Аріани у «візантійському ортодоксальному пеклі»

Мета згаданої вище інформаційної закладки про «розп’яття готами антів на хрестах» зрозуміла: заплутати реальну історію і нацькувати одну частину народу на іншу. І це реально працює донині, адже масово тиражується інформація про «поганих готів» (тобто українців), які розпинають «хороших антів» (інших українців), причому роблять це на хрестах (арійських оберегах), хоча розп’яття завжди робилося не на хрестах, а на таврах – Т-подібних дерев’яних конструкціях. А оскільки готи є аріянами, то автоматично формується ненависть до аріянства.

Це нахабне перевертання істини, адже готи і гуни – це один слов’янський суперетнос: Птолемей ще в кінці II ст. повідомляв, що гуни живуть між бастарнами і роксоланами, тобто, безумовно, західніше Дону. До того ж аріяни завжди відрізнялися віротерпимістю – на відміну від візантійських ортодоксів. Коли ж до влади приходили останні, то починалися релігійні репресії, аріянські книги знищувалися, їхні церкви руйнувалися або перемальовувалися. Ось два приклади з 5–6 століття.

У 527 р. візантійським імператором став Юстиніан. Він узяв православну церкву під повний контроль, сам установлював релігійні догми і змінював церковну ієрархію. Жодна релігійна свобода не допускалася. Юстиніан видав ряд законів про «позбавлення земних благ тих, хто неправо поклоняється правдивому Богові». Усіх незгодних позбавляли майна і життя. Домінуючим релігійним напрямком стало відверте іудохристиянство – монофізитство, яке визнавало тільки божественну природу Ісуса Хреста і заперечувала його людську природу. В 529 р. Юстиніан ліквідував знамениту философську школу в Афінах, а все її майно конфіскував. Такого роду політику, що стала органічно притаманною для візантійського, а згодом і московського іудохристиянства, прийнято називати «цезаропапізмом» (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. / Пер. с англ. А.Г.Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000). Це перевертання природного стану речей, за якого духовна громада – Церква – перетворюється на придаток до державного апарату.

Аріянські королі проводили зовсім іншу релігійну політику, основану на свободі віровизнань. Так, у 476 р. готський король Одоакр зі слов’янського племені Ругіївусунув останнього західноримського імператора Ромула Августула і проголосив себе королем Італії. «Незважаючи на те, що Одоакр був аріянином, його відносини з Римо-католицькою церковною ієрархією були напрочуд гарні» (Джерела).

Монета Одоакра – засновника Італії

Те ж саме відомо про його наступника. Коли владу в Італії у 493 р. захопив готський король Теодорик, син Теодимира, то місцеві вірування були прирівняні до готської аріянської церкви. Теодорик залучав до управління державою римських учених і письменників. Він оточив себе римськими радниками. Римлянин Кассіодор займав при дворі посаду державного секретаря і написав, за дорученням короля, 12-томну «Історію готів» (згодом повністю знищену і викладену по своєму Йорданом).

Цегла з емблемою Теодорика. Знайдена у храмі Вести в Римі. Напис читається «+ REG (nante) D (omino) N (ostro) THEODE / RICO [b] O [n] O ROM (a) E», що означає: «З нашим володарем Теодериком хороше правління в Римі».

ОЛЬГА І ОДОАКР – ВОЛОДАРІ РУГІВ

Згадуючи Одоакра з племені Ругіїв, зауважимо, що Велику княгиню Ольгу також називали «королевою ругів» (reginae Rugorum), а козаки вважали Одоакра руським князем і своїм славним предком. Так, у 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький, починаючи війну з Польщею, у своєму «Білоцерківському універсалі» звернувся до українського народу з такими словами: «Ми не хочемо лякатися польських панів і їхнього численного війська. Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в 470 році після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» (Самійло Величко. Літопис (18 ст.). – Розділ 10.)

Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!».

Поиск по сайту: