БАТЬКІВСТВО ЯК СОЦІАЛЬНО- ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

Батьківські ролі розглядають у двох іпостасях — батьківства та материнства. І батьківство, і материнство є базовим життєвим призначенням та важливою соці- ально-психологічною функцією кожної людини.

Феномен батьківства можна розглядати як складну комплексну структуру індивіда та як надіндивідуальне ціле. Зазначимо складність розмежування в укра­їнській мові термінів "батьківство": як надіндивідуальне ціле (у розумінні бать­ківських та материнських ролей у сукупності) та "батьківство" щодо окремої особистості — батька, тата, тоді як в російській мові, наприклад, ці поняття озна­чуються, відповідно, як "родительство" та "отцовство". З позиції системного під­ходу феномен батьківства можна розглядати як підсистему в системі сім'ї та водночас як відносно самостійне утворення.

Батьківство — це соціально-психологічний феномен, який є сукупністю знань, уявлень і переконань про себе як батька чи матір, що реалізується у всіх проявах поведінкових складових батьківства.

Вчені зазначають, що зріле батьківство виступає як складна динамічна структу­ра і включає цінності, установки, очікування, почуття, позиції, відповідальність, стиль сімейного виховання [9; 20; 25; 38; 51; 57]. Подаємо їхню характеристику.

1) Перший компонент батьківства- ціннісні орієнтації подружжя та їх узгодженість.

Ціннісно-смислові орієнтації на шлюб і сім'ю загалом, та на батьківство зок­рема є одним із тих провідних чинників, що в майбутньому регулюватимуть взаємини молодого подружжя, визначатимуть їхнє ставлення одне до одного, до дітей, інших людей, соціуму загалом. Тому в основі кожного з конфліктів, які можуть виникати на цьому грунті, лежатиме суперечність між сформованими до шлюбу ціинісно-смисловими уявленнями кожного з подружжя щодо гендер­них ролей чоловіка і дружини в сім'ї та способів їхньої реалізації. Важливою є узгодженість уявлень подружжя щодо ролей батька та матері, їхніх функцій, роз­поділу обов'язків, відповідальності тощо.

Зазначимо, що саме в ранній юності формується єдина картина світосприй­няття, у якій цінності батьків, вчителів, ровесників та інших референтних осіб аналізуються, синтезуються, зіставляються із власними уявленнями. У результаті цього молода людина формує індивідуальну систему ціннісних орієнтацій, яка є ядром її ідентичності, власного Я. Завдяки їй у молодої людини розвивається адекватна ідентичність, яка забезпечує готовність до життєво важливих виборів, до особистісного та соціального самовизначення, до формування життєвих пер­спектив, серед яких особливо значущим виступає майбутнє сімейне життя. Юнацький вік є сензитивним для утворення ціннісних орієнтацій у сфері шлюбу та сім'ї як стійкого елемента життєвої перспективи. Основними характеристика­ми ціннісних орієнтацій є їхній зміст та ступінь сформованості ієрархічної струк­тури.

Систему ціннісних орієнтацій розглядають як систему особистісних устано­вок щодо існуючих у суспільстві матеріальних та духовних цінностей, яка є ціліс­ною системою когнітивних утворень (уявлень, понять, ідей). Можна стверджува­ти, що цінності сім'ї стають інтегруючим фактором для сімейної системи як на рівні взаємодії подружжя, так і на рівні взаємодії батьків з дітьми. Чи не тому молодим і майбутнім батькам В.О. Сухомлинський разом зі своїм педагогічним колективом прищеплював думку про те, що у становленні моральності їхніх дітей дуже велике значення має духовний зв'язок поколінь, формування родинних тра­дицій, почуття родини: "Дорожи честю сім'ї. Знай, що твоя сім 'я — це не тіль­ки батько ймати. Це й ви, діти" [61].

2) Другий компонент батьківства — батьківські установки та очікуван­ня. Відомо, що установка — це неусвідомлюваний людиною стан готовності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Батьків­ські установки є певним поглядом чоловіка чи жінки на свою роль батька чи матері. На думку Р.В.Овчарової [51 ], вони включають такі три аспекти: репродук­тивні установки; установки та очікування у батьківсько-дитячих взаєминах; уста­новки та очікування щодо образу власної дитини. Можна стверджувати, що зага­лом батьківські установки є установками на цілі і засоби діяльності у сфері бать­ківства та материнства і реалізуються у репродуктивній поведінці, взаєминах із шлюбним партнером у сфері виховання дітей, батьківському ставленні, стилі сімейного виховання.

Батьківські очікування тісно пов'язані з установками і включають у себе пра­во очікувати від інших визнання власної рольової позиції батька чи матері, відпо­відного ставлення оточуючих, яке б узгоджувалося з їхньою роллю, а також пра­во поводитись самому відповідно до очікувань оточуючих. Особливої уваги по­требує виокремлення установок і очікувань подружжя щодо одне одного як батьків, розподілу функцій та тендерних ролей.

Даний компонент включає в себе і репродуктивну установку, яка базується на потребі мати власних дітей. Науковці зазначають, що потреба мати дітей — це стійке соціально-психологічие та особистісне утворення, зумовлене прагненням мати типову для даного суспільства кількість дітей, та глибоко засвоєними уста­новками щодо дітей загалом: любов'ю, прихильністю до них. Це може повною мірою осягнути лише той, хто сам став батьком чи матір'ю. Важливим завданням виховання В.О.Сухомлинський вважав формування відповідних репродуктивних установок. У своїй праці "Як виховати справжню людину" педагог говорить про орієнтацію учнівської молоді на усвідомлену багатодітність: "У сілі 'їз однією дитиною значно збіднюються умови для гармонійного виховання почуттів. Пік­

лування про іншу людину починається з піклування про братика, сестричку. Почуття кровної спорідненості є сприятливим ґрунтом для виховання й роз­витку уважності, сердечності...".

3) Третій компонент батьківства — батьківське ставлення, яке є віднос­но стійким явищем, що включає знання та уявлення про способи взаємодії з дитиною, різні елементи емоційних оцінок і суджень щодо типів батьківського ставлення, та реалізується у безпосередніх контактах з дитиною, формах контро­лю, вихованні взаєминами.

У психологічній літературі описані полярно протилежні типи взаємодії з діть­ми: прийняття-неприйняття дитини, взаємодія-уникнення контактів, визнання свободи дій —надмірна вимогливість, повага до прав кожного в сім'ї — надмір­не заперечення свободи. Наприклад, американський психолог Е. Счіфер [99] міру задоволення однієї з найважливіших потреб людини - - у відчутті любові до себе, прихильності, емоційного прийняття іншими запропонував оцінювати в конти­нуумі Любов-Нелюбов. Двовимірна оцінка статусу дитини на двох вісях одноча­сно, на думку багатьох психологів, може слугувати ключем до розгадки багатьох характерологічних особливостей людини, і в першу чергу, відчуття нею своєї самоцінності, впевненості в собі, здатності виявляти наполегливість та віру у вла­сні сили в досягненні бажаної мети.

Перетини двох вимірів батьківського ставлення—любові-нелюбові та авто- номії-залежності утворює, згідно з Е. Счіфером, 4 основні поля виховання: любо- ві-автономії; любові-запежності; ворожості-залежності та ворожості-автономії. Відповідно до цього виділяють домінуючі стилі виховання: демократичне, гігіер- опіка, авторитарне та ігноруюче.

В системі координат "Автономія-Любов" батьки, створюючи умови для за­доволення потреб та інтересів дитини, привчають її до самостійного прийняття рішення з тих питань, які стосуються її життя — навчання, вибору друзів, прове­дення дозвілля тощо. Можна стверджувати, що дитина у демократично налашто­ваних батьків перебуває в позиції суб'єкта, тобто господаря, творця власного жи ття, і навіть життєдіяльності сім'ї. Демократичне виховання вимагає від батьків багато терплячості, емпатії, адже самостійний вибір дитини базується на пояс­ненні, роз'ясненні правил, на партнерстві та дружніх стосунках з нею. Такий толерантний щодо дитини спосіб, коли натомість напучувань батьки заохочують самостійну поведінку, формується активна, самодостатня, впевнена в собі осо­бистість, здатна змалечку відповідати за свої вчинки.

4) Четвертий компонент батьківства — батьківські почуття, які емо­ційно забарвлюють батьківські ставлення та є особливою групою у складі почут­тів людини. Найважливішою серед них є батьківська любов як джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, підтримки її фізичного і психічного здоров'я. Г.Г.Філіппова [68] влучно зазначає, що любов до дитини творить не лише особистість маленької людини, а й здатна перетворити й удосконалити особистість батька та матері і збагатити їхній духовний світ. При цьому потрібно, по-перше, знати про необхідність батьківської любові для повноцінного життя дитини та мати уявлення про форми вираження своєї любові; по-друге, мати сформований образ дитини (ідеальний чи реальний), який викликатиме весь спектр позитивних батьківських по­чуттів; по-третє, супроводом батьківської любові в оцінці образу дитини має бути домінуючий позитивний емоційний фон. У протилежному випадку, як зазначають вітчизняні психотерапевти, у сім'ях трапляється неприйняття дитини, гіперсоціалізуюче та егоцентричне її виховання. Обстеження дітей свідчить, що за відсутності батьківської любові формується особистість дитини зі слабким психологічним захистом, пасивною, залежною чи конфліктною, агресивною поведінкою.

Одні вчені дотримуються поглядів, що любов до дитини — це почуття, яке не можна виміряти. Воно або є, або його немає. Щоб любов збереглася і розвивалася, про неї треба піклуватися. Інші дослідники вважають, що характер любові або став­лення до дитини з боку батьків можуть бути визначені за певними показниками. Точніше, можна виділити її типи—наприклад, такі, що засновані на співвідношенії і трьох спектрів ставлення: "симпатії-антипатії'', "поваги-неповаги", "близькості-віддаленості". Так було описано вісім типів батьківського ставлення або любові до дітей: дійова любов, відсторонена любов, дійова жалість, любов як поблажливе від­сторонення, відкидання, презирство, переслідування, відмова.

Дійова любов грунтується на поєднанні симпатії, поваги та близькості у став­ленні до дитини. Формула батьківського виховання така: "Хочу, щоб моя дитина була щасливою і допомагатиму їй у цьому ". Тепле емоційне ставлення до дитини — це прийняття її особистості, поведінки, активна увага до дитячих інтересів, пова­га до її прав та визнання обов'язків, надання допомоги при розумній вимогливості.

Відсторонена любов грунтується на симпатії, повазі, проте є чимала між- особистісна дистанція між батьками та дітьми. Формула сімейного виховання: "Дивіться, яка у мене чудова дитина. На жаль, у мене немає багато часу для спілкування з нею ". Батьки високо оцінюють дитину, її зовнішність, здібності, але м'яке поводження з нею поєднується з недостатньою увагою до її повсякденних потреб, з поверховим знанням її духовного світу. Зовнішнє милування дитиною поєднується з невмінням допомогти їй у її проблемах.

Дійова жалість — узгодження симпатії, близькості, але відсутність поваги до дитячої особи. Формула виховання дитини така: "Хочамоя дитина недостатньо розумна чи недостатньо фізично розвинена, але це моя дитина, і я її люблю". Такий стиль емоційного ставлення до дитини характеризується визнанням справ­жніх (а іноді й уявних) відхилень у розумовому чи фізичному розвиткові, в резуль­таті батьки доходять висновку про винятковість дитини. У спілкуванні з нею дорослі йдуть шляхом надання особливих привілеїв, надмірно опікують, оберігають дити­ну від шкідливих впливів. Батьки уважні до дитини, їхні інтереси зосереджені на ній, але вони начебто не довіряють їй, не вірять у її можливості та здібності.

Любов як поблажливе відсторонення грунтується на симпатії і водночас — неповазі та великій міжособистісній дистанції. Формула сімейного виховання: "Не можна звинувачувати мою дитину в тому, що вона недостатньо розумна та фізично розвинена ". Батькам властиве не зовсім усвідомлене виправдання негативних рис поведінки дитини, її безпомічність та несамостійність вони пояс­нюють хворобливістю чи поганою спадковістю. Неблагополуччя дитини, так би мовити, визнається її правом, батьки не втручаються в справи дитини, її взаєми­ни з ровесниками та іншими людьми, недостатньо орієнтуються у її внутрішньо­му світі та переживаннях.

Відкидання грунтується на антипатії, неповазі та великій міжособистісній дистанції. Формула батьківської позиції: "Ця дитина викликає у мене неприємні почуття та небажання мати з нею справу ". Батьки намагаються зменшити будь-яке спілкування з дитиною, не помічають її присутності і зовсім уникають її тоді, коли вона потребує допомоги та підтримки.

Презирство у ставленні батьків до дитини викликане антипатією, неповагою, віддаленістю. Формула батьківського ставлення така: "Я мучуся, безмірно стра­ждаю від того, що моя дитина така нерозвинена, вперта, невміла, боязлива, неприємна іншим людям ". Батьки, зазвичай, не вбачають позитивного в дитині, зовсім ігнорують її досягнення, але водночас страждають від зв'язку з такою, як їм здається, невдахою. У спілкуванні -— постійні осмикування, вимогливість, мо­ралізування, примушування.

Переслідування характеризується антипатією, неповагою та відсутністю між- особистісної близькості. Формула батьківського ставлення: "Моя дитина —не­гідник, і я доведу їй це ". Батьки твердо впевнені в тому, що їхня дитина перетво­рилася на цілковитого негідника. Вони намагаються строгістю, жорстким конт­ролем зламати дитячу волю, нерідко схильні до суворого покарання.

У відмові поєднується антипатія, неповага, велика міжособистіспа дистанція. Формула виховання така: "Я не хочу мати справ з цим негідником ". У вихованні переважає відсторонення від проблем дитини, проте батьки начебто здалеку спосте­рігають за нею, визнають її силу, цінність окремих якостей. При загостренні стосунків такі батьки звертаються за допомогою до громадських організацій, правоохоронних органів, намагаються передати виховання дитини школі, іншим організаціям.

Зауважимо, що описані типи батьківського ставлення, звичайно, гротескно загострені. В реальному житті трапляється поєднання кількох типів ставлення у стосунках батьків з дітьми.

В.О. Сухомлинський розкриває сутність трьох моральних китів, наяких три­мається сім'я: кохання, обов'язку і вірності. Кохання, на його думку,"підносить людину. Не буде перебільшенням, якщо ми скажемо, що сфера любові — найчуткіший, вірний показник моральності". Саме тому вчений вважав найважливі­шим виховним завданням одухотворювати кожне дитяче серце благородним почуттям Любові."Любити — означає відчувати серцем найтонші духовні потре­би людини. Ось ця здатність чути людину серцем і передається від батька й матері до дитини без будь-яких слів і пояснень, передається прикладом" [61]. Разом з батьками вчителі Павлиської школи добивалися того, щоб шкільні роки, особливо роки навчання в початкових класах, були школою сердечності.

У підготовці дітей до сімейного життя велике значення, на думку педагога, має формування досвіду нестатевої любові. З почуттям любові дитина знайома з пер­ших днів свого життя. Вона любить маму, батька, бабусю, дідуся, рідних. Дуже важливо зберегти в дитині це чисте щире почуття, навчити її проявляти увагу, турботу, ніжність до близьких людей. Ось чому видатний педагог вважав, що дитина повинна рости в сім'ї, де панує дух любові, поваги, взаємної допомоги і розуміння.

5) П'ятий компонент батьківства —батьківські позиції, які, на думку А.С.Співаковської [ 59], виявляються у способах та формах взаємодії з дитиною та є сукупністю усвідомлюваних і неусвідомлюваних мотивів. Батьківські позиції характеризуються адекватністю (мірою істинного чи викривленого орієнтуван­ня батьків у сприйнятті індивідуальних особливостей дитини, об'єктивністю оці­нювання її образу), динамічністю (здатністю змінювати батьківські позиції у сприй­нятті образу дитини, мірою гнучкості форм і методів взаємодії та мінливістю впливів на неї); прогностичністю (здатністю передбачати перспективи подаль­шого розвитку дитини та будувати з нею подальшу взаємодію). Оптимальною є

батьківська позиція, за якої визнається активна роль дитини в процесі виховання.

6) Шостий компонент батьківства —батьківська відповідальність, яку ви­значають як відповідальність батьків за долю дитини перед власною совістю та суспіль­ством. Даний феномен поєднує уявлення про відповідальну і безвідповідальну пове­дінку батьків, емоційні ставлення щодо розподілу відповідальності між членами сі­м'ї, оцінку себе як батька чи матір крізь призму відповідальності, контроль своєї поведінки та корекцію виконуваної батьківської ролі з точки зору відповідальності.

А.С.Макаренко вважав, що виховання дитини-дівчинки чи хлопчика — це, передусім, формування культури особистості, виховання її як майбутнього сім'янина, формування у неї почуття любові, власної гідності та відповідальнос­ті, яке включає самоповагу й повагу до інших: ". ..і дівчатам, і хлопцям потріб­но розповідати про відповідальність за кожен прожитий день, за кожний шматок почуттів, тому що за все потрібно платити життям"[46]. Пам'ятай­мо його слова про те, що хлопчик чи дівчинка, які з дитинства звикли до порядку, які не мають досвіду безладного і безвідповідального життя, цю звичку перене­суть і на стосунки з чоловіком чи жінкою.

Рефреном звучать слова В.О.Сухомлинського: "Любити - означає відчува­ти величезну відповідальність за людину - ту, яку ти любиш, і ту, яку ти ство­рюєш", "Ми вважали за потрібне, що хлопці й дівчата з глибоким почуттям відповідальності ставились до своїх взаємовідносин" [61].

Батьківство як соціально-психологічний феномен

7) Сьомий компонент батьківства — стиль сімейного виховання, який, детермінуючи батьківську роль, має вирішальний вплив на особистісне станов­лення та розвиток дитини.

Чи багато дорослих можуть похвалитися тим, що вони "родом" з демократи­чного дитинства? На жаль, ні. Чим тоталітарніше є соціальне оточення, чим більше втрачені етнічні, релігійні засади виховання, тим більшою мірою дітоцен- тричні почуття батьків трансформовані в гіперопікуючий стиль впливу на синів та дочок. І це не дивно, адже так хочеться вберегти дітей від суворої дійсності, застерегти від непевних людей, зайвих життєвих помилок.

Найбільш руйнівний вплив на особистість дитини має авторитарний стиль виховання, який характеризується, з одного боку, виявом неприязні, нелюбові до дитини, ігноруванням її потреб, в тому числі базових, життєво важливих, з іншо­го, жорстким контролем поведінки дитини, суворою регламентацією її діяльнос­ті. Як правило, таке виховання можна очікувати від батьків з асоціальною поведі­нкою, тих, хто зловживає алкоголем, наркотиками, має досвід тюремного ув'яз­нення. Проте цю когорту батьків часто складають достатньо освічені, проте емо­ційно тупі, ригідні дорослі. Вони можуть обіймати достатньо високі соціальні посади, проте залишатись тиранами, садистами для своїх домашніх, і в першу чергу дітей. Чимало соціальних сиріт-дітей вулиці, дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування, зростали в сім'ях з авторитарно-контролюючим стилем вихо­вання.

Авторитарні батьки, як правило, орієнтовані на беззаперечне виконання діть­ми своїх вимог, не зважають на потреби, інтереси, почуття дитини, добиваються бажаної поведінки "силовими" (психічними чи фізичними) методами. Вони ча­сто застосовують дисциплінарні покарання, утверджуючи власну волю шляхом приниження дитини, позбавлення її бажаних речей, застосування погроз, фізич­них методів покарання—ляпасів, побиття тощо. Методи покарання, що застосо­вуються такими батьками, важко назвати вихованням, оскільки вони досягають меж жорстокого, садистського поводження з власними дітьми. Батьки, які або нехтують своїми батьківськими обов'язками, або ж мають низьку педагогічну культуру через власну моральну неспроможність, психопатичні риси чи ригід­ність мислення ("мене били в дитинстві, і нічого, в люди вийшов") обирають, як правило, авторитарний стиль виховання. .

Серйозне порушення прав дитини, позбавлення її батьківської любові призво­дить до формування у неї відчуття малоцінності, меншовартісності, агресивного ставлення як до оточуючих людей, так і до себе. Агресивні діти часто не здатні виявити своє невдоволення іншими відкрито, у соціально допустимий спосіб, тому приховують ворожі почуття, витісняючи внутрішній конфлікт у аутоагресію. До­рослі родом з "битого дитинства", як правило, самоцентровані чоловіки та жінки, котрі демонструють ухильну або виклично-агресивну поведінку при виконанні

сімейних та соціальних ролей. Вони виявляють ворожу позицію як до світу, так і до себе, схильні до брехливості, емоційної лабільності, саморуйнівної поведінки — алкогольної, наркотичної залежності, ризикових інфантильних вчинків, самогубств.

Ігноруючий стиль виховання, що домінує в координатах "Не любов — Авто­номія", характеризується нехтуванням, байдужістю до дитини, до її базових і со- ціогенних потреб. Залишаючись один на один з життєвими проблемами, щоб вижити чи бодай адаптуватись до умов, дитина змушена виявляти хитрість, умін­ня маніпулювати іншими, брехливість, що формує, з одного боку, самостійність дитини у виборі лінії поведінки, звичку покладатися тільки на власні сили, а з ін­шого — нездатність до побудови людських стосунків на основі дружби, емпатії, співробітництва. У дорослих, вихованих такими батьками, проявляється своєрід­на "емоційна тупість", егоцентризм, висока імпульсивність поведінки, звичка потурати своїм потребам та забаганкам.

Авторитарно-нехтуючий стиль виховання може бути в сім'ї стосово синів, так і доньок. Звідси — психологічне підґрунтя жорстокого ставлення чоловіка до дружини та рабська позиція жінки як жертви насилля, або ж маскулінізація жінки, що проявляється у досягненні своєї мети агресивними, конфліктними способами, схи­льність отримувати релаксацію шляхом вживання алкоголю, наркотиків.

Як і батьки з авторитарним стилем виховання, ігноруючо-нехтуючі у спілку­ванні з синами та доньками ставлять на перше місце задоволення власних по­треб, проте практично не здатні до будь-якого контролю над поведінкою дітей, життя яких протікає поза сім'єю та батьківським впливом. Хлопчики та дівчатка з раннього віку мають приймати "дорослі" ролі, жебракувати, красти, маніпулю­вати іншими, щоб задовольнити потреби в їжі, теплі, безпеці. Освоєння моделей асоціальної поведінки з метою виживання охоплює залучення до наркотиків, ал­коголю, проституції, раннього статевого життя тощо. Хлопчики та дівчатка ро­дом з нехтуючо-ігноруючого дитинства, як правило, емоційно та морально ви­ростають інфантильними дорослими, нездатними до виконання батьківських ролей, приватне та соціальне життя яких сповнене безглуздих вчинків, поруше­них угод та домовленостей, байдужістю до рідних та близьких.Таке ставлення батьків до виконання своїх прямих функцій породжує асоціальну поведінку їхніх дітей, які нестачу тепла й піклування, фрустрацію базових потреб змушені ком­пенсувати в один спосіб — крадіжок, обману, нападу, погроз тощо.

Типи сімей найчастіше характеризуються за стилем лідерства: авторитетний (жорстокий і доброзичливий), демократичний, ліберальний, анархічний і т.п. Наприклад, Е.Ейдемілер [ 82] за такими характеристиками, як міра гіперпротек- ції; задоволення потреб; вимоги, які висуваються до дитини; санкції, які наклада­ються на дитину; невпевненість батьків як вихователів, виокремив стилі вихован­ня: спотворююча гіперпротекція, домінуюча гіперпротекція, емоційне відто­ргнення, підвищена моральна відповідальність, гіпопротекція.

Зазначимо, що саме з ім'ям видатного педагога А.С.Макаренка пов'язана розробка теорії і методики сімейного виховання. Особливу увагу А.С.Макаренко приділяв аналізу різних стилів керівництва вихованням дітей, батьківської влади та авторитету батьків в очах дітей: "Ви виховуєте її в кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас нема вдома.... А якщо вдома ви грубіян або хвалько, якщо ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, ви вже завдаєте величезної шкоди вашим дітям, ви вже виховуєте їх погано... " [ 46].

Види авторитету батьків у дітей він пов'язував зі стилем внутрісімейних взає­мин, що впливають на виховання в дітей певних характерологічних особливос­тей. Ніякої користі у вихованні не дають й інші проаналізовані А.С. Макаренком види фальшивого авторитету батьків: авторитету відстані, чванства, педантизму, резонерства, "любові", "доброти", "дружби", "підкупу". Усі вони характеризу­ються відсутністю позитивного емоційного-психологічного контакту між бать­ками і дітьми, негативними взаєминами між ними. Найбільш негативним видом батьківського авторитету за своїми педагогічними наслідками Макаренко вва­жав "авторитет придушення" — "батьківський терор", який тримає в страсі всю сім'ю. Саме такий авторитет "породжує дитячу брехню та людське боягузство, і в той час він виховує в дитині жорстокість'[46]. Сьогодні ці слова вчено­го, на нашу думку, безпосередньо стосуються зростання дитини в домінаторній, патріархальній сім'ї, яка ґрунтується на приниженні членів родини, сім'ї і поро­джує або гіпермаскулінну, агресивну поведінку дитини, або гіперфемінну, паси­вно ухильну, залежну, особливо у дівчаток, які виростають тривожними, невпев­неними в собі.

Педагог-практик був переконаний, що жодну з чеснот неможливо розвинути в дитині без тепла, любові й прихильності: "Хороших дітей можуть виховати лише щасливі батьки ". Дороговказом слугують його слова: "Першим і найго­ловнішим методом виховання є батьківська вимога до себе, батьківська по­шана до своєї сім "ї, батьківський контроль над кожним своїм кроком ".

Педагогічні висновки А.С.Макаренка та В. О.Сухомлинського щодо єдності позицій громадянина і сім'янина як виховної сили батька чи матері у формуван­ні такої самої позиції в майбутньому в своїх дітей, створення і підтримання пра­вильного настрою родинного життя, атмосфери взаємної прихильності, вимог­ливості і поваги, про необхідність для нормального виховання дітей піклування батьків, є засадничими у розробці соціально-психологічних механізмів гендер­ної педагогіки: "Одвертий громадянський союз чоловіка і жінки має дві мети: людське щастя і народження та виховання дітей ", "Якщо ви батько — ви двічі громадянин".

Утвердження особистісно орієнтованої педагогіки набуває особливої актуаль­ності для сучасних гендерних досліджень та інноваційних психолого-педагогічних технологій у підготовці молоді до усвідомленого батьківства.

Поиск по сайту: