Іслам в Україні: Основні етапи історії

Posted on Вересень 20, 2010 by Ilgar

Іслам в Україні: Основні етапи історії

Іслам існує на землях України сотні років, має тут свою тривалу і складну історію. Її періодизація передбачає виклад загальних принципів вивчення історії Ісламу в Україні.

Поширення Ісламу на українських землях – це закономірний процес, обумовлений розміщенням України на рубежі великих цивілізацій – мусульманської і християнської, а також складним етнічним складом її населення, частина якого сповідує Іслам.

Історія контактів України з Ісламським світом нараховує століття. Водночас неможливо однозначно вказати початкову точку процесу ісламізації України. Ісламізація частини населення України у загальісторичній перспективі виглядає як поступовий, поволі наростаючий процес, який має декілька чітко фіксованих стадій.

У порівнянні з процесом ісламізації Середньої Азії, Закавказзя і Північного Кавказу поширення Ісламу в Україні мало дещо інший характер стосовно місцевих етносів. Тут Іслам відіграв значну роль як фактор етнічного самозбереження кримсько-татарського і булгарського (волзькі татари) народів.

Історично існували два основних шляхи просування Ісламу в Україну: східний (Булгарстан, Північний Кавказ) та південний (Крим і Туреччина). У наш час зростає релігійно-культурний вплив Туреччини, Ісламської Республіки Іран і ряду арабських країн, що розвивають співпрацю з незалежною Україною.

Іслам завжди був гнаною релігією в Україні. Внаслідок існування державної релігії, а також військових колізій з південними сусідами українців Іслам довго вважався релігією ворожою і далекою, що ввійшло у світогляд і менталітет українського народу.

Однак у міру встановлення мирних відносин із сусідами, сповідуючими Іслам, погляди українців на нього багато в чому змінилися, пише Іслам для всіх з посиланням на ІсламНьюз.Ру.

Ознайомлення України з вищими цінностями Ісламу не було безперервним і гладким. Це був дискретний процес. Іслам впливав на місцеве населення лише у мирні часи.

Через ряд причин мусульмани практично не ставили перед собою ціль звернення до Ісламу українців, про такі плани немає відомостей.

Іслам в Україні не має якоїсь особливої специфіки, він не привів тут до появи нових течій, напрямків, громад, груп.

Кандидат філософських наук Інституту національних відносин і політології НАН України, Кирюшко М.І. пропонує наступну періодизацію просування Ісламу на землях України:

Перший період можна охарактеризувати як ознайомлення. У цей період у ході подорожей, торговельних операцій, військових експедицій русичів, а також арабських купців і географів відбувається перше знайомство з Ісламом, його вченням та обрядами. Другий період можна умовно позначити як військово-колонізаційний. Він стосується осідання після завершення військових походів на новому місці проживання народів, що прийняли Іслам.

Сюди відноситься осідання у Криму татарської Орди, яка офіційно прийняла Іслам при хані Узбеку, і турецькі колонії у Кам’янець-Подільському, Аккермені, Азові, Очакові.

Слідом за цим почався період, у якому Іслам проявляє себе як фактор етнічного, національного вираження мусульманських народів, який допомагає зберегти свою ідентичність в оточенні немусульманських етносів. Віра стала етнопідтримуючим фактором.

Нині починається етап проникнення Ісламу у середовище корінних східнослов’янських народів – етнічних українців і росіян. Для них Іслам не є чинником, що підтримує національну самосвідомість. Він став фактором світоглядного самовизначення особистості.

Святий Володимир і Іслам

Володимир Великий і іслам… Це щось несумісне і неуявне. Одне лише припущення про те, що Володимир міг бути мусульманином, для представників православної конфесії граничить з блюзнірством. Можливо тому вітчизняні історики, які як етнічно, так і конфесійно були патріотами своєї батьківщини і хоронителями її духовної традиції, ніколи не допускали протилежного. До того ж традиційними джерелами відомостей про ту епоху були літописи, написані православними ченцями через півтора століття.

Згодом образ Володимира як святителя Русі був канонізований і зарахований до лику святих догідників Божих. А з питання стосовно його зв’язку з мусульманською релігією серед вітчизняних авторитетів від історичної науки, будь то Карамзін чи Татіщев, Костомаров чи Соловйов, Грушевський чи Греков, Толочко чи Рибаков, і навіть колись «опальний» Гумельов, особливих розбіжностей не було. Ніхто з них не піддавав сумніву історичну вірогідність сторіччями «накатаної» теорії про вибір Володимиром Великим державної релігії. І тільки в 1992 р., у виданні «Хроніка 2000», відомий тюрколог О. Прицак (відмітимо, що цей канадський вчений українського походження незалежний від диктату авторитетних думок у вітчизняній науці) опублікував свою роботу «Походження Русі», де він прямо говорить, що під час свого правління в Новгороді Володимир був мусульманином. А в 2000 р., в 47-му номері газети «Наш край», А.Залізний, аналізуючи історіографію і джерела про хрещення Київської Русі, доходить такого висновку: «Під час свого новгородського правління Володимир приймає іслам, потім, в 988 р. він хрестився і запровадив на Русі християнство, а в 1014 р. булгарський каган схилив його знову повернутися в іслам». При цьому О.Прицак посилається на роботу арабського історика Аль-Марвазі, датовану приблизно 1120 р., а джерелом, на яке вказує А. Залізний, є звід булгарських літописів «Джагфар Таріхе», датований 1680 р., що став доступний вітчизняному дослідникові тільки в 1994 р. (виданий в Оренбурзі). Після подібних публікацій виникає безліч неоднозначних запитань, і тому дана проблема вимагає ретельного дослідження.

В даній статті ми не спростовуємо традиційний історичний погляд на зазначену проблему, а лише даємо короткий аналіз окремих моментів в історії Київської держави часів Володимира Великого і його спадкоємців, і на підставі цього пропонуємо матеріал для подальших досліджень.

Вікова традиція представляє Великого і Святого Володимира «Володимиром Красне Сонечко». Деякі історики називають цей час «билинним». Із цього приводу відомий класик української історії Н.І.Костомаров писав: «Історія про часи, що передували прийняттю християнства, темна і наповнена сказаннями, за якими не можна визнати безсумнівної вірогідності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI століття, і про події, що відбувалися на їхній батьківщині в IX і X століттях, за винятком деяких грецьких звісток, не мали інших джерел, крім усних народних переказів, які за своєю властивістю піддавалися вимислам і змінам». Така думка і багатьох інших істориків.

Отже, про час Володимира I з династії Рюриковичів і про його історію до нас дійшли відомості лише з чернечих літописів, і все, що пов’язане з ісламом, зберегтися не могло – через імовірність церковної цензури і релігійних чищень. Але якщо ці відомості все-таки просочилися, давайте спробуємо поглянути на події того «билинного» часу не очами монаха-літописця, а під альтернативним кутом.

Так ким же все-таки був Володимир Святославович «Красне Сонечко»? З літописів відомо, що в мальовничому Любичі, що охороняв північні підступи до Київської землі, жив якийсь Малко Любечанин, дочка якого Малуша була ключницею княгині Ольги, а син Добриня служив князеві. З билин про Добриню дійшли відомості про те, що при князівському дворі «він був конюхом і воротарем», а пізніше став не слугою, а придворним, – «він за столами сидів, чаював дев’ять років». Б.А.Рибаков, ґрунтуючись на цих літописах, пише наступне: «Малуша Любечанка стала однією з наложниць Святослава, і в них народився син Володимир, якого потім корили його походженням, називаючи «робичичем», «холопищем». Якби не особлива вдача, то син ключниці міг загубитися в юрбі «отроків» і слуг на князівському дворі. Але його дядько Добриня один раз скористався тим, що законні сини князя Ярополк і Олег відмовилися їхати в далеку північну факторію Русі – Новгород, і запропонував послати туди свого племінника. Так юний робичич Володимир став намісником у тоді ще маленькому містечку на березі озера Ільмень».

Святий Володимир і Іслам

Володимир Великий і іслам… Це щось несумісне і неуявне. Одне лише припущення про те, що Володимир міг бути мусульманином, для представників православної конфесії граничить з блюзнірством. Можливо тому вітчизняні історики, які як етнічно, так і конфесійно були патріотами своєї батьківщини і хоронителями її духовної традиції, ніколи не допускали протилежного. До того ж традиційними джерелами відомостей про ту епоху були літописи, написані православними ченцями через півтора століття.

В ті часи культурний вплив на Новгород із заходу мала язичницька Скандинавія, а зі сходу – Волзька Булгарія з досить розвиненою мусульманською культурою. Про вплив зі сходу літописи згадувати не могли, тому що в середні століття активізувалося протистояння між ісламським і християнським світом. Ми не знаємо, чи прийняв Владимир іслам при князюванні в Новгороді, як стверджує О. Прицак, а можемо лише це припустити.

Однак версія про прийняття Володимиром ісламу не вкладається в рамки мусульманської догматики. З погляду мусульман, одна з основних суперечностей тут була наступною: вийшовши переможцем у братовбивчій війні і ставши князем Київським, Володимир провів першу релігійну реформу, щоб об’єднати племена навколо Києва, і державною релігією стало язичницство з ідолом Перуном на чолі. Але, можливо, це теж хитощі християнських літописців більш пізнього часу? Ймовірно, вони створили легенду, щоб приховати щось серйозніше? Отже, хоча благовоління князя-хрестителя до мусульманської віри поки довести неможливо, однак можна припустити наступне: щоб приховати причетність Володимира до мусульманської конфесії, монахи-літописці – із чисто патріотичних міркувань – зробили все можливе для того, щоб ніякі згадки про «бусурманське» минуле цього святого не збивали з пантелику майбутні покоління. Можливо, що це було зроблено по особистій вказівці одного з поборників християнства з числа найближчих спадкоємців або нащадків Володимира, приміром, Ярослава Мудрого. Але це поки недоведено.

Далі, загальновідомо, що Володимир боровся за владу в Києві зі старшим сином Святослава Ярополком, який був християнином і очолював так звану християнську опозицію, і в результаті зазнав поразки від варягів Володимира. Пізніше літописи вкажуть, що Володимир в «подяку» варягам за допомогу в династичній війні відправляє їх на службу до візантійського імператора, навіть не заплативши їм за взяття Києва. Однак тут знову протиріччя фактів. Отже, коли Володимир став одноособовим правителем Русі, варяги йому вже не були потрібні, і він відправив їх в «грецьку землю». Тоді навіщо йому релігійна реформа, в результаті якої на чолі язичницького пантеону став Перун – ідол скандинавського походження?! Адже для втримання влади необхідно щось інше: сила і популярність. Силу свою він довів, а от з популярністю було погано! Як стверджує Л. Гумельов, ця реформа була спрямована саме на здобуття такої популярності. Але яка тут популярність, якщо Перун вимагав людських жертв із числа киян, тобто місцевих жителів. Можливо, це знову навмисне виправлення історії літописцями-ченцями? Все може бути, хоча вітчизняна історія трактує язичницьку реформу Володимира як незаперечний факт. От думка Карамзіна: «Сам Володимир утвердився в Києві за допомогою іноземців скандинавів і роздав їм в управління міста, де вони зі своїми збройними дружинами могли збирати данину». Звідси стає зрозуміло, чому Володимир для об’єднання держави провів першу релігійну реформу на скандинавський лад – затвердивши пантеон язичницьких ідолів. І тільки потім – коли налагодив «державний апарат» – відправив варягів у Візантію.

Продовжуючи далі нашу тему, згадаємо хронологію історичних дат: в 985 р. відбулася війна з Волзькою Булгарією. Цікаво, що деякі історики вважають її невдалою для київського князя, хоча після договору з волжанами Володимир одружився на булгарській принцесі, правнучці царя Алмуша. Цей цар ще в 922 р. зробив іслам своєю державною релігією, яка вже встигла глибоко вкоренитися як серед простого народу Волзької Булгарії, так і її правлячих кіл. Все начебто б нормально, так от тільки відповідно до мусульманської релігії не можна видавати заміж мусульманку за немусульманина, тим більше за язичника. Звідси випливає таке питання: Які міркування могли змусити булгарського кагана Муеміна II видати свою дочку за язичника? Цей момент змушує задуматися про достовірність повідомлення Аль-Марвазі, на яке посилається О. Прицак. Можливо, що Володимир на той час вже був мусульманином. Ми знаємо, що в нього була не одна дружина, звідки слідує, що в подружніх стосунках він віддавав перевагу полігамії. Причому це характерно тільки для Володимира, оскільки в інших князів з династії Рюриковичів це якщо й було, то не так явно. Цікаво й те, що старший син Володимира Святополк, який був законним спадкоємцем, був сином грецької черниці, взятої в полон Святославом, був одружений на сестрі короля Болеслава I, був не любий Володимиру, хоча й був народжений ще за життя Святослава Ігоровича (його улюбленими синами були Борис і Гліб, народжені від болгарки). Хоча Святополк був старшим і народженим від християнки, однак командувати військом, зібраним в 1015 р. проти печенігів, старий князь довірив Борисові.

Святий Володимир і Іслам

Володимир Великий і іслам… Це щось несумісне і неуявне. Одне лише припущення про те, що Володимир міг бути мусульманином, для представників православної конфесії граничить з блюзнірством. Можливо тому вітчизняні історики, які як етнічно, так і конфесійно були патріотами своєї батьківщини і хоронителями її духовної традиції, ніколи не допускали протилежного. До того ж традиційними джерелами відомостей про ту епоху були літописи, написані православними ченцями через півтора століття.

Факти про булгарську принцесу (дружину Володимира) та їх «улюблених чад» Бориса і Гліба дозволяють припустити (але не стверджувати напевно), що до кінця життя Володимир міг змінити свої релігійні погляди на користь ісламу. Ми не перестаємо повторювати, що інформацію про політичне життя «билинного часу» вітчизняна історична наука «черпала» винятково із церковних літописів, а перші літописці були самими освіченими людьми свого часу і відображали історію так, як їм хотілося її передати своїм нащадкам.

За найближчих нащадків Володимира релігійне життя активізувалося. Це був час становлення національної церкви, підстави якого заклали видні релігійні діячі Київської держави: перший слов’янський митрополит Ілларіон, «великий Нікон» і преподобні Антоній та Феодосій. З радянських посібників з історії ми довідуємося, що в часи написання літопису християнство ще не встигло здобути повну перемогу на території цієї хибкої конфедерації східнослов’янських племен, тому що навіть в середині XII століття в деяких частинах держави спалахували повстання, де жертвами народного збурення нерідко були православні священики. Тому обов’язок православного книгаря полягав не стільки у достовірності переданого (хай навіть із упередженістю) фактичного матеріалу, скільки в доказі істинності свого віросповідання.

Уявімо, що до православного ченця XII століття попадає літопис попередніх літописців, де сказано, що Святий Володимир наприкінці життя став мусульманином. Як він поступить? Зрозуміло, що якщо не сам виправить, то порадиться зі своїм авторитетними начальством, і в підсумку щось буде змінено, переписано в потрібному руслі, а «папір з єрессю» буде знищений. А тому більш-менш повні – і остаточно відредаговані – описи цього часу могли зберегтися тільки в літописах XII століття, тобто через півтора сторіччя. Як переробляють історію в умовах ідеологічного диктату і тоталітаризму і як створюють вождів – це ми знаємо з нашої недавньої, менш ніж піввікової історії, коли народ сприймав те, що хотіла «партія», і вся держава працювала на ті стереотипи, які були необхідні для реалізації її статутних положень і стратегічних планів. Приблизно те же саме могло відбуватися й у ті далекі часи.

Але повернемося до останніх років життя Володимира. Якщо посилатися на публікацію А.Залізного в 47-му вип. газети «Наш край» і «Джагфар Таріхе», то булгарський цар, тобто каган Ібрагім, пообіцяв називати Володимира царем, тобто каганом, якщо князь прийме іслам. Через те, що митрополит Ілларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» називає Володимира каганом, той все-таки став мусульманином. Довідавшись про це, син Мстислав убив батька і втік у Візантію. А от що говорить про це традиційна історіографія: Ще при житті Володимира його старший син «Святополк із дружиною, дочкою Болеслава Польського, і католицьким єпископом Рейсберном (християнином) брав участь у змові проти нього». Постає питання: а може все це тому, що старий князь хотів стати мусульманином? Але він раптово вмирає. В «Джагфар Таріхе» сказано, що Мстислав Тмутараканьський (його син) вбиває його, довідавшись, що той хоче відректися від християнства, а згодом літописи представлять Мстислава як справжнього героя, схожого на свого діда Святослава: «Він така ж войовнича, мужня і сильна людина». А, можливо, монах-літописець прославив його через релігійний подвиг – вбивство батька-віровідступника? Що стосується Тмутараканьського князівства, то це була найближча до Візантії територія Київської держави, де на особистість Мстислава міг сильно вплинути Царьград, вселивши в нього православний патріотизм, що спонукав його до вчинку, рівнозначного релігійному подвигу. І чи не від улюбленого сина Володимира, Бориса, який повертався з походу проти печенігів, Мстислав рятувався у Візантії?

Також відомо, що перед смертю Володимир хотів привести до покірності свого сина Ярослава, який князював у Новгороді і відмовився платити данину Києву. А його син Борис очолив київське військо в печенізькому поході. Таким чином, Борис і Гліб, улюблені сини Володимира і діти булгарської принцеси, були єдиними прихильниками батька. Особистості цих дітей овіяні таємницею і славою перших російських святих. Однак безсумнівно одне – вони є онуками мусульманського царя Муеміна II, правителя Волзької Булгарії, тобто дітьми мусульманки, що, швидше за все, виховала їх у своїй традиції, тому що у Володимира було багато дітей і їхнім вихованням він не займався. Отже, вони цілком могли бути мусульманами і прихильниками батька в його релігійному рішенні стати мусульманином. Але обох віроломно вбив їхній старший брат Святополк (знов-таки, християнин), який одержав прізвисько «Окаянний». Подальші події не мають особливого значення для нашої теми, і тільки можна сказати, що переможцем у братовбивчій війні в підсумку виходить Ярослав, прозваний «Мудрим», який повсюдно сприяє розвитку православ’я на Русі. Як вже було згадано, при його правлінні жили і працювали відомий літописець Нікон, праці якого не збереглися, митрополит Ілларіон, а також Феодосій Печерський, зарахований до лику перших російських святих. Саме при ньому Мніха Іаков написав свої пронизані глибоким почуттям патріотизму твори «Пам’ять і хвала Святому Володимирові» і «Сказання про Бориса та Гліба», що піднімали досить гострі питання.

Грецькі митрополити довго і рішуче противилися канонізації перших російських святих – Володимира, Бориса і Гліба. Можливо, що опір візантійських церковних ієрархів виник через невпевненість греків у конфесійній приналежності цих древньоруських князів.

Наприкінці статті хочеться ще раз нагадати, що ми мали намір поглянути на особистість Володимира Великого і його відношення до мусульманської релігії під альтернативним кутом – ґрунтуючись на відомостях Аль-Марвазі та зводі булгарських літописів «Джагфар Таріхе». Проаналізувавши вищевказані факти, все-таки можна припустити, що ці джерела, які містять згадку про мусульманство Володимира, не такі вже й голослівні. І якщо це правда, то вона прихована під покровом багатовікової ідеологічної боротьби між Сходом і Заходом, між мусульманською та християнською конфесіями.

За матеріалами газети «Арраід»

Чи міг князь Володимир зробити Русь мусульманською?

Питанню «вибору віри» князя Володимира Святославовича присвячена велика кількість літератури. Однак у них переважно акцентується увага на такий момент, як хрещення Русі. Щодо інших можли востей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні. Але це не зовсім так.

КРАЛЮК Петро Михайлович,

докт. філос. наук, професор НУ “Острозька академія”

Уже той факт, що в «Повісті минулих літ» приділено багато уваги питанням «вибору віри», критиці неправославних вірувань, сам по собі є промовистим. Звичайно, розповіді про «вибір віри», наведені в «Повісті…», є легендами. Однак за будь-якою легендою стоїть реальність. І якби не було реальних можливо стей «вибору віри», то такі легенди не виникали б і їм би стільки уваги не приділяли християни-літописці. Останні хотіли утвердити думку, ніби вибір християнства візантійського обряду для Русі був правильний та єдино можливий.

Ця теза християн-літописців (правда, вже в моди фікованій, «секуляризованій» формі) так чи інакше домінувала й продовжує домінувати серед науковців, які досліджували давньоруську історію. Зумовлено це, по-перше, тим, що вони, здебільшого, формувалися в лоні християнської (часто — православної) культури, по-друге, те, що використо вували християнські джерела, ступінь довіри до яких був високим. Щодо нехристиянських джерел, котрі висвітлювали «вибір віри» князя Володимира, то вони або не дійшли до нас, або сприймалися критично і використовуються мало.
Не будемо зараз обговорювати можливості язичницького, іудейського чи західнохристиянського вибору. Зупинимося лише на можливості вибору мусульманського. Тим більше, що збереглися джерел, які дають змогу більш глибоко висвітлити це питання.

Мусульманський світ у X ст., коли Русь «шукала» для себе віру, продовжував переживати час піднесення. І хоча Арабський халіфат, ця могутня мусульманська імперія з центром у Багдаді, знаходилася в стані політичного роздроблення, все ж зберігалася духовна єдність мусульманського світу, що простягнувся від Атлантики аж до Індії. Міста мусульманських держав залишалися осередками розвинутого ремесла й торгівлі. На високому рівні в тодішніх мусульман знаходилися культура й наука.

Русь мала різнопланові контакти з мусульманськими країнами Кавказу, Закавказзя й Середньої Азії. На Кавказі в той час існували мусульманські держави. Найбільш впливовими з них були Дербентський емірат і держава ас-Сарір. Закавказзя залишалося під владою арабських халіфів, правда тут посилилась боротьба християнських правителів (вірменських та грузинських) за незалежність. В Азербайджані ж правили намісники багдадських халіфів.

У Середній Азії в зазначений час впливовою політичною силою стала мусульманська держава Саманідів із центром у Бухарі, яка формально залежала від Багдаду. Саманідам у X ст. підпо­рядковувався Хорезм. На півдні Каспію існував ряд невеликих держав, які були в складних відносинах із Саманідами й багдадськими халіфами.

Руські купці вели торгівлю з країнами Кавказу, Середньої Азії, іншими мусульманськими державами. Арабські географи ІХ-Х ст. описували торгові шляхи, що йшли з мусульманських країн через володіння хозар або Чорне море в Східну Європу. Існування таких зв’язків підтверджується знахідками скарбів срібних дирхемів на Русі й в Прибалтиці. Уже в IX ст. руські купці з’являлися в Багдаді.

Інтенсивні торгові контакти могли бути каналом для поширення ісламу в Східній Європі. Адже руські купці, приїжджаючи в мусульманські країни, знайомилися з місцевими релігійними віруваннями, а деякі з них, можливо, навіть приймали іслам.

Однак торгівля була далеко не єдиним каналом проникнення на Русь мусульманства. Багаті мусульманські країни ставали об’єктами військових нападів русичів.

Так, мусульманські автори повідомляли про кілька військових походів, які здійснили русичі у прикаспійські землі (Існує чимала література мусульманських авторів, у якій розповідається про Русь. Див., наприклад: Гаркави А.Я. Сказания мусульман сих писателей о славянах и руських. – СПб., 1870). Одне з таких свідчень знаходимо в мусульман ського автора кінця XI — початку XII ст. Ал-Марвазі. Він вважав русів дуже войовничим народом. Мовляв, вони дивилися на меч як на головний засіб для свого існування. «І було їхнє виховання таким, поки вони не прийняли християнство в 300 році. Коли вони навернулися в християнство, віра притупила їхні мечі, двері для здобуття здобичі закрилися перед ними, і вони повернулися до нужди й бідності, скоротилися в них засоби для існування. Ось вони й захотіли зробитися мусульманами, щоб їм були дозволені набіги та священна війна, повернутися до того, що робили раніше. Вони послали до володаря Хорезму чотирьох мужів із наближення царя. Є в них цар і називається він Булдмир… Прийшли посли їхні у Хорезм, розповіли про мету посольства, зрадів хорезмшах, що вони захотіли стати мусульманами…». Далі йдеться про те, що правитель Хорезму послав до русичів наставника, який мав їх навчити законів ісламу.

Ця згадка зустрічається також у Ал-Масуді та Мухаммеда Катіба. Правда, останній вважав, що ця подія відбулася не в 300-му, а в 333-му році хіджри. Про цю подію вів мову арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр, називаючи дату навернення до ісламу русів 297 рік хіджри.

Виходячи із цих дат, випливало, що ісламізація русів відбулася в першій половині X ст. 297 рік хіджри відповідає 909/910 рр. від Різдва Христового, 300 р. – 912/913 рр., 333 р. – 944/945 р. Однак ім’я царя русів Булдмир, яке навів Ал-Марвазі, привело багатьох дослідників до думки, що тут йдеться про князя Володимира. Тому зустрічаємо твердження, що цей князь здійснив спробу запровадити іслам у Київській Русі, взявши цю віру з Хорезму.

Певно, найбільш вірогідним часом прийняття ісламу частиною русів є початок X ст. Звичайно, не варто повністю довіряти Ал-Марвазі. І все ж за напівлегендарним повідомленням історика стоїть певна реальність. «Язичницька Русь» мала можливість маневру між християнсько-візантійським та мусульманським світами. Будучи язичниками, русичі здійснювали грабунки як Візантії, так і багатих мусульманських країн. Прийняття ж якоїсь із світових релігій, чи то християнства в його візантійському варіанті, чи то ісламу, зменшувало можливість такого маневру. Це, на нашу думку, було однією з причин «язичницької реакції» князя Олега, який відмовився від християнства, прийнятого Аскольдом і Діром. Це також відіграло не останню роль у «язичницькому виборі» Святослава. Зовнішня політика Русі за Олега та Ігоря (та й фактично в пізніші часи, аж до Володимира Святославовича) нагадувала своєрідний «маятник», який коливався між християнським та мусульманським світами. Русичі нападають на Візантію, після цього укладають з нею мирний договір, якась частина їх приймає християнство. Тоді «маятник» йде до ісламського світу. Русичі нападають на мусульман, переважно в районі Прикаспію. Тепер уже з мусульманами укладається угода, навіть, можливо, якась частина русів стає мусульманами. Мусульманський автор Шукраллаг (XV ст.) писав, що руси прийняли іслам для того, щоб «законним шляхом» отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з «невірними» (немусульманами). Тоді «маятник» знову йде в християнський бік, спостерігаємо напади на Візантію і т.д.

Є підстави вважати, що крім опорних пунктів у Києві та Новгороді (на «шляху із варяг у греки») існував ще один опорний пункт русичів у Прикаспії, десь у районі нижньої Волги. До речі, Волга відігравала помітну роль у торгівлі русів. Арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував її «руською рікою» (нахр ар-Рус).

Для згадуваного Ал-Марвазі Русь — це не Подніпров’я, не гради на «шляху із варяг у греки». Це щось зовсім інше. Для нього Русь — острів у морі чи серед озера. Він писав: «Щодо русів, то вони живуть на острові в морі. Цей острів займає три дні дороги в той чи інший напрямок. На острові ліси й болота, і оточений він озером. Вони (руси) багаточисельні… І вони, народ сильний та могутній, ходять у віддалені місця з метою набігів, а також плавають на кораблях у Хозарське (тобто Каспійське — П.К.) море, нападають на кораблі й захоплюють товари. їхня хоробрість та мужність добре відомі…».

Можна це повідомлення трактувати як вияв необізнаності й фантазії Ал-Марвазі. Однак про «ост рів русів» писало чимало мусульманських географів та істориків. До того ж ці описи дуже схожі. Дослідники загалом ставилися з довірою до цих свідчень і намагалися відшукати даний острів. Шукали його переважно в районі чи то Балтійського, чи то Чорного морів. На нашу думку, що цей острів міг знаходитися в північній акваторії Каспійського моря. Річ у тім, що в УІ-Х ст. рівень Каспійського моря був дуже низьким і тоді там могли з’явитися острови, яких зараз немає. На одному з таких островів могла розташовуватися опорна база русичів.

Та й навіть зараз на Каспії є географічні об’єкти, які загалом підпадають під опис «острова русів». Це — гирло Волги. Впадаючи в Каспійське море, ця річка завдяки своїм рукавам створює цілу систему островів. З одного боку, вони омиваються Каспієм, з іншого, оточені рукавами річки, заплавами. Звідси, можливо, твердження Ал-Марвазі, що «острів русів» знаходився в морі, але водночас був оточений озером.

Чи міг князь Володимир зробити Русь мусульманською?

Питанню «вибору віри» князя Володимира Святославовича присвячена велика кількість літератури. Однак у них переважно акцентується увага на такий момент, як хрещення Русі. Щодо інших можли востей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні. Але це не зовсім так.

«Острів русів», що розташовувався на перехресті важливих торгових шляхів, міг би стати зародком імперської держави, котра б заступила Хозарський каганат, що почав занепадати. Походи, здійснювані русичами на Каспій, нічим не поступалися таким же їхнім походам на Чорне море. Про один із них, що відбувся десь у 912/913 р., писав арабський географ та історик першої половини й середини X ст. Ал-Масуді. Відповідно його свідчень, руси зі згоди хозарського прави теля на 500 кораблях (очевидно, човнах типу «чайок») увійшли в Каспійське море й стали грабувати мусульманське населення Ширвану, Азербайджану. Гіляну і Табаристану. Базою для них стали острови, розташовані неподалік Баку. Правитель Ширвану Алі, зібравши великий флот, намагався вибити русичів із островів, але зазнав поразки. Після цього русичі багато місяців грабували на Каспії, а потім, захопивши велику здобич, повернулися в дельту Волги. Хозарському кагану вони послали частину здобичі й він поставився до них прихильно.

Однак хозарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хозарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган змушений був рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хозарські мусульмани помстилися русичам, однак повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні йшла запекла битва, в якій русичі за знали нищівної поразки. Лише п’ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й вони були перебиті буртасами й волзькими булгарами.

Важко сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Та варто враховувати, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Ймовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. Не виключено, тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.

Знищення їхнього військово-політичного утворення стало причиною того, що напади наших предків на прикаспійські території вже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно в 944/945 р. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів, аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.

Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.

Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов’язана з т.зв. «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.

Отож, звернемось до літописної розповіді. Під 985 роком в «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва» (Ця та інша цитати з «Повісті минулих літ» даються за перекладом Л.Махновця. Див.: Літопис руський. – К., 1989).

Звичайно, наведена оповідь має легендарний харак тер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але кидається в очі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі, так само, як Київська Русь контролювала шлях із «варяг у греки». У певному сенсі можна сказати, що Русь та Волзька Булгарія стали своєрідними близнюками, спадкоємцями Хозарського каганату.

Як свідчить «Повість минулих літ», у 965 р. князь Святослав розгромив хозарів. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам’ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володи миру належала остання крапка в справі ліквідації Хозарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хозарії, про що свідчив Іларіон у «Слові про Закон і Благодать».

Волзькі булгари, які входили до складу Хозарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хозарських правителів, котрі дотримувалися іудаїзму. Після розпаду Хозарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо отримали б могутнього союзника. Не даремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар йде розповідь про те, що булгари запропону вали йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» є промовистим. Він свідчив: іслам був цілком реальною альтернативою візантійському християнству. На користь цього говорять й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».

Ось як, наприклад, розповідається про приїзд булгар до Володимира: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття — особливо. Він сказав: “Русі веселість — життя, ми не можем без цього бути».

Звісно, дана оповідь має легендарний харктер. Володи мир у ній виглядає карикатурно-анекдотично. Загалом у «Повісті минулих літ» проглядається негативне ставлення до цього князя. Він засуджується за вчинки, несумісні з християнською мораллю. Літописець і на цей раз зумів вколоти Володимира. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники (зокрема, заборона на спиртне, на чому робився наголос) не були серйозною перепоною прийняття мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульман ському світі. Пригадайте хоча б поезії Омара Хайяма, у яких звучить гімн вину.

Із вищенаведеної оповіді Володимир постає як блуд ник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеа лу. Але відкинемо карикатурно-анекдотичні моменти, викликані неприязню літописця до Володимира. Важ ливо інше: літописець визнав, що Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та іудеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні, так випливає з літописних оповідей.

Тому в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, що соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане тверд ження мало на меті зробити іслам менш привабливим у очах простолюду порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.

Чи міг князь Володимир зробити Русь мусульманською?

Питанню «вибору віри» князя Володимира Святославовича присвячена велика кількість літератури. Однак у них переважно акцентується увага на такий момент, як хрещення Русі. Щодо інших можли востей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні. Але це не зовсім так.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», котра була виголошена перед Володимиром адептом візантійського християнства: «А потім до Володимира греки прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чиніть таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Як бачимо, тут йдеться про речі, далекі від дійсності. Цей уривок із «Промови філософа» мав одну мету: будь-яким чином скомпро­метувати іслам. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, іудаїзм), він далекий від подібного компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство — ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компроментацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони по клоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній».

Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? Думаю, наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом і традиціями для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла пере могти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’ян­ського населення (боснійців та помаків на Балканах). Розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського геополітичного впливу. Але ж не виключалася мож ливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва виступали Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. У результаті цього у Поволжі сформувалася слов’янська імперія, котра заступила б Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася в зоні мусульманського геополітичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя.

Зі втратою «острова русів», як потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира знову спостерігаємо спроби руської верхівки звер нутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця О.Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство» (Пріцак О. Походження Русі. – К, 1997. – Т.1 – С.30-31). Волзька Булгарія так і не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою.

Саманіди – династія мусульманських правителів у Середній Азії. Існувала з 819 по 999 роки. Засновником династії був Саман-худат, що походив з Північного Афганістану. Саманідам вдалося створити сильну державу з центром у Бухарі. У першій половині Х ст. вона переживала економічне та культурне піднесення.

Дирхем (чи дирхам) – старовинна арабська срібна монета, яку карбували з 695 р. Дирхеми мали велике поширення на Русі. Давньоруські князі навіт використовували їх при чеканці своїх грошей.

Хіджра (араб. – переселення) – переїзд Мухаммеда із Мекки в Медіну в 622 р. У честь цієї події рік Хіджри був проголошений початком мусульманського літочислення.

Волзька Булгарія – держава, що існувала в Середньому Поволжі в 10-14 ст. Вигідне географічне положення сприяло розвитку в ній торгівлі й ремесел. Належала до найбільш розвинених держав Сходу Європи. Підтримувала тісні економічні зв’язки з мусульманським світом, зокрема, Середньою Азією.

Булгари – тюркські племена, які жили в степах Приазов’я та Воляко-Донського межиріччя. У Х ст. після розпаду Хозарського каганату створили свою державу.

За матеріалами Simya.com.ua

Posted in Uncategorized|Залишити коментар

Україна прийняла іслам 1000 років тому!

Posted on Вересень 20, 2010 by Ilgar

Професор Тищенко.

Рівно тисячоліття тому переважна більшість населення України прийняла іслам

Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини прийняла іслам… Слід берберів знаходимо по всій Україні… З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича…

Торік професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко поділився з УНІАН результатами унікального дослідження. Вивчаючи топоніми (назви населених пунктів, річок, гір) Європи, учений вийшов на проблему арабського впливу на наших предків. Спочатку за географічними назвами він відстежив рух іранських шанувальників вогню – зороастрійців по Центральній та Східній Європі з півдня на північ. Мусульмани переслідували їх і водночас несли з собою іслам. Професор також виклав нам гіпотезу щодо походження давньої назви нашої країни – Русь.

Костянтин Тищенко ділиться з нами свіжим доробком.

- Костянтине Миколайовичу, ви припускаєте, що назва Русь може мати арабське коріння: від столиці халіфату першої половини восьмого століття – Русайфа…

- За прийнятим тепер поясненням етноніма русь, він походить з фінської назви Швеції «Руотсі» й спочатку вказував на варягів. Цю прописну істину обґрунтував ще Омелян Партицький у книзі “Скандинавщина в давній Руси” (1886), – цій праці присвячено статтю у збірці “Стоголосник” № 3 – 4 за 2000 рік. Книжку Партицького чекісти в Галичині знищували, але через 60 років навіть патріотично налаштовані російські історики мусять це пояснення прийняти (див. “Древняя Русь в свете зарубежных источников”, Москва, 2003).

І ось виявляється, що ця істина – не остаточна. Адже в топонімії Німеччини є низка назв сіл від основи Русс-, які “не стикуються” з історією Київської Русі в разі походження її з етноніма варягів. У середньовіччі ніякі полки Русі до десятків місць у Німеччині або Австрії не ходили. На честь полонених з Русі ці села також не могли бути названі: німцям вистачало ближчих слов`ян. Саме тому ті Руссдорфи й Руссфельди дотепер потребують реалістичного пояснення. І з низки можливих прототипів для них не можна проминути назви столиці халіфату часів халіфа Гішама (724 – 743 рр.) – Русайфи. Річ у тім, що в Німеччині існує давній арабський слід: наприклад, район Мюнхена з назвою… Аллах! Або село під Шверіном – Мюссельмов. А отже – залучення Русайфи до пояснень тих Руссдорфів – науково мотивоване.

Тепер про назву Русайфа. Вона справді залишила слід по всьому шляху, яким рухалися учасники джигаду з Близького Сходу в Центральну й Східну Європу… Сама Русайфа, знана в Європі як Русафа, розташована неподалік від сучасної столиці Йордану Аммана. Цим престижним ім`ям столиці халіфату у тому ж VIII cтолітт названо й ісламський військовий монастир Руссафа в Єгипті, і місто-укріплення в нинішній Албанії – Росафа (сучасний Шкодер). З Балкан носії ісламу рухалися на схід – на територію сучасної України й далі. Про це, зокрема, можуть свідчити на Волині – с. Русовичі, на Вінниччині – річка і три села з назвою Русава, на Київщині – також села й річки Росава, Расава, дві Расавки. Опоненти вперто твердять, що це – випадкова схожість. Випадковість, тричі повторена в різних областях України? Це наївна думка. Більше того, неподалік від кожної з цих трьох груп на карті названий той самий халіф, який переніс столицю з Дамаска до Русафи – на Волині в назві села Гішин, над Дніпром – Гайшин, на Поділлі – Гайсин. Це все він, халіф Гішам.

Хто чекає на карті повного збігу топонімів з ім`ям халіфа, тому краще покинути це читання й залишитися зі звичними шкільними поняттями про історію…

- Ви казали нам, що переслідуючи іранських габрів-зороастрійців, мусульмани водночас несли з собою іслам. Чому їм не вдалося ісламізувати населення Наддніпрянщини?

- Їм якраз це вдалося… Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам (цікаво, що сучасна наука з претензіями на об`єктивність цю „дуже” круглу дату промовисто не помітила). За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

Масові факти сіл в Україні, християнських уже в момент джигаду, тобто у VIII ст., засвідчені в Україні також і в назвах арабського походження, як-от Залібівка (Рівненщина), Залип`я (Франківщина), Саливонки, Салів (Київщина), Залевки (Черкащина), Слабунове (Хмельниччина) тощо – в усіх цих основах упізнаване арабське слово «саліб» – хрест. А якраз сусідні села вказують на арабів: коло Залібівки – Рохманів під Шумськом (з арабського слова «рахман» – «милосердний», епітет Бога), коло Залевок – Сунки (послідовники сунни, сунніти), Бузуків (берберське «бузу» – слуга) та ін.

- А де була держава печенігів?

- Вона займала величезну територію обабіч Дніпра на південь від Києва. На момент прийняття ісламу кордон проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

За даними академіка Омеляна Пріцака, більш як половина з сорока печенізьких курганів зосереджена над річкою Росавою. У документах литовського часу тут згадують і ліс Печеніжець. Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися).

Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом -ли мала б бути “Кангарли” (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – “Кангарлик” (“місце кангарів”). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик. Завдяки Словнику гідронімів України можемо дізнатися, що стара назва річки Росавки – якраз Росава! Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає “полин”… Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну.

- Чи були на території України поселення власне арабів?

- Гадаю, що так. Інакше як пояснити численні села з назвами Арабка (запорізька область), Арапівка (Луганська), Араповичі (Чернігівська), Воропаї, Горобіївки, Вороб’ївки тощо? А скільки прізвищ від цього кореня! Як я вже вам розповідав, і назва пташки горобець (оробей, оробець, воробей) може бути пов`язана з ім`ям цього народу. За її вдачу, як це розуміли наші предки…

Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії.

- У Греції теж чимало сіл із назвою Каламаки…

- Звісно, араби залишили там ще глибший слід, ніж в Україні. З виставлених в Інтернеті матеріалів з генетики (зокрема з праць Россера) видно, що за генетичним складом теперішні греки – на чверть араби і ще настільки ж – бербери. У нас цей складник також є, хоча становить лише 8%. Це так за Россером і його шістдесятьма співавторами… Можете знайти їхню публікацію публікація від 2000 року з цікавою, хоч і довгою назвою: “Y-Chromosomal Diversity in Europe is Clinal and Influenced Primarily by Geography, Rather then by Language” (Am. J. Hum. Genet, 2000, vol. 67: 1526-1543). Важливо, що в нас маврський слід, виходить, також засвідчений і на генетичному рівні.

- А чим араби тут займалися, крім того, що переслідували «невірних» авестійців-вогнян. Сіяли хліб, розводили худобу, плавили метал?

- За нашими спостереженнями, вони виготовляли зброю – який джигад без доброї зброї? І, звісно, торгували нею з сусідніми народами. Мистецтво зброярства – виробництва зброї з металу, добутого з болотяної руди, – араби, судячи з усього, запозичили в германців-каролінгів. Звідси назви сіл, де ці майстри кували мечі, – Корляги, Харалуг (давніша назва – Харолуг). Та й самі мечі називалися – харалужні. Виготовляли також кольчуги та іншу військову амуніцію.

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла “закуті” (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї).

- Отже, народом Рось, Русь спочатку називали арабів?

- Я б сказав ширше – учасників джигаду, які рухалися з Балкан на Схід… У власних назвах залишилося чимало свідчень цього руху. Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун ). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки ! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…

З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні.

- За вашими дослідженнями, араби прийшли до нас із Заходу. Хіба зі Сходу їм не було ближче?..

- Шлях через Кавказ був тоді для них закритий. Вони не могли б пробитися ні через Візантію, ні через Хозарію, з якими постійно воювали.

Хоч це й парадоксально, але арабський Схід прийшов до нас із Заходу – історикам відомо про так званий Моравський шлях. Це не що інше як «маврський шлях»: маврами ціла Європа йменувала арабів. Це слово благополучно живе в назві цілої історичної області Чехії – Моравії, в іменах річок Морава (їх кілька в Сербії), Муреш (Румунія), Мур (Австрія і Словенія), можливо, що й у Шевченковому селі Моринці. Показово, що з усіх слов`ян саме в населенні Чехії та Сербії Y-гаплогрупи E1b1b та J2, пов`язувані з берберами й арабами, становлять понад 20% (а серед наших сусідів румунів навіть третину), у словаків – уже тільки 15%, а в Україні, як сказано – 8%.

До речі, й саме слово шлях – імовірно, арабського походження, а не німецького, як рутинно вважають. Серед значень німецького слова Schlag немає жодного, яке позначало б дорогу. Та й не були шляхи дорогами в сучасному сенсі: навіть у козацький час «шлях» означало напрямок, рухаючись по якому, можна дістатися до того чи іншого місця. Це і є первинне значення слова. А по-арабськи «селях» якраз і означає «рекомендований, найкращий»… До всього зверніть увагу на самі назви тих шляхів – Муравський, Шпаків, Кусманський (саме так, спасибі репресованому Павлу Клепатському за свідчення цієї форми у литовські часи). Це все слід від непроханих гостей зі Сходу: альморавідів, халіфа Усмана, якихось інших східних озброєних загонів (з пехлевійського сьпах “військо”). Оце такі вам шпаки… І, нарешті, Чумацький шлях. Це не його назва від чумаків, а якраз навпаки – чумаки названі так від назви шляху, бо він від них давніший. Адже інша назва Чумацького шляху – Кримський, а його відгалуження – Ромоданівський. Виявляється, тут ідеться тричі про те саме: шлях куди? До Криму. Там вам і Рамадан (мусульманський піст), там і Джума (п`ятниця, мечеть). Український професор-тюрколог Бушаков у своєму етимологічному словнику „Лексичний склад історичної топонімії Криму” (Київ, 2003) показав, що “чумак”, тобто “п`ятничник, мечетник” – це назва мусульманина в устах тюрка-немусульманина (наприклад, гагауза). Ви ходите до Криму? Ну то й зватимуть вас “кримчанин”, “рамаданник”, “чумак” – навіть коли ви й не мусульманин і ходите тільки по сіль.

- А куди простягався Муравський шлях?

- Ділянки його з такою назвою зафіксовані на півдні та сході України, а далі йдуть на північ і впираються, уявіть собі, у Москву…

В ХІ столітті ідеологом джигаду став магрибський богослов Ібн Ясін. За його санкцією для утвердження ісламу в навколишніх землях, зокрема в Габоні, було засновано перший рибат – військовий монастир “для намноження правовірних у порубіжних землях”. Його заснували берберські племена з Марокко – альморавіди (аль-му-рабітун – «ті, що з рибата»). Від цих альморавідів і походить назва «маври» і всі ті Моравії на їхньому шляху.

Рибат дав назву багатьом містам і селам, які часто розміщені поруч з населеними пунктами, названими на честь Ібн Ясіна. У Чехії в різних регіонах розташувалися пари – Рапотін і Єсенець, Рапотіце і Єсеніце, Льгота-Рапотіна і Ясинов, Рибітві і Єсенчани. У Німеччині – Рабац – Єссніц. У Боснії і Герцоговині – Ріпач і Ясеніца. Пройшлася ця «пара» й по Україні – Риботень і Ясенове (Сумська область), Ропча і Ясени (Буковина).

А в Москві це Арбат, там же є Ясенєво.

Існує математична формула та комп’ютерна програми на її основі (розробники – Сухий, Зайцев), згідно з якою таку кількість сусідств однакових пар топонімічних основ неможливо пояснити випадковістю: це тільки й тільки наслідок історичних подій…

Це не “фокуси з назвами”. Топонімія – це особлива мова історії. З десятками тисяч слів у словнику, із своїм просторовим синтаксисом на карті. І її треба вивчати, як усяку іншу мову. А принаймні перевірити ці сусідства може кожен, хто здатний на таке вольове зусилля. Що ж зробиш, відображене в цих шановних назвах минуле життя не таке прямолінійне, як “шлях аріїв”.

- А яка роль Албанії в «арабізації» України?

- Албанія справді була важливим пунктом на Моравському шляху. Як я казав, у давнину місто-фортеця Шкодер у цій країні називалося на честь столиці халіфату – Росафа. Воно ж турецькою – Аль-Іскандерія. Пізніше назва спростилася до Шкодер, Скутарі. Ця назва разом з її носіями поширилася по всьому регіону.

Аль-Іскандерія (буквально «Олександрова») «тиражувана» в топонімах, які спочатку справді були пов’язані з ім`ям Олександра Македонського – низка Александрій в Азії та славетна Александрія Єгипетська. Через її прямі зв’язки з албанською Росафою турки згодом звали останню також Аль-Іскандерією.

В Україні, на Київщині, існують поруч два села – Шандра й Македони (Миронівський район). Першою спокусою є пояснити це сусідство ім’ям Олександра Македонського. Але до великого полководця вони відношення навряд чи мають. Саме через сусідство з ними ще двох топонімів (села й річки Росава) весь топонімічий ландшафт «Шандра – Македони – Росава» виглядає черговим (уже третинним) перенесенням тополандшафту з Балкан (Аль-Іскандерія, вона ж Росафа, розташована справді поблизу від Македонії), у якому Аль-Іскандерія сама є вторинною назвою щодо Александрії Єгипетської, а Росафа – такою ж щодо Русафи/Русайфи.

- Так усе переплелося, що й важко збагнути… І який же, власне, слід у вигляді перенесених із Балкан назв залишили албанці в Україні?

- Наприклад, Димер – від албанського слова «зима», що могло означати місце зимівлі. Копистинці – від «копешт», «оброблена земля». Назви сіл на кшталт Шептичі, Щепилівка, Перещепине походять від самоназви албанців (шкіпері). Прізвища Шкурат, Скуратівський – від албанського слова «шкурт» – «кремезний».

- Отже, іслам несли сюди араби та албанці?

- Різні народи – котрі перебували під владою халіфа. Зокрема й ті, що населяли Північну Африку. Були тут навіть бербери – далекі родичі арабів…

Понад сто літ, з 800-го по 903 рік, на території сучасних Алжиру й Тунісу правила династія Аглабідів зі столицею Кейраван. В Україні люди з тих земель залишили села з назвами Глоби, Голоби (Полтавщина), або троє сіл Караван на Харківщині. Так само, як і в інших місцях: наприклад, у Сербії є село Глобовиця, а частина Альп у Австрії та Словенії називається Караванкен. З Аглабідами також пов’язане прізвище Глоба.

Аглабідам у їхні часи належав і острів Сицилія – арабською Секеллія. Саме цим пояснюється велика кількість українських сіл Сокіл, Соколи і гранично близька до арабського прототипу назва с. Соколій (Чернівецька область), – усі вони переосмислені слов’янами по-своєму.

Алжирські міста Сетіф, Джеміля, Кестантіна (римські колонії) перегукуються з українськими селами Ситихів (Львівщина), Джемільне (Луганщина), Ємільчине (Житомирщина), численними Костянтинівками. Алжир (арабською Аль-Джазаїр, тобто «острови») представлений в Україні, очевидно, перекладними відповідниками, причому це пояснює, чому села з назвою Острів часто розміщені далеко від річок (зате в оточенні назв від арабських коренів). Алжирське місто Джеджелі дало українські прізвища Джежелій, Джеджула, місто Мостаганем відлунюється в річці Стугна та прізвищі Стогній.

Берберські традиції та мову до наших днів зберегло населення одного з історичних районів Алжиру – Кабілія. Саме від цієї Кабілії походять численні українські назви з пристосованим за народною етимологією коренем «кобил», зокрема й Кобеляки. Туарезькою мовою «бузу» – це слуга: імовірний прототип назв типу Бузова, Бузовик, Байбузи: там щоразу в околицях є додаткові ознаки берберського сліду (як-от під Києвом Ясногородка, Неграші, Чорногородка, Синяк, Димер, Горбовичі).

- А крім «топонімічних» свідчень, є якісь докази перебування маврів в Україні?

- Передусім це знахідки арабських монет VIII ст. В Україні їх чимало. Чого вартий, наприклад, відомий з низки публікацій Гудими скарб з села Йосипівки на Львівщині, знайдений 1986 році! Рабське становище суспільства проявляється, зокрема, у процвітанні чорної археології – як тепер, так і тоді. З безцінного для історії скарбу в 14 тисяч (!) монет у Москві й Києві опинилося понад 13 тисяч диргемів (невідомо в кого). Три десятки їх є навіть у Варшаві. Жалюгідні крихти приховали на місці. У державний музей було передано аж близько ста монет, тобто, менш як 1% скарбу…

Є в нас з арабським світом певні аналогії також і в матеріальній культурі. Так, бербери досі носять довгу накидку з капюшоном, яка дуже схожа на український… кобеняк. Чи випадково він так називається? Ця назва теж може походити від Кабілії.

Загаль

Поиск по сайту: