Визнання міжнародної правосуб’єктність як юридична основа міжнародних відносин

Як відомо, в міжнародному праві «психологічна складова» – opinion juris – тобто переконаність суб’єкта у обов’язковості (юридичності) норми, є головним критерієм, що відрізняє юридичну норму від інших соціальних норм. Там, де не може бути тиску на суб’єкта, лише його переконаність у необхідності виконання правої норми, забезпечує її сумлінне виконання.

Психологічна теорія міжнародного права (в дослідженнях О.О. Мережко) в зв’язку з поширенням соціологічного праворозуміння відродила ідеї Л. Й. Петражицького, М. С. Тімашева. На відміну від позитивістського праворозуміння, яке прив’язує право до волі держави, а виконання правових приписів обумовлює наявність державного апарату насильства, психологічна теорія спирається на внутрішньою переконаність суб’єкта у необхідності дотримуватися правових норм.

В міжнародному праві, при відсутності примусу на державу як на суверенного суб’єкта МП (за винятком екстраординарних випадків порушення миру і безпеки, передбачених розділом VІІ), основний принцип «сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань» взагалі є єдиною основою дотримання міжнародних зобов’язань на суб’єктивному рівні, тобто основним мотивом виконання зобов’язань з міжнародного права кожною окремою державою.

Але в загальній теорії права існує поділ права на суб’єктивне і об’єктивне. Якщо суб’єктивне право – це правомочність суб’єкта здійснювати певні дії для забезпечення власних інтересів, то об’єктивне право – це рівнодіюча суб’єктивних прав – система норм і принципів, які узгоджують індивідуальні інтереси для забезпечення колективного правопорядку, тобто для системи публічного захисту і гарантування правомірних інтересів окремих суб’єктів. Як було проголошено в Декларації прав людини і громадянина права і інтереси громадянина обмежуються лише відповідними правами і інтересами інших громадян.

Суб’єктивне право, обумовлене природою людини, тобто його визнання складалося стихійно і походить від концепції природного права – історично першого усвідомлення права як соціального явища.

Поняття об’єктивного права тісно пов’язане з позитивісткою концепцією права, в якому держава як суверен наділений відповідними повноваженнями, забезпечує публічний порядок, в якому захищаються правомірні інтереси осіб під юрисдикцією держави. Як з цього приводу зазначав К. К. Сандровський: «об’єктивне право встановлює певні рамки поведінки, суб’єктивне – ці рамки заповнює».

В міжнародному праві в силу відсутності наддержавної влади, об’єктивне право як міжнародний правопорядок побудоване на взаємному держав визнанні рівних прав і обов’язків одна одної, тобто на визнанні рівної правосуб’єктності всіх держав як суверенів, наділених вищою владою. Таке взаємне визнання і є основою міжнародного правопорядку.

В ПЗЗ об’єктивне право є системою норм і принципів, встановлених як міжнародним звичаєм, так і кодифікованих в міжнародних угодах які регулюються офіційні зносини між державами; а суб’єктивним правом – є право на участь у зовнішніх зносинах.

Вперше орієнтовний перелік основних форм реалізації такого права в кодифікованому вигляді було прийнято в ст. 1 п.4. «Здатність вступати у зносини з іншими державами» славнозвісної Конвенції про права і обов’язки держав 1933 р. (7 конференція Організації американських держав в Монтевідео). Він включав:

1. Право посольств як головна форма реалізації

2. Членство в міжнародних організаціях

3. Участь у роботі міжнародних конференцій

4. Право на учать в універсальних міжнародних договорах (для участі в закритих договорах згода всіх учасників)

5. Право на учать в міжнародній правотворчості

6. Право на правозастосовчу діяльність

7. Право на входження в міжнародні органи ad hoc

8. Право на викладення своєї офіційної позиції (зовнішньополітичні заяви, ноти, парламентські звернення)

Репецький В.М. дає дещо інший, але загалом подібний перелік:

1. Участь у дипломатичних конференціях, нарадах, конгресах, які періодично проводять на двосторонній чи багатосторонній основі на рівні глав держав, глав урядів, міністрів закор­донних справ та спеціальних уповноважених.

2. Неофіційні безпосередні контакти «tete-a-tete», які створюють сприятливі умови для розв'язання складних міжнарод­них проблем, обходячи офіційні форми дипломатичних зносин

3. Дипломатичне листування у формі заяв, листів, нот, меморандумів, декларацій тощо.

4. Підготовка й укладення міжнародних договорів з різних питань міжнародного співробітництва.

5. Постійне представництво держави за кордоном, яке здійснюють посольства і місії.

6. Участь представників держави у діяльності міжнарод­них організацій та установ.

7. Висвітлення у пресі позиції держави та уряду, Мі­ністерства закордонних справ з приводу подій міжнародно­го життя.

8. Офіційне видання міжнародних актів і документів, згідно з якими держава взяла на себе відповідні зобов'я­зання.

Крім того, доктрина поділяє суб’єктивне право держави на зовнішні зносини на активне і пасивне право.

Активне – право держави акредитувати свої представництва в державі, з якою вона має намір встановити дипломатичні зносини. Таке право вимагає визнання de jure і здійснюється на принципі взаємності, тобто вимагає згоди приймаючої держави.

Але цим активне право не обмежується. Конференція розглядає «право на участь», як іманентне суверенітету держави право, яке може не залежати від згоди іншої сторони і не супроводжується її повним визнанням. Це може бути визнання de facto, або визнання ad hoc і обмежуватися заснуванням консульських установ, або тимчасових місій.

de facto: до 1933 року США – СРСР; з прибалтійськими державами (до 1920 р.) і Фінляндією (до 1919 р.)

Після ІІ-ї свт. війни – особлива форма – «групи зв’язку»: між США і Катайською НР (1973-1979 рр.)

З Намібією до офіційного її проголошення (СВАПО - СРСР) «група зв’язку» (військова місія)

В 1990 р. ad hoc з ЮАР і Півд. Родезія – «відділ інтересів» СРСР – в складі Австалійського посольства.

Пасивне право (держави перебування) полягає в праві приймати посольства іноземних держав і інші форми реалізації зовнішніх зносин. Це право передбачає і відмову у встановленні таких зносин.

Після прийняття Статуту ООН активне і пасивне право можна розглядати в рамках загального обов’язку держав співробітничати.

Міжнародна правосуб’єктність як зовнішній аспект суверенітету;

Як відомо, суверенітет держави (з франц. «верховна влада») є іманентною властивістю держави і означає виняткове верховенство влади держави в межах її території й непідвладність держави будь-якій іншій владі в її зовнішніх зносинах.

Юридична енциклопедія: суверенітет – це невідчужувана юридична властивість держави, що втілює її політико-правову самостійність, вищу відповідальність і цінність її як первинного суб’єкта міжнародного права.

Отже суверенітет має «внутрішній» (територіальне повновладдя) і «зовнішній» (незалежність від волі будь-яких інших суб’єктів міжнародного права) аспекти. І якщо внутрішній аспект суверенітету реалізується через юрисдикції держави, то зовнішній – у її міжнародній правосуб’єктності.

Міжнародна правосуб’єктність держави є суверенною, первинною, і відповідно до першого основного принципу (суверенної рівності держав) – рівною для всіх держав, незалежно від їх політичної і економічної могутності.

Як і держава, політико-правова категорія «суверенітет» має власну історію розвитку і лише недавно досяг своєї «зрілості», без чого було б неможливим як формування зрілої держави, так і зрілого міжнародного правопорядку. Три стадії розвитку категорії «суверенітет» як елемента західної політичної думки, пов’язані з трьома відомими мислителями-юристами:

Жан Боден (ХVІ ст.) – увів поняття «суверенітет» у політико-юридичну доктрину як комплекс «прерогатив» монарха – тобто кола питань публічного права, в які «Святий Престол», пануючий на той час над державами Європи, не мав права втручатися і в вирішенні яких світський володар не підпорядковувався ні йому, ні будь-кому іншому.

Гуго Гроцій (ХVІІ ст.) – розвинув концепцію суверенітету – як головної ознаки міжнародної правосуб’єктності нації, організованої в державу, незалежно ні від її форми правління (абсолютна чи конституційна монархія, республіка), ні від її офіційної релігії (католицька чи протестантська);

Жан Жак Руссо (ХVІІІ ст.) – завершив розвиток концепції «суверенітету», охарактеризувавши його як делеговане уряду волею всього народу державне повновладдя, яке при некомпетентності уряду може бути в нього (народом же) і відібране.

В сучасному праві джерелом суверенітету формально виступає народ, а носієм суверенітету є держава, яка представляє інтереси свого народу на міждержавному рівні. В свою чергу, держава діє через її органи й офіційних представників.

Конференція Американських держав у Монтевідео (Уругвай) у 1933 р. прийняла концепцію суверенітету, побудовану на наявності у держави 4-х основних її складових елементів:

· наявності у держави підпорядкованої їй території;

· проживання на цій території постійного населення;

· ефективно діючої легітимної (тобто підтримуваної населенням) влади (в сучасних доктринах – в гармонії місцевої й державної влади);

· визнання держави з боку інших держав.

Це визначення, як відомо, виходить з конститутивної теорії визнання, відповідно до якої взаємне визнання між державами їх міжнародної правосуб’єктності є необхідним атрибутом їх суверенітету.

Тобто конститутивна теорія визнання зорієнтована саме на зовнішній аспект суверенітету, який втілюється у понятті міжнародна правосуб’єктність як правоздатність і дієздатність бути повноправним учасником міжнародного співробітництва.

З іншого боку, з прийняттям Статуту ООН можливість припинення визнання можлива лише як санкція на створення державою серйозної загрози миру і безпеці. В зв’язку з цим на основі резолюції Ради Безпеки держави зобов’язані застосувати до такої держави-порушниці колективні санкції.

Ці санкції поступові: спочатку розвив економічних відносин; потім, якщо вони не спрацьовують – передбачено розрив транспортних сполучень і зв’язку, і лише коли такі заходи не дають результатів – прозрив дипломатичних зносин як припинення визнання іншими державами правосуб’єктності держави-порушниці (п.3. ст. 41 Статуту ООН), наслідки такого припинення викладені (ст. 42 Статуту ООН) вони полягають у застосуванні збройних сил.

Реально існує кілька прецедентів розриву дипломатичних зносин

В 1964 році члени Організації американських держав на основі прийнятого рішення розірвала дипломатичні відносини з Кубою

В 1966 році на основі резолюції Ради безпеки (від 16 грудня) держави розірвали дипломатичні зносини з Південною Родезією, а з ПАР обмеження дипломатичних зносин.

Резолюція 748 і 757 санкціонували також обмеження дипломатичних зносин з Лівією і Югославією.

Поиск по сайту: