Розвиток системи цивільного захисту

Система цивільного захисту населення у світі та зокрема в нашій країні пройшла кілька етапів свого розвитку і спочатку була жорстко прив’язана до воєнного часу. Ще за часів першої світової війни (22 квітня 1915 року) вперше в історії війн німецькою армією було застосовано хімі-

чну зброю у вигляді газової атаки хлором. Її жертвами стали 5 тис. фран-цузьких та бельгійських солдат. У 1917 р. недалеко від бельгійського міста Іпр, німецькі війська пустили на французькі окопи газ, що отримав назву «іприт». Загроза ураження такою зброєю нависла не тільки над військами, але й над населенням прифронтових районів. Розвиток військової авіації дав змогу бомбардувати об’єкти не лише на лінії фронту, а і в глибіні при-фронтової зони ( на кілька сот кілометрів від фронту). Тому у 20-ті роки були прийняті масштабні рішення, спрямовані на утворення місцевої, а по-тім і загальнодержавної протиповітряної оборони, яка будувалась на вико-ристанні активних засобів боротьби (винищувальна авіація, зенітна арти-лерія, зенітні кулемети) і заходів пасивної оборони. 4 жовтня 1932 року в СРСР вийшла постанова, яка затвердила положення про протиповітряну оборону території держави. Цей акт ознаменував собою утворення місце-вої протиповітряної оборони країни (МППО), основи майбутньої цивільної оборони. Вона призначалася для забезпечення захисту населення від пові-тряного нападу противника.

Наприкінці другої світової війни три країни, які більше всього пост-раждали від інтенсивних бомбардувань з повітря (СРСР, Німеччина та Ве-ликобританія) вже мали державні системи протиповітряної оборони. Ці си-стеми мали завдання захисту не тільки військових об’єктів, а і цивільного населення у воєнні часи. Наприкінці п’ятидесятих років двадцятого сто-річчя кілька країн мали не лише ядерну зброю, але і ракетну зброю далекої дії. Треба було захищати територію всієї країни від зброї масового ура-ження. Така ситуація призвела до виникнення системи цивільної оборони в багатьох країнах (в СРСР в 1961 році). У липні 1961 року місцева протипо-вітряна оборона була перетворена у цивільну оборону, яка стала складо-вою частиною системи загальнодержавних оборонних заходів, що здійс-нювалися у мирний та воєнний часи з метою захисту населення і народно-го господарства країни від зброї масового ураження та інших засобів напа-ду противника, а також для проведення рятувальних та невідкладних ава-рійно-відновлювальних робіт в осередках ураження, зонах можливого за-топлення. Були утворені штаби цивільної оборони усіх союзних автоном-них республік, країв, областей, міст, районів, об’єктів народного господар-ства. Таким чином, система цивільної оборони охопила всю країну і почала будуватися за територіально-виробничим принципом.

У 70–80-х роках цивільна оборона була орієнтована в основному на дії в умовах ведення війни із застосуванням зброї масового ураження. Це

було обумовлене політичною ситуацією того часу. Разом з тим, час і об-ставини вимагали повороту усієї системи цивільної оборони до проблем, пов’язаних з попередженням і ліквідацією наслідків стихійних лих, аварій та катастроф, рятуванням та збереженням життя людей в мирні часи.

В світі в другій половині двадцятого сторіччя позначилися три гло-бальні тенденції в розвитку систем захисту населення:

1 існування в багатьох країнах двох різних систем захисту населен-ня від наслідків надзвичайних ситуацій – на воєнний час та на мирний час. Ці системи не можна змішувати, тому що для них різними є не лише небе-зпеки, але і правові засади, способи захисту, принципи управління і т. і.;

2 пристосування вже існуючих державних систем управління для управління системою захисту населення від наслідків надзвичайних ситуа-цій. Так США в 1969 році створена Федеральна агенція з кризисних ситуа-цій (FEMA), яка поєднує зусилля урядів окремих штатів та 22 федеральних міністерств;

3 використання військових сил для захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій на мирний час.

Йшов час, змінювалась політична ситуація. Ядерна конфронтація між Сходом і Заходом змінилася пошуком шляхів взаємопорозуміння. На політичній карті світу утворилася нова суверенна держава – Україна. За роки становлення України як незалежної держави її структури, у тому чис-лі і цивільна оборона, постійно удосконалюються, стають більш професій-ними, що відповідає завданням часу.

3 лютого 1993 року прийнято Закон України 2974-12 «Про цивільну оборону України», згідно з яким в країні створена державна система орга-нів управління і засобів захисту населення від наслідків надзвичайних си-туацій техногенного, природного і воєнного характеру. Вже в цьому законі не передбачалося використання невоєнізованих формувань в мирний час.

28 жовтня 1996 року Указом Президента України було відкрито нову сторінку в розвитку Цивільної оборони України – утворено Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

3 серпня 1998 року постановою Кабінету Міністрів України №1198 затверджено Положення про Єдину державну систему запобігання і реагу-вання на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру (ЄДС НС), яка мала завдання щодо запобігання і реагування на НС мирного часу,

але без залучення цивільного населення для захисту від наслідків надзви-чайних ситуацій.

Термін «цивільна оборона» сприймається як система оборонних за-ходів держави щодо цивільного населення у воєнний час. Зрозуміло, що назва «цивільна оборона» є застарілою, якщо йдеться про мирні часи. Ви-ходить, що система з такою назвою повинна «оборонятися» від небезпеч-них хімічних речовин, землетрусів, зсувів та повеней та іншого «нападу». Керівництво МЧС ініціювало прийняття Закону України 1859-15 від 24.06.2004 року «Про правові засади цивільного захисту». Цей Закон ви-значає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населен-ня і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та вій-ськового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших ор-ганів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектуван-ня, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Цей курс лекцій видано з урахуванням останніх правових актів і тен-денцій у сфері цивільного захисту, спираючись на сучасні учбові видання і довідники, присвячені цій учбовій дисципліні [12 - 24].

Найважливіше поняття цивільного захисту – надзвичайна ситуація. Надзвичайна ситуація(НС) –порушення нормальних умов життя і

діяльності людей на об’єкті або території, спричинене аварією, катастро-фою, стихійним лихом чи іншою небезпечною подією, яка призвела (або може призвести) до загибелі людей та (або) значних матеріальних втрат.

Під поняттям «цивільний захист» розуміють систему організацій-них, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та ін-ших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами вико-навчої влади, органами місцевого самоврядування, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалеж-но від форми власності, добровільними рятувальними формуваннями, що забезпечують виконання цих заходів з метою запобігання та ліквідації над-звичайних ситуацій, які загрожують життю та здоров'ю людей, завдають матеріальних збитків у мирний час і в особливий період.

Відповідно з Законом «Про правові засади цивільного захисту» ство-рюється Єдина державна система цивільного захисту (ЄД СЗ), яка склада-ється з територіальних і функціональних підсистем і побудована одночас-но за принципами колегіальності і єдиноначальства. Очолює ЄД СЗ нача-льник ЄД СЗ (Прем’єр-міністр України), загальне керівництво здійснює Кабінет Міністрів України, а безпосередньо Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чор-нобильської катастрофи (МНС). Міністр МНС є заступником начальника цивільного захисту України.

Координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту здій-снюють:

Рада національної безпеки і оборони України; Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та над-

звичайних ситуацій (ТЕБ та НС); спеціальна Урядова комісія з ліквідації надзвичайної ситуації (у ра-

зі необхідності).

Територіальні підсистеми ЄД СЗ очолюють начальники цивільного захисту (ЦЗ) АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя ( за посадами Голова Ради Міністрів АР Крим, голови облдержадміністрацій, міські го-лови міст Києва і Севастополя). Начальниками ЦЗ в містах, міських та сільських районах і на об’єктах господарювання є відповідно міські голо-ви, голови виконкомів, голови райдержадміністрацій, керівники об’єктів господарювання.

Координацію діяльності місцевих органів влади здійснюють комісії ТЕБ та НС і спеціальні комісії з ліквідації надзвичайної ситуації (у разі не-обхідності) відповідних рівнів, а на суб’єктах господарювання – комісії з НС та спеціальні комісії. Безпосереднє керівництво в територіальних під-

системах ЄД СЗ здійснюють територіальні органи управління МНС та структурні підрозділи з питань цивільного захисту державних адміністра-цій та виконавчих органів рад.

З метою демілітаризації МНС України Законом «Про правові засади цивільного захисту» створюється служба цивільного захисту. Це державна служба особливого характеру (на зразок військової служби), пов'язана із забезпеченням пожежної безпеки, запобіганням і реагуванням на інші над-звичайні ситуації техногенного, природного та військового характеру, лік-відацією їх наслідків, захистом населення і територій від їх негативного впливу.

Поиск по сайту: