Фольклорні традиції в зображенні ліричного героя

Окрім символьного ряду фольклорного походження досить активно реалізуються окремі прийоми й принципи фольклорної поетики в текстах інтимної лірики Д.Павличка. Поет дуже майстерно використовує їх, створюючи подекуди несподівані сюжетні ходи та нестандартні поетичні фігури.

Г.Маковей стверджує, що кохання як шлях до вічної молодості, заперечення старості й навіть смерті – таким малює майбутнє зріла думка автора. Ведучи читача поетичними лабіринтами до омріяної мети, він часто стикає протилежні образи смерті й життя, синонімом якого для Д.Павличка є кохання. Хоча “морозне сяйво сивини” викликає в його уяві невеселі асоціації з руїнами Апокаліпсиса й подихом смерті, навіює недобре передчуття, ліричний герой мужньо відкидає його, беззастережно поринаючи у вир почуття (“Твоя краса, як усміх сатани…”). Незважаючи на досвід віку, його дух залишається незломленим, а серце молодим, і подекуди в поезіях осінньої пори читач відчує в образі ліричного героя жагучого юнака, а не зрілого чоловіка. Крізь усе життя яскравими спогадами світять у душі ліричного героя маяки хмільної молодості, вогні п’янкого кохання. Саме вогонь для ліричного героя – синонім любові, це та стихія, яка буде супроводжувати його упродовж усього життя, то спопеляючи, то даючи надію на оновлення. Пройшовши нелегкою дорогою життя й кохання, ліричний герой очима мудрими й збагаченими досвідом бачить свою молодечу пристрасть як промінь вічності [23, с. 7].

Символьний ряд вогню у поезії Д.Павличка дуже широкий. У Д.Павличка він асоційований із золотом. У поезіях збірки "Таємниця твого обличчя" знаходимо несподівані варіації символьного ряду. Наприклад, у вірші "Зеленим вогнем береза…" у такий спосіб підкреслюється яскравий колір молодого зеленого листя берези:

Зеленим вогнем береза,

Як свічка, в полі горить [30, с. 220].

Семантика горіння, спалаху прочитується в багатьох символах різних збірок. Наприклад, у таких творах, як "Горить суницями поляна", "Червоні яблука в кімнатах" червоний колір посилюється лексемою "горить" – це своєрідний евфемізм шаленої пристрасті, яку відчувають один до одного ліричні герої.

Г.Маковей зауважує: "Золотий колір є типовим у поетичному світі автора. Це колір сонця, вогню, пристрасті. Як епітет, що характеризує жіноче начало, передає цінність, коштовність, бажання володіти. Золотий колір проходить крізь усю збірку і є характерною ознакою чуттєвості ліричного героя" [23, с. 8].

Доволі часто Павличко вдається до пси­хологічного паралелізму. Це ті народно-фольклорні джерела, без яких його поезія немислима. Спогад про молодість як непримирення із сивиною створює низка пейзаж­них деталей:

Моя душа над снігом стала,

Неначе яблуня в плодах " [28, с. 123].

І.Родіонова вперше наголосила на тому, що досить часто переживання ліричного героя Д. Павличко реалізує у формі аналогії двох пар образів: природа і сфера людських почувань. Як-от, у поезії «У лісі яличку зрубали...». До природної лінії, яка обіймає три строфи, автор долучає четверту строфу – «людську» сюжетну лінію. Проте внутрішня, «природна» сюжетна лінія активно заявляє про себе, і в цій останній строфі, переорієнтовуючись на семантичну сферу образів зіставлення «людського ряду»:

І пестив він коси другої...

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвої,

Він марив про першу любов [28, 135].

Поезія «Я тільки раз, єдиний раз любив» вражає нагромадженням деталізованих порівнянь, запозичених із природного ряду, завдяки чому досягнуто значного емоційно-експресивного ефекту:

У серце, наче в землю деревце,

Вона вросла, коріння розпустила

По жилах – в груди, в руки, у лице,

І кров моя любов мою живила [28, с. 178].

Розглядаючи еволюцію ліричного героя в книгах "Пахощі хвої", "Таємниця твого об­личчя", "Золоте ябко", звертаємо увагу на "пластичність малярства" та "мелодику му­зики" у творчій майстерні поета. Враховуючи особливо важливе значення кольористичних і музичних асоціацій у Д.Павличка, може­мо сказати, що саме завдяки цим чинникам образність його інтимної лірики стає більш насиченою. У художньому мисленні літера­тора деякі думки і почуття, асоціюючись із кольорами, часто мають свого "постійного" носія. Трагічні, сумні, тривожні пе­реживання збірки "Пахощі хвої" та пізніших поезій втілюються в семантично значущі сині гони, що уособлюють думки й переживання автора, наприклад, синю тишу осінньої дни­ни: "Коли сумовитим дзвоном /Осіння бла­кить загуде" [28, с. 17]; "Ми вийдем з тобою на листя опале /Де синє повітря, як сиві опали" [28, с. 15], безконеччя блакитне: "А в душі печаль, як небеса" [28, с. 60].

Зорові сприйнят­тя розгортаються в персоніфіковану картину: "Земля покрита білою габою, / І вітер під вікном, жебрак-скрипаль" [28, с. 88]; "Гарячі, пожовклі від болю, / Стелились листки восе­ни" [28, с. 89]. Сумні, похмурі й холодні пейза­жі, пов'язані з образами чорного, білого, але саме на них Павличко вдало будує свою по­етичну гармонію.

Однак максимальної виразності зміст творів набуває завдяки змішаним, а не чистим гонам. Контрастуючи між собою, образи мо­розу, снігу, сивини та цвіт палких поцілунків Супроводжуються гармонійним поєднанням кольорів - білого, голубого, золотого. Т. Савчин зазначає, що такі тепло-холодні колорис­тичні відношення надають поезіям особливого звучання [39, с. 15]. Майже непомітний, сти­шений звук у переплетенні блакитно-жовтих кольорів чуємо у "Віденських циклах" (цикл "Львівські сонети"): "бринить, немов струна, в душі чекання", де чути "дивний вальс і мелодійні звуки", де часом вода "блищить, немов голубизною".

Такі мотиви поширені у зрілого Д.Павлич­ка, але характерною особливістю є те, що на противагу пригніченим холодним тонам ви­ступають теплі - з проблиском золотого со­нячного променя, вічного оновлення життя: "В давній золотій печалі / Лебедіють небеса" [29, с. 36], "Та вже синиця скрипку золоту / Настроїла і вихваляє сонце" [29, с. 56].

Відмічаємо і "нюховий" компонент по­етики: "Ти пахнеш, як листя весняне" [29, с.55], "Де запах твого волосся/ Розквітнув, як синій без" [29, с. 12]. Природа в поета - не просто зорове тло, а повноцінний об'єкт із нанизаними звуковими мікродеталями зоро-слухової поетизації [29, с. 14].

У парадигмі переживань закоханого ліричного героя осо­бливо вирізняються радість і біль. Безмірна радість від зустрічі з коханою перетворює звичайний пейзаж у яскраве розмаїття барв квітучого Едемського саду, загострює всі від­чуття ліричного героя, який сприймає навко­лишній світ крізь призму спалахів золотого й червоного ("Горить суницями поляна...", "Акації. Бджолині дзвони").

Для збірки "Золоте ябко" типовим є золо­тий колір. Це колір сонця, вогню, пристрасті. Як епітет, що характеризує жіноче начало, він передає цінність, коштовність, бажання володіти. При цьому кожна грань кольору світить окремою барвою, вражає своєрідним відтінком. Золотий колір проходить крізь усю збірку і є виразом чуттєвості лірично­го терок: "золота краса" [28, с. 118], "золоті шибки" [28, с. 127], "злотохвоста сирена" [28, с. 116], "прозолотна листва" [28, с. 129]. Рудий колір виступає символом сексуальної прива­бливості жінки і є метою чоловічих поривань: "Там палає поміж ними/ Рудий вогонь із кри­лами рудими" [28, с. 119].

Дослідники відмічають широке викорис­тання в "Золотому ябці" фалічних символів (плуг, зерно, колос, меч), що висвітлюють пе­реважно глибоко закорінені в підсвідомості традиції землеробства. Образ плуга з поезії "Між персами твоїми - жолобок..." несе кла­сичну семантику чоловічого символу рясноти, достатку, багатства: фалічний плуг проникає в Матір-Землю. Зерно й колос - універсаль­не уособлення родючості, відродження, про­довження життя після смерті - характерні відверті образи Павличкової еротичної по­езії. Меч як фалічний символ увібрав у себе значення певної чоловічої агресивності, во­йовничості, активного начала, що долає пе­решкоди. Поет часто використовує сповнені конкретики виразно чуттєві образи: й картини: "сміялась плоть прозора і нага [ 28, с. 111], "кучерявий гострий клин" [28, с. 105], "І стать моя тремтить, мов колос" [28, с. 138].

І.Карий зауважив, що в одному з віршів циклу “Дитинство” Д.Павличка читаємо про зачарованість ліричного героя (тут, можливо, він зливається із самим поетом) ще в дитинстві красою природи, птахів і, нарешті, – жінки:

Впали на мене чари

Хмари далекі.

Біг я через мочари

І став лелекою [29, с. 67].

Поетичне перевтілення ліричного героя підкреслює особливе злиття його із середовищем, в якому він зростає, і в той же час надає авторові можливість підсилити враження від іншої людської краси:

Мене осліпили похилі

Золоті плечі.

Не міг я знайти в бадиллі

Крила лелечині.

Там десь вони пропали

Під осокорами.

Пішов я у світи, пропалений

Жіночими зорями [29, с. 76]

У цьому випадку на сприймання й художню інтерпретацію світу автором, очевидно, вплинули і літературна, і народна традиція. Літературна в тому, що стало традиційним відображати позитивні враження і настрої від сприйняття реальності в поетично-звеличеному, часом в неочікуваному ракурсі. Безумовно, поетично незвичним є перевтілення ліричного героя в журавля – умовність, яка має свою конкретну мету. Народна ж традиція простежується в самому прийомі, і в найголовнішому – в думці поета, яка робить акцент на зачарованості його ліричного героя, “пропаленого” жіночими зорями, красою стобарвного світу. Народна поезія переповнена дивною увагою до краси світу, краси жінки тощо. Відтак ми не перебільшуємо, якщо побачимо у згаданій поезії Дмитра Павличка ідейно-естетичне перегукування із народною творчістю, зокрема – із піснею. У цьому випадку ми свідомо уникаємо конкретних паралелей з народною піснею, хоч такі паралелі можна все-таки знайти, виходячи із того, що в народних піснях дівоча краса, наприклад, порівнюється із зірочкою тощо. Проте суть не в цих конкретних зіставленнях, більш чи менш точних і правдоподібних, а передусім у внутрішніх зв’язках індивідуальної творчості з колективною. Цей внутрішній зв’язок свідчить про органічний сплав народно-традиційного і особистого, індивідуально-авторського. Так у більш ранньому вірші “Коли ми йшли удвох з тобою” досить рельєфно простежується цей зв’язок (передусім в ідейному трактуванні відображеного): думка поета про хліб повністю народна.

Погляд на “труд мозільний”, пропущений через особистий досвід ліричного героя, набуває сучасного звучання, тому що він народний і має широке узагальнююче значення. Отже, соціальна детермінованість ліричного настрою виходить із народної традиції і народних звичаїв, які в оригінальній поезії є вже не просто повторенням, а творчим їх розвитком, що ґрунтується на індивідуальному світосприйнятті автора.

Прекрасним зразком такого авторського переосмислення традиційного фольклорного мотиву стала поезія «Я стужився, мила, за тобою». Закоханий хлопець перетворюється на явір – вічний символ любові і дружби. Лине сповнена суму пісня кохання: герой бачить свою сужену лише у снах. Навесні, коли грає сонце, взимку, коли летить колючий сніг, «яворові сниться яворина». Прийдуть люди, зрубають явір, але пісня кохання не вмирає, не зникає безслідно: «Скрипку зроблять із його журби». Вірш, побудований на персоніфікації, вріжає глибиною почуттів і силою мистецького зображення.

Отже, аналіз прийомів і принципів характеротворення героя засвідчує тяжіння Д.Павличка до народної традиції. Її характеризують такі аспекти: мотив метаморфози (перетворення), широке викристання спектру колористики, психологічний паралелізм, антитези – опозиції.

Висновки

У процесі свого історичного розвитку українська література засвідчує тісний зв'язок із фольклорною традицією. Дослідники відзначають взаємний вплив фольклору і літератури, тому в кожному тексті можемо спостерігати варіації їхньої взаємодії. Сучасні літературознавці не зовсім прихильно сприймають глибоку пошану й послідовне наслідування традицій фольклорної естетики, заперечуючи цим національну специфіку поезії старшого покоління шістдесятників, проте така точка зору не відображає глибоке розуміння функцій фольклору в поезії 60-90-х рр. ХХ століття.

В інтимній ліриці Д.Павличка відчувається потужне випромінювання етногенетичної енергії в її синтетичному поєднанні християнського і язичницького елементів. Лірика Д.Павличка являє собою синтез фольклорних асоціацій, що формуються в межах анімістичного світогляду.

У своєму ставленні до об’єкта кохання, в особливостях формування жіночого ідеалу ліричний герой пройшов шлях від патріархального, материнського й народницького до благоговійно-релігійного й еротичного. Типові якості української ментальності можна простежити у численних зооморфних і флористичних символах інтимної поезії Д.Павличка.

Отже, можна визначити такі аспекти реалізації фольклорної символіки в текстах інтимної лірики поета:

1. Відчутні принципи фольклорної картини світу, як-от:

а) принципи "антитетичного театру", що зреалізовані в наявності бінарних опозицій в межах одного поетичного рядка;

б) психологічний паралелізм (думки, настрої героя асоціюються з природними явищами (наприклад, дощем), просторовими образами (тіло порівнюється з полонинами)

2. Лірика Д.Павличка насичена етнонаціональними символами, які постають в оновленому контексті. Подекуди поет намагається інтегрувати їх у світовий мфіопростір.

3. Фольклорна символіка інтимної лірики Д.Павличка генетично тяжіє до язичницького першоджерела, що спричиняє поєднання в одному вірші християнських і язичницьких концептів.

4. Язичницьке коріння символів визначає потужну чуттєву стихію текстів інтимної лірики.

5. Переважна більшість віршових текстів має виразний маскулінний характер, що є відображенням патріархального світогляду.

Отже, Д.Павличко талановито модернізує фольклорну традицію. У його ліриці вона здобуває право на оновлення і розвиток. Глибини народної духовності відтворені в сюжетних ситуаціях, які демонструють особливості народної етики кохання. Використавуючи традиційні образи-символи, автор демонструє універсальність міфомислення, яке є невід'ємною частиною частиною сучасної художньої свідомості.

1.

Поиск по сайту: