Особистісно-орієнтований підхід

Сучасні наукові підходи до моделювання та організації навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі

В наш нестабільний час швидких змін актуальним стає звертання до синергетичного підходу, який з'явився в середині XX ст. На рубежі століть ідея розвитку, еволюції проникає не тільки в усі га­лузі природних явищ, але й розповсюджується на соціальну сферу. Цей факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового на­прямку, який спрямований на вивчення механізмів самоорганізації складних систем в умовах нестабільності — синергетики. Вченими було визначено, що природні системи (до яких відноситься люди­на) здатні до самооновлення, пристосування до мінливих умов. У соціальних системах (до яких відноситься школа і навчальний процес) самооновлення відбувається важче. Одне із завдань синергетики — вивчення механізмів самоорганізації та саморозвитку в природі і перенесення їх на людське суспільство.

Засновниками цього філософського напрямку є І. Пригожий, Г. Хакен, С.П. Курдюмов та ін. Синергетика походить від грецького «синергос» — сумісно дію­чий. Користуючись головними положеннями синергетичного підхо­ду, можна визначити такі найбільш суттєві умови для здійснення процесу самоорганізації педагогічної системи [65, 66]:

1. Педагогічна система повинна бути відкритою для взаємодії та взаємо обміну інформацією і «енергією» із оточуючим середовищем.

2. Педагогічна система повинна мати активну «енергетичну» основу — ініціативу до самовдосконалення та самоорганізації педа­гогів та учнів.

3. Педагогічна система повинна мати вибір шляхів розвитку без здійснення на неї тиску ззовні.

4. Педагогічна система повинна мати «енергетичний» вихід, а саме, одержання емоційного задоволення від позитивних змін, ре­зультатів реалізованих ініціатив.

5. Педагогічна система повинна бути зорієнтована на цілі само­розвитку учнів, формування у них ціннісних орієнтирів.

6. Основу педагогічної системи складає людина, з її неповторні­стю, як постійне джерело стихійності й в той же час розвитку.

7. Виділяється новий тип соціальних відношень — взаємодія, взаємо координація, співробітництво і співтворчість перед невідо­мим майбутнім.

8. Виникнення необхідності діалогу і сумісного творчого пошу­ку спеціалістами різних галузей знання.

Кожному педагогу слід пам'ятати, що нове розуміння освіче­ності, моральності, професійної майстерності та заповзятливості виводить на перший план у навчальному процесі розвиток здібнос­тей учнів, самовизначення у діяльності та спілкуванні, самозмінення, розкриття природного дару людини, розвиток здібностей мис­лити, говорити, діяти, а у підсумку — знайти своє місце в цьому світі, само реалізуватися. В процесі засвоєння знань та умінь учням необхідно розвивати психологічні механізми самоорганізації, тоб­то набуття учнями нових здібностей, нових способів дій з наукови­ми поняттями, матеріальними об'єктами, а також навичками спілкування і самоаналізу.

Системний підхід

Сучасна наука має тенденцію аналізу і дослідження не окремих сторін об'єкта вивчення, а розгляд елементів об'єкта у зв'язку з їх місцем і роллю в цілісній системі.

Поняття «система» походить від грецького — systema — ціле. За визначенням філософського словника система — це об'єднання деякого розмаїття в єдине і чітко поділене ціле, елементи якого стосовно до цілого та інших частин займають відповідні їм місця.

Системний підхід — являє собою створену на базі багатовіково­го досвіду людства концепцію рішення завдань, що слабо формалі­зуються, мають більшу кількість факторів, які треба враховувати при їх рішенні в умовах відсутності достатньої й достовірної інфор­мації про них [61, с 42]. Системний підхід дозволяє виявити й дос­лідити ті елементи системи, діяльність яких знаходиться не на на­лежному рівні, нейтралізувати внутрішні і зовнішні впливи з метою утримання функціонування системи у визначеному стані [36, с 13].

В узагальненому вигляді можна сформулювати такі головні принципи системного підходу (за Торокіним А., с. 42):

• проблеми, завдання, сукупності сил і засобів, що їх вирішують, уявляються у вигляді системи;

• кожна система є підсистемою іншої, більш складної системи, яка впливає на меншу (і навпаки) (так, урок є елементом системи загального курсу викладання базової дисципліни, а той в свою чер­гу є елементом системи загальної освіти школяра);

• система має ієрархічну структуру, елементами і зв'язками якої не можна нехтувати;

• система як ціле набуває властивостей, що відсутні у її частин [61, с 42].

Навчальний процес являє собою складну соціально-педагогічну систему, елементами якої є цілі, зміст, методи, форми, результат навчання та учасники навчального процесу (вчителі та учні). Якщо вносяться активні зміни у функціонування якого-небудь елемен­та, — це відчуває вся система. У педагогічній практиці відомі при­клади, коли з'являлися і згасали окремі інновації, так як при цьо­му не відбувалося змін в інших елементах системи (згадаємо, наприклад, педагогів-новаторів з їх специфічними методиками та технологіями навчання, які не знайшли широкого розповсюджен­ня). Тому оновлення навчального процесу повинно відбуватися в усіх його складових. Особливо це актуально під час здійснення освітніх реформ. Змінилися цілі освіти, структура навчального року, система оцінювання навчальних досягнень учнів — необхід­но оновлювати і ставлення до відбору змісту навчального матеріа­лу, до організації навчально-виховного процесу, до взаємовідносин «вчитель-учень».

Особистісно-орієнтований підхід

Останнім часом у науковому та педагогічному середовищі ши­рокого розповсюдження набув термін «особистісно-орієнтоване на­вчання». Особистісно-орієнтований підхід надає можливість розг­лядати учня, як суб'єкт процесу навчання, вказує на неповторність індивідуальних механізмів розвитку даної особистості. За визначен­ням С. І. Подмазіна, «зміст особистісно-орієнтованої освіти перед­усім полягає у задоволенні потреб буття людини, її особистісного снування: свободи, вільного вибору себе, свого світогляду, дій, вчинків, позиції, самостійності й самореалізації, самовизначення, творчості, повинен включати все, що необхідно людині для будів­ництва і розвитку» [52, с 188].

І.С. Якиманська виділяє такі головні позиції особистісно-оріє­нтованого навчання:

— визнання учня головним суб'єктом процесу навчання;

— визначення мети — розвиток індивідуальних здібностей учня;

— визначення засобів, що забезпечують реалізацію встановле­ної мети шляхом виявлення й структурування власного досвіду учня, його направленого розвитку в процесі навчання [75, с 12].

Основним елементом освітнього процесу був і залишається урок. В умовах особистісно-орієнтованого підходу суттєво змінюється

його мета, функція, форма організації. І.С. Якиманська визначає, що мета такого уроку — створення умов для виявлення пізнаваль­ної активності учнів, засобами досягнення вчителем такої мети є:

— використання різних форм і методів організації навчальної діяльності, які дозволяють розкрити власний досвід учнів;

— створення атмосфери зацікавленості кожного учня в роботі класу;

— стимулювання учнів до висловлень, використання різних спо­собів виконання завдань без побоювання помилитися, одержати не­вірну відповідь, не той результат;

— використання в ході уроку дидактичного матеріалу, який дозволить учню вибирати найбільш значні для нього види і форми навчального змісту;

— оцінка діяльності учня не тільки за кінцевим результатом (вірно-невірно), але й за процесом його досягнення;

— заохочення прагнення учня знаходити свій спосіб роботи, аналізувати способи роботи інших учнів у ході уроку, вибирати та засвоювати більш раціональний;

— створення педагогічних ситуацій на уроці, які дозволяють кожному учню проявити ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення обстановки для природного самовира­ження учня [75].

Поиск по сайту: