З історії допомоги особам з обмеженою дієздатністю

Ставлення суспільства до дітей з особливими потребами є певним мірилом його цивілізованості.

Однак, уже на світанку людської цивілізації жерці, а потім лікарі філософи й педагоги використовували різні види мистецтва для лікування душі й тіла. Вони замислювалися над тайнами впливу живо­пису, театру, рухів, музики, намагаючись визначити їхню роль як у відновленні функцій організму, так і в формуванні духовного світу особистості.

Найдавніша притча, пов'язана з використанням музики як ліку­вального засобу, представлена в Старому Завіті. У ній говориться, що Давид, граючи на арфі, вилікував Саулавід нервової депресії. У міфології давніх греків образи Аполлона (покровителя мистецтв) та його сина Асклепія (покровителя лікування) були символами зв'язку мистецтва й медицини.

Використання різних видів мистецтва з метою лікування спос­терігалася в Давній Греції, Китаї та Індії.

У Давній Греції образотворче мистецтво розглядали як ефективний спосіб впливу на особистість. У галереях виставляли скульптури, що уособлювали благородні людські якості ("Милосер­дя", "Справедливість" і т.ін.). Вважалося, що, спостерігаючи пре­красні вироби, людина всотує все краще, що вони відтворюють. Те ж саме стосується й картин великих майстрів.

Давні греки надавали великого значення театру. Перший те­атр виник саме в Давній Греції. В Афінах, Спарті та інших областях Греції театр був державним закладом. За допомогою театрально­го впливу проповідувалися певні ідеї, формувався світогляд народу. Театр давав глядачам живі уроки героїзму, виховання волі, вірності своїм ідеалам. Сильні духом Прометей, Едіп, Антігона, Електра. їх переживання притягували до себе й викликали співчуття.

У класичній Греції музикальне мистецтво сприймалося як триєдність "музичних мистецтв" - поезії, танцю й власне музики.

Видатні давньогрецькі філософи Піфагор, Арістотель, Платон вказували на профілактичну й лікувальну силу впливу музики. Вони вважали, що музика встановлює порядок у всьому Всесвіті, у тому числі порушену гармонію в людському тілі. Було помічено, що му­зика, перш за все, її компоненти - мелодія й ритм, змінюють настрій людини, перебудовують її емоційний стан.

Цілющий вплив звучання певних музичних інструментів відзна­чав Демокріт (V ст. до н.е.). Він радив слухати флейту для виліковування смертельних інфекцій. А, на думку Платона, зняти голов­ний біль допомагали лікувальні трави, їх вплив посилювався співом та музикою магічного характеру.

італійський музикальний теоретик середньовіччя Дж. Царлино (1517—1590) описує, як Сенократ звуками труби повернув здоро­в'я нерозумним, а Талет звучанням давнього музичного інструмен­та кіфари виліковував чуму. Пророк Давид грою на кіфарі й співом допоміг біблійному царю Саулу позбавитися депресії.

Лікар Асклепій музикою втихомирював сварливих, а за допо­могою труби покращував слух тих, хто слабко чув.

Гомер в "Одіссеї"" розповідає про лікування ран воїна звуками музики й співу, проте, як Ахілл знімав емоційну напругу своїм співом і грою на лірі. На думку давніх греків і римлян, музика, що вико­нується на цитрі, сприяла процесу травлення.

Уважалося, що вокалотерапія ефективна при лікуванні. Здатність голосу виражати почуття й емоції найкращим чином ви­являється в мистецтві співу, що має багатовікову історію. Художній спів існував уже до нашої ери в Египті, Малій Азії, Давній Греції.

Відомі ідеї Платона, пов’язані з музикотерапією. Він вважає, що ритми й лади, діючи на думку, роблять її співзвучною їм самим. Услід за Платоном вплив мистецтва на людину розвивав Арісто-тель у вченні про катарсис - концепції очищення душі людини в процесі сприйняття мистецтва.

Танець використовувався давніми з метою лікування. У більш пізні часи в Італії рухи під швидку й динамічну музику вважалися ефективним засобом лікування тарантизму (укусу павука-таран-тула).

Хворі в "божевільному" темпі танцю "тарантела" рухались до повного виснаження, "витанцьовуючи" отруту з тіла.

У Давньому Китаї, як і в Греції, музика використовувалася досить широко й у відповідності з правилами традиційної китайсь­кої медицини. В основі давньокитайських підходів до діагностики й лікування (у тому числі з використанням звукотерапії) застосову­вався вплив на активні біологічні точки, або точніше, акупунктури.

Музичний ладу китайській музиці називається пентатонікою й базується на п'яти тонах, що відповідають п'яти першоелемен­там природи (земля, метал, дерево, вогонь, вода), які, у свою чергу, відповідають п'яти органам людини (селезінка, легені, печінка, серце, нирки). Давньокитайська філософія й медицина поділяють усе існу­юче й те, що відбувається в навколишньому світі на дві категорії-психічну енергію "Ян" та "Інь" (чоловічу й жіночу). Ця енергія ру­хається в тілі певними проходами — меридіанами, які пов'язані між собою. Кожен меридіан пов'язаний ще з одним з внутрішніх органів людини. Лікування душевних і фізичних розладів здійсню­валося шляхом впливу певних тонів, звуків, музикальних інструментів на активні точки меридіану й пов'язані з ними частини тіла.

Особливе місце в системі китайської музикотерапії займали музичні інструменти, завдяки яким встановлювалися зв'язки між звучанням , вібраціями різноманітних органів тіла й коливаннями космосу. Музика, впливаючи таким чином на людину, приводила її в стан гармонії з природою.

Музикотерапія широко використовувалася в Давній Індії. Вона базувалась на ідеї єдності Всесвіту й закону ритму, що впливають на духовну сутність людини.

Музикознавці вважають, що спочатку людина виражала свої думки й почуття низькими й високими, короткими або тривалими звуками. Глибина музичного тембру говорила про силу й міць, а висота тону виявляла любов і мудрість. Людина передавала різно­манітні емоціональні стани за допомогою музикальних звуків. Це поступово перетворювало музику на особливу мову, за допомогою якої виражаються різноманітні людські стани. Індійська філософія вважає, що навіть найбільш проста мова, слово, мовлення не мо­жуть існувати без музики, що вплив музики залежить не лише від майстерності виконавця. Ефективність впливу на слухача визна­чається також і рівнем духовного розвитку музиканта, з цієї ж при­чини значення музики різне для кожноїлюдини.

Музика Індії зберегла до нашого часу містицизм тембру й тональності, відкритого ще в давнину. Особливе місце у впливі на людину в індійській музикотерапії посідає спів. Вокальне мистецтво більш істотне порівняно з інструментальним, тому вважається більш високим.

У Давній Індії вважалося, що в голосі виражає себе душа. Спочатку викликається активність у розумі. Розум за допомогою думки проектує тонкі вібрації в ментальному плані. При цьому вібрації у вигляді дихання через внутрішні органи (область черева, легень, носоглотки) утворюють голос. Голос виражає позицію ро­зуму: брехливу або істинну. Він теж володіє силою магнетизму як ідеальний природний інструмент.

Індійська філософія стверджує, що відбиття спокою душі й миру може бути здійснене за допомогою музики. Жодне мистецтво не спроможне так надихати особистість, як музика. Кожна людина, спілкуючись із мистецтвом, досягає в тій чи іншій галузі високого ступеня підвищеного "поля думки".

У середні віки практика музикотерапії пов'язана з теорією афектів, яка вивчала вплив різних ритмів, мелодій і гармоній на емоціональний стан людини. Установлюються різноманітні відно­шення між темпераментом пацієнта й наданням ним переваг тому чи іншому характеру музики.

Відомо, що на початку XIXcm. французький лікар - психіатр Жан Етьєн Домінік Ескірольстав уводити музикотерапію до пси­хіатричних установ. Застосування музики в медицині носило пере­важно емпіричний характер.

Перші спроби наукового осмислення механізму впливу музики на організм людини належать до XVII ст., а експериментальні дослідження - до кінця XIX - початку XX cm. Учені робили спроби підвести фізіологічний базис під емпіричні факти.

У Росії інтерес до проблеми взаємозв'язку музики й медици­ни очевидний. З ініціативи В.Бехтерева в Росії у 1913р. був засно­ваний комітет з дослідження музично-терапевтичних ефектів, до якого увійшли визначні лікарі й представники музичного світу. Спец­іальні дослідження С.Корсакова. В.Бехтерева, І.Догеля, I.Сечено­ва. І.Тарханова, Г.Шипуліната ін. виявили позитивний вплив музи­ки на різноманітні системи організму людини: серцево-судинну ру­хову, дихальну, центральну нервову. Важливими були висновки про те, що негативні емоції (страх у першу чергу) блокують функції кори головного мозку, що призводить до втрати орієнтації людини на психосоматичні процеси, які сприяють психоемоціональній на­прузі людини, мобілізують її резервні сили, обумовлюють її творчість в усіх галузях мистецтва, науки й усього життя в цілому. Саме ці висновки вітчизняних учених покладені в основу наукового обґрун­тування використання мистецтва в корекційній роботі з дорослими й дітьми.

У Європі практика використання художньої творчості в ліку­ванні хворих, які мають психічні розлади, належить до початку XX ст. У Великобританії такою діяльністю займалися М.Річардсон, Дж.Дебуффе, Є.Гутман та ін. Здійснюється взаємодія представ­ників "художнього світу" з психіатрами. Образотворче мистецтво психічно хворих здається об'єктом наукового осмислення, застосо­вується з метою діагностики. Досвід використання художньої твор­чості в переборюванні захворювань і прискоренні процесів віднов­лення й реабілітації описана в книзі А.Хілла "Образотворче мис­тецтво проти хвороби" (1945). Він увів до європейської науки й прак­тики термін "арт-терапія" стосовно до образотворчого мистецтва як засобу лікувального впливу (А.Копитін).

У США в 1940-і pp. М.Наубург використала в психотерапев­тичній роботі з дітьми малюнкові техніки, розглядаючи вираження дитиною своїх переживань у зображувальній діяльності в якості інструмента дослідження його неусвідомлених процесів.

У наш час арттерапія розвивається в контексті теоретичних ідей 3.Фрейда й К.Юнга, у психотерапевтичній практиці використо­вується як метод лікувального впливу на психічно хворого через включення його лише в образотворчу діяльність. Лікувальний ефект в американському арттерапевтичному напрямку ґрунтується при допомозі ідей традиційного психоаналізу.

Відомо, що головним регулятором людської поведінки слугує свідомість. 3.Фрейд відкрив, що за завісою свідомості схований глибинний шар неусвідомлених особистістю прагнень, бажань, які ускладнюють життя й можуть стати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошук засобів позбавленняпацієнтів від конфліктів, між тим, що говорить їх свідомість, і потає­мними, неусвідомленими устремліннями. Так з'явився фрейдівсь-кий метод зцілення душі, названий психоаналізом.

К.Юнг вважав, що після виявлення основних внутрішньопсихічних конфліктів і вираження їх через мистецтво, художню діяльність, пацієнт зможе самостійно регулювати свою психічну діяльність, розкриваючи приховані можливості.

У зв'язку із цим сутність арт-терапевтичного впливу полягає в тому, що емоціонально травмуюча ситуація за допомогою різних засобів мистецтва й художньої практики за допомогою психотера­певта знаходить свій зовнішній вираз, доводиться до катарсисної розрядки, унаслідок чого полегшується стан пацієнта.

Використовуючи ідеї К.Юнга про можливості художньої твор­чості в психоаналітичній, психотерапевтичній практиці, Р.ПІкфорд, М.Мілнен, Д.Віннікотт та ін. зробили значний внесок у розвиток арттерапії, в основі якої на той час було образотворче мистецтво.

Друга половина XX ст. позначена створенням перших про­фесіональних об'єднань арт-терапевтів (у 1963р. з'явилася Бри­танська асоціація аргтерапевтів, Американська арт-терапевтична асоціація). Метою й завданнями діяльності цих об'єднань було спри­яння збереженню психічного й фізичного здоров'я громадян за до­помогою образотворчого мистецтва й інших видів творчості в якості психотерапевтичного інструмента.

У 1970 р. Британська асоціація арттерапевтів зробила перші кроки по втіленню арттерапії в державну охорону здоров'я. У цей же час починається підготовка спеціалістів-арт-терапевтів у США й Великобританії. А в 1980-1990-і pp. характерною для арттерапев-тичної практики є підвищення її ролі в освіті, зокрема, у спеціалізо­ваних школах.

Розгляд мистецтва як фактора психічного розвитку дітей, об­ґрунтування використання образотворчих прийомів у роботі з дітьми в якості психотерапевтичного й психокорекційного інструмента дається в працях Х.Рід. Є.Крамер.

У Росії такий досвід роботи представлений у працях Е.Бурно, Г.Бурковського, Р.Хайкіна, О.Карабанової та ін. Образотворча діяльність дозволяє дітям без слів виражати свої думки. Викорис­тання ж продуктів образотворчої діяльності (малювання, ліплення, декоративно-прикладного мистецтва) полегшує переживання, сприяє зміні поведінки.

У другій половині XX ст. музикотерапія виділяється як само­стійний напрямок. Він широко практикується в країнах Європи і США. Цей період характерний організацією музично-терапевтич­них спілок і центрів у Швеції, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Росії.

Цікавість до використання мистецтва з метою корекції, до механізму його впливу на людину в кінці XX ст. значно виріс. Це пов'язане з науково-технічним прогресом (поява аудіо-візуальних засобів, медичної техніки й та ін.). У свою чергу, це дозволило більш глибоко вивчати фізіологічні реакції організму у відповідь на вплив музики. У той же час цей інтерес визначається можливістю засто­сування музики як лікувально-корекційного засобу, що забезпечує гармонізацію стану людини: зняття напруги, утоми, підвищення емо­ціонального тонусу, розвиток естетичних потреб.

Огляд напрямків арттерапії міститься в працях Л.Брусиловсь-кого, В.Рожнова, З.Матейнової, С.Машури, В.Петрушина.

У наш час різні види арттерапії представлені практично в усіх країнах як у медицині (при нервово-психічних, соматичних захво­рюваннях), так і в психології (загальній, медичній, спеціальній) ос­кільки при будь-якій структурі порушення так або інакше зачинається афективна сфера.

Особливе місце серед сучасних видів арт-терапії займає му­зикотерапія.

Кожна з музикотерапевтичних шкіл Європи має свою концеп­цію. Це знайшло своє відображення в книзі В.Шушарджана, мате­ріал якої допомагає розкрити тенденції розвитку музикотерапії.

У Франції й Голландії музикотерапія широко застосовується і в практиці психотерапії, і в хірургії. При цьому музика добирається з урахуванням її фізіологічного впливу на організм, особливостей людини. її захворювання. У Голландії музика застосовується й при лікуванні серцево-судинних захворювань.

Певна класична музика позитивно впливає на серцево-судин-ну систему людини, допомагає подолати самотність, покращує са­мопочуття людини.

Відомий французький отоларинголог А.Томатіс дослідив вплив звуків високої частоти на психіку людини. Він показав, що людина не лише чує: сприйняті нею коливання впливають на нерви внутрі­шнього вуха й, перетворюючись там в електричні імпульси, спря­мовуються в мозок. Деякі потрапляють в слухові нерви й сприйма­ються як звуки, інші - в мозжечок, відповідальний за складні рухи й почуття рівноваги. Звідти вони передаються в лимбійну систему, яка контролює емоції й виділення біохімічних речовин, у тому числі гормонів, що впливають на організм. Електричний потенціал, який створюється звуком, також поступає до кори головного мозку, що регулює вищі психічні функції людини, свідоме управління її повед­інкою.

На думку А.Томатіса, вухо - один з органів, що формує людську свідомість. До нього більшість дослідників не звертали уваги на те, що слухання - лише сторона великого динамічного процесу, у якому задіяна кожна клітина тіла. Звук є одним з енергетичних джерел мозку й усього організму. Виявлений безпосередній зв'я­зок між діапазоном слухового сприйняття людини, діапазоном вібрацій її голосу й станом здоров'я.

Шведська школа музикотерапії (засновник А.Понтвік) вихо­дить з коуіцепції психорезонансу, у якій вказується, що глибинні прошарки людської свідомості резонують зі звучними гармонійни­ми формами й виявляються доступними для розуміння. А. Понтвік, спираючись на погляди К. Юнга, на поняття "колективного несвідо­мого", розвинув уявлення про способи розкриття глибинних шарів психіки безпосередньо співвідношенням звуків, що дають ефект обертонів.

У США музикотерапія одержала визнання після другої світо­вої війни, коли вона успішно застосовувалася при лікуванні емоціо­нальних розладів у ветеранів. Подальший розвиток музикотерапії відмічався після демонстрації її ефективності в роботі з дітьми й людьми похилого віку. У США в 1950р. створена Національна асо­ціація музикальної терапії.

В американському напрямку музикальної терапії, як відзнача­лося раніше, лікувальний ефект пояснюється в руслі традиційного психоаналізу. Під час сеансу психотерапевт за допомогою музики приводить пацієнта до усвідомлення емоціонально травмуючої си­туації, добиваючись катарсистичної розрядки. При цьому велике значення надавалося вибору музикальних творів, що викликали бажані асоціації образів, почуттів, аналіз яких допомагає виявити основу прихованого конфлікту.

Одним з найбільш відомих сучасних арттерапевтичних центрів США є відкрита в 1990р. при університеті в Нью-Йорку клініка музичної терапії Нордофф-Роббінса. Напрямок інструментальної й вокальної терапії, що розвивався в ній, заснований на ролі "живої"" музики як засобу комунікації. Робота з пацієнтами в такій школі передбачає залучення їх у процес створення музики разом з тера­певтом за допомогою різних музикальних інструментів (барабана, бубна, тамбурина, пандейри, маракасів та ін.). Крім цього, у клініці проводиться широкий спектр досліджень з інших видів арттерапії (зокрема, драмтерапії, вокалотерапії та ін.). Особлива увага при­діляється вивченню впливу арттерапевтичних методів на дітей з різними порушеннями, де зроблено акцент на інтеграцію різних видів арттерапії та залучення пацієнта до лікувально-спрямованої худож­ньої діяльності посередництвом імпровізації. Окрім індивідуальної музикотерапії активно застосовується групова форма, де творчий потенціал учасників виявляється у спільній драматичній імпрові­зації, створенні музики й пісень, у грі на інструментах. Активна участь в музикально-терапевтичному сеансі пацієнта, що виражає свій емоціональний стан у різних видах мистецтва, веде до зруйну­ванню внутрішнього конфлікту, що є в нього.

В Англії, у Лондоні, у 1975 р. був організований Центр музи­кальної терапії, який займається розробкою музично-терапевтич­них програм для спеціальних шкіл і клінік Лондона.

У Німеччині в 1985р. при медичному факультеті університе­ту Віттен Хердеке був створений інститут музичної терапії, де музикотерапія застосовується в багатьох галузях медицини: ди­тячої й загальної психіатрії, педіатрії, невропатології, інтенсивній терапії та ін.

У Росії в другій половині XX ст. арт-терапія розробляється й використовується з лікувальною і корекційною метою як у різних напрямках медицини, так і в психології, зокрема, у спеціальній пси­хології.

Ефективність використання різних видів арттерапії для корекції й лікування підтверджується широким спектром робіт з музикоте­рапії (Л.Брусиловський, В.Петрушин, І.Гриньовата ін.), вокалоте-рапії(С.Шушарджан), ізотерапії (А.Захаров, Р.Хайкін, М.Бурно та ін.), бібліотерапії(В.Мурашевський, А.Мілляр, Є.Pay, Ю.Некрасо­ва та ін.), імаготерапії (І.Вольперт, Ы.Говоров).

Вітчизняна школа використання мистецтва для лікуванні й корекції в останні роки досягла значних успіхів і доводить, що різні засоби мистецтва, особливо музика, мають лікувальний і корек-ційний вплив як на фізіологічні процеси організму, так і на психоемо-ціональний стан людини.

Позитивний вплив мистецтва на центральну нервову систему відзначали психіатри А.Гройман і В.Райков. Останній вказував на психокорекційний вплив живопису на людину, особливо на її актив­ну участь в образотворчій діяльності й створенні живописних творів.

Спостереження психотерапевта С.Мамулова показали, що нор­малізації діяльності серцево-судинної системи допомагає музика, яка виконується на кларнеті й скрипці.

Вплив мелодійної музики забезпечує седативний ефект, музи­ка ритмічна, енергійна, з помірним темпом і динамікою є тонізую­чою при відновлювальній судинній терапії, у тому числі при пору­шенні мозкового кровообігу (І.Гриньова).

Лікувальний вплив художнього співу, вокалотерапії, характер її застосування в лікувально-оздоровчій практиці досліджений С.Шушарджаном. Виявлено переважаючий вплив деяких музичних про­грам на культуру мікроорганізмів.

У Москві в 1997р. створена міжнародна академія інтеграцій­ної музикотерапії (MAIM), де кращі досягнення сучасної клінічної й традиційної (народної) медицини, комп'ютерної технології й мис­тецтва були об'єднані в систему під назвою інтегративна медици­на. Метою даного напрямку є профілактика, корекція та підтримка здоров'я людини. Одним із завдань академії є підготовка спеціалістів нового покоління - музикотерапевтів, що синтезують знання й на­вички музиканта й лікаря, що використовують немедикоментозний вплив на людину з метою відновлення порушених функцій її органі­зму.

Ставлення суспільства до дітей з особливими потребами є певним міри­лом його цивілізованості. У Спарті таких дітей скидали з високої скелі, у Франції — віддавали в жертву, в Греції та Римі — позбавляли цивільних прав і прирівнювали до божевільних. Донедавна і в нашій країні питання дитячої аномалії, інвалідності теж замовчувалось.

Характерною рисою суспільних відносин за часів Київської Русі було милосердя, людяне й чуйне ставлення до калік. Літописи розповідають, що в той час були спроби виховання ґлухонімих. Прогресивні люди Київ­ської Русі розуміли величезне значення книжного навчання для глухонімих і дітей з вадами мови. В опікуванні аномальних дітей і дорослих помітну роль відігравав Києво-Печерський монастир, який був на той час одним з найбільших у Київський Русі. Вже в перший половині XI століття за ініціа­тивою ігумена Печерського монастиря Феодосія Печерського недалеко від монастиря було відкрито окремий дім для дітей-сиріт (сліпих, глухих, калік).

Таким чином, у Київській Русі світська влада і духівництво здавна звер­тали увагу на покалічених дітей, прагнули допомогти їм.

Питання соціального захисту покалічених, хромих і сліпих відбито в Уставах князів Ярослава, Володимира, Всеволода. Наприклад, калічення членів, зокрема відняття руки чи ноги, дорівнювалося до вбивства. За цей злочин необхідно було сплатити штраф у розмірі 40 гривень, як і за позбав­лення життя. В Уставі Ярослава приділяється увага захисту хворої людини від розлучення з чоловіком (жінкою), визначається необхідність підтрим­ки подружжя у важкі хвилини життя.

У пам'ятці слов'янської публіцистики «Стоглаві» привертається увага до убогих, злиденних, які не можуть самостійно заробляти собі на життя через хворобу.

Татаро-монгольська навала згубно позначилася на розвитку культури й освіти Київської Русі. Тільки у XV столітті справи громадської опіки знову почали поширюватись. Позитивну роль у цьому відігравали братства (об-щини міського населення), що створювалися у середині XV століття. Спо­чатку братства були благодійними і називалися в грамотах «братствами любові» і «братствами милосердя».

У XIV-XV століттях не існувало законодавства щодо змін або поліпшен­ня громадської опіки. До цього часу ще діяли принципи організації гро­мадської опіки, що склалися в Київській Русі.

Остаточні зміни в громадську опіку були внесені на початку другої по­ловини XVI століття. У 1551 році Іван Грозний, щоб нормалізувати суспільні відносини між людьми і встановити належний правопорядок, скликав у Москві Собор, який виклав свої постанови у 100 главах («Стоглавий Со­бор»),

У кінці XVII століття у Києві, Умані, Черкасах, Бердичеві та інших містах відкриваються богодільні, де знаходили притулок аномальні діти та дорослі.

У 30-ті роки XVII століття запроваджується ще одна форма громадсь­кої опіки — патронування, яка набрала особливо широкого розмаху на по­чатку XIX століття.

В Україні набули гучної слави сліпі, які стали кобзарями, бандуриста­ми, лірниками. Кобзарі й лірники певного району складали організовану групу, яку підтримувало населення.

Виховання аномальних дітей в богадільнях, притулках і виховних бу­динках сприяло формуванню оригінальних систем виховання і навчання глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей, що знайшло свій дальший розвиток в умовах спеціальних училищ, які почали створюватися в Україні для глухонімих у першій половині XIX ст. та для сліпих і розумово відста­лих у кінці XIX ст. і на початку XX ст.

Перші спеціальні школи для аномальних дітей почали створювати в Україні як філантропічно-опікунські установи в середині XIX століття. Особливістю цих шкіл було те, що крім навчання дітей мови та інших за­гальних освітніх предметів, їх обов'язково навчали ще й певної професії.

Якщо за часів Київської Русі основним завданням суспільства було про­годувати таких людей і надати їм притулок, то вже в XIX столітті сформу­валася думка, що виховання і навчання можуть зробити з інваліда гармо­нійно зрілу особистість, здатну практично виконувати своє громадське при­значення.

У XX столітті розвинулися державна та недержавна форми соціальної опіки осіб з обмеженою дієздатністю. Найбільш поширеними формами державної підтримки інвалідів є пенсійне забезпечення цих осіб, створення та фінансування діяльності медичних закладів, шкіл-інтернатів, будинків інвалідів, реабілітаційних центрів.

У 90-х роках XX століття значного поширення набув рух волонтерської підтримки осіб з обмеженими функціональними можливостями. Створено багато благодійних організацій, товариств, фондів по підтримці цих осіб. Серед них «Школа життя», товариства «Джерела», «Церебрал», організації «Інваліди дитинства», «Любов і милосердя», Товариство батьків інвалідів та багато інших.

В українській мові до кінця XVIII ст., людина з вадою розвитку тлума­чилась як каліка, калька, хромець, слепець (давньоруською), що знаходи­мо у пам'ятках давньоруської літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославича серед переліку митрополичих та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них — «ка­ліка, хромець».

На початку XVIII ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово «інвалід», яке за походженням — безсилий, слабкий, важко поранений, при­йшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вжива­лося в значенні «відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність».

Поиск по сайту: