Заняття й побут русів-українців

Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходять дво- й трипільна системи, застосування яких підвищувало вро­жайність зернових культур.

Із землеробських знарядь праці руси-українці залежно від ґрунтів і свого економічного становища переважно ви­користовували рало, плуг і соху. Але на відміну від по­передніх років землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезовими. Такі рала підрізали ґрунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у «Повісті временних літ» від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселен­нях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Княжою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував зем­лю, то інший — перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими со­хами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев'яними боронами, про які⁵ згадується в «Руській правді».

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме— не піз­ніше 2 пол. XI ст., руси-українці почали заміня­ти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з'явився й жорсткий хомут, необхід­ний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяг­лової робочої сили значно підвищило продуктивність праці українського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спіль­ності. Започаткований русами-україицями масовий перехід від розпушування до перевертання ґрунтів і заміна в плужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у роз­витку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи. Городи обробляли мотиками й заступами із залізними оковками.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м'яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чечеви­ця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур зали­шався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кра­щі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VIII-X ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в XI-XIII ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка по­требувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозо­стійкості й невибагливості до ґрунтів полба й надалі виро­щувалася на українських землях аж до XX ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров'я і відда­лених від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні ознаки. В основному вони були схожі на попередні й наступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгород­ському, то південно-західний перевершував його. Знахідки 113 серпів у Райках, 405 — в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширеність хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися дерев'яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше середини XII ст. Першу згадку про них зустрічаємо в «Слові о полку Ігоревім». Люди мололи зерно переважно руч­ними жорнами, що були прообразами майбутніх млинів. Самі млини вперше згадуються у першій половині XI ст. в «Уставі» Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані права бажаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виробничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і ма­лої рогатої худоби, а також свиней і птахів. Якщо на Правобережжі переважно розводили велику рогату худобу, то на Лівобережжі — свиней. В руських фортецях Чучин та Іван, городищі Монастирьок та в інших поселеннях протя­гом VIII-XII ст. зростає чисельність коней і одночасно зменшується — волів. У господарстві русів-українців мис­ливство помітно втрачає свою роль. Переважною мислив­ською здобиччю були кабани, лосі, олені, траплялися тури, чубри, кулани, сайгаки, ведмеді. Для полювання викорис­товувалися луки, списи, рогатини, сокири, а також ловчі ями, капкани, сітки тощо. Рибальські знаряддя мало чим відрізнялися від сучасних, хіба що розмірами, технікою виготовлення й матеріалами. Виловлювали такі самі види риб, що й сьогодні в Дніпрі, тільки в значно більшій кіль­кості. Населення займалося також бджільництвом.

Центрами ремісничого виробництва IX-XII ст. стали міські поселення. За приблизними підрахунками, в них проживало до 15% всього населення Русі-України. Одно­часно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України наступних століть. При цьому міста виконували її оборонні функції. Серед них перше місце за своїм зна­ченням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо роз­будовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Європі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис, тоді як у Лондоні — 20, а в Новгороді — до 30 тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснова­ний не пізніше 882 р., Вишгород — не пізніше 946 р., Білгород, Родень, Воїнь — не пізніше 980 р., Переяслав — не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста значно поступалися Києву, маючи по 3-4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродут­них горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслугову­вало чимало майстрів із числа місцевого населення. В багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широ­кий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і близькою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився то­карний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев'я­них виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося ви­робництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській го­рах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З ка­меню виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. роз­почалося виготовлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські зем­лі. В IX-на початку X ст. майже повністю зникає ліпна , кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних ви­робах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. Ви­никли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Зби­раючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посе­редниками в такій торгівлі виступали або купці, або за­лежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залізним шляхом рухалися купецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг — на північ. З Київської землі та інших українських територій найбіль­ше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виро­бів. Завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби» Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевос­тях—95-195 г.

Руси-українці мали високорозвинуті суспільну організа­цію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіо­нах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. В той же час до XII ст. у древлян, радимичів, в'ятичів, сі­верян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлю­бу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного гро­мадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх гинуло від різних хвороб, під час епіде­мій та ворожих нападів. Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-українців. Якщо у VIII-IX,ст. ще зберігалися окремі елемен­ти родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська общи­на із суворою регламентацією господарських і побутових відносин. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючись владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господарсько-побутового життя, коли дедалі більше общинників переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів-українців. Культова архітектура Києва, Чернігова та Пере­яслава справила істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дошок або плах, встановлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися, В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вживаним посудом були глиняні та дерев'я­ні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З го­родини люди готували якесь рідке вариво, із зерна — каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м'я­са, риби, молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг — широкі со­рочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних стат­ків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були шерстяні й льняні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні при­возні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулими часами вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх посе­леннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент ро­бився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сю­жети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишив­кою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Поиск по сайту: