Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, які прагнуть «вписатися» у процес «осучаснення навздогін» (В. Пугачов). Це зумовлює своєрідність державотворчого процесу в Україні, яка, на думку сучасного українського економіста В. Малеса, «полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарне організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб».
Особливості тривалого недержавного буття України спричинили: домінування як основного суб´єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції ментальності й конкретним потребам українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.
За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і Радянської імперії завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реалізації ідей «прискорення» й «перебудови».
Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних можливостей. Але через розрив між очікуваними та реальними результатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним наслідком взаємозв´язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:
— криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);
— криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади);
— криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);
— криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління);
— криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості).
Подолання «кризового синдрому модернізації» передбачає насамперед з´ясування та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого — характеризується слабкістю конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційністю економіки, корупцією, нерозвиненістю інформаційного суспільства тощо.
Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важливими для українського суспільства є такі умови:
— збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціонального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;
— виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля суспільного і політичного консенсусу;
— вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.
Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом´якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Головне при цьому забезпечити формування політичного режиму і системи соціального управління, які відповідали б внутрішнім потребам українського суспільства. А це передбачає:
— цілеспрямоване подолання непідготовленості до реформування всієї системи управління, розумне запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації інших держав;
— неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;
— обмеження впливу на державотворчий процес вузь-копартійних інтересів, подолання негативних особистіс-них рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієнтація на несумісні цінності);
— реформування інституціональної сфери суспільства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціативно-громадського життя, зумовлених логікою розвитку суспільства.
Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв´язку й діалогу між владними структурами і населенням з усіх питань суспільного буття. Цього можна досягти:
— шляхом подолання кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, формування норм і процедур, засадничих для державно-правових інститутів правової держави та демократичного політичного режиму;
— через скорочення дистанції між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об´єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;
— через розширення механізмів політичної соціалізації; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспільства.
Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку, їх реалізація відбуватиметься з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Де ми знаходимося зараз. Ми виходимо з того, що у своєму розвитку Україна вже пройшла необхідний перший етап — становлення незалежної держави, первинного формування демократичних інститутів і ринкової економіки. Водночас, на тлі перетворень, яких зазнали інші країни (в тому числі країни Центральної та Східної Європи, окремі колишні радянські республіки), слід визнати, що побудована в Україні політична та економічна система є малоефективною. Вона є малоефективною, якщо оцінювати її з точки зору створення політичних та економічних умов для демократичного та динамічного розвитку суспільства. Вона також є недостатньо ефективною для скорочення традиційного відставання (в тому числі технологічного) країни від розвинутих держав світу. Причиною цього є відсутність цілої низки інституційних та структурних реформ, які були більш-менш успішно реалізовані іншими країнами.

Ситуацію відставання України не можна пояснити лише суб’єктивними та культурно-історичними чинниками, до яких традиційно відносять постколоніальний стан суспільства, національну еліту, послаблену роками репресій. Слабим аргументом є посилання на негативні чинники зовнішнього характеру, наприклад геополітична загроза та протидія національному розвитку зі Сходу. Ми констатуємо, що в кінцевому підсумку країна до цього часу не спромоглася завершити якісну трансформацію політичної та економічної системи. Саме тому країна сьогодні потребує масштабної модернізації всіх сфер життя.

Сьогодні термін «модернізація» стає досить популярним, але й досі відсутнє цілісне бачення цього процесу як в змістовному, так і операційному плані. Водночас багато із запропонованих нами кроків є досить відомими — кризова атмосфера українського суспільства останніх років насичена цими ідеями та поглядами. Ми втілили лише нагальну необхідність викласти їх системно для суспільства.

Чому саме модернізація та як ми її розуміємо. Не заглиблюючись у термінологічні розвідки, ми виходимо з того, що модернізація — це, перш за все, комплексний процес реформування існуючих та створення нових політичних, правових, економічних та суспільних інституцій, а також запозичення тих культурних норм, які відповідають кращим стандартам і цінностям розвинутих демократичних країн. Cуть модернізації — оновлення або створення нових інституцій, що створюють умови для перетворення міжлюдських стосунків у сфері політичних, правових, економічних, суспільних відносин на сучасних засадах визнання принципів демократії, верховенства права та прав людини, ринкової економіки, соціальної держави, усталених міжнародних норм співіснування країн. В силу традиції радянського технократизму під модернізацією розуміють її вузьке значення — переважно й виключно науково-технічний прогрес — розвиток науки та її прикладних досліджень задля оновлення засобів виробництва на основі найсучасніших технологій, що супроводжується проникненням новітніх розробок науки та техніки у сферу комунікації (інформаційне суспільство) та інші сфери життя, особливо в освіту, медицину, побут.

Ми виходимо з того, що всі наявні та можливі успіхи технологічної модернізації, модернізуюче переобладнання промислових виробництв країни, є й може бути лише наслідком проведення комплексних інституційних реформ, зазначених вище. Неможливо модернізувати науково-технічну сферу без динамічного росту економіки, яку, у свою чергу, не реорганізувати без кардинальних змін у політиці. Ніхто не буде здатний лише засобами культурного місіонерства побороти корупцію без сучасного реформування відсталої судової системи. Без дієвого громадянського суспільства марно сподіватися на чесність, прозорість і відповідальність дій державних інституцій та діячів всіх рівней, на яких би кращих стандартах вони б не були організовані. Й виробнича потреба у новітніх технологіях, й занепадаюча наука, й недореформована освіта, й технічно відстала медицина, погана організація житла, побуту, викривлена мораль, масові убогі цінності тощо — все це може бути модернізоване лише на основі кардинальних реформ у політиці, організації державних інституцій, в економіці, у громадянському суспільстві, у міжнародних відносинах.

Водночас модернізацію не можна розглядати як просту сукупність певних програм у різних сферах політичного, економічного та суспільного життя країни, хоча без таких програм технологічно важко реалізувати модернізаційний процес. Тому ми розглядаємо модернізацію як певну ідеологію, навколо якої будуються конкретні реформи, що ведуть до масштабних якісних змін. Саме модернізація створює підвалини для технологічного оновлення супільства, адже в протилежному випадку в країні просто відсутній реальний запит на масштабне впровадження інновацій.

Як визначити результат. На нашу думку, успішна модернізація країни є запорукою динамічного та демократичного розвитку країни. Такий розвиток приведе до скорочення відставання України від розвинутих країн світу та закладе підвалини до постійного оновлення в майбутньому.

І.Модернізація держави як інституту. Важливим елементом такої модернізації є докорінна зміна формату спілкування держави та громадян. Тому в цьому контексті ключовим завданням модернізації є забезпечення раціональної організації державних інститутів. Така раціоналізація створює умови, за яких суспільство отримує реальні можливості покращувати політичну, управлінську та судову еліти, а відтак і покращувати державну політику та розвиватися. Саме тому реформа інституційної організації держави та територіального самоврядування є найважливішим інструментом реалізації Стратегії модернізації України як такої.

ІІ.Модернізація соціально-економічної сфери. Суто в змістовному плані соціально-економічна модернізація означає вирішення трьох взаємопов’язаних проблем, а саме: модернізація державної економічної політики, модернізація виробничо-технологічної бази економіки, модернізація системи соціального захисту населення в широкому розумінні цього слова.

Інструментом соціально-економічної модернізації є здійснення цілої низки реформ, спрямованих на запровадження найбільш ефективних принципів, механізмів та форматів управління соціально-економічними процесами в країні. При цьому безумовним імперативом суспільства має стати практична реалізація моделі сталого розвитку, що забезпечує інтегральне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, ресурсної збалансованості та екобезпеки.

ІІІ.Модернізація зовнішньої політики. Зовнішній політиці України не вистачає тієї результативності, яка б визнавалася суспільством, громадськістю, експертами та міжнародними партнерами. Зміни векторів політичного курсу, зумовлені змінами політичних еліт і лідерів при владі, жодним чином не дають відповіді на питання ефективності зовнішньої політики. Непослідовність, коливання між пріоритетами, невиконання власних декларацій слугує лише додатковим фактором загальної «втоми» від української політики на міжнародній арені.

Те ж саме стосується і політики в галузі безпеки. Громадяни України не відчувають себе частиною безпечного світу, а зовнішні партнери не вважають, що Україна достатньо безпечний партнер. Внесок України у міжнародні зусилля з питань безпеки є значним, однак цей факт не допоміг самій Україні гарантувати власні безпекові інтереси, усунути чи нейтралізувати безпекові виклики.

ІV. Фундаментальні цінності демократичних змін. Поширена думка, що головна проблема України — побудувати сучасну динамічну економіку, яка забезпечує добробут людей. Саме для цього, часто-густо віримо ми, потрібні чесні та відповідальні політики. Втім, ані зміни політичної системи, ані реформи в сфері економіки неможливі й непотрібні самі по собі. Зміни необхідні для покращення нашого повсякденного життя, наших міжлюдських стосунків, з яких й виникають фундаментальні цінності суспільства: громадянська гідність на основі поваги до прав людини, суспільна мораль, свобода сумління та слова, високий рівень освіти й культури, духовність, дбайливе ставлення до середовища тощо. Саме на цих засадничих цінностях накопичується соціальний капітал — національна згуртованість і взаємодовіра людей, те, чого не вистачає теперішній Україні для того, щоб бути модерною країною.

Цей документ створений незалежними експертами за ініціативиМіжнародного фонду «Відродження», організаційної координаціїЛабораторії законодавчих ініціатив та фінансового сприяння Pact, Inc., Програма «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), в межах проекту «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ».

Із детальною інформацією про проект та повним переліком документів, що підготовлені в його рамках, можна ознайомитися на веб-сторінках:Лабораторії законодавчих ініціатив (www.parliament.org.ua),Міжнародного фонду «Відродження» (www.irf.kiev.ua), Інституту економічних досліджень та політичних консультацій(www.ier.kiev.ua), Центру політико-правових реформ(www.pravo.org.ua), Інституту Євро-Атлантичного Співробітництва(www.ieac.org.ua), а також на порталах Громадський простір(www.civicua.org), та «Майдан» (www.maidan.org).

Автори:

Вступ — Ігор Бураковський, Євген Бистрицький.

Частина І — Ігор Коліушко, Віктор Тимошук, Олександр Банчук, Мар’яна Демкова, Роман Куйбіда, Юлія Кириченко, Дмитро Український (Центр політико-правових реформ); Анатолій Ткачук (Інститут громадянського суспільства), Денис Ковриженко (Лабораторія законодавчих ініціатив),Анна Нечай (Інститут фінансового права).

Частина ІІ — Ігор Бураковський, Вероніка Мовчан, Оксана Кузяків, Олександра Бетлій, Сергій Кандюл, Алла Кобилянська, Віталій Кравчук, Ганна Кузнєцова, Катерина Куценко, Дмитро Науменко, Катерина Пількевич, Наталія Сисенко, Ганна Чухай (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій).

Частина ІІІ — Олександр Сушко, Володимир Горбач (Інститут Євро-Атлантичного співробітництва), Василь Філіпчук (позаштатний консультант), Олексій Коломієць (Центр Європейських та трансатлантичних студій ), Наталія Пархоменко (Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України), Анна Голубовська-Онісімова («Мама-86»),Олександр Степаненко (ЕГО «Зелений Світ», м. Чортків), Євген Роздорожний, Катерина Шинкарук (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій).

Частина ІV — Євген Бистрицький (Міжнародний фонд «Відродження),Максим Лациба (Український незалежний центр правових досліджень),Олександр Вінніков (Мережа розвитку європейського права), Євген Захаров, Вячеслав Епштейн (Харківська правозахисна група), Наталія Лігачова («Телекритика»), Єгор Соболев (Бюро журналістських розслідувань «Свідомо»), Олександр Степаненко (ЕГО «Зелений Світ»,
м. Чортків), Анна Голубовська-Онісімова («Мама-86»).

Відповідальні редактори частин: Ігор Коліушко, Ігор Бураковський, Олександр Сушко, Євген Бистрицький та Євген Захаров.

Це дослідження було представлено Лабораторією законодавчих ініціатив в рамках проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з Міжнародного Розвитку (USAID) та здійснюється Pact Inc. Проведення цього дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст дослідження є винятковою відповідальністю авторського колективу та не обов’язково відображає точку зору USAID, Pact Inc або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цього дослідження у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

ЧАСТИНА І. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Стан. Сучасна ситуація характеризується відсутністю узгодженої стратегії національного розвитку та, відповідно, єдності державної політики, відчуженням політичної еліти від інтересів суспільства, численними інституційними та персональними конфліктами, непрофесійністю та корумпованістю політиків, службовців і суддів. Такий підхід до державного управління здатний нівелювати будь-які потенційні можливості країни. При цьому варто розуміти, що миттєво «замінити» всіх непрофесійних і корумпованих представників влади неможливо — лише раціональна організація державних інститутів створює умови для поступового якісного розвитку політичної, управлінської й судової еліти, сприяючи цим покращенню державної політики та управління, обмеженню корупції. Без проведення інституційних реформ неможливо досягти успіху ні в економічних, ні в гуманітарних, ні в будь-яких інших галузевих реформах.

Стратегічна перспектива. Перспектива полягає в створенні ефективної державної влади в Україні. Дієвість державного механізму визначається здатністю Парламенту, Президента та органів виконавчої влади, взаємодіючи між собою, виробляти та реалізовувати єдину цілісну державну політику, спрямовану на досягнення стратегічних цілей у сфері забезпечення реалізації прав людини, розвитку країни та захисту національних інтересів. Програма діяльності Кабінету Міністрів, яка розробляється на реалізацію виборчих програм парламентської більшості та Президента та затверджується Верховною Радою, повинна стати основним документом фіксації пріоритетів державної політики. Конкретизувати та розвивати її положення мають офіційно ухвалені вищими державними органами влади концепції, стратегії та інші документи.

Парламент повинен бути представницьким органом, склад якого і політично, і персонально визначається виборцями. Його діяльність має бути спрямована на законодавче забезпечення реформ і пріоритетних програм розвитку та контроль за виконавчою владою з метою недопущення неефективності, зловживань, відходу від цілей державної політики.

Президент, як всенародно обраний глава держави, своїм авторитетом насамперед повинен сприяти консолідації владних та опозиційних політичних сил, Парламенту та Уряду задля досягнення цілей державної політики, представляти державу у зовнішніх зносинах, забезпечувати національну безпеку та єдність.

Кабінет Міністрів — Уряд України — повинен остаточно стати органом політичного керівництва держави, відповідальним за формування державної політики та її реалізацію. Міністерства мають ефективно обслуговувати міністрів у розробці державної політики у відповідних секторах та контролі за її впровадженням. Підпорядковані їм урядові органи повинні ефективно здійснювати всі передбачені законом адміністративні функції щодо надання публічних послуг, забезпечення правопорядку та розвитку інфраструктури суспільства. А незалежні регулятори в сферах природних монополій мають запобігати зловживанням та гарантувати споживачам належну якість послуг за економічно обґрунтованими цінами.

Публічна влада повинна бути максимально децентралізованою, щоб місцеві громади, а в перспективі і регіони, могли не лише виживати, а й успішно розвиватися, незалежно від того, чи буде ефективним національний Уряд.

Основні органи місцевого самоврядування — ради та голови громад — мають персонально обиратися виборцями і відповідати за всі повноваження, які можуть здійснюватися на місцевому рівні. Насамперед — за розвиток території громади та надання населенню громади більшості публічних послуг. При цьому територіальна основа та можливості доходів місцевих бюджетів забезпечуватимуть їм економічну спроможність це здійснювати та вирівнюватимуть доступ громадян до публічних послуг в містах і сільській місцевості. На регіональному рівні слід поступово розвивати регіональне самоврядування, органи якого мають бути відповідальні за соціально-економічний та культурний розвиток регіонів відповідних територій.

Суди повинні ефективно розв’язувати всі правові конфлікти на засадах законності та справедливості. Судді мають бути професійними, незалежними і відповідальними, правосуддя — доступним, судовий процес — змагальним і відкритим, судочинство має здійснюватися в розумні строки, а судові рішення — неухильно виконуватися. Конституційний суд, насамперед, має бути ефективним арбітром у спорах між вищими державними органами влади щодо конституційності їхніх дій.

Усе вищезазначене має гарантуватися Конституцією та законами України, які в свою чергу повинні інтерпретуватися та застосовуватися відповідно до принципу верховенства права та інших похідних демократичних засад усіма політиками, службовцями, суддями тощо.

Необхідні реформи. Реформи, що необхідні для досягнення такої перспективи, мають охоплювати інституційну організацію, добір персоналу, зміст і процедури діяльності всієї державної влади та територіального самоврядування. Зокрема, серед першочергових кроків варто виокремити:

Удосконалення парламентаризму. Запровадити пропорційну виборчу систему із преференціями, за якої виборець голосує за одного з кандидатів від однієї з партій у регіональному виборчому окрузі (8—12 мандатів), а черговість проходження кандидата до парламенту визначається кількістю отриманих ним голосів; законодавчо зміцнити внутрішньопартійну демократію (насамперед щодо формування виборчих списків) та запровадити щорічне державне фінансування партій за результатами парламентських виборів (проект Концепції парламентської реформи розроблений у 2010 р.).

Адміністративна реформа центральної виконавчої влади.Враховувати нові завдання Уряду при формуванні його персонального складу; завершити розмежування політичних та адміністративних функцій і посад в міністерствах, визначити статус і організацію інших центральних органів виконавчої влади, їх відносини з міністерствами; запровадити нові процедури формування державної політики та прийняття рішень; інституційно розмежувати надання адміністративних послуг і здійснення інспекційно-наглядових повноважень у різних урядових органах; законодавчо посилити вимоги щодо конкурсного відбору на всі посади державних службовців, поділивши їх на три або чотири категорії, створити Вищу раду державної служби; забезпечувати дотримання державними службовцями правил професійної етики.

Адміністративна реформа місцевого самоврядування. Створення життєздатних громад на основі центрів економічного зростання і наділення їх органів максимально широким обсягом повноважень стосовно розвитку території та надання населенню публічних послуг; запровадження мажоритарної виборчої системи з багатомандатними округами для обрання місцевих рад; законодавче визначення власних і закріплених доходів місцевих бюджетів, достатніх для покриття середніх витрат на виконання повноважень місцевого самоврядування. Укрупнення районів як територіальної основи для субсидіарного рівня місцевого самоврядування та районних державних адміністрацій з інспекційно-наглядовими повноваженнями.

Судова реформа. Реалізація Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (затвердженої Президентом України у 2006 р.); запровадження конкурсного, прозорого доступу до суддівських посад з обов’язковою підготовкою в Академії суддів; посилення дисциплінарної відповідальності суддів; обмеження повноважень голів судів і законодавче закріплення права їх призначати за реформованими органами суддівського самоврядування; завершення створення Державного реєстру судових рішень і забезпечення їх виконання; повне фінансування потреб судів.

Реформа діяльності публічної адміністрації. Законодавче врегулювання процедури відносин чиновників із приватними особами в сфері адміністративних послуг, прийняття ініціативних рішень (які стосуються інтересів приватних осіб), інспекційно-наглядової діяльності, застосування адміністративних стягнень; упорядкування платежів в адміністративних відносинах на основі єдиного адміністративного збору; законодавче гарантування доступу до публічної інформації; створення універсамів адміністративних послуг; розвиток електронного врядування.

Реформа кримінальної юстиції. Реалізація Концепції реформування кримінальної юстиції (затвердженої Президентом у 2008 р.); реформування кримінально-процесуального закону; запровадження кримінальних проступків; реформування ролі та організації прокуратури та органів досудового розслідування; гарантування громадянам можливості отримувати правову допомогу (в тому числі безоплатно у визначених законом випадках).

Боротьба з корупцією. Реалізація Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» (затвердженої Президентом у 2006 р.); імплементація положень Закону про засади запобігання та протидії корупції (прийнятий 2009 р.); створення Антикорупційного бюро — органу для профілактики корупції та боротьби з її проявами у вищих ешелонах влади.

Конституційна реформа. Встановлення правила, за яким більшість рішень Парламенту приймаються відносною більшістю голосів, обмеження депутатської недоторканності й скасування «імперативного мандата»; ефективний розподіл повноважень між вищими державними органами у рамках змішаної форми державного правління; зміна порядку формування Уряду при збереженні вирішальної ролі за парламентською більшістю (проте, допускаючи можливість існування «урядів меншості»); встановлення можливості звільнення Парламентом окремих членів Уряду лише за поданням Прем’єр-міністра або з власної ініціативи члена Уряду (відставка); визначення конституційних механізмів реалізації Президентом своїх повноважень (при цьому переважна більшість їх повинна обмежуватися поданням Уряду чи відповідального міністра або контрасигнуванням ними актів Президента з метою забезпечення єдності державної політики); визначення конституційного статусу різних видів центральних органів виконавчої влади — міністерств, урядових органів, незалежних регуляторів; закріплення повноважень і порядку формування Вищої ради державної служби; встановлення трирівневої системи адміністративно-територіального устрою — громади, райони, регіони, зміцнення місцевого й впровадження регіонального самоврядування, розмежування діяльності органів самоврядування й місцевих держадміністрацій; удосконалення порядку формування Вищої ради юстиції й передача їй повноважень щодо призначення суддів; посилення конституційного правосуддя, зміна порядку призначення й звільнення суддів, наділення громадян правом звертання до Конституційного суду з конституційними скаргами щодо порушення їхніх прав і свобод; встановлення механізму здійснення народом установчої влади й прийняття нової Конституції шляхом формування органу установчої влади й затвердження схваленої ним Конституції на всенародному референдумі.

Поиск по сайту: