В зв‘язку з виникненням та розповсюдженням віртуальної реальності виникає підхід, заснований на визнанні поліонтичності реальності, який одержав назву "віртуалістика".
Іноді віртуалістику розуміють як нову наукову дисципліну, сприймаючи термін "віртуалістика" за аналогією з назвами таких наук, як кібернетика, генетика. На цій підставі будують критику віртуалістики, вимагаючи "пред'явити" об'єкт вивчення. Але кожна з наук, право на існування якої уже визнане, має справу не з окремим об'єктом, а принаймні із сукупністю різнорідних об'єктів, що належать тієї чи іншої реальності.
Віртуалістика не є наукою. Віртуалістика є підходом, що може бути використаний у будь-якій науковій дисципліні. Принципово нового у визнанні існування реальностей різного типу, тобто нероздільних друг від друга, у рамках однієї і тієї ж науки немає. [8, 156]
Як спеціальний філософський і науковий термін "віртуальна реальність" (від лат. Virtus – доблесть, чеснота, енергія, сила та від пізднелат. realis – дійсний, існуючий у дійсності;) з'явився в 80-х рр. XX ст., коли в пост класичній науці поняття об'єкта досліджень було доповнено поняттям реальності існування об'єктів, яке передбачало, що існує багато типів різнорідних об'єктів, що належать до однієї й тієї ж реальності, як, наприклад, у фізиці субстанціальні речовині енергетичного поля належать до однієї і тієї ж фізичної реальності. Але ідея віртуальності вказує на особливий тип взаємин між різнорідними об'єктами, розташовуючи їх на різних ієрархічних рівнях і визначаючи специфічні відносини між ними: породженостіта інтерактивності - об'єкти віртуального рівня породжуються об'єктами нижчого рівня, але, незважаючи на статус породжених, взаємодіють з об'єктами реальності, що породжує, онтологічно рівноправні.
Сукупність віртуальних об'єктів відносно породжуючої реальності утворюють віртуальну реальність. Віртуальні об‘єкти існують тільки актуально, тільки "тут і тепер", поки в породжуючої реальності відбуваються процеси породження віртуальних об'єктів; із закінченням процесу породження відповідні віртуальні об'єкти зникають. Про віртуальну реальність як реальністю має сенс говорити ще і тому, що вона підпорядковується своїм "законам природи", у ній свій час і свій простір, які не зводяться до законів, часу і простору реальності, що породжує, тобто "внутрішня природа” віртуальної реальності автономна.
У віртуалістиці, що займається віртуальними реальностями, породжуюча реальність називається константною реальністю, оскільки щодо віртуальної реальності існує постійно, а не актуально.
В віртуалістиці категорія віртуальності вводиться через протиставлення, з одного боку, субстанціальності, а з іншого — потенційності: віртуальний об'єкт існує, хоча і не субстанцінально, але реально, і в той же час – не потенційно, а актуально.
Віртуальність і константність утворюють категоріальну опозицію, тобто віртуальність і константність є філософськими категоріями, обумовленими відносно один одного, аналогічно такої категоріальної опозиції як форма -зміст. Як категоріальна опозиція віртуальний - константний не має визначеної морфологічний (субстанціальної) віднесеності — відносини між віртуальною і константною реальностями відносні: одна віртуальна реальність може породити віртуальну реальність наступного рівня, ставши щодо її константною реальністю, при цьому константна реальність першого рівня може згорнутися, ставши віртуальним об'єктом нової константної реальності. [8, 158]
Онтологічно немає обмежень на кількість рівнів ієрархії реальностей, але психологічно, тобто щодо конкретної людини, актуально функціонують тільки дві реальності n-го рівня: одна константна, а інша – віртуальна. У філософській моделі людина при цьому може уявити існування обох реальностей як граничних, породжуючих дуалізм; може уявити існування лише однієї реальності, вважаючи другу похідною від першої. З огляду на те, що суб'єкти, які філософствують, можуть знаходитися на різних ієрархічних рівнях, з цієї парадигми (ієрархічний рівень і дуалізм - монізм) можна реконструювати всі західні типи філософій.
Тобто ідея віртуальності пропонує для людини принципово нову парадигму мислення, в якій відображається вся складність мислення, яка притаманна сьогочасній культурі.