Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Встановлення дипломатичних зносин як визнання de jure



Як відомо на значення інституту визнання є дві протилежні точки зору: конститутивна (атрибутивна), яка інститут визнання вважає обов’язково необхідним для повноти суверенітету й правосуб’єктності держави, і декларативна, яка вважає визнання не суттєвим для повноти суверенітету і правосуб’єктності. В підручниках ці точки зору часто протиставляються, проте вони, скоріше, є взаємодоповнюючими концепціями.

Прибічники конститутивної теорії (Тріппель, Еллінек, Кавальєрі) виходили з того, що лише міжнародне визнання перетворює фактичну правосуб’єктність в юридичну, необхідну для міжнародного права і на його основі для здійснення міжнародного співробітництва. Цю концепцію, на думку багатьох авторів, ілюструє доктрина Тобара, сформульована на Конференції 5-ти центральноамериканських держав у 1907 році: «Уряди високих договірних сторін не визнають уряду, що прийшов до влади внаслідок державного перевороту або революції, доки… вільно обране народне представництво не реорганізує країну в конституційних формах». Отже визнання тут розглядається як необхідна передумова міждержавних відносин, які встановлюються після того як держави пересвідчилися у легітимності отриманої влади урядом, який буде представляти інтереси свого народу у міждержавних відносинах.

В розвиток цієї «доктрини» Нгуєн Коук Дінь і співавтори називають також позиції Бетанкура, Вільсона і Стімпсона. У «доктрині Стімпсона» цю позицію сформульовано найбільш узагальнено: як обов’язок держав не лише не визнавати держав, що утворилися внаслідок незаконного застосування сили, і, відповідно, урядів, які ці держави очолюють, але й не визнавати такої ситуації законною.

На доктрину Сімпсона спиралося рішення Ліги Націй від 01.03.1932 р. з приводу незаконності утворення держав Манчжур Го та Італійської Імперії: «Члени Ліги Націй не повинні визнавати ситуацію, договори чи домовленості, що досягнуті засобами, які суперечать Пакту Ліги Націй».

Нагадаємо що в «Статтях про відповідальність» від 12.12. 2001 року, це положення відтворено в обов’язку держав стосовно серйозних порушень міжнародного права, що випливають з імперативних норм: всі держави повинні співробітничати з метою покласти край такому серйозному порушенню і не визнавати правомірності становища, що склалося в результаті серйозного правопорушення і не сприяти збереженню такого становища.

 

Декларативна теорія визнання виходить з того, що держава стає суверенною і отримує правосуб’єктність в силу самого факту свого утворення, незалежно від визнання її іншими державами. Вперше ця теорія отримала офіційну редакцію в рішенні арбітражної змішаної комісії з Польщі у 1919 р., де було вказано: «Відповідно до переконання більшості спеціалістів з міжнародного права, визнання держави носить не конституційний а декларативний характер». Тобто якщо нація спромоглася правомірно створити державу, то факт існування такої суверенної держави не може бути предметом офіційного обговорення.

Найбільш різкий варіант тлумачення декларативної теорії містить відома «Заява» від 1930 р. – міністра іноземних справ Мексики Хенаро Естради: «Мексика не виступає з питань оголошення визнання, Мексика вважає, що така практика є образливою: крім того, що вона порушує суверенітет інших держав, внаслідок такої практики внутрішні справи таких держав можуть стати предметом оцінки ... з боку інших урядів».

Отже декларативна теорія визнання втілює лише ідею, що спеціальні заяви інших держав з приводу визнання нової держави чи її уряду є порушенням міжнародного етикету.

Тому мова має йти про взаємодоповнення (а не суперечливість) конститутивної й декларативної теорій визнання.

З цієї точки зору встановлення дипломатичних зносин є як необхідною і достатньою умовою визнання держави de jure.

При цьому власне юридична основа встановлення дипломатичних зносин забезпечується процедурою запиту агреману (принцип взаємної згоди), і врученням вірчих грамот при заснуванні постійних дипломатичних представництв, або видання консульського патенту і проставлення на ньому екзекватури при заснуванні консульських установ.

Визнання є основною умовою міжнародних правовідносин: якщо учасники не визнають правосуб’єктності одна одної, правовідносини між ними неможливі.

Загальною практикою є те, що кожна держава робить визнання індивідуально. Визнання держави означає й визнання її уряду. Проблема виникає, якщо на одну державу виявляється більше ніж один уряд. Тоді виникає потреба у визнанні уряду: визнання в такому випадку означає, що саме цей уряд розглядається як законний і єдино легітимний з точки зору держави, що визнає.

Як загальна норма – визнання має бути повним і остаточним. Як зазначено в ст. 13. Конференції в Буенос-Айресі 1967 р. (нова редакція Боготської хартії 1948 р.): «Визнання означає прийняття державою, що робить про це заяву, всієї повноти правосуб’єктності нововизнаної держави з усіма правами й обов’язками, встановленими стосовно неї міжнародним правом».

Таке визнання супроводжується відкриттям дипломатичних і консульських представництв, місій і, незалежно від того, супроводжується ця акція відповідною заявою (нотою) держави чи ні – визначається як «визнання де юре», тобто не має значення – чи такий акт оформлено окремим документом, чи держава, що визнає, лише надсилає своїх представників до визнаної держави, звичайно, супроводжуючи їх таким документами як вірча грамота чи консульський патент.

Однак, процес визнання може бути розтягнутим в силу суб’єктивних чи об’єктивних причин, тоді має місце зазначене вище визнання де факто. Історично також відомий поділ на «офіційне» й «неофіційне» визнання. Останнє в сучасному міжнародному праві розглядається як визнання де факто, коли між державами встановлюються економічні, але не дипломатичні зносини, або як визнання ad hoc, яке застосовується при необхідності здійснювати «від випадку до випадку» акції з надання допомоги, усунення наслідків стихійних чи антропогенних лих – на територіях, підконтрольних режимам, які не було визнано офіційно.

Наприклад Литва і Латвія визнані «де факто» ще у 1918 р., «де юре» отримали визнання лише у 1922 році.

Визнання не може бути обумовленим якимись зустрічними вимогами з боку держави, що визнає. Визнання не може бути відізване.

Доктрина також розрізняє визнання: традиційне, що стосується визнання держав і урядів і попереднє – яке полягає у визнанні національно-визвольних рухів. Останні буває важливо визнати «стороною що воює», для поширення на підконтрольні їм території міжнародних норм захисту прав людини під час збройних конфліктів і тих заходів, що передбачає під час збройних конфліктів міжнародне гуманітарне право. При цьому доктрина й Женевські конвенції 1949 р. та протоколи до них висувають до сторони, яка має бути визнана воюючою, три умови попереднього визнання: реальний контроль над значною територією; ефективна влада на цій території; дотримання норм міжнародного (перш за все гуманітарного) права н підконтрольних територіях.

Питання на семінар 2.

1. Співробітництво як одна з цілей Статуту ООН

2. Обов’язок держав співробітничати, як один з основних принципів міжнародного права

3. Дипломатичні зносини як основа співробітництва між державами (чотири основні рівні співробітництва і значення ПЗЗ на кожному рівні)

4. Взаємне визнання між державами їх міжнародної правосуб’єктності як основа міжнародного співробітництва (конститутивна теорія визнання).

5. Міжнародна правосуб’єктність як зовнішній аспект суверенітету

6. Припинення визнання іншими державами правосуб’єктності держави як санкція

7. Встановлення дипломатичних зносин – як необхідна й достатня умова визнання de jure.

8. Декларативна концепція визнання

9. проти будь-яких інших дій в цьому напрямі зокрема проти заяв про визнання (доктрина Естради).

10. Взаємодоповнення (а не суперечливість) конститутивної й декларативної теорій визнання.

11. Визнання держави як визнання всієї повноти її міжнародної правосуб’єктності.

12. Випадки і передумови неповного визнання держави

13. Юридична основа встановлення дипломатичних зносин

 


[1] На сьогодні таких установ сімнадцять, крім того подібний статус має МАГАТЕ і СОТ (детальніше про це див. далі)

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.