Здійснення влади народом

Численні демократичні теорії можна поділити на дві групи: безпосередньої та представницької (репрезентативної) демократії.

Перша виходить із того, що в демократичній державі воля народу й державна влада мають бути тотожні. Сам народ повинен безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади (референдум, пряме голосування, всенародне обговорення тощо). В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократія в стародавніх Новгороді, Пскові й інших містах-державах.

Останнім часом набула поширення теорія демократії участі. Вона обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не тільки у виборі своїх представників, у прийнятті рішень на референдумах, а й безпосередньо в політичному процесі — підготовці, ухваленні та здійсненні рішень, а також у контролі за їх реалізацією. Це має відбуватися на робочому місці, за місцем проживання тощо. На думку прихильників безпосередньої демократії, лише вона втілює справжнє народовладдя й забезпечує тривку легітимність влади; долає політичне відчуження громадян, підвищує стабільність політичної системи; розширює за рахунок участі багатьох людей інтелектуальний потенціал політичних рішень; забезпечує дієвий контроль за політичними інститутами й посадовими особами.

Серед недоліків безпосередньої демократії її критики називають низьку ефективність рішень унаслідок недостатньої компетенції тих, хто пі рішення ухвалює. Жан-Жак Руссо писав: «Якби існував народ, що складається з богів, то він правив би собою демократично. Але таке досконале правління не влаштовує людей».

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного й відповідального перед народом представницького управління. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади та державного управління. Воля народу не ототожнюється з його прямою участю в управлінні державою, а виражається безпосередньо на виборах, делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на засадах контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади й посадових осіб. Отже, демократія — це уряд, що його обирає народ, а якщо необхідно, то народ його зміщує. Демократія — це уряд із власним курсом.

Концепція представницької демократії дістала специфічне обґрунтування в теорії елітарної демократії. Суть її полягає в тому, що в сучасній демократичній державі має діяти принцип політичного поділу праці, за яким реальна влада належить політичній еліті, а маси отримують право періодичного, головним чином електорального, контролю за її діяльністю. За елітарної демократії її розвиток пов'язаний не з розширенням прямої участі мас в політичному процесі, а зі створенням ефективного механізму рекрутування результативної, дійової еліти, підконтрольної народові.

Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний лад і висока ефективність у розв'язанні суспільних завдань. Це чіткий поділ праці, висока компетентність і відповідальність осіб, які ухвалюють рішення. Серед недоліків представницької демократії зазначають фактичне усунення народу від влади в період між виборами; відчуження депутатів і чиновників від пересічних громадян; наростання в державі авторитарних тенденцій унаслідок поступового відсторонення законодавців виконавчою владою; широкі можливості політичного маніпулювання шляхом прийняття неугодних для більшості рішень за допомогою складної, багатоступеневої системи влади; головні ланки механізму репрезентативної демократії: виборець — парламент — уряд — прем'єр-міністр або президент ухвалюють рішення на свій розсуд і мають можливість до невпізнання сфальсифікувати волю народу.

Поиск по сайту: