Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ФОРМУВАННЯ СТІЙКОГО ІНТЕРЕСУ ДО ЗАНЯТЬ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ



 

Значне поліпшення фізичного виховання учнів неможливе без захоплення їх фізичною культурою. І тут головна роль належить учителю. Які б не були досконалі навчальні програми і методичні розробки, все ж вони не здійснюють педагогічного процесу. Незалежно від їх якості один педагог забезпечить стійку мотивацію до занять, а інший зруйнує і ту, що була. До вчительського мистецтва, як до образотворчого або сценічного, належить точна відповідь французького художника П.-О. Ренуара. Його запитали: «Метре, що важливіше в мистецтві – «як» чи «що?» Ренуар відповів: «Важливо – хто».

Однією з найважливіших умов результативності фізичного виховання школярів є їх ставлення до занять фізичною культурою. За цією ознакою учні поділяються на п’ять основних груп [19]: з активним позитивним ставленням, пасивним позитивним ставленням, байдужим ставленням, пасивним негативним ставленням, з активним негативним ставленням. Найвищих результатів досягають учні з активним позитивним ставленням до занять фізичною культурою. Але для формування такого ставлення потрібна відповідна мотивація навчальної діяльності.

В основі навчального мотиву лежить усвідомлення учнями значення матеріалу, що вивчається, для засвоєння предмета, для власного фізичного розвитку і здоров'я, для подальшого життя, для праці.

Головними засобами мотивації навчальної роботи школярів, що використовуються вчителями на уроках фізичної культури, є мотивування та стимули.

Мотивування являє собою сукупність фактів, аргументів і доказів, що переконують учня у значущості фізичних вправ, що вивчаються. Якщо учні внутрішньо приймають мотивуючі докази учителя, то навчальний матеріал набуває для них особистісного значення. В цьому випадку навчальна мета збігається з навчальним мотивом учня і його репродуктивні навчальні дії трансформуються в усвідомлену навчальну діяльність.

До мотивувань висувається низка загальних вимог. Вони повинні бути наочними, лаконічними й доказовими, орієнтуватись на рівень розвитку учнів, враховувати їхні інтереси, статеві особливості, мати особистісний і громадсько-корисний сенс.

Отже, мотивування адресується переважно свідомості учнів. Проте не менш важливим завданням мотивування є формування в учнів позитивного емоційного ставлення до навчання. Ні в чому так сильно не проявляється майстерність учителя, як у його здібності виховати в усіх своїх учнів стійкий глибокий інтерес до засвоєння навчального матеріалу. Інтерес є одним з найсильніших мотивів. Оскільки він є виразом загальної спрямованості особи учня, то охоплює і скеровує такі важливі для навчання психічні процеси, як пам'ять, сприйняття, мислення і волю. Чим менший інтерес до навчання в учнів, тим більше примусу. Останній викликає внутрішній спротив в учнів, вимагаючи від них підвищених вольових зусиль. У цьому випадку процес навчання стає безрадісним і таким, що втомлює, а результати – малоефективними. Зрозуміло, що викликати стійкий інтерес до занять фізичною культурою непросто. Цього можна досягти лише планомірною свідомою працею вчителя протягом усього часу навчання, використовуючи відповідні прийоми, які подаються нижче.

Мотивація стає ефективнішою, якщо здійснюється в поєднанні зі стимулюванням.

Стимулювання як спеціальна діяльність учителя, спрямована на підвищення навчальної активності учнів за допомогою зовнішніх збудників – стимулів. Стимул (від латинського – збуджую, заохочую) передбачають особистісно значущі заохочення учнів за формулою: «якщо досягнеш результатів, будеш винагороджений» (високою оцінкою, подякою, похвальною грамотою тощо). Тоді учні використовують свої досягнення лише як засіб задоволення якихось інших потреб, тому стимулювання ефективне, якщо сприяє збудженню інтересу до навчальної діяльності.

Первинні мотиви, які спонукають учнів до занять (особливо позаурочних), часто не мають соціальної значущості. Вони викликані особистими, побутовими причинами (займається товариш, відвідує секцію брат, порадив батько тощо). Уважно вивчивши первинні мотиви, поступово трансформуючи їх в соціально значущі, пробуджуючи активність учнів, спрямовану на досягнення навчальної мети, вчитель виховує прагнення учнів до самовдосконалення. Варто зауважити, що до цього мотиву потрібно підходити, дотримуючись певних умов організації навчальної діяльності на заняттях і враховуючи вік учнів. Для цього важливо [6]:

P ставити конкретні й посильні завдання навчання і тренування, про результати виконання яких можна судити уже в кінці уроку або тренувального мікроциклу. При цьому наступне завдання ставиться лише після вирішення попереднього;

P забезпечити точне і глибоке розуміння кожним учнем сенсу і значення навчального матеріалу, щоб учні знали не тільки чого потрібно навчитись, але і як необхідно це зробити, і чому так, а не інакше. Це особливо стосується підготовчих та підвідних вправ, які учні часто виконують без особливого ентузіазму навіть при вивченні ігор. Наприклад, усі хлопчики із задоволенням грають у футбол, але без задоволення вивчають окремі технічні прийоми ведення гри і особливо підвідні вправи, які не мають емоційного забарвлення. Говорячи про свідомість у навчанні, Ж. Руссо вважав, що важливо, чи розуміє учень, чому він вчився, і для чого це йому потрібно;

P щоб поставлені завдання відповідали певним особистим потребам учнів;

P щоб учні одержували інформацію, необхідну для навчальної діяльності. Розповідаючи про вправу, вчитель повинен висвітлити її спортивне і прикладне значення, вищі досягнення, найближчі завдання із засвоєння вправ і подальшу мету учнів;

P домагатись, щоб кожен учень міг чітко відповісти на питання: «Яке завдання ти ставиш перед собою в цій спробі?» Подібні питання сприяють переростанню поставленого вчителем завдання у власне завдання кожного учня класу;

P щоб перед засвоєнням нових вправ перевірялась готовність учнів до цього. Така перевірка допомагає уточнити завдання для кожного, що дає додатковий імпульс їх активності;

P щоб учні добре ставились до предмета, до колективу класу. Це можна стимулювати організацією конкурсів на кращий спортивний клас, команду;

P щоб на заняттях створювались ситуації, які дозволяють застосовувати одержані знання й уміння у практичній діяльності (воєнізовані ігри та змагання, елементи туризму, сюжетні уроки). Тут корисні і прийоми пошукових ситуацій, які передбачають самостійне засвоєння нових умінь і знань шляхом використання уже набутих та самостійний вибір учнями способів дій в іграх та естафетах.

Одним із прийомів активізації учнів є внесення в заняття елементів новизни шляхом включення нових способів організації діяльності учнів, знань і фізичних вправ, поглиблення і розширення діапазону відомих дій або вдосконалення способів застосування вивченого матеріалу в нових умовах.

Наукові дослідження і досвід показують, що успіх у роботі вчителя залежить не тільки від його озброєності педагогічними прийомами (без прийомів, зрозуміло, немає учителя), але й від умілого їх застосування до місця і часу, отже, від його вміння орієнтуватись у самій суті навчально-виховного процесу.

Якщо вчитель орієнтується тільки на поняття «моторна щільність», «працездатність», то бачить учня лише як «організм». При такій роботі зацікавити учня фізичною культурою неможливо.

Коли вчитель уміє зробити у своїй діяльності головними такі поняття як «потреба», «бажання», «мета», «завдання», «стан» тощо, то це свідчить про повніше бачення учня і включення його у процес самовдосконалення. Звернення до особи учня, врахування його психологічних характеристик, знання вікових особливостей дозволяє педагогу вчасно змінити характер праці, організувати навчально-виховний процес відповідно до переживань учнів, реального індивідуального часу: одним учням створити комфортні умови, іншим – труднощі; молодшим школярам запропонувати великий вибір вправ, у середніх класах – акцентувати увагу на дотримання спортивного принципу і необхідності технічної майстерності, у старших – організувати колективні дії, командні ігри тощо.

Проте як і будь-яка інша крайність, прагнення лише до творчої взаємодії було б звуженням, обмеженням засобів діяльності педагога. Зауважимо, що навіть тих відомих педагогів, хто був прихильником вільного розвитку особи, власна практика примушувала визнати необхідність привчання, дисциплінування, регламентації діяльності своїх учнів. Адже як при надмірній регламентації знижується творча активність дітей, так при недостатній – можуть скластись стихійні, нерегульовані форми їх поведінки. Як же примирити ці полюси? Вихід бачиться тільки в їхньому вчасному чергуванні. При цьому варто повно використовувати кожний з них, тобто діяти за принципом: «Все потрібно, але на своєму місці».

Мотиви школяра, що належать до уроків фізичної культури, можна подати у вигляді деякої послідовності, заснованої на виділенні головних причин його навчальної діяльності, оскільки реалізація будь-якої діяльності, у тому числі і навчальної, співвідноситься з попередньою появою потреб, цілей.

Мотиви занять фізичною культурою умовно поділяються на загальні і конкретні. До загальних варто віднести бажання школяра займатися фізичними вправами взагалі, у даному випадку учню байдуже, чим саме займатися. До конкретних мотивів можна віднести бажання виконувати які-небудь визначені вправи, переважаюче бажання школяра займатися якимось видом спорту. Так, майже всі молодші школярі віддають перевагу іграм. Інтереси підлітків уже більш диференційовані: одним подобається гімнастика, іншим - легка атлетика тощо.

Мотиви відвідування уроків фізичної культури можуть мати різну основу (причинну обумовленість). Ті школярі, що задоволені уроками, відвідують їх заради свого фізичного розвитку і зміцнення здоров'я.

Учні, які не задоволені уроками, змушені ходити на них заради оцінки, щоб уникнути можливих неприємностей через прогули.

Мотиви, пов'язані з процесом діяльності, – це задоволення потреби в руховій активності і задоволення, викликане одержанням гострих вражень від суперництва (азарт, емоції радості від перемоги тощо.).

Мотиви, пов'язані з результатом діяльності, викликані задоволенням потреб особистості в самовдосконаленні, самовираженні і самоствердженні і в її соціальних потребах.

Формування мотивів пов'язане з впливом визначених зовнішніх і внутрішніх факторів.

Зовнішні фактори – це умови (ситуації), в яких опиняється суб'єкт діяльності.

Внутрішні фактори – це бажання, потяги, інтереси і переконання, що виражають потреби, пов'язані з особистістю суб'єкта діяльності. Серед перерахованих факторів особливу роль відіграють переконання. Вони характеризують світогляд школяра, додають його вчинкам значущості і спрямованості. Особистісні переконання пов'язані із соціальними збудниками активності людини.

Мотиваційна сфера школяра є основним компонентом у процесі організації навчальної діяльності. Вона показує інтерес учня до занять, його активне й усвідомлене ставлення до діяльності (навчання), тому так важливо з початком навчання формувати у учня необхідні для раціоналізації його навчальної діяльності і підвищення ефективності педагогічних впливів мотиви, що відрізняються високим ступенем інтересу до занять фізичною культурою і переконаністю в доцільності цих занять. При цьому варто створювати відповідні зовнішні умови для діяльності школярів.

Перед сучасним учителем фізичної культури постає завдання забезпечити високий рівень активності учнів на уроках. Для цього необхідно, щоб школярі відчували інтерес до занять фізичними вправами, прагнули розвивати необхідні для цього фізичні і психічні якості й одержували задоволення від цих уроків.

Потреба в русі є базовою, вродженою потребою людини і тварин. У різних індивідів ця потреба виражена по-різному, що залежить як від генетичних, так і від соціальних факторів. Так, добова активність студентів (обсяг локомоцій) може відрізнятися у два-три рази у зв'язку з генетично визначеною потребою в активності взагалі і в рухах зокрема. Велика потреба в руховій активності спостерігається у людей із сильною нервовою системою і перевагою збудження за «внутрішнім» балансом. Такі люди більш активні на заняттях з фізичної культури і під час тренувань. Тому в них спостерігається краща успішність в оволодінні руховими навичками і розвитку рухових якостей, а педагоги відзначають їхню значну працездатність. Однак висока активність одного учня порівняно з іншими ще не означає, що він свідоміше підходить до своїх обов'язків, що він більш відповідальний,просто йому потрібен більший обсяг рухів, щоб задовольнити потребу в руховій активності. Для учнів з низькою руховою активністю потрібен додатковий зовнішній стимул: постійна увага з боку вчителя і товаришів, підбадьорювання, включення в спільну роботу з високоактивними учнями.

З віком потреба в руховій активності змінюється [1; 25]. Якщо в дітей 5-7 років середньодобовий об’єм основних локомоцій становить, за даними ряду авторів, 7-8 км у хлопчиків, 6,5-7,5 км у дівчаток, то у молодших школярів, відповідно, 12 і 8,5 у семирічних школярів, 18,5 і 14,5 км – у дев’ятирічних. Потім добова активність починає знижуватись і в 13-15 років становить 12-16 км, а в десятому класі – 10-12 км на добу. У студентів обсяг локомоцій за добу стає ще меншим, але це можна пояснити не тільки, а можливо, і не стільки зменшенням потреби в руховій активності, скільки режимом навчання. З віком обсяг добових локомоцій зростає, незважаючи на те, що ті, які обстежувалися (30-60 років), як і раніше займались розумовою працею.

Звичайно, ці дані дуже приблизні, тому що рухова активність людини визначається багатьма кліматичними й соціальними факторами. Однак, незважаючи на це, можна констатувати, що найбільшою мірою потреба в руховій активності виражена в молодших школярів, і що у чоловіків ця потреба виражена більше, ніж у жінок.

Абсолютна більшість школярів стверджує, що їх цікавить фізична культура. Навіть у старших класах кількість таких учнів досягає 80-90%. Більшість старшокласників систематично дивляться телепередачі на спортивну тематику, багато з них регулярно відвідують спортивні змагання. Однак такий інтерес пасивний, тому що більшість цих школярів фізичною культурою не займаються. Отже, «знаний» мотив, який сформувався під впливом батьків і засобів масової інформації, не став переконанням, не перетворився у дійсний мотив.

Серед тих, хто займається фізичною культурою в тій чи іншій формі, основними мотивами, заданими багатьох досліджень, є зміцнення здоров'я, отримання задоволення від занять, спілкування, бажання батьків.

За даними І.Г. Келишева [15], у початкових класах інтерес до занять фізичною культурою у школярів, як правило, недиференційований: їм подобається все; чим старші вони, тим частіше починає проявлятись інтерес до якогось одного розділу навчальної програми (у середніх класах – до спортивних ігор, у старших класах – до легкої атлетики, лижного спорту, спортивних ігор). Поступово інтереси школярів починають вступати в суперечність із навчальною програмою, згідно з якою якої вони повинні займатися і тим, що їм не завжди подобається. Це є однією із причин байдужості багатьох школярів середніх і особливо старших класів до занять фізичною культурою в школі. За даними Е.Г. Еделевої [8], тільки 50%юнаків і 40% дівчат старших класів позитивно ставляться до уроків фізичної культури. Причинами негативного ставлення до цих уроків є: їх нецікавий зміст і проведення, недостатня фізична підготовка, втрата впевненості в собі. У більшості учнів старших класів мета відвідуванняуроків фізичної культури не має нічого спільного з завданнями фізичного виховання. Частина з них відвідує уроки, щоб поспілкуватися з товаришами, ще частина – щоб не мати неприємностей через пропуски уроків або ж низьких оцінок з цього предмета, ще частина – просто порухатися. І тільки близько 40% школярів займаються на уроках фізичної культури цілеспрямовано, бажаючи отримати гарний фізичний розвиток. При цьому хлопчики розуміють його як розвиток рухових якостей, а дівчатка – як покращення свого естетичного вигляду: фігури, ходи тощо.Недостатній інтерес дівчаток до фізичної культури обумовлений, зокрема, тим, що спрямованість і вимоги цих занять більшою мірою відповідають ціннісним орієнтаціям хлопчиків. Цей висновок підтверджують деякою мірою і відомості вчених [27], які вивчали мотиви відвідування уроків фізичної культури дівчатами старших класів. Домінуючим (у 87% школярок) є формування гарної статури і ходи. Мотив «гарно рухатися і танцювати» виявився у 76% дівчат, підвищити рівень рухових здібностей – у 64%, навчитися гарно грати у волейбол, баскетбол і в інші ігри, а також зміцнити здоров’я – у 31% дівчат.

У частини учнів мотив повинності щодо відвідування уроків фізичної культури відсутній, вони намагаються пропускати їх, а багато хто йде у спортивні секції, самостійно вибираючи вид занять.

Психологічними (суб'єктивними) причинами пропусків занять з фізичної культури є такі:

P відсутність інтересу до уроків фізичної культури у зв'язку з тим, що під час них не задовольняються потреби і схильності учнів;

P натягнуті чи відверто неприязні стосунки з учителем фізичної культури;

P сором’язливість учнів, зумовлена слабким фізичним розвитком і непосильністю завдань, що даються, (що може викликати глузування товаришів) [13,228].

Кожен учитель фізичної культури, який прагне того, щоб учні виявляли високий ступінь активності на його уроках, повинен організовувати навчальний процес з огляду на вікові особливості і мотивацію учнів.


СПОРТИВНІ ІНТЕРЕСИ

Значним набуттям особистості спортсмена є його спортивні інтереси, які виникають у вигляді стійкого прагнення до регулярних занять обраним видом спорту.

Для спортивних інтересів характерні зосередженість спортсмена на оволодінні вимогами конкретного виду спорту, чітке визначення найближчої мети спортивної діяльності, наполеглива боротьба за розширення спеціальних знань, рухових навичок і умінь, творчий підхід до вирішення завдань спортивного тренування.

Спортивні інтереси набувають певного значення лише в умовах конкретної спортивної діяльності. Вони позитивно впливають на продуктивність тренувань, значно активізують діяльність спортсмена, підвищують якість занять обраним видом спорту, оскільки викликають у спортсмена задоволення своєю діяльністю, почуття радості. За спрямованістю розрізняють безпосередні й опосередковані спортивні інтереси. Безпосередні інтереси мають місце там, де їх об'єктом став сам процес діяльності, як, наприклад, виконання власне рухових дій. Якщо ж предметом інтересу стає результат діяльності, досягнення поставленої мети, то говорять про опосередкований інтерес. Прикладом опосередкованого інтересу в спорті є прагнення виконати нормативні вимоги класифікаційної програми, досягнення перемоги для свого спортивного колективу.

Спортивні інтереси характеризуються певним змістом, широтою, стійкістю і глибиною. Змістовність спортивних інтересів є найважливішою їх ознакою, на яку тренерові, насамперед, і потрібно звертати увагу.

Широта спортивних інтересів свідчить про наявність поряд з центральним інтересом до обраного виду спорту також зацікавленості іншими його видами і різними сторонами громадського життя.

Широкі спортивні інтереси – необхідна умова високої спортивної майстерності, тому що вона вимагає всебічного вивчення досвіду передових спортсменів різної спеціалізації, спортивної теорії і практики.

Спортивні інтереси можуть бути тривалими і стійкими, або ж тимчасовими і поверхневими. Змістовні, широкі спортивні інтереси, як правило, тривалі і стійкі. Вони сприяють досягненню високих спортивних результатів у своєму виді спорту. Спортсмен наполегливо працює над собою. Стійкі спортивні інтереси допомагають ефективніше долати труднощі, які трапляються в конкретних умовах спортивної діяльності.

Поряд з дійовими, широкими спортивними інтересами бувають розпливчасті, «розкидані» інтереси до спорту. У такому разі бажання займатися спортом стає випадковим. Спортсмен припиняє заняття в одному виді спорту, не досягши значних результатів, і починає займатися іншим видом. Розпливчасті інтереси – короткочасні й поверхневі.

Виникнення інтересу до чого-небудь свідчить про зосередженість думки на цікавому, бажання ближче познайомитися з ним, осягти його. Тому інтерес є специфічним мотивом культурної і, зокрема, пізнавальної діяльності.

Інтерес завжди є двобічним: якщо спортсмена щось приваблює, це значить, що предмет цікавий і спрямовує увагу, утримує думку за рахунок зростаючої зацікавленості. Коли ж інтереси спортсмена не підтримуються ззовні, тренування стає нудним, немає роботи думки. І замість мислення усе здійснюється тільки силами пам'яті.

Інтерес, будучи вираженням загальної спрямованості особистості спортсмена, охоплює і направляє всі психічні процеси – пам'ять, сприйняття, мислення і волю, підтримувані позитивними емоціями і почуттями. Інтерес тісно пов'язаний зі схильностями, і вони часто переплітаються. Важливе в пізнавальному інтересі те, щоб він був спрямований на досягнення ідеалу – вищої цінності.

Виникнення стійких прагнень характеризується досить повним значеннєвим образом свого бажаного майбутнього. Тут уже є зміст мрії, намір. У свідомості синтезується образ ідеалу спортсмена, і наслідування йому становить зміст навчально-тренувальної діяльності. Наслідувати відомому спортсменові чи збірному образу похвально, і це говорить про силу прагнень, які породжують енергією емоцій стійкий інтерес. Але слідування за зразком, копіювання його в усіх деталях не свідчить про те, що осмислений справжній зміст носія обраного ідеалу. Прийнятий в ролі ідеалу спортсмен, який установив рекорд, іноді виявляється псевдоідеалом, тому що на зміну одним чемпіонам приходять інші. От чому так гостро стоїть проблема формування системи мотивації.

На початковій стадії занять спортом, в основному в дітей, мотивація характеризується дифузністю інтересів до різних його видів. Внаслідок цього діти починають займатися одним видом спорту, потім, через короткий проміжок часу, – іншим, тобто «шукають себе», визначають свою схильність і здібності методом «проб і помилок». При цьому вони прагнуть одержати гарний результат якнайшвидше, не розуміючи, що шлях до нього довгий і часом тернистий.

Діти намагаються передбачити своє майбутнє, не задумуючись про засоби («ціну») досягнення мрії. Їхні образи майбутнього орієнтовані на результат (стати відомим спортсменом, чемпіоном), а не на процес його досягнення. Ця мрійливість дітей створює труднощі при роботі з ними, але водночас може служити могутнім стимулом прояву ними високої активності на заняттях спортом. Завдання тренера і полягає в тому, щоб перетворити споглядальницьку мрію дитини в активну, дієву.

Дуже важливо на самому початку визначити зміст інтересів, і завдання тренера полягає в правильному їх формуванні. Дуже часто і, на жаль, навіть у майстрів спорту має місце замикання інтересів тільки на величині спортивного результату, а не на тому, що і як має бути зроблено на тренуванні для досягнення бажаного результату. Тоді спортсмен веде боротьбу тільки за результат. А ця нестримна пристрасть боротьби за своєю суттю – наївна, сліпа, оскільки в ній немає предмета пристрасті, змісту діяльності. Необхідно вийти за межі бажань сьогоднішнього дня. Поряд із змагальними інтересами, які найменше треба задовольняти тренуванням, і самоствердженням, результатом. Повинні повсюдно домінувати й активно працювати пізнавальні і творчі інтереси.

Інтереси спортсмена міцно пов'язані з ідеалами, що становлять вищу мету його діяльності. Ідеал спортсмена найчастіше конкретизується в образі того чи іншого громадського діяча, літературного героя, діяча науки, культури, мистецтва, видатного спортсмена. Характерна риса таких ідеалів – стенічна емоційність, що надає їм особливого значення в активізації спортивної діяльності.

Ідеали спортсмена мають величезне виховне значення. Залежно від того, на кого хоче бути схожим спортсмен, кого він намагається наслідувати у своїй діяльності, і розвивається його активність та формується особистість.

МОТИВИ ЗАНЯТЬ СПОРТОМ

Мотивація спортивної діяльності визначається як внутрішніми, так і зовнішніми факторами, що змінюють своє значення протягом спортивної кар’єри.

Мотиви спортивної діяльності не є сталими. Вони виникають і розвиваються разом з розвитком потреб та інтересів кожної людини.

Розвиток мотивів спортивної діяльності – це складний процес, в якому А.Ц. Пуні виділяє три лінії спонукання до систематичної спортивної діяльності.

Перша лінія спонукання, звичайно, пов'язана з потребою людини, особливо дитини, постійно рухатись. Рухи у вигляді різних фізичних вправ при досконалому їх ви­конанні набувають певного емоційного забарвлення і стають, таким чином, привабливими. Красиве виконання фізичних вправ є важливим фактором початкового розвитку мотивів спортивної діяльності.

Друга лінія спонукання пов'язана з усвідомленою потребою систематичних планових занять фізичною культурою.

Для першої та для другої ліній розвитку мотивів характерна дифузність інтересів до спортивної діяльності. Спочатку особи, які займаються спортом, звичайно, захоплюються не одним, а кількома видами. Часто буває так, що спортсмен досягає високих показників саме в тому виді спорту, яким він спочатку і не цікавився.

Третя лінія спонукання пов'язана з життєвою потребою в конкретному виді діяльності. Наприклад, людина, яка мешкає поблизу водойми, вже з дитинства навчається плавати, досягається відповідної досконалості в плаванні; ті, хто проживає в районах, де випадає багато снігу, з дитинства оволодівають мистецтвом ходіння на лижах тощо. Цілком очевидно, що тут на перший план виступає потреба в самій діяльності, спочатку без усвідомлення її спортивної суті. Розвиток мотивів спортивної діяльності в такому разі визначається природними умовами життя.

Залежно від мотивів спортивної діяльності можуть змінюватися і спортивні показники. Спеціальними експериментальними дослідженнями професор А.Ц. Пуні [25] встановив, що мотиви, пов'язані із захистом суспільних інтересів, як правило, сприяють досягненню найвищих спортивних результатів. Цікаво, яке місце у ієрархії мотивів такі спонукання займають сьогодні?

Для спортсменів, на думку А.В. Родіонова [26, 331 - 332]характерні такі мотиви:

1) самоствердження через перемогу у змаганнях, через спортивний результат;

2) задоволення матеріальних потреб у спорті;

3) оправдання сподівань і надій тренера;

4) прагнення до спортивної боротьби;

5) самоперевірки в екстремальних умовах змагальної діяльності;

6) очікування радості від перемоги на змаганнях;

7) досягнення високих спортивних результатів, що гарантують місце в збірній команді країни;

8) можливість встановлення світових рекордів, досягнення звання чемпіона, призера тощо;

9) естетичні та моральні почуття спортсмена.

Американський психолог Б.Дж. Кретті [16] серед мотивів, що спонукають займатися спортом, виділяє такі:

1) прагнення до стресу і його подолання; він відзначає, що боротися з метою долання перешкоди, піддавати себе впливу стресу, змінювати обставини і домагатися успіху – це один з могутніх мотивів спортивної діяльності;

2) прагнення до досконалості;

3) підвищення соціального статусу;

4) потреба бути членом спортивної команди, групи, частиною колективу;

5) одержання матеріальних заохочень.

Особливості мотивації на початковому етапі спортивної діяльності. Як сказав один відомий у нашій країні футболіст, в юності ніхто не приходить у футбол заради благ, навпаки, приходять із добрими намірами. Це можна сказати і відносно інших видів спорту.

На початковому етапі (у новачків, молодих спортсменів) причинами приходу в спорт (незалежно від виду діяльності, тобто виду спорту) на думку Е. П. Ільїна [13, 228], можуть бути такі:

1) прагнення до самовдосконалення (зміцнення здоров'я, вдосконалення будови тіла, розвиток фізичних і вольових якостей);

2) прагнення до самовираження і самоствердження (бажання бути не гірше інших, бути схожим на видатного спортсмена; прагнення до суспільного визнання; бажання захищати честь колективу, міста, країни, бути привабливим для протилежної статі);

3) соціальні установки (мода на спорт, прагнення зберегти сімейні спортивні традиції, бажання бути готовим до праці і служби в армії);

4) задоволення духовних і матеріальних потреб (прагнення відчувати себе членом референтної спортивної команди, спортивної школи, спілкуватися з товаришами, отримувати нові враження від поїздок по містах і країнах, бажання одержати матеріальні блага).

Кожна з перерахованих причин має для конкретного спортсмена більшу чи меншу дієвість у зв'язку з його ціннісними орієнтаціями. Однак деякі мотиватори є провідними для більшості спортсменів-новачків: задоволення, отримане від занять спортом, прагнення до здоров'я і фізичного розвитку, спілкування, самоактуалізації і розвитку вольових якостей.

Мотив внутрішньогрупової симпатії І.Г. Келишев [15] виділяє як початковий мотив занять спортом. Опитавши близько 900 спортсменів з великим стажем і високим рівнем майстерності, він виявив, що на початковому етапі спортивної кар’єри цей мотив займав у них найважливіше місце. Сутність його виражається в бажанні дітей і підлітків займатися яким-небудь видом спорту заради того, щоб постійно перебувати в середовищі своїх товаришів і однолітків, тобто бути разом і постійно контактувати один з одним. Їх утримує в спортивній секції не стільки прагнення до високих результатів і навіть не інтерес до окремого виду спорту, скільки симпатії один до одного і загальна для них потреба в спілкуванні.

Істотним є те, що багато з тих, хто приходить в ту чи іншу спортивну секцію, не можуть актуалізувати у своїй свідомості конкретний мотив вибору певного виду спорту [14; 27]. Але ще гірше, що ці мотиви не знають тренери. За даними Н.Л. Ільїної [14], у більшості випадків вважається, що дитина стала займатися спортом тому, що її запросив тренер. Глибинні причини, того що діти хочуть займатися саме цим видом спорту, але багато їх незабаром полишає спортивні секції, залишаються тренерам невідомими. Тому вони не знають, чим викликати відгук, чи, образно кажучи, «коливання струни в душі» своїх учнів.

Окремі автори вивчали фактори, що впливають на учнів, які покидають заняття в дитячо-юнацьких спортивних школах. Важливість вивчення цього питання помітна хоча б з того, що тільки протягом першого року занять відсів досягає 80%. У результаті не сформовано колектив, у дітей виникає розчарування в спорті.

Протягом першого року занять основними причинами того, що діти перестають відвідувати спортивні секції, є відсутність стійкого інтересу до обраного виду спорту і недоліки в методиці навчання і виховання (наприклад, участь у змаганнях непідготовлених спортсменів). Протягом другого року такими причинами є невідповідність віку і розряду при класифікаційних змаганнях, форсована підготовка найбільш здібних учнів («натаскування»), участь у надмірній кількості змагань, що стають самоціллю, а не засобом удосконалювання майстерності; на третьому році - невміння поєднувати заняття спортом з навчанням у школі, на четвертому - відсутність бажаних результатів, коли спортсмен переконується, що для занять цим видом спорту в нього недостатньо здібностей.

Курамшин Ю.Ф. [17] виявив мотиви, які є причиною того, що частина дітей припиняє відвідувати спортивні секції. Найрідше залишали спортивну секцію за наявності таких мотивів: хочу бути схожим на знаменитого спортсмена (в обраному виді спорту), подобається цей вид спорту. Інші мотиви приходу в секцію (запросив тренер, хочу стати майстром спорту, чемпіоном світу, хочу бути здоровим, сильним, спритним тощо) не забезпечували стійкість мотиву занять цим видом спорту.

 
 

 

Рис.1. Приблизна схема стадій розвитку мотиваційної структури відносно результативності

 

Динаміка мотивів спортивної діяльності. Чеські спортивні психологи В. Гошек, М. Ванек і Б. Свобода [5], представивши графічно динаміку мотивації спортивної діяльності (рис.1.), позначили її як стадії генералізації, диференціації, стабілізації та інволюції. У цій схемі під безпосередньою мотивацією вони розуміють заняття спортом заради руху, здоров'я, фізичного розвитку, а не заради слави, матеріальних благ.

Для I стадії характерні: менша розбірливість при виборі спортивної діяльності, розпорошеність спортивних інтересів, безпосередність і емоційне забарвлення, значна плинність складу спортивних секцій і сильний вплив зовнішніх факторів.

ІІ стадія характеризується наявністю уже визначених мотивів спортивної діяльності, серед яких мотиви самоствердження, суперництва беруть верх над бажанням просто задовольнити потребу в руховій активності.

Бажання займатися спортом на цій стадії перебуває в прямій залежності від росту спортивних результатів. Емоційний підхід (одержання задоволення від процесу) доповнюється раціональним – вивченням змісту і теоретичних принципів даного виду спорту.

На III стадії домінують мотиви самоствердження і змагання, пов'язані з прагненням удержати високу результативність спортивної діяльності. Мотиваційна структура на цій стадії вже диференційована, спеціалізована, зміцнена.

На IV стадії проявляється інволюція мотиваційної структури, що пов’язана зі зниженням результативності. На цій стадії мотиваційна структура постійно перегруповується: мотиви змагання і досягнення результатів відступають на задній план, а на передній виходить мотив занять спортом заради самої діяльності.

Гошек В. зі співавторами [5] відзначають, що розвиток мотиваційної структури занять спортом в окремих випадках дуже індивідуальний, його періоди в різних особистостей можуть бути різними щодо виразності й тривалості диференціації.

Деякою мірою усе вищесказане підтверджується і відомостями інших психологів [23], які показали, що співвідношення між духовними потребами (самовираження, самоствердження, виконання громадського обов'язку) і матеріальними з віком і, відповідно, зі спортивним стажем істотно змінюється (див. рис.2).

У підлітків і юнаків спостерігається значне превалювання духовних потреб над матеріальними, а наприкінці спортивної кар'єри починають превалювати матеріальні потреби. Характерно, що найбільша вираженість тих і інших потреб спостерігається в юніорському віці, що пов'язано з переходом спортсменів до самостійного життя, тобто з новим етапом дорослішання. Незаштриховані стовпчики – вираженість духовних потреб, заштриховані стовпчики – матеріальні потреби.

 

Рис. 2. Динаміка духовних і матеріальних потреб борців різного віку

(за Р.А. Пилояном).

 

Шаболтас А.В. [29] вивчала мотиви спортивної діяльності в юних спортсменів у віці 10-17 років і показала, що вікова динаміка формування мотивів проходить дві стадії. Перша – «прийняття» соціально-орієнтованих, схвалюваних соціальним оточенням цілей заняття спортом. Друга – формування відношення до спорту на основі особистісного змісту, що спонукає даного спортсмена займатися спортом. Далі автор відзначає, що структурування мотивів (причин занять спортом) починається після двох-трьох років занять незалежно від віку: у плавців і гімнасток цей процес спостерігається вже в десятирічному віці, а в представників інших спеціалізацій (у яких початок занять припадає на більш старший вік) – у 13-14 років.

Шаболтас А.В. запропонувала також визначати етапність у розвитку мотивів:спочатку мрія про високі досягнення, потім емоційне ставлення до спортивної діяльності, задоволення від неї, нарешті, визначена прагматичність та раціональність ставлення до виконуваної діяльності. На значущість і структурування мотивів впливає фактор статі спортсменів. Для дівчат більш значущі мотиви соціально-емоційні (прагнення до тренувань і змаганням через їхню високу емоційність, неформальності спілкування, соціальної й емоційної розкутості) і емоційного задоволення (мотив, що відображає радість руху і фізичних зусиль), для юнаків – соціально-моральні (прагнення до успіху своєї команди, заради якої треба тренуватися, мати гарний контакт із партнерами, тренером) і соціального самоствердження (прагнення виявити себе, яке виражається в тому, що досягнуті успіхи розглядаються і переживаються з позиції особистого престижу як можливість заслужити повагу знайомих і глядачів).

Мало значущими для юнаків і дівчат виявилися мотиви фізичного розвитку і підготовки до професійної діяльності.

Цілеспрямованість і ієрархія мотивів.Цілеспрямованість у спортивній діяльності на різних етапах спортивної кар’єри вивчена Ю.В.Всеволодовою [2]. Під цілями автор має на увазі програми, з якими пророблені і погоджені цілі різної тимчасової перспективи: який обсяг роботи повинен бути виконаний і які спортивні результати повинні бути досягнуті до того чи іншого терміну.

Ретроспективне опитування спортсменів показало, що на початковому етапі спортивної кар'єри цілі тренувальної і змагальної діяльності повністю планує тренер. При цьому цілі ставляться на невеликий часовий відрізок і лише в загальних рисах. Більше половини спортсменів погано уявляють цілі своєї діяльності, цілком довіряючи тренеру.

На етапі вищих досягнень до планування цілей підключається і спортсмен; він планує проміжні, уже знайомі йому цілі, однак нові цілі, як і раніше, ставить тренер. На цьому етапі більшість спортсменів мають досить ясні цілі; при цьому тільки ледве більше половини з них повністю довіряють тренеру як людині, яка краще знає, що і як потрібно робити.

На етапі фінішу спортивної кар'єри тренер практично відмовляється від участі в постановці цілей.

Сімдесят відсотків спортсменів відзначили, що цілі, які перед ними ставили тренери, скоріше приймалися, ніж не приймалися, тоді як 15% повністю не приймали їх. Таким чином, у процесі цілеутворення існують суттєві недоліки, що заважають мотивації спортсменів для досягнення високих результатів.

Багато авторів пов'язують спортивні досягнення і відношення до занять спортом з мотивом досягнення. Наприклад, Л.П. Дмитрієнкова [7] показала, що гімнастки, які мають високий рівень мотиву досягнення успіху, мають хороші усвідомлені цілі і не тільки прагнуть досягти високих результатів і утвердитися в ролі лідера, але і мають добре розвинені почуття обов’язку, відповідальності перед тренером і товаришами по команді. Для гімнасток з низькою потребою у досягненні успіху, навпаки, характерна відсутність чітко поставлених цілей; у зв'язку з цим у них переважають більш опосередковані мотиви занять спортом: любов до гімнастики, естетична насолода, отримана в процесі занять тощо. В результаті Л.П. Дмитрієнкова робить висновок, що у висококваліфікованих спортсменів мотив досягнення успіху виражений сильніше, ніж у спортсменів середньої кваліфікації.

Класифікацію спортивних мотивів і їх складових (мотиваторів) розробив Г.Д. Горбунов [4].

1. За термінами поставлених цілей:

а) далеко віддаленого найвищого порядку;

б) перспективні (в олімпійському циклі, році);

в) проміжні (у сезоні, на конкретних змаганнях);

г) найближчі (протягом місяця, тижня);

д) робочі (на занятті, при конкретному завданні).

2. За методами формування і підтримки установки на досягнення успіху:

а) розвиток здорового спортивного честолюбства;

б) розвиток максималістських установок;

в) афішування успіхів у пресі, по радіо, телебаченню.

3. За видами можливих заохочень:

а) збори, змагання, поїздки;

б) грамоти, значки, звання;

в) призи, спортивна форма, харчування;

г) покращення житлових умов;

д) матеріальна допомога.

4. За видами спільних заходів для розвитку традицій команди:

а) контакти, зустрічі поза тренуваннями;

б) розучування і використання пісень, речитативів, ритуальних дій;

в) прийняття колективних рішень.

5. За способами додання емоційності тренувальним заняттям:

а) спаринг-партнерство;

б) ігри;

в) музика;

г) методична різноманітність.

6. За особливостями, характерними для тренера:

а) оптимізм;

б) ентузіазм (фанатизм);

в) вміння спілкуватися в побуті, в складних умовах, під час тренувальних змагань;

г) вміння подавати позитивний приклад;

д) віра в учнів;

е) вимогливо-поважливе ставлення до спортсменів.

У практичній роботі психолога зі спортсменами можна запропонувати їм оцінити за десятибальною шкалою запропоновані фактори мотивації з врахуванням ефективності, значущості, найбільшої особистої привабливості.

Палайма Ю.Ю. [22] виділив дві групи спортсменів, які відрізняються за домінуючим мотивом. У першій групі, умовно названій «колективістами», домінуючими є суспільні, моральні мотиви. У другій групі – «індивідуалістів»– провідну роль відіграють мотиви самоствердження, самовираження особистості. Перші краще виступають у командних, а другі, навпаки, – в особистих змаганнях.

Суспільний мотив характеризується усвідомленістю суспільної значущості спортивної діяльності; спортсмени з домінуванням цього мотиву ставлять перед собою високі перспективні цілі, вони захоплені заняттями спортом. Мотив самоствердження характеризується надмірною орієнтацією спортсменів на оцінку своїх спортивних результатів.

При психологічному забезпеченні спортивної діяльності важливо враховувати обидва види мотивів. Успішне виховання спортсмена і досягнення ним високих спортивних результатів (чи, принаймні, велика його самовіддача) можливі тільки при правильному співвідношенні суспільного й індивідуального мотивів. Зневага одного з них, ігнорування того чи іншого мотиву однаково призводить до негативних результатів.

Домінування мотивів, про що мова йшла вище, підтверджують дані Г. Знаменської [10]: спортсмени зі спортивно-діловою мотивацією виявляють велику захопленість заняттями спортом; спортсмени ж, у яких домінує особистісно-престижна мотивація, надмірно орієнтовані на оцінку своїх спортивних результатів, проявляючи постійну заклопотаність особистим самоствердженням. Це призводить до неадекватної самооцінки, до емоційної нестійкості в екстремальних умовах змагань.


 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.