Коло третє: війна як бізнес

Нарешті, коли обидва королі наказали проспівати “Te Deum”, кожен у власному таборі, Кандід вирішив, що краще йому піти й поміркувати над наслідками й причинами до якогось іншого місця. Наступаючи на розкиданих усюди мертвих і вмираючих, він дістався до сусіднього села: воно було перетворене на згарище. Це аварське село болгари спалили згідно з законами суспільного права. Тут скалічені старі дивились, як вмирають їхні поранені дружини, пригортаючи діточок до скривавлених грудей, там дівчата з розпоротими животами, наситивши природні потреби декількох героїв, конали, востаннє зітхнувши, у іншому місці напівспалені люди благали добити їх. Людські мізки були розбризкані по землі, всіяній відрубаними руками й ногами. Кандід швиденько втік до іншого села: то було болгарське село, й герої-авари вчинили з ним точнісінько так само. Увесь час крокуючи поміж тіл, що корчились, чи пробираючись через руїни, Кандід залишив нарешті театр війни, зберігши трохи провізії у торбі й безперестанку споминаючи Кунігунду.

Вольтер, “Кандід, або Оптимізм” (1758)

16 квітня 1993 року. Боснія. “…Вони увірвались до будинку вранці і вивели усіх чоловіків надвір. Ми спостерігали крізь шпарину у вікні й бачили, як солдати у чорній уніформі виносять речі з палаючих будинків: телевізори, магнітофони… З усіх боків стріляли, діти плакали. Ми вибігли з хати, коли вона запалала. Я побачила сусідів (хорватів за національністю)… і спитала, де мої рідні. Ті відповіли: “Он вони лежать. Усе гаразд”. Вони засміялись і пішли. А усі мої рідні лежали на землі, стікаючи кров’ю, вбиті” [13].

У концтаборі Омарска за кілька місяців загинуло близько двох тисяч осіб. Вони вмирали з голоду, місяцями перебуваючи у камерах, де можна було лише стояти. Білий Дім був для катів місцем особливих розваг. Жінок ґвалтували, тих, хто опирався, розпилювали на шматки циркуляркою або спалювали живцем [14].

Чечня. 5 лютого 1999 року велика група російських солдатів, більше сотні, увійшла в Алди (район Ґрозного) і почала систематично вбивати мирних жителів, грабувати і підпалювати будинки. Вимагали також гроші. Зґвалтували двох жінок. А деякі свідки стверджували, що солдати виривали у жертв золоті зуби. Сорокаоднорічна жінка розповідала: “Ми чули, що всі повинні бути надворі або на вулиці з паспортами, тому ми й повиходили, чекаючи з хвилини на хвилину приходу солдатів. Потім… з іншого боку стали долинати постріли… Коли солдати проходили по Воронезькій вулиці, то стріляли у кожного, хто потрапляв їм на очі, те ж відбувалось на Мазаєва, Землянській і Брянській (вулицях)…” [15].

Афґаністан. 1979 рік. “У селі ховався моджагед (боєць опору), і совєцькі військові його розшукували. Одного з них він застрелив. Тоді військові відкрили вогонь, не розбираючи, хто під нього потрапить, і за один день загинуло більш як 300 осіб”. Так було стерте з лиця землі село Розай-Кала у провінції Газлі. Селянин Момін Гул розповідає далі: “У дім мого дядька вцілила ракета. Ми всі хотіли подивитися, що трапилось з будинком і його мешканцями, але старші не дозволили. Тільки мій батько пішов туди, щоб допомогти. Повернувшись, він сів у кутку і став повторювати лише одне слово: “Нічого… нічого…” Вночі я прокинувся і почув, що мої батьки плачуть. Уся сім’я загинула, перетворилась на прах і попіл. Нещасні згоріли живцем” [16].

Існує дві хибні думки щодо війни, які навіть зараз не соромляться висловлювати загалом розумні й авторитетні люди. Перша – ніби війни є санітарами людства і у них, здебільшого, гинуть нежиттєздатні, непристосовані особи. І друга – війни запобігають перенаселенню Землі.

Звичайній людині це не вкладається у голові. Тобто тій, яка не вважає жорстокість однією з рушійних сил цивілізації. Проте більшість з нас переконана, що жорстокість необхідна у певних ситуаціях, як-от на війні, чи з метою самозахисту. Коли нападає ворог, його треба знищувати фізично. Наше лихо у тому, що ми ніколи не знаємо, чи здатні на вбивство, доки не опинимось на землі, охопленій війною. Ми начитались книжок, надивились фільмів, молодше покоління бавиться у комп’ютерні ігри, насолоджуючись перемогою. Словом, ми виглядаємо кумедно. Така наша щаслива доля, і не наша провина, що цієї хвилі хтось гине на війні, у одній з тих країн, куди ми ніколи не потрапимо.

Війни ніколи не були розумною дією і ніколи не стануть чимось гідним захоплення. У ХХ столітті зникають герої, може, їх і раніше не було… Благородство, хоробрість нині успішно замінені міжнародними санкціями, угодами, правом, а об’єктивної історії, направду, ніколи не існувало. Об’єктивними є лише цвинтарі, рани і свідчення тих людей, котрі пережили все це, але їм не повірили і не записали з їхніх уст правди. І ще руїни, що символізують чиюсь зранену душу…

Коли людина вбиває іншу людину, немає значення, якими мотивами вона керується: благородними чи неблагородними. Однаково вона заперечує життя і тому завжди заслуговує осуду. Так само не суттєво, яка мати дала дитині життя. Вона заслуговує лише вдячности. Тим часом, люди поза деталями не прагнуть бачити суті, і з ними доводиться важко, адже усі ми пізнаємо світ, переходячи від конкретного до абстрактного, бо так нам простіше. Але це шлях, задовгий для людини. Манівці, які часом приводять до істини, але, здебільшого, не ведуть нікуди. Шлях біологічної, соціальної, але не духовної істоти, чия свобода вимагає від неї зрілости сумління. Свобода наділяє людину хоробрістю, а так звана доблесть на війні – це безжалісність, підступність, зрадництво. І моральна сліпота.

Людство здогадується, що війна, убивство – погані, дуже погані речі, достоту як дитина, зробивши шкоду, намагається її приховати. Тільки дитина не осягнула ще мистецтва лицемірства.. Їй важко пояснити, арґументувати власні вчинки, які диктує підсвідомість. Але дорослі люди з допомогою вчених та філософів, залежних від шматка хліба, створюють собі ідеологію, знамено, під яким можна рушати вбивати дітей, жінок, старих. Ці знамена різної барви, але усі вони облудні. Вони стягають у полки чистих і нечистих, винних і невинних. У перших лавах завжди йдуть воїни, які щиро вірять в ідею, а у останніх – мародери і маркітанти. Перші вмирають першими, і їх славлять як героїв. Їхня смерть служить джерелом і гарантією появи нових камікадзе. Як лайно служить живильним середовищем для всіляких мушок. Час від часу славних мерців витягують з могил, і вони знову йдуть попереду, набальзамовані й підмальовані, але позаду – знову ті самі маркітанти і мародери, та інший марґінесовий люд. Як бачимо, у війні є щось привабливе. Це така собі пригода для людей, яким хочеться досягнути свого якнайшвидшим та найлегшим способом. І ось купка авантюристів при допомозі гарних слів, а часом гаманця, вербує собі прихильників серед тих, кого в душі зневажає, даруючи ілюзію рівности та братерства. Ніщо так не спокушає, як обіцянка рівности, можливість віднайти втрачену гідність під блискучим знаменом. Хай навіть це буде клич боротьби проти невірних, дуже вдалий хід, ідею якого подав іслам. Кожен, хто загине у такій війні, опиниться у раю. Для вбогого кочівника, висотаного пісками, що бачить сади лише здаля, і то невідомо, чи це не марево, – райський сад, де панує прохолода, де вдосталь води, де немає виснажливої боротьби за виживання, – це надто велика спокуса. Він йде воювати, звільнюючись від усіх моральних зобов’язань, які досі стримували його. І вбиває, грабує, ґвалтує невірних, бо вони в його очах не є людьми.

Те ж саме роблять і хрестоносці. На їхньому прапорі розіп’ятий Христос, або що зовсім незрозуміло – Діва Марія. Зрештою, то міг бути секс-символ. Хрестоносцям теж обіцяно рай. Вони грабують, вбивають, ґвалтують з не меншою жорстокістю, ревно молячись перед і після. Але не кожен може дозволити собі розкіш піти в далекий похід на Єрусалим. На це потрібні гроші. Їх можна позичити в євреїв-лихварів, нащадків тих, хто розіп’яв Ісуса. Церква усе простить. Вона також жадібна до грошей. А черні залишаються єврейські погроми. Навіть через тисячу років вряди-годи хтось кидає клич: “Бей жидов, спасай Россию!” Немає межі людській глупоті. Гасла, знамена згодом виявляються дешевими, тупими, абсурдними, але причини війни – ні. Вони дуже поважні і завше однакові: влада і гроші, гроші… Найкраще вміє розпалювати пристрасті божевільний, маніяк, параноїк, чия хвороблива уява здатна вплинути на масову свідомість. Люди завжди ставились шанобливо до юродивих, святих з неадекватною поведінкою, чия аґресивність діяла ефективніше на низький рівень свідомости пересічного громадянина, ніж нудні повчання праведників. Цей громадянин може не пройнятися войовничістю, бо є мирним порядним чоловіком, якого цілком влаштовує власне упорядковане життя у злагоді з сумлінням, владою і Богом, але він боятиметься палаючих очей фанатиків, хижих вигуків обірванців, які можуть побачити у ньому ворога, увірватись у дім, зґвалтувати дочку, розбити вазонки на вікнах, забрати з любов’ю нажите добро. Як бачимо, не лише бажання опинитись у раю, а й страх втратити земний рай, власність, вербують війні мовчазних прихильників.

Усі европейські війни до ХХ сторіччя мали сміховинну ідеологію: протестанти воювали з католиками, мусульмани проти християн – і навпаки. Але сміховинність причин, дріб’язкові приводи вмикали страшний механізм, що перемелював мільйони людських життів. Далі підігрівались пристрасті з допомогою помсти: око за око, зуб за зуб. Потім ще гірше – вогонь розгорявся, щоб знищити не лише ворога, а й майбутнє цілого народу. Бракувало своїх воїнів – з’явились найманці з лоботомією моралі, що убивали за гроші, адже найпалкіший ентузіазм кінець-кінцем втомлюється, як кожна людська емоція. А захланність ніколи не відпочиває.

Тому кожна війна є вигідним бізнесом. Навіщось працюють військові заводи, навіщось вигадують щораз нові види зброї… Чомусь найвигідніше у сучасному світі торгувати зброєю, наркотиками і людьми, тобто усім тим, що веде до знищення людства. Нас лякають третьою світовою війною, зоряними війнами. Кожен громадянин мусить бути переконаний у доцільності виробництва зброї, начебто для захисту святинь держави та народу. Ми живемо у вкрай лицемірному світі з фальшивими вартостями, котрий не вартує навіть мізинчика дитини. Хтось розуміє це, але, якщо його виявлять, то буде лихо, особливо, у часи масової істерії, коли треба виконати свій патріотичний обов’язок.

Поиск по сайту: