За князювання Володимира (980-1015) завершилося формування території Київської Русі, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян

Будучи по матері та, можливо, й по батькові сло­в'янином, Володимир у своїй політиці спирався на місцеву аристократію. Особливою довірою в нього користувався дядько Добриня. Кожної неділі князь влаштовував пишні бенкети для бояр, гриднів, соцьких, десяцьких і «кращих мужів» з найвіддаленіших окраїн Русі. Під час їх люди зближувалися, полагоджували конфлікти й суперечності, вирішували важливі державні справи. Заручившись під­тримкою місцевої людності, князь позбавився свавільних варягів, спровадивши їх у Візантію.

Якщо Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир — у мирній розбудові держави. Він продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племін­них вождів, а на їхнє місце посадив власних синів: Вишеслава — в Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку, Святосла­ва — в Турові, Ярослава — в Ростові, Гліба — в Муромі, Святослава — в Іскоростені, Мстислава — в Тмутараканї. Інші сини, а князь їх мав 12, також дістали наділи. У від­далені землі князь відправив своїми намісниками вірних йому бояр.

Вся влада в державі зосередилася в руках київ­ського князя. Правда, зробити це було не так вже й легко. Володимирові довелося воювати проти радимичів і в'ятичів, які, скориставшись із смерті Святослава, прагнули вийти зі складу Київської Русі. Князь зробив спробу підкорити й племена хорватів, однак це викликало протидію Польщі, і задум не був здійснений. Щоб полагодити конфлікт із силь­ним західним сусідом, Володимир одружив сина Святосла­ва з донькою польського князя Болеслава Хороброго, а на Волині заснував м. Володимир. Київський князь зміцнив зв'язки з королями інших європейських країн, у тому числі з угорським, німецьким та чеським.

Однією з великих заслуг Володимира був захист Русі-України від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися в 990, 992, 996, 997, 1001 та в інших роках. Боротьба велася майже безперервно. І наші предки проявляли в ній не тільки силу, мужність і відвагу, а й при­родну мудрість, рицарство та патріотизм. Так, битва русів з печенігами під нинішнім Переяславом у 992 р. була замі­нена поєдинком Кожум'яки із богатирем печенігів. Син Во­лодимира Мстислав Тмутараканський переміг у поєдинку князя касогів Редедю, після чого касоги відступили. Коли під час облоги Білгорода печенігами в 997 р. білгородчани знемагали від голоду й спраги, то старійшини хитрістю створили видимість повного достатку в місті їжі та питва й тим самим змусили їх відійти.

Київський князь не мав змоги воювати з кочівниками у степових просторах і тому почав укріплювати прикордонні землі для випасу табунів коней і отар овець. Ці землі князь заселив добровольцями з племен ільменських словенів, кривичів, чуді и в'ятичів. Зміцнення оборонних рубежів Русі-України радо сприймав народ, оспівуючи в билинах своїх захисників Володимира «Красне Сонечко», Іллю Муромця й Добриню Микитича.

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження християнства на Русі. Якщо раніше його спийняли окремі князі та їхнє найближче оточення, то при Володимирові йшлося про всю неозору Київську імперію. Він добре бачив, що язичництво вже не відповідало ні рівневі розвитку держави, ні становищу великого князя в су­спільстві. Волхви й «кудесники» суперничали з князями за владу над народом. Перш ніж провести релігійну рефор­му, Володимир доручив своїм експертам з'ясувати, яка ре­лігія найближча руському людові. Нею й виявилося християнство, що з давніх давен поширювалося на руські зем­лі. Чималу роль при цьому відіграло й те, що воно було офіційною релігією у Візантії, а також у болгар, поляків і угрів. Саме через нову релігію Русь прилучалася до сонму європейських держав і обрала європеїзований шлях по­літичного розвитку.

Християнізації Русі передував її політичний союз з Ві­зантією. На прохання візантійського посольства надати військову допомогу проти заколотників Володимир дав зго­ду, але за умови віддати йому в жони сестру імператора Василя II Ганну. У свою чергу, візантійський двір пого­джувався зробити це, якщо київський князь візьме нову віру й охрестить свою країну. На цьому обидві сторони і зійшлися.

У 988 р. Володимир зі своїм оточенням хрестився сам, наказав позаганяти в Почайну киян і там хрестити усіх разом. Але навіть після цього Василь II зволікав із шлюбом сестри з київським князем. Це спонукало Володимира вдатися до військового тиску. В 989 р. він захопив головну військову твердиню й житницю Візантії в Криму Корсунь (Херсонес) і цим змусив імператора виконати умови політичного договору.

Водночас відбувалася христи­янізація народу. Запровадження християнства сприяло швидкому злету Київської Русі. Разом з тим було закладе­но підвалини для майбутнього релігійного розколу східно­європейських держав на католицькі та християнські й конфлікти між ними.

На початку XI ст. відносини між Володимиром і кілько­ма його синами загострилися. Особливо його непокоїли на­міри новгородського князя Ярослава припинити виплату Києву данини й добитися самостійності.

Під час підготов­ки дружини до походу на непокірного сина Володимир у 1015 р. помер, а між братами спалахнула міжусобна бо­ротьба. Старший син Володимира Святополк убив менших братів Бориса й Гліба, а Святослав, що княжив у древлянській землі, таємниче пропав безвісти. Проти старшого брата виступив Ярослав. Почалася братовбивча боротьба між Святополком і Ярославом. У битві під Любечем (1015) переміг Ярослав, під Києвом (1018) – Святополк, на р. Альті (1019) — Ярослав, Святополк утік на Захід до свого тестя Болеслава Хороброго й десь там безслідно зги­нув.

Батьківський престол зайняв Ярослав (1019-1054). Через деякий час на нього пішов війною прославле­ний у битвах брат Мстислав Хоробрий, що княжив у дале­кій Тмутаракані. Зібравши рать з хазар, болгар, черкесів і лівобережних слов'ян, він завдав поразки Ярославу по­близу Листвина під Черніговом. Але у стосунках між бра­тами все-таки гору взяли розум і загальнодержавні інте­реси. У городку на Десні брати поділили Русь між собою. Землі на захід від Дніпра відійшли Ярославу, а на схід — Мстиславу, який на той час перебрався до Чернігова. Після смерті Мстислава в 1036 р. самовладним правителем усієї Київської Русі став Ярослав – мудрий політик, енергійний і відважний полководець.

Князювання Ярослава, прозваного в народі Мудрим, стало періодом розквіту й апогеєм могутності Київської Русі. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював Червенські міста, захоплені Болеславом Хоробрим у 1018 р., і допоміг польському кня­зю Казимиру Обновителю утвердитися на королівському престолі.

Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував місто, назване його ім'ям — Ярослав, знову підкорив племена чуді, ятвягів і на березі Чудського озера заклав місто Юр'їв. Одночасно Ярославу довелося відстоювати руські землі від зазіхань кочівників. У 1036 р. князів­ська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинули її у безкрайні степи. Південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр'їв та інші міста фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Могутність Київської Русі була визнана всією Європою, і царські династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого зва­ли тестем Європи». Його дружиною була дочка шведсько­го короля Інгігерда (Ірина). Одна сестра замужем за польським королем, інша — за візантійським царевичем. Три дочки були видані Ярославом за норвезького, французького та угорського королів. Син Ізяслав одружився з сес­трою польського короля Казимира.

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається об'єднання звичаєвих правових норм у збірник зако­нів «Руська правда». Новий юридичний кодекс узаконював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцін­кою. Коли за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника — 80 гривень. Замість кровної помсти вводилася грошова компенсація. Хоча закони спрямовува­лися и основному на захист верхівки суспільства, але і смерди, і челядь, і рядовичі, і закупи відчували себе захищеними від свавілля феодалів. Запровадження правових норм гарантувало можливість широкого розкриття внутріш­нього потенціалу людини незалежно від її соціального статусу.

За князювання Ярослава Мудрого Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва і переймає християнство. У багатьох містах будуються храми, які стають головними осередками поширення православ'я серед місцевих жителів. Релігійним центром країни став Київ. На зразок храму Софії в Константинополі в ньому в 1037 р. збудовано ше­девр світової культової архітектури Софійський со­бор. У 1051 р, бояри-монахи Антоній і Феодосій заснову­ють на схилах Дніпра православний Печерський мо­настир — майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі.

Загалом у Києві в той час налічувалося 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. призначив київським митрополитом видатного письменника русина Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора. Але константинопольська патріархія продовжувала зберігати верховенство над руською митрополією.

В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотриманий принципу вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім уже й син. Таким чином, і кожному або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські — Святославу, переяславські — Всеволоду, Володимиро-Волинський уділ — Ігорю, а Смоленський — В’ячеславу.

Головним над братами залишався старший брат, що мав княжити у Києві. Ось так після смерті Ярослава в 1054 р. Київська Русь уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії й успішно управляв нею. Ізяслав, Святослав і Всеволод спільно вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший і об'єднаними силами поклали край спробі полоцького князя Всеслава вийти з-під влади Києва й заточили його в київський поруб. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60-х років відбити перші напади половців, які зайняли місце розгромлених Ярославом Мудрим печенігів. Але в 1068 р військо братів було вщент розгромлено половцями на р. Альті, й кочівники наблизилися до столиці держави Києва. Небажання чи то відсутність можливості в Ізяслава дати киянам зброю і коней для відсічі нападу кочівників викликало народне повстання. Кияни розгромили двори Ізяслава і боярина Коснячки й змусили їх втекти з міста. Тільки з допомогою польського короля Болеслава Смілого, сина Мстислава, а також братів Святослава й Всеволода Ізяславу вдалося придушити повстання й знову зайняти великокнязівський престол. Але тріумвірат дав тріщину, що згодом призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами та їхніми наступниками.

З цього скористалися половці й фактично безперешкодно спустошували прикордонні зі степом українські землі. Вони розгромили руські війська під Триполем, на р. Желяні, в інших місцях й загрожували самому Києву. До того ж онуки Ярослава у боротьбі із суперниками часто кликали на допомогу половецькі орди. Руська земля спливала кров'ю. Всенародне горе змусило деяких князів отямитися і вони з ініціативи Володимира Мономаха в 1097 р. зібралися на з'їзд у Любечі, щоб припинити чвари. Учасники з’їзду вирішили, якщо хтось на когось «встане, то на того будемо всі». Закладені на з’їзді принципи єдності Русі дали свої результати. Сім руських князів об'єднали свої дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на р. Самарі. В битві загинули понад 20 половецьких ханів, а переможцям досталися величезні табуни коней, отари овець, чимало полонених. Відвойовані рубежі київські князі заселили торами й печенігами, тим самим укріпивши пороську оборонну лінію. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Мономах завдали поразки половецьким ордам Боняка і ІІІарукана під Лубнами, а в 1113 р.— на р. Донець.

Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Причому зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр і тим самим уник порушення постанови Любецького з'їзду про князювання Ізяславичів у Києві, Святославичів — у Чернігові, а Всеволодичів — у Переяславі. Його батько був переяслав­ським князем, а мати — дочкою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. Замолоду Володимир вивчив грецьку, половецьку, а після одруження з англійкою Гітою Гарольдівною — ще англійську мови. За князювання в Чернігівському, а потім у Переяславському князівствах Володимир Мономах здобув собі гучну славу поборника єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого й доброго правителя.

Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї держави. Він зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, не зупиняючись при цьому перед жорстоким покаранням тих, хто і порушував. Мономах продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей у суспільстві. Його знаменитий «Устав» доповнював кодекс законів «Руської правди» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. Він встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаючи сипів, Мономах запові­мо набувати убогих і не давати «сильним» погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю. При ньому швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство й торгівля, зміцню­ються зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Ярослава Мудрого продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути ос­таннім з київських князів періоду політичної єдності Київ­ської Русі.

Володимир Мономах був ініціатором скликання князівських з'їздів, усіляко намагався примирити князів, припинити усобиці. Період правлін­ня Володимира Мономаха називають періодом розквіту Київської Русі після тривалих міжусобиць. Кочівники більше не турбували кордони держави, що дало можливість зосередитись на внутріш­ніх проблемах. Володимир обмежив свавілля лихварів, продовжив удосконалення управління державою, вніс зміни і доповнення до «Руської Правди».

«Статут» Володимира Мономаха.

Ставши Київським князем, Володимир Мономах вирішив вне­сти зміни до існуючих законів. Так з'явився «Статут» Володими­ра Мономаха — збірник законів, що врегулював правове станови­ще міської бідноти та залежних селян на Русі, полегшив їхнє становище.

Наприкінці князювання Володимир Мономах, бажаючи переда­ти власний життєвий досвід нащадкам, спробував описати свою політичну діяльність. Він складає «Повчання дітям» (1117 р.), де доводить, що жити слід у злагоді зі своєю совістю, творячи добро й благочестя. Цей твір став його заповітом.

Володимир Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя у зеніті своєї могутності й слави. Похований він у церкві св. Софії.

Йому вдалося на деякий час відновити в повному обсязі державу Ярослава Мудрого і Володимира Великого. Протягом кількох сто­літь він залишався ідеалом правителя, який усунув внутрішні не­доліки геніального полководця. За висловом літописця, Мономах «посвятив Руську землю, мов сонце..., слава про нього пройшла по всіх землях». Його смерть означала завершення цілої епохи історії Київської Русі. Через кілька років по цьому держава втратила ціліс­ність, почався період політичної роздробленості

У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна», з появою якої укра­їнський етнос виступає на політичній арені як окремо сфор­мована історична спільність. Вперше термін «Україна» зу­стрічається в «Іпатіївському літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаю­чи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з полов­цями переяславського князя Володимира Глібовича, літо­писець писав: «И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украина много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літопи­сець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська зем­лі. Про вживання цього терміна до різних українських ре­гіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі запи­сано про приїзд князя Ростислава «ко Украйне Галичькой», під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII-XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього По­дніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а «край», «земля», «кра­їна». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Украї­на» самі українці й власті Великого князівства Литовсько­го. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час продов­жували вживатися у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища україн­ських земель.

Поиск по сайту: