Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат)

Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу. . Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але, відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізніше. Опорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак.

Другим аббасидським халіфом став його старший брат Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (“Непереможний, якому допомагає Аллах”, 754 - 775). Зміну халіфа спробували використати Аліди, повставши в 754 р., та звалити аль-Мансура вони не змогли. Лише кільком Алідам пощастило вимолити пощаду й ліченим одиницям - утекти. Серед останніх був Ідріс Алід, який знайшов порятунок серед берберів Північної Африки, заснувавши на крайньому заході Магрибу державу Ідрісидів. Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію й активно вирізав Алідів. аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.

З іменем аль-Мансура пов'язане заснування столиці Аббасидського халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр. Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. Залучили на службу багато письменних персів і хорасанців (і шиїтів, і сунітів), а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів. Араби втратили статус панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах.

Для повсякденного керівництва розгалуженим державним апаратом ввели посаду візира (першого міністра халіфату), а з метою забезпечення інформаційного простору відродили якісну поштову службу. Для боротьби з інакомисленням створили в 783/784 р. справжню інквізицію, глава якої мав титул “ката зіндиків” (“чаклунів”).

Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією. До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням) став ареалом світової торгівлі. Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевих грабіжницьких набігів), але масштабних воєн перші Аббасиди не вели.

Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітських проповідників, які пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіх проблем: впровадження рівності через насильницький перерозподіл майна від багатих - бідним. Результатом стало грандіозне повстання в Мавераннахрі, яке очолив аль-Муканна (“Закритий покривалом”). За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тут під білими прапорами, розбили кілька аббасидських армій

Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786 - 809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфа Хаді (785 - 786), котрий, у свою чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірною опорою халіфа, господарство й чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували досить стабільно, а військо, кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішно ліквідувало всі негаразди (зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майже не вів, а ті, що вів, були переможними: у 806 р. мусульманський флот окупував Кіпр

Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткам світового рівня. Славетним правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.). Сирійська родина християн Бахтішо (один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура від виразки шлунка) протягом семи поколінь становила хребет арабської медицини

У VІІІ - ІХ ст. зусиллями поета-редактора Абу Таммама побачила світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”). Найвидатнішими поетами епохи стали: вільнодумець Абу Нувас (? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілесних утіх. Багдад прикрасили унікальні архітектурні пам'ятки, серед них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційні резиденції халіфів.

У рільництві з'явилася регіональна спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну та цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія_ - фініки; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городні та баштанні культури; а арабські скакуни поширилися всюди).

Але виробництво зростало дуже повільно, процвітала лише торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млн дирхемів!) шляхом обдирання виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навіть для Сходу, а величезний гарем (де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100 золотих динарів на день) “з'їв” бюджет.

Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню пільгового, неоподатковуваного церковного ісламського землеволодіння (вакф).

Втративши етнічну цілісність, халіфат залишився без боєздатної армії, тому для збільшення війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, а службу державі, що в комплексі зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!), але до спільних операцій справа не дійшла.

Найбезглуздішим актом кривавого Харуна ар-Рашида стало знищення Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803р. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харун ар-Рашид помер від “швидкоплинної хвороби”, він залишив спадкоємцям незакінчену війну, розорені фінанси й безконтрольний державний апарат. Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітний арабо-мусульманський етнос на строкату сукупність ворожих субетносів.

Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися за владу. Війна тривала п'ять років. Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек.

Найбоєздатнішою частиною війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою. Ополчення арабських племен (джунд) втратили боєздатність. Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувати військо.

Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ - рабів (!), яких виховували фанатиками, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив Бабека.

Однак державну єдність халіфату було підірвано. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри (“намісники”). У прямому управлінні Аббасидів залишилися Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія і Східне Середземномор'я.

На цих землях гулями навели порядок, що дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст. На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965)

Пихатість гулямів нервувала гордовитих багдадських арабів, що відчували себе “панами світу”. Але тепер “володар правовірних” остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, які не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - “невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.

У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився збільшити їм виплати. За наступні 10 років вояки міняли халіфів ще чотири рази, після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів.

Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро скоротилися золото-срібні запаси скарбниці, а останнього удару по залишках стабільності завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єретичних сект.

З другої половини І тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних нововведень почалося поступове засолонення грунтів Месопотамії. Халіфат зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. У 869 р. раби-зінджі повстали й лише вирізавши всіх повстанців опір зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення самознищення маніхейського типу.

Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. Сьомим імамом обрали Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали назву шиїти-ісмаїліти. У 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну пропаганду карматів Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.

Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну державу з центром у місті аль-Ахса 899 р. Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Мечетей кармати не мали й не будували, ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм, ніж теологічну доктрину

Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах. В 930 р. вони вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті, Чорний Камінь повернули за викуп.

Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему, які поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак. Аббасидам залишили релігійну шану як “халіфам правовірних”, їхні імена продовжували вигукувати на молитві та карбувати на монетах, але будь-якої політичної влади Аббасидів позбавили.

Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла за правління еміра на ім'я Адуд ад-даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак, Західний Іран і вся Аравія (!). Масована іригація сприяла поширенню нових сортів високоврожайного рису, динь, грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!).

При дворах Буїдів жив і творив уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець, поет і музикознавець Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - автор енциклопедичного трактату “Канон лікарської науки”.

Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, яку прославили новели аль-Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й одна ніч”, формування якої почалось у Х ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст.

В Єгипті. Міскавейх (? - 1030) створив першу в арабській науці світську концепцію всесвітньої історії. До неї треба додати географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів в арабську науку індійські цифри. На весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такими були останні спалахи аббасидської культури.

Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності.

У 1055 р. Багдад захопили тюрки-сельджуки. Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього не змінився. Багдадський халіф залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, проте світським правителем “усіх правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, в руках якого зосередилася реальна політична й економічна влада.

Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком. Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів.

Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно, активно спекулював на гаслах “священної війни з невірними”, створив військово-релігійний орден ахіїв (“братів”). Шпигуни, агенти й платні інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опір монголам, які пронеслись у ХІІІ ст. вогняним вихорем через усю Євразію.

Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242 - 1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а халіф не зробив нічого.

В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Мусульман Багдада монголи різали й грабували п'ять днів, халіфа немилосердно знищили, а його резиденцію віддали несторіанському патріархові.

Халіфат Аббасидів припинив існування. Гнучкі нащадки Аббаса втекли до Єгипту, де жили на утриманні в мамлюцьких султанів, освячуючи їхню владу “халіфською благодаттю”, та коли в 1517 р. Єгипет захопили турки-османи, останнього Аббасида Мутеваккіля ІІІ примусили передати халіфський титул османському султанові Селіму І Явузу.

Завдання:

•Прочитати відповідний матеріал у підручнику та запам'ятати головні події, дати, діячів.

•Скласти хронологічну таблицю основних подій в Арабських халіфатах.

Дякую за увагу!

Поиск по сайту: