Коло перше: безмовність риб

Жорстокість існування

Хибні думки людей

Люди вважають, що добро і зло мають спільний корінь, аби виправдати неминучість зла. Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю.

Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення.

Люди вважають, що етика має біологічне підґрунтя, через що їхня еволюція тупцює на місці.

Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток – це ознака невиразности та незрілости їхньої свідомости.

Люди вважають власну безпеку вартою жорстокости, проте залишаються беззахисними.

Люди розділяють власне буття на духовне й матеріальне, аби віддати перевагу останньому.

Люди вважають, що мораль, побудована на ієрархії, є найвищим мірилом їхньої зрілости, але це лише промовисте свідчення інфантильности.

Люди поділяють інших людей на близьких і далеких, і це відчуження породжує у них жорстокість і страх.

Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогости, які затримують розкриття інших якостей людини.

Люди бояться довіряти, починаючи з довіри до себе.

Люди не знають, що світ зміниться лише тоді, коли кожен довірятиме собі й іншим, а не ритуалам, які нав’язуються без нашої згоди.

Люди переносять власні незрілі й потворні стосунки, що опираються на виживання їхнього біологічного виду, на довколишнє природне середовище, а потім відкидають усе, що не вміщується у це прокрустове ложе.

Людям невідомо, що таке свобода, бо вони забули найважливіший принцип життя у Всесвіті: живи і давай жити іншим.

Люди навчились розпізнавати протилежності й узаконили боротьбу між ними, забувши про гармонію.

Errare humanum est – людині властиво помилятись. Але це стосується лише її розуму, а не серця.

Коло перше: безмовність риб

Наступного дня Гольдмундові не хотілося йти до майстерні. Як уже бувало не раз у таких випадках, він блукав по місту.

Дивився, як жінки і служниці йдуть на ринок, спинився зумисне коло рибного базару, спостерігаючи за риботорговцями та їхніми дебелими дружинами, що виставляли і вихвалювали власний товар, як вони витягували з діжок і пропонували прохолодних срібних риб, котрі з болісно розкритими ротами й застиглими від страху золотими очима, віддавались смерті, чи запекло й відчайдушно їй опирались. Як уже бувало не раз, його охоплювало співчуття до цих тварин і похмуре обурення людьми; чому вони були такими грубими і жорстокими, чому вони нічого не помічали: ні рибалок з їхніми дружинами, ні покупців, що торгувались, чому вони не бачили цих ротів, цих передсмертних зляканих очей і дикого биття хвостів, цієї жахливої непотрібної боротьби відчаю, цього нестерпного перетворення повних таємниці, дивовижно прекрасних, рибин, які здригались останнім тихим терпінням у вмираючій шкірі, й лежали мертвими, погаслими, розпластаними – жалюгідними шматками м’яса на потребу вдоволених ненажер…

Герман Гессе, “Нарцис і Гольдмунд” (1930)

Розпочинаючи цю книгу влітку, непогожого вечора, я думаю про те лихо, від якого потерпає надворі кожна істота: дерева з розмитим, оголеним корінням, городні рослини, які гниють у воді, голодні птахи, затоплені комахи та дрібні звірятка, люди, кого вода так само позбавила житла… Дощі переповнили ставки, і тисячі риб понесла вода на поля і луки – тих риб, яким судилося загинути пізніше, від ножа, бути спожитими людськими шлунками, що працюють, наче годинники, ціле життя. Ці риби, загрузнувши у болоті, не допливуть до спасенної Великої Води: брудним потокам не досягти Ріки Вічности. Буде зауважена смерть багатьох, але не кожної зокрема. У риб немає імен, у комах – також. А це серйозна підстава не цінувати їхнього життя. Можна оплакувати лише втрату власности, любити цю власність, бо вона здобута працею чи відібрана у когось. Цих риб ти міг би спожити сам, або продати, підтримавши власне життя та життя близьких. Але рибу забрала вода. Винні у цьому дощі, негода, стихія. Вони змінили твоє життя, вони порушили ритм усього Буття. Далі усе буде розвиватися інакше. Зникнуть ці риби, з’являться інші, виростуть трави, і до них прилетять інші комахи. Того, чого стало менше, насправді менше не стало. Дещо перейшло землі, дещо – повітрю, дещо – іншому виміру буття. Чи варто за цим шкодувати? Усе просто перелилося крапля за краплею до різного посуду…

Діяльність людини так само може пришвидшити або сповільнити цей процес. Людина здатна зруйнувати, або зберегти власним втручанням оточуючий світ. Якщо вона робитиме це бездумно, то уподібниться стихії дощу та вітру, якщо ж свідомо, то руйнуватиме частіше, ніж зберігатиме. Бо ті, що опиняться без засобів для існування, змушені будуть брати ці засоби з її рук, і опиняться у рабстві.

Людина черпатиме чужу силу, не здогадуючись, що сила у ній самій: сила Всесвіту, частинкою якого вона є. Цей Всесвіт не може заподіяти їй шкоди, бо це також уразило б його. Отже, шкода виникає у самій людині. Якщо вона є вінцем природи, то це – терновий вінець. Людина вважає, що їй належать земля, вода, повітря, усі істоти. Належати – означає для неї володіти. Із власністю можна робити усе, що заманеться. Оскільки власність для багатьох людей варта більше, ніж життя, то вона робить їх своїми заручниками.А тим часом Всесвіт нагадує родину, де люблять усіх дітей. Це порівняння спало мені на думку тому, що від створення світу у кожній речі, у кожній істоті кружляють найменші часточки вічности, роблячи усіх належними до одного роду. Відчуження, яке виникає у цій родині, не виправдати доцільністю, коли вона набуває потворних форм жорстокости, недбалости чи байдужости. Вони аж ніяк не можуть бути благом. Щоразу, коли виникає нове життя, тільки людина не відчуває радости. Щоразу, коли гине якесь життя, тільки людина не помічає цього. А тим часом – смуток оповиває Природу. Вона здригається від передсмертних конвульсій зірваної квітки, розчавленої комахи, риби, викинутої на берег, підстреленого птаха, спійманої миші…

Неможливо повірити, що могло не існувати золотого віку, коли й люди бачили і відчували усе це. І що він повернеться знову. Завжди знаходяться люди з очима і серцем, які не піддаються божевільному і хворому світові, що вдає, ніби не знає, куди прямує. Насправді він добре знає, але шаленство не можна зупинити. Сховатись від нього, перепочити, заснути, йти в парі з іншими людьми, продовжуючи творити безумство, – так, це людина вміє. Але, маючи вибір, обирає не найліпший, бо ціла людська спільнота живе за псевдобіологічними законами, а не згідно законів Усесвіту, серед яких найголовніший: живи і давай жити іншим.

Не знаю, як я напишу цю книгу, адже, коли пізнаєш зло, мусиш мати багато сил, аби не впасти під його тягарем. Коли пізнаєш у злі, пізнаєш зло. Зараз у мене є лише віра у те, що зло не абсолютне і не всесильне. Кращого способу, ніж вивести його перед очі сонця і показати усю його слабкість, у мене поки що немає. Так жебрак виставляє напоказ болячки, щоб викликати до себе співчуття. Йому спершу треба виявити мужність, щоб це зробити, але потім він призвичаюється. Іншим людям теж буває страшно, але, коли не дивитись на себе у дзеркало, в пам’яті залишається лише той образ, який вони створили для себе. Він здається їм найправдивішим, тож люди здатні на все, щоб цей образ підтримати і зберегти. Але хіба мало їх жаліють, мало прощають? Хіба мало ненавидять і мало люблять? І хіба їм не вказують шлях? Проте навіть цього мало, аби наситити дві істоти у кожній людській істоті.

У цьому світі є усе, але ми не можемо його знайти самі. Нам чомусь здається, що ми посягнемо на чужу власність. Отже, краще її або відібрати, або вкрасти, або відрубати собі праву руку, щоб не спокушала. Аби жити, треба чимось володіти, чи стати чиєюсь власністю. Це – вже не біологія, а підстава зла, яке творить людина і отруює ним Всесвіт, де існують інші життя з іншою свідомістю, яку людина не бажає визнавати.

Поиск по сайту: