Погляди на конфлікт європейських мислителів ХІV-ХІХ ст

Одним із найвидатніших дослідників конфліктів був Иікколо Мак'явеллі (1469-1527), який починає свій твір "Історія Флоренції" словами "якщо якийсь урок корисний громадянам, які управляють республікою, то це пізнання обставин, які породжують внутрішні чвари і ворожість, щоб громадяни ці, навчені згубним досвідом інших, навчилися зберігати єдність"

[116, с. 7]. Усвідомлюючи руйнівний потенціал конфліктів, Мак'явеллі бачить і їх зв'язок із розвитком держави: "На мій погляд, - пише він, - ніщо не свідчить про велич нашого міста так очевидно, як розбрат, який його шматував, - адже його було цілком достатньо, щоб загинула навіть найбільша і наймогутніша держава. А, між іншим, наша Флоренція від нього ніби росла і росла" [116, с. 8]. За конфліктом між різними соціально-політичними групами Мак'явеллі бачить глибинніший конфлікт: "Залишалася незамиреною лише одна ворожість, яка природним чином існує у кожній державі, - ворожість між знаттю і народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне над ним панувати, і тому згода між ними неможлива" [116, с. 62]. Цілком сучасним видається його спостереження, що "всі, хто володіє великим багатством або великою владою, дістають цього лише силою і хитрістю, але потім усе отримане обманом або насиллям починають шляхетно називати подарунком долі, щоб приховати його огидне походження. Ті ж, хто від надлишку розсудливості чи дурості не зважуються вдатися до таких засобів, з кожним днем дедалі глибше і глибше загрузають у рабстві й злиденності" [116, с. 120]. Крім розуміння соціального коріння конфліктів, Мак'явеллі вказав на роль інтересу: "Люди швидше пробачать смерть батька, ніж втрату майна", на таке явище, як інерція конфлікту: "Якщо почати заворушення у місті не так вже й легко, то посилюються вони дуже швидко", на те, що, вступаючи в конфлікт, сторони опиняються в більшій залежності одна від одної: "Війну починаєш часто за власною волею, але коли і чим вона закінчиться, залежить уже не від тебе" (116, с. 111]. На відміну від китайських мислителів, які великого значення надають слушному моменту, Мак'явеллі віддає перевагу рішучим діям: "Ніколи не буває так, щоб усе рішуче сприяло задуманій справі, і хто очікує повної зручності, той або зовсім не діє, або діє більшою мірою невдало" [116, с. 113]. Він відзначає те, що називають колом ескалації: "Людям недостатньо буває повернення того, що було в них забрано, але потрібно забрати собі чуже і помститися" [116, с. 116]. Скандально відомим стало обґрунтування Мак'явеллі доцільності для "государя" дотримуватися етики відповідальності, тобто діяти за принципами користі й ефективності для держави, а не за принципами повсякденної моралі: "І нехай державці не бояться накликати на себе підозру в тих вадах, без яких важко втриматися при владі, бо, вдумавшися, ми знайдемо чимало такого, що на перший погляд здається доброчесністю, а в дійсності згубно для державця, і навпаки: виглядає як вада, а насправді забезпечує державцю щастя і безпеку" [115, с. 345]. Тому, наприклад, "державець, якщо хоче втримати підданих у покорі, має нехтувати звинувачення в жорстокості" [115, с. 349]. Також розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо зникли причини, які спонукали його дати обіцянку. "А пристойний привід порушити обіцянку завжди знайдеться" [115, с. 351]. Еразм Роттердамський (1469-1536) стверджував помилковість ставлення до війни як до шляхетної справи, на його думку, "війна - першопричина всіх бід і лих", вона руйнує і економіку, і мораль, "приносить обом супротивникам більше шкоди, ніж зиску", "війна завдає стільки горя, що жодна мова... не спроможна його висловити" [154, с. 39], "немає воістину речі згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї". "Війна є справою такою жахливою, що подобає швидше звірам, аніж людям... Війна така згубна, що, немов чума, нищить усі звичаї разом; така несправедлива, що найкращими її лицарями є найгірші розбійники" [154, с. 106]. Усі люди мають об'єднатися на захист миру, і "хай найбільшу повагу викликають ті, хто попереджує війну, хто мудрою порадою відновлює згоду і хто докладає сил, щоб стали непотрібні великі армії та величезні запаси зброї". Обов'язок церкви - бути миротворцем: "Якщо де-небудь почалася війна, понтифіки мають прагнути, щоб справа обійшлася без кровопролиття, або, якщо це неможливо.., чинити так, щоб війна велася менш жорстоко і була нетривалою".Погляди Томаса Мора (1478-1535) на війну були розвитком ідей Еразма і Мак'явеллі. Засуджуючи війну, Мор вважав нереалістичною позицію пацифізму в оточенні ворожих держав. Тому мешканці ідеальної країни Утопії, хоча і зневажають війну, але послідовно займаються військовими вправами. Френсіс Бекон (1561-1626) висловив думку про зростання народонаселення як про одну з причин військових конфліктів: "Коли наявні великі скупчення людей, які продовжують плодитися, не турбуючись про засоби до існування, тоді неминуче раз чи два на століття частина цього народу заполонятиме сусідні країни" [22, с. 485]. Найважливішими якостями для перемоги у збройному конфлікті він вважав швидкість дій, здатність приховувати свої задуми і передбачливість [21, с. 202]. Бекон також спробував описати ознаки, за якими можна передбачити розбрат і заворушення в державі. Такими ознаками, на його думку, можуть бути "пасквілі й крамольні розмови, якщо вони повсюдні та сміливі, а також неправдиві чутки, які ганьблять уряд, якщо вони часто виникають і залюбки підхоплюються" [22, с. 380]. "Коли ж навіть найблагіші постанови уряду, що мали б викликати загальне схвалення, тлумачаться перекручено і в поганому сенсі, - це вказує на велике незадоволення" [22, с. 380]. Також "обговорення, відмовки й прискіпування до розпоряджень влади – все це вже спроби скинути ярмо й вияви непокори, особливо якщо в той самий час прихильники розпорядження висловлюються боязко й нерішуче, а супротивники його – зухвало" [22, с. 381]. Як ліки від можливих заколотів і заворушень Бекон рекомендує усувати всіма можливими засобами матеріальні причини заворушень, вносити розбрат і нацьковувати одна на одну ворожі державі партії, дарувати народові окремі вольності, а також можливість подавати скарги й висловлювати невдоволення [22, с. 384-385]. В умовах скрутного матеріального становища народу Бекон радить: "Вести людей від однієї надії до іншої... Справді мудрий той уряд, який уміє заколисувати людей надіями, коли він не може задовольнити їхні потреби, і веде справу таким чином, аби будь-яке зло було пом'якшене надією; і це не так уже й складно, бо як окремі особи, так і цілі партії вельми схильні заколисувати себе надіями або принаймні заявляти про них уголос, якщо самі вже їм не вірять". Томас Гоббс (1588-1679), стверджуючи, що природний стан суспільства - це "війна всіх проти всіх", вважав причиною цього природну рівність людей: "Природа зробила людей рівними у здібностях тіла і розуму, і якщо навіть інколи і знайдеться хтось, тілом набагато міцніший або розумом швидший за всіх інших, усе ж таки на загал ця відмінність однієї людини від іншої не настільки значна, щоб одна якась людина могла на цій підставі претендувати на якесь благо для себе, на яке так само не могла б претендувати й інша людина" [48, с. 150—151]. З цієї природної рівності прав і здібностей виникають "рівні надії на досягнення цілей. Ось чому, якщо двоє бажають одну й ту саму річ, володіти якою вони вдвох не можуть, вони стають ворогами. На шляху до своєї мети... намагаються знищити або підкорити один одного". У працях видатного педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670) знаходимо заклик до припинення війн, ліквідації гармат і встановлення загального миру. "Метою людського суспільства є загальний мир і безпека, - пише він, - ...тому слід заборонити все, що може якимось чином порушити спокій людства, загрожувати, підірвати або зруйнувати ланки суспільної чи особистої безпеки... щоб ліквідувати будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, слід заборонити зброю". Адам Сміт (1723-1790) вважав, що раціональна, ефективна економіка робить непотрібними війни заради збагачення держави. Жан-Жак Руссо (1712-1778), Жан-Антуан-Нікола Кондорсе (1743-1794) також сподівалися, що економічне зростання й розвиток наукового пізнання, раціоналізація суспільного життя дадуть змогу уникнути воєн, які є ірраціональним способом реагування на конфлікт. Англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), американський соціолог Вільям Самнер (1840-1910), польсько-австрійський юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) намагалися пояснити суспільні конфлікти за допомогою еволюційного вчення Ч. Дарвіна (законами природного добору та боротьби за існування). На їхню думку, конфлікти в суспільстві, забезпечуючи виживання найбільш пристосованих, є чинником прогресу, а постійне чергування війни і миру, конфлікту і стабільності є закономірним явищем суспільного життя.

Соціологія конфлікту

У класичній соціології війну розглядали як щось архаїчне, що має досліджуватися антропологами. Анрі Сен-Сімон (1760-1825) та Огюст Конт (1798-1857) ігнорували конфлікти і війни як об'єкт аналізу. Вважають, що термін "соціологія конфлікту" ввів німецький соціолог Георг Зиммель (1858-1918), який назвав так одну зі своїх праць, видану на початку XX ст. Зиммель розглядає конфлікт як один із визначальних соціальних процесів, що сприяє згуртуванню людей і збереженню соціального цілого. Гострота міжгрупового конфлікту пов'язана з емоційним залученням груп до конфлікту. Нетривалі й неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості й роздратування. Зиммель стверджував необхідність конфліктів та їхні важливі позитивні функції в житті суспільства.Погляди Зиммеля поділяли соціологи Чиказької школи Роберт Парк (1864 -1944), Ернст Берджес (1886 -1966), Албіон Смолл (1854-1926), які в соціальному житті виокремлювали чотири типи взаємодії: змагання, конфлікт, пристосування, асиміляція. Конфлікти виконують перехідну роль від змагання до пристосування й асиміляції, становлячи джерело соціальних перетворень.Пізніше погляди Зиммеля на конфлікт розвивав Льюїс Козер (1913-2003), який стверджував, що в будь-якій соціальній системі можна виявити відсутність рівноваги, напруженість, конфліктні інтереси, які в суспільствах із гнучкою структурою породжують зміни, здатні підвищувати пристосованість системи до зовнішніх умов і сприяти її інтеграції. Соціальна структура, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, володіє механізмом об'єднання сторін, що були ізольованими або апатичними, залучення їх до сфери соціальної активності; механізмом, що дає змогу при зміні внутрішнього балансу сил уникати серйозної внутрішньої нестабільності. Суспільства з негнучкою структурою в таких умовах прагнуть придушити конфлікт і тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи. Для розрядки соціального невдоволення й негативних емоцій суспільства використовують соціальні інститути, які виконують роль "запобіжних клапанів". Вони забезпечують об'єкти для "переадресування" ненависті й засоби для "вивільнення" агресивних тенденцій.Для завершення конфлікту важливою є наявність (або встановлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвідношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотримуються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, в якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. В багатьох випадках наявність правил створює можливість уникати невигідної для обох сторін боротьби до повного виснаження, з одного боку, та обмежувати й конкретизувати вимоги переможця до переможеного - з іншого. На думку Козера, для завершення соціального конфлікту важливою є наявність символічних ключів-орієнтирів перемоги й поразки, які сприймаються обома супротивниками. Якщо ж сильніша сторона не враховує, що є символом поразки для слабшої сторони, то в ситуації, коли неможливі ні повний виграш, ні абсолютний програш, це призводить до затягування конфлікту й обопільних втрат.Соціологічні концепції можна поділити на дві групи: ті, що визнають конфлікт вихідним моментом соціального аналізу, й ті, що визнають його похідним [78, с. 180].Типовим представником концепції вихідного конфлікту був Карл Маркс (1818-1883), який вважав класову боротьбу рушійною силою історії, а конфлікт між буржуазією і пролетаріатом – основним фактом та основною суперечністю сучасного йому суспільства, суперечністю, яка визначає історичний розвиток і є основою наукового передбачення майбутнього. Держава з моменту свого виникнення є знаряддям класового панування, знаряддям підпорядкування суспільства інтересам економічно панівного класу. Тому звільнення від експлуатації можливе лише через заміну диктатури буржуазії диктатурою пролетаріату й подальшу побудову безкласового суспільства.На думку Макса Вебера (1864-1920), суспільство - це сукупність статусних груп, які борються за свої матеріальні інтереси, за місце в системі влади і збереження наявного "стилю життя". Так само успіх кожної зі світових релігій - це результат тривалої боротьби соціальних груп за ствердження певних кінцевих цінностей, за визнання винятковості та привілейованості їхнього власного "стилю життя".Вихідним чинником суспільного життя визнає конфлікт і Ральф Дарендорф (нар. 1929). Він вважає, що концепція класового конфлікту К. Маркса ґрунтується на осмисленні двох найважливіших процесів європейської історії XVІІ-XIX ст. Великої французької революції і промислової революції в Англії та інших європейських країнах. Тому Маркс мав рацію в XIX ст., коли стверджував, що основний конфлікт відбувається між пролетаріатом і буржуазією. Але в XX ст. економічні умови змінилися, промисловість не відіграє домінуючу роль в організації суспільних зв'язків - тому класовий конфлікт став одним із локальних конфліктів. З ліквідацією класової дихотомії почав виникати новий клас "громадян-споживачів", який поступово перетворився на "клас більшості". Забезпечення комфортних умов життя для "класу більшості" вимагає систематичного й постійного відторгнення "чужих". У розвинутих країнах соціальне громадянство починає сприйматися як цінність, яку слід оберігати від зазіхань з боку "інших", "чужих". Найсерйозніший конфлікт сучасності, за Р. Дарендорфом, конфлікт між тими, хто належить до суспільства добробуту, і тими, хто до нього не належить (емігранти, національні меншини, безробітні тощо). Існують і інші конфлікти, які, на відміну від класового, не поляризують суспільство, бо є конфліктами між різноманітними групами інтересів.У сучасному суспільстві існують великі можливості регулювання конфліктів. Важливим для цього Дарендорф вважає:1. Визнання наявності конфлікту. Для того щоб конфлікти виявилися, мають бути виконані певні технічні (особис-тісні, ідеологічні, матеріальні), соціальні (систематичне рекрутування, комунікації) та політичні (свобода коаліцій) умови. Маніфестування конфлікту, за Дарендорфом, є важливим кроком до його послаблення.2. Рівень організованості сторін конфлікту. Чим вище організовані сторони, тим легше досягти домовленості й виконання умов договору. Дифузний характер інтересів робить малоймовірним врегулювання конфлікту.3. Сторони конфлікту мають домовитися щодо певних правил, які забезпечують баланс взаємовідносин і рівність сторін.Конфлікти можуть "нашаровуватися" один на одного і, таким чином, ставати інтенсивнішими. Демократичне суспільство визнає наявність групових інтересів, які не збігаються, і допускає ненасильницькі конфлікти. У тоталітарному суспільстві конфлікт не визнається. В кожному реальному суспільстві точиться боротьба між тенденціями до тоталітаризму й тенденціями до демократії, і центральним у цій боротьбі є питання про допустимість конфлікту.Представниками концепції похідного конфлікту були Еміль Дюркгайм (1858-1917), Талкотт Парсонс (1902-1979), Нейл Смелзер (нар. 1930). Усі вони визнають соціальні утворення за первинну даність. Зокрема, за Дюркгаймом, індивід користується створеними суспільством засобами сприймання світу: основні поняття, що формують свідомість людини, є певною проекцією суспільних відносин в індивідуальній свідомості. Оскільки суспільство тлумачиться як ієрархічно організоване, основну причину конфліктів Дюркгайм вбачає в неузгодженості взаємодії між рівнями. Зокрема зниження релігійності, послаблення ролі традицій і збільшення автономії індивідуальних суджень від колективної думки вимагає створення нової моральності, суттєвим моментом якої має бути регулювання конфліктів.На думку Т. Парсонса, соціальна дія містить у собі такі елементи, як засоби, цілі, умови і норми діяльності. Соціальна дія розгортається на чотирьох рівнях: організм, особистість, соціальна система і культура. І на кожному з цих рівнів можливе виникнення зон напруженості й конфліктів. Напруженість, за Парсонсом,- це тенденція до дисбалансу між структурними елементами соціальної системи. У випадку високої напруженості контрольні механізми соціальної системи можуть не впоратися із завданням підтримання балансу відносин, що призводить до руйнування структури. Головною пружиною становлення сучасного суспільства Парсонс вважає структурну диференціацію [77, с. 64].Учень Парсонса Н. Смелзер, розвиваючи ідею про напруженість як можливе джерело суспільних конфліктів, концентрує увагу на розгляді спалахів насильства в американській історії. Вихідною точкою розвитку напруженості є ситуація невизначеності. Масова свідомість реагує на невизначеність поширенням чуток, підвищується збудженість людей, які не знають, що їм треба робити, чого слід боятися. Наступна фаза – масова істерія, коли з'являється образ ворога, відповідального за створення ситуації невизначеності. Масова істерія небезпечна насильством, бажанням знайти винного й покарати його.Щоправда, за оптимістичної настанови ситуація невизначеності може викликати народження сподівань на позитивний результат її розвитку, що утримує людей від агресивних дій.

Поиск по сайту: