Міфологічний характер культури античності

Тема 5. Культура античності

1. Історичні умови розвитку античної культури.

2. Міфологічний характер культури античності.

3. Мистецтво Стародавньої Греції.

4. Мистецтво римської античності.

Історичні умови розвитку античної культури

Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів ‑ "міст-держав" на присередземноморських землях Еллади і Малої Азії на поч. І тис. до н.е. і завершується зруйнуванням Римської імперії у V ст. н.е. У Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається тваринництво, землеробство, добування металів, ремісництво, торгівля.Руйнується родоплемінна патріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використанню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим ‑ у соціальних конфліктах, війнах, політичних переворотах.

Поняття "античний світ" (від лат. апtiques ‑ стародавній) ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоч були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого виникла наша європейська цивілізація.

Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну ‑ грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою ‑ за масштабами країни і відповідно до навичок її жителів. Не одна держава, як на Сході, що постійно розросталася у намаганні до світового панування та безмежності, а низка держав, зовсім невеликих, у тих межах, що визначала природа й колишня родова організація. Це призвело до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутвердженню стародавнього грека у своєму уособленому закутку.

Соціальні умови цих міст-держав можна назвати демократичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розквіту Афін (сер. V ст. до н.е.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна десята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й політичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у по­рівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресивним. Боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до поразки родової аристократії, знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів) і, нарешті, до встановлення рабовласницької демократії. Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в організованих, на свій розсуд, невеликих державах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави, з грецької "полісу", відчував себе по-справжньому незалежним і повновладним.

Міфологічний характер культури античності

В основі античної культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесної природи формували уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними рисами. Окрім численних богів та героїв, уява греків створила велику кількість духів сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.

Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім’ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.

Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона – володаря морів, Гадес, або Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу Сонця, відповідала богиня місяця Артеміда – покровителька лісового звіра та птахів. Аполлона оточували музи – покровительки мистецтв: Кліо – історії, Евтерпа – ліричної поезії, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії, Терпсіхора – танців, Ерато – еротичної поезії, Полігімнія – пантоміми, Уранія – астрономії, Калліопа – співів, а тому друге ім’я Аполлона було Музагет.

Дітьми Зевса були також Гефест – бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. Її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір’ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки.

Однак релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов’язувалося оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв’язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а жерці уже по-своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдяки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях.

Поиск по сайту: