СТАВЛЕННЯ ДО КОНФЛІКТУ І НАСИЛЬСТВА У СВІТОВИХ РЕЛІГІЯХ

У буддизмі життя розглядається як страждання, причиною якого є "спрага буття", наша прихильність до життя. Подолати страждання можна завдяки відмові від бажань. Для цього слід іти шляхом, який вказав Будда: мати праведну віру, праведну рішучість, праведні слова, праведні справи, праведний спосіб життя, праведні прагнення, праведні помисли, праведне споглядання. Пройшовши цей шлях, людина стає "арха-том" - святим і переходить у нірвану. У сфері моралі всі буддисти мають дотримуватися п'яти заповідей: не вбивати жодної живої істоти, не брати чужої власності, не торкатися чужої дружини, не брехати, не пити вина. Пізніше в одній із шкіл буддизму – чань-буддизмі – було дозволено насилля стосовно інших істот за умови, що суб'єкт не має особистих мотивів, особистої зацікавленості у здійсненні цих дій. Внеском у розуміння взаємодії в конфлікті було те, що цілісне сприймання ситуації у швидкоплинному протиборстві має перевагу перед аналітичним.В іудаїзмі мир і війна розглядаються як елементи загального колообігу речей: "Для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати... час війні і час миру" (Екл. 3:1-8). Загальний мир настане лише після приходу месії і зміцнення його царства, тоді: "і мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні!" (Іс. 2,4).Іудаїзм визначає два типи законних війн, які можуть вести євреї: обов'язкова війна (Мілхемет Міцва) і необов'язкова війна (Мілхемет Решут). Є три види обов'язкової війни: 1) війна, що велась згідно з заповіддю знищити або завоювати Сім народів Ханаану; 2) війна, що велась згідно з заповіддю знищити народ Амалека; 3) оборонна війна, якою вважають допомогу єврею чи групі євреїв, які потрапили у біду або яким загрожує небезпека. Необов'язкова війна ведеться з метою розширити кордони Ізраїлю понад ті, що визначені в Старому Заповіті. У християнстві існувало неоднозначне ставлення до війни, яке змінювалося протягом його історії. У Новому Заповіті Бог - "Бог любові і миру". За відомим біблійним висловом - "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть" (Мт. 5:9). Раннє християнство ставилося негативно до вбивства і насильства в цілому. Тертуліан (бл. 160 - після 220) вважав, що необхідно точно й неухильно дотримуватися слів Нагарної проповіді: "Хто вдарить тебе в праву твою щоку, зверни до нього іншу". Він писав: "Нехай зухвальство втомиться від твого терпіння, нехай кожний удар обернеться для нього болем і безчестям. Чим більше доведеться терпіти підлість ударів, тим сильнішим буде для кривдника покарання Господнє. Адже воно надійде від того, щодо якого ти терпиш". І далі: "Чому ми віримо, що Він - Суддя, якщо не віримо, що Він і Месник? Адже Він обіцяє нам, коли каже "В мене помста і Я воздам"". Тому християнину заборонена помста. Стати жертвою злодійства, пограбування означає, за Тертуліаном, вправляти душу у вмінні "дарувати і віддавати". Тертуліан сумнівається, чи зможе людина пожертвувати своє майно на справу милостині, якщо вона не здатна знести ці втрати. Наголошуючи на тому, що вбивство є одним із семи смертних гріхів, Тертуліан стверджує, що для християнина краще самому бути вбитим, ніж убити іншу людину. Єпископ Амвросій Медіоланський (бл. 340-397) також заперечує індивідуальний самозахист, але водночас вважає обов'язком християнина будь-яким способом захищати третю особу.Провідна ідея християнства – унікальність і абсолютна цінність особистості. Любити ворога можливо тому, що в очах Бога його особистість така сама дорогоцінна, як особистість того, кого образили.Іншим є ставлення християнства до державного і зокрема військового насильства. Вже раннє християнство допускало це насилля, хоча, наприклад, Оріген (185-254) і Тертуліан засуджували християн, які згодилися служити у війську. Коли християнство стало державною релігією, церква відверто підтримала державне насилля. Участь у "справедливій" війні є, за Августином, гідною християнина справою. Проливати кров заборонялося тепер лише священнослужителям. З часом відновилося і те, що заперечувало раннє християнство, - почуття вищості, пихи і гордості, честі певних верств, що кардинально суперечать як ідеї рівності перед Богом, так і ідеї християнського смирення. Але для тих, хто не належав до елітних верств, християнство давало моральну компенсацію - сподівання на відшкодування в потойбічному світі.У розуміння конфлікту християнство внесло новий підхід - кардинальну зміну ставлення до партнера взаємодії. Якщо іншу людину я не сприймаю як самостійного суб'єкта (розбійник, що чинить злочин, перебуває під владою нечистої сили, він сам жертва нечистої сили), то немає сенсу протидіяти йому. Протидіяти треба справжньому суб'єктові - дияволу. А якщо немає протидії між людьми, то немає і конфлікту (пограбування є, конфлікту - немає). В ісламі вирішення конфліктних ситуацій у мирний та воєнний час має спиратися на приписи Корану та Суни, а також на логічно обґрунтоване дедуктивне виведення приписів зі священних першоджерел (Іджтихад). Ось деякі важливі приписи: під час збройного конфлікту забороняється калічити й піддавати тортурам супротивника ("Ніколи нікого не калічте, навіть собаку"), переступати межі правосуддя і справедливості на війні ("Ніколи не можна переступити й особливо ніколи не можна перевищити межі правосуддя та справедливості, щоб не стати на шлях тиранії й пригноблення"), заборонялося віроломство ("Воістину, Аллах не любить зрадників"), але дозволялося застосування хитрощів, пасток ("Війна - це хитрість"). Заборонялося вбивати жінок і неповнолітніх супротивної сторони, якщо ті не воювали проти мусульман. Ще в часи пророка Мухаммада зародилися такі способи залагодження конфліктів, як арбітраж (тахкім), посередництво (васата), а також примирення (сулах). У Корані міститься пряма рекомендація застосовувати примирні процедури: "А якщо боїтеся розриву між обома (подружжям), то пошліть суддю з його сімТ і суддю з її сімї; якщо вони побажають примирення, то Аллах допоможе їм".

Поиск по сайту: