православна ікона заявила про себе світу саме як ікона візантійського типу. Заявила і почала тихо-мирно змінювати, здавалося б суровий та недоторканний канон візантійського ікономалювання. Отож, мандрівники просторами Київської Русі , давайте по порядку.

Руські ікони візантійського типу – це ікони, що були поширені на території Київської Русі в XI-XV ст., і, яка ввібрала в себе візантійський стиль мистецтва та слідувала візантійському канону іконописання. Проте, руська ікона візантійського типу, пройшовши шлях внутрішнього осмислення та «перетравлення» руським світоглядом засад православної естетики та філософії, вже в XIII ст. заявляє про себе як про досить специфічний, особливий тип іконопису . Формування якісно нових рис у руських іконах візантійського типу пояснюється, в першу чергу, досить відмінним від візантійсько-християнського, слов’янсько-язичницьким, способом сприйняття світу, що, не зважаючи на запровадження християнства на Русі, ще довго впливатиме на хід думок русича.

Як пише літопис в 989-996 роках в Києві за бажанням Володимира будується великий мурований храм Пресвятої Богородиці, званий ще Десятинною церквою. Ікони та інші предмети для Богослужіння в цьому храмі були привезені з Корсуня (що тоді належав Візантії). Так перші візантійські ікони потрапили в Київ. Далі за правління Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого відбувалося так-зване «давання» ікон з Візантії, ікон з чітким каноном іконографії та художніх технік . Протягом X-XI ст. на Русь також прибували візантійські та грецькі іконописці, що навчали русичів ремеслу іконопису, про що свідчать неодноразові згадки подібних явищ у «Повісті временних літ» та «Києво-Печерському патерику».

Проте, вже до XII ст. запрошення візантійських іконописців на Русь ставали все менш численними. Адже, вже з XI ст. в Києві з’являється, власне ікономалювання, що зосереджується навколо собору святої Софії та Печерського монастиря за сприянням митрополита київського Іларіона. Першими руськими іконописцями вважають Алімпія Печерського, Григорія та його учнів. Ці живописці були досить майстерними, й вже на межі XI-XII ст. вони зуміли виробити власні прикмети іконопису – тривимірність, пряму перспективу, теплі та гармонійні тони, наближення рис святих ликів до рис місцевого населення, таким чином, виокремивши київську школу іконопису з візантійської.

Такі особливі прикмети яскраво розвинулися у руському ікономалюванні XIII ст., коли після завоювання хрестоносцями Константинополя та монголо-татарської навали на Київську Русь зменшився нагляд візантійських візитаторів за іконописанням на теренах Русі.

Паралельно з Києвом у XI-XII ст. виникають й інші центри суспільно-культурного життя, в яких, відповідно, розвивалося ікономалювання із своїми характерними особливостями – Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Володимир-Суздальський.

Але наступне, XIII ст., було досить складним для Київської Русі – Золотоординське іго та міжусобні війни тяжко позначилися на всіх сферах її існування. Відповідна атмосфера не могла не відобразитися в руському мистецтві тієї доби, що хоча й занепало, проте, аж ніяк не переривалось. Так, по Русі будують добре укріплені невеликі храми, монастирі, які стають осередками ікономалювання. Самі ж ікони стають більш монументальними, суворими, як даність такої ж суворої доби. Шукаючи в цей важкий час внутрішньої рівноваги та оновлення у вірі, Руссю поширюється ідея захисної сили ікони, прохання заступництва у Діви Марії (з цим пов’язана популярність іконописного типу Богоматір-Одигітрія (Провідниця) . Розширюється список образів, що входять в ікони, серед них: українські мученики за віру Борис та Гліб, князь Володимир, княгиня Ольга, засновники Печерського монастиря Антоній та Феодосій.

З XIV ст. культурно-мистецьке життя Києва, добряче поруйнованого феодальними війнами та монголо-татарською навалою, зберігало, можна сказати, лише локальне значення. Центри українського художнього життя перемістилися на захід – на Галичину та Волинь, адже Галицько-Волинська земля довше, ніж інші руські князівства зберігала свою незалежність від татар й була розміщена на важливих в той час торгівельних шляхах.

З середини XIV ст., коли українська територія була розділена між Польщею (Галичина з містами Холм та Белз) та Литвою, особливо важливу роль у суспільстві починають відігравати міста Галицько-Волинської землі, такі як Львів, Перемишль, Самбор, Луцьк. Міста володіли Магдебурзьким правом, тобто, певним самоврядуванням; в них повсюдно виникали ремісничі цехи. В містах почав створюватися шар національно активного населення (який складався, переважно з підприємців та ремісників), що виявляв супротив національно-суспільним утискам. Тому, якщо раніше осередками живопису на Русі були монастирі – в XIV-XV ст. ними стають ремісничі центри західноруських міст. Так само, коли раніше головними замовниками творів мистецтва була феодально-церковна верхівка – в XIV-XV ст. основними замовниками вже є міські ремісничі чи сільські громади. Тому й мистецтво за таких обставин змінюється – стає доступним та лаконічним, торкає почуття мас, урочиста репрезентативність пом’якшується тонкою лірикою. Слід додати, що протягом XIV- поч. XV на території Русі ще досить поширеними були ідеї заступництва ікон, їхня допомога в боротьбі із загарбниками, і якщо у XII-XIII ст. головним виразником цієї ідеї була постать Богородиці, то пізніше разом із нею цю ідею уособлювали в собі ще й святі Микола та Юрій. Юрія малювали у поєдинку із злісним змієм, прикладом цього іконописного типу того часу є, наприклад, ікона з села Станиля Львівської області. Миколу Чудотворця ж зображували як князя Церкви, пастиря, що береже своє стадо від вовків цього світу, вдягаючи його у відповідну багату одіж – владичний саккос золотого чи білого кольору з візерунками великих хрестів.

XIV-XVст. вважається українським Передвідродженням. На руський іконопис того часу вплинуло Палеологівське Відродження у Візантії з його тенденціями до забутого еллінізму та жанрового тлумачення образів, Італійський Проторенесанс XII-XIIIст., з його тяжінням до реалістичних течій та польське звернення до елементів німецької готики. Український іконопис XV ст. ще суворо дотримувався візантійського канону іконографії та його все ж торкнулися прогуманістичні ідеї – послаблюється суворість та відстороненість фігур, збагачуються життєвим змістом сюжети, широко застосовуються риси людини «з народу», з’являється певна динаміка у композиції. На межі XIV-XV ст. на Україні формується трьох’ярусний іконостас, що сприяє збільшенню варіацій зображень ікон празникового чину й розвитку так-званого «жанрового іконопису». В таких іконах зображується багато постатей та глибоко виражається дія.

За наявними творами XV ст. можна виділити існування в той час двох найяскравіших іконописних шкіл: перемишльської та львівської, що всередині теж діляться на дві течії. Одна тяжіє до площинно-графічних прийомів та ієрархічно-статичних образів, інша – до малярського вираження образу та порівняно вільної та динамічної композиції. Слід сказати, що ці дві течії поєднують елементи народної творчості, які характеризуються високою експресією, лаконізмом, спрощеністю, високохудожнім примітивізмом. Своєрідним напрямом виділяють також ікони Волині, що ще більше насичені рисами народної творчості.

Взагалі, православні ікони на Русі, як візантійське надбання, були позитивно сприйняті й набули нового, особливого, звучання не тільки в художньому вияві, а й в естетично-богословському розумінні. Таке переосмислення Руссю та вироблення власних рис на основі отриманого мистецтва Візантії можна співвіднести з явищем «діалогу культур», яке описав науковець Ю.М. Лотман в статті «Проблема византийского влияния на рускую культуру в типологическом осветлении».

Легкому освоєнню візантійського мистецтва сприяло чуттєве сприйняття природи руськими язичниками, їхнє захоплення красою, завдяки чому у візантійському мистецтві язичників особливо вразила краса й багатство оздоблення та художнього вирішення творів. Авжеж, ми не можемо забувати, що у язичників-русичів на час запровадження християнства вже була розвинена широка естетична свідомість. Все що давало давньоруській людині духовну насолоду вважалося нею прекрасним. Духовна краса в очах русича була самодостатньою цінністю й не потребувала краси фізичної, яка отримувала свою значущість тільки як знак, що вказував на красу духовну, тому фізична краса стала знаком чистоти, святості, праведності й досягла свого художнього втілення у ликах святих та янголів руського іконопису.

Після монголо-татарського вторгнення на Русь в її естетиці залишається цінність краси, крім того, краса отримує нове звучання – у прославленні краси рідної землі, краси зруйнованих святинь, князів-захисників та воїнів-героїв.

Аскетичні ідеали принесені на Русь візантійською естетикою не занадто прижилися. Адже, пам’ять про старослов’янські обряди, свята та традиції з їхньою барвистістю, життєрадісністю, життєлюбством та видовищністю, ще жила. І в християнському культовому мистецтві русича перш за все принаджувала зовнішня краса, що збуджувала емоційну реакцію (здивування, захоплення, радість), а абстрактна, не втілена в конкретно-чуттєві форми мистецтва, християнська духовність засвоювалася гірше. Тому, людина Давньої Русі частіше, ніж візантієць звертається за духовною їжею до мистецтва й наділяє його красу більшим значенням, ніж це було у Візантії. У красі зовнішній на Русі вбачали більшу глибину, яку важко було описати словами, проте, можна було відчути, побачити.

Окремим аспектом руського мистецтва є його софійність (любов до мудрості). Софійність мистецтва полягала в глибокому розумінні та відчутті давніми русичами єдності мистецтва, краси та мудрості. Адже, мистецтво та мудрість вважалися нерозривно пов’язаними, мистецтво не мислилося не мудрим, тому й іконописця вважали мудрецем. В мистецтві русичі пов’язували дві мудрості – людську та божественну.

Щодо канону в православних іконах. В давньоруському мистецтві канон став головним носієм традицій, виконував всередині художнього образу функції знака-моделі, недосяжного для розуму духовного світу. Канон обмежував творчість, та не вбивав її. Так, в руському мистецтві слід відрізняти тему ілюстративну та тему художню. Художник може прийняти ззовні дану ілюстративну тему й залишитися вільним у своєму сприйнятті її як теми художньої. Правила канонічного обмеження іконографії на Русі були втіленні в «єремініях» або «типиках» – в таких-собі «лицевих» взірцях, що «контролювали» іконописання в XIII-1ій пол. XVI ст. Проте, як відомо, ікони у всьому подібні між собою майже ніколи не зустрічаються, тому, можна сказати, що значення «типиків» трохи перебільшене. Так, російський дослідник руських ікон Е.І. Грабар вважає, що важливішим за «типики» були неписані традиції, що передавалися від вчителя іконопису до його учня, від майстра до підмайстра. Й разом з тим, той же Е.І. Грабар підкреслює , що обмеження руського автора певним переліком тем мало позитивне значення, адже, воно змушувало художника зосередити всю свою фантазію та майстерність на стилістичній сутності живопису.

До всього сказаного слід додати, що іконопис на Русі також був просякнутий високою моральністю. Так, малювати ікони мали право тільки ті люди,що володіли винятковою духовною чистотою. Тому будь-який живописець не приступав до роботи не помолившись про очищення душі, просвітлення серця та дарування світлого розуму. Іконописець, взагалі, був для русича не ремісником, а чудотворцем, людиною, що перебуває на грані земного та божественного світу; існувала навіть віра в те, що пензлик, яким іконописець малює ікони, допомагає зцілювати хворих.

На Візантії ж подібного досвіду не було. Там іконописці малися за простих ремісників, а творцем ікони був той, хто її замовляв. Сакральну ж силу ікона у Візантії отримувала не під час явлення світу через намалювання (як вважали на Русі), а після її освячення.

Поважання ікони на Русі було особливим. Тут вона стала предметом загального шанування. православними іконами прикрашували кам’яні та дерев’яні церкви, княжі хороми та будинки населення, ікони ставили на воротах, брали з собою у воєнні походи. Особливо поважне та благоговійне відношення до ікон на Русі знавець руської та візантійської естетики, В.В. Бичков, пов’язує тяжінням культової пам’яті русичів до ідолошанування, активної народної міфотворчості, що породжувала легенди про чудесні появи ікон, написання ікон за допомогою чудесних сил та чудотворності ікон.

Таким чином, народившись з лона візантійського іконопису, руські православні ікони, а згодом і одна з їх спадкоємиць, ікона українська, «виросла» у нову, особливу та неповторну систему художнього сакрального образу. Образу із власним гонором, сприйняттям світу та відчуттям прекрасного.

Поиск по сайту: