Визнання української держави світовим співтовариством

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А. Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

У 1992 році Україна заявила про намір стати членомРади Європи. У липні цього ж року наша держава започаткувала свою участь уміжнародній миротворчій діяльності, направивши національний контингент до складу операції ООН з підтримання миру в колишній Югославії (М.Сараєво).

У жовтні 1992 року було підписано рішення про участь держав-учасниць СНД в Договорі ПРО між СРСР та США про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

Період 1992-1993 років по праву можна вважати періодом активного формування іміджу України як сильного регіонального лідера. У цей час з ініціативи нашої держави було підписано Деклараціюпро створення Парламентської асамблеї Чорноморського економічного співробітництва, за участю України прийнято рішення простворення Координаційно-консультативного комітету [10, с.224].

У 1993 році започатковано принципово нову для України форму регіональної багатосторонньої взаємодії - участьу транскордонному співробітництві:Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області України увійшли до створеного Польщею, Угорщиною та Україною "Карпатського єврорегіону".

Чітка визначеність та послідовність позиції України у підходах до кризових і конфліктних ситуацій, які мали місце в перші роки її незалежного існування (зокрема, конфлікт у Придністров'ї, ситуація навколо Криму і Севастополя, а також Чорноморського флоту) сприяли зміцненню її міжнародного авторитету та престижу як держави, що чітко дотримується своїх міжнародних зобов'язань, віддана принципу врегулювання конфліктів виключно мирним політичним шляхом. У липні 1993 році, після звернення МЗС України до РБ ООН у зв'язку з відомим рішенням Верховної Ради Російської Федерації щодо статусу м. Севастополя, була прийнятаЗаява Голови Ради Безпеки ООН, в якій підтверджувалася територіальна цілісність України, .

Період 1993-1994 років є також важливим у контексті реалізації без'ядерного статусу України. Активізувалося співробітництво України з НАТО у форматі програми “Партнерство заради миру”.Підписання Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва заклало фундамент у розвиток партнерських стосунків із США.

В липні 1994 р. президентом України стає Леонід Кучма. Завдяки виваженій і послідовній українській зовнішній політиці з 1995 року почали простежуватися помітні позитивні зміни у ставленні до України на міжнародній арені. Нашу країну все більше почали розглядати якважливу регіональну державу.

Завдяки дипломатичним зусиллям попередніх років, у 1995 році Україна стала повноправним членом Ради Європи. Вступ до цієї авторитетної і впливової європейської структури став надзвичайно важливим кроком для України на шляху залучення до загальноєвропейських процесів.

У розвитку стосунків України з НАТО етапним можна вважати 1997 рік, коли у Мадриді було підписано Хартію про особливі відносини між Україною та НАТО.

Після підписання Україною в травні 1997 рокуПротоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини, який стосується скасування смертної кари, вдалося значною мірою зняти напругу, що існувала у відносинах між Україною і Радою Європи навколо питання про введення мораторію на виконання смертних вироків та скасування смертної кари в Україні.

Знаковими подіями, які засвідчили зростання авторитету України на міжнародній арені, зміцнення її ролі як активного і впливового учасника процесів розв'язання глобальних та регіональних проблем сучасності, сталиобрання Міністра закордонних справ України на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1997 році та обрання України у 1999 році до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 років від Східноєвропейської регіональної групи. Ці дві події – це вагомі здобутки української дипломатії, визнанням її авторитету серед світової спільноти. Водночас вони значною мірою сприяли зміцненню позицій України у двосторонніх контактах та подальшому закріпленню її позитивного сприйняття як надійного і передбачуваного партнера на міжнародній арені.

У свою чергу важливим аспектом відносин між Україною та НАТО став той факт, що за підсумками першого засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні схвалено Деклараціюглав держав та урядів-учасниць саміту Україна-НАТО, яка ще раз підтвердила підтримку Альянсом суверенітету, незалежності, територіальної цілісності України. Для продовження ефективної співпраці України з НАТО було затвердженоДержавну програму співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки,що є основою багатовимірного співробітництва в умовах розширення НАТО на Схід та політичного протистояння Росії з НАТО.

Висновки

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. Наприкінці ХХ століття відбулись: об’єднання Німеччини, розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. Питання визнання нових держав світовою спільнотою були вагомими. Базовими при цьому були норми міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Аналіз проблем визнання держав у сучасному міжнародному праві дозволяє зробити певні висновки. По-перше, безумовно необхідною є якнайшвидша кодифікація міжнародно-правових норм у сфері визнання держав на універсальному рівні. Окремі спроби правового регулювання в цьому інституті не можуть замінити уніфікованих норм, прийнятих для використання у всіх випадках виникнення нових держав. По-друге, доцільним є усунення протиріч між конститутивною та декларативною теоріями визнання держав і розробка на їх основі єдиного підходу. Вирішення цих завдань дозволить розв’язати ряд проблем у сфері сучасних міжнародних відносин та попередити майбутні конфлікти, адже процес створення нових держав на сьогодні, безумовно, не завершився.

Поиск по сайту: