Історичність людського буття

У попередньому розділі ми з'ясували, що людське буття здійснюється повною мірою як співбуття. Найперше це виявляється у сумісному бутті людей, але цим не вичерпується. Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє.
Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.
З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність.
Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбу­вається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.
Хайдеггер 'першим звернув увагу на те, що за своїми смисловими ознаками буття розшаровується на історичність і повсякденність. У своїй праці "Буття і час" (1927 р.) він розглядає це як факт принципової значущості й робить з нього чимало важливих висновків. Для нашої ж теми важ­ливо, що історичність Хайдеггер витлумачує суто позитивно, а повсякденність подає як "найближчий обрій" і тому як недостотність історичності. Згадайте, в розділі другому йшло­ся про те, що Альфред Шюц вирізняв як доповнювальності - світ повсякденності та світ фантазії. У нього, навпаки, саме повсякденність є провідною ланкою людського буття, го­ловним вмістищем позитивних життєвих смислів. Щоправда, поза його увагою залишається суто історичний вимір люд­ського буття. Й це зрозуміло, бо соціологія, видатним пред­ставником якої був Шюц, спрямовує своє дослідження пе­редусім на наявне.
Але й сама історія в останні десятиріччя звернула увагу на повсякденність, включила її до кола своїх інтересів. Йдеться насамперед про французьку історичну школу "Анналів" ("Аннали" - це науковий часопис, навколо якого ідейно об'єдналися близькі за поглядами вчені-історики). Історики цієї школи зосередилися не на історичних ситуаціях, а на становищі пересічних людей в історії, на виявленні притаманних їм уявлень, ліній поведінки тощо. Більш широко, значно перевершивши межі окремої наукової школи, ви­явилися такі тенденції в Німеччині. Після панування тут у 60 - 70-х роках так званої соціально-історичної науки, спря­мованої на вивчення передусім соціальних структур і процесів, виник і поширився інтерес до конкретного в історії, склалася й знайшла значний відгомін у суспільстві "історія повсякденності", або "історія знизу". Фахівці й аматори за досить короткий час створили сотні праць з історії міст, сіл, фірм, окремих сімей, вулиць, навіть будинків. У минулому почали відшукувати сліди повсякдення, яке, виявляється, не таке вже й минуще.
Таким чином, повсякденність сама може бути стверджена й витлумачена як досить стала структура людською буття. Понад те, вона сама може складати предмет історичного інтересу. Отже, відмінність між повсякденністю та історич­ністю не така вже й принципова, як то гадав Хайдеггер? Але відмінність усе ж таки є. Далеко не все, що відбувається, увіходить у минуле. Те, що відбулося, є неоднорідним за своїм смислом. Воно розпадається на "те-чого-вже-нема-в-наяв-ності" (Хайдеггер) та минуле. Й перше не є повністю ко­лишньою повсякденністю, а друге не є чітко зафіксованою у вигляді історії історичністю. Справа тут значно складніша.
Буття людини у часі зовсім не становить собою деякий ланцюжок подій. Це - події в їх смисловому поєднанні, приналежні буттю разом з їх взаємозв'язком. Уся складність полягає в тому, що саме являє собою цей поєднуючий події зв'язок, це загальнобуттєве "між". На думку одних, це дух, інших - природна або історична закономірність. Можливі й інші варіанти. Йдучи за логікою Хайдеггера, котрий, мож­ливо, найглибше продумав феномен історичності, можна ' припустити, що цим поєднуючим щодо різних подій началом виступає здійснення. Саме воно - здійснення буття - й спрацьовує як "сепаратор", розділяючи в події те, що увійде до змісту історії, й те, що стане здобутком минущості. Власне, те, що відповідає смислу наявної ситуації, в передумовах здійснення цього смислу і в перспективах переростання його в новий смисл, і є моментом історичності. Й тут немає неперехідної межі між історичністю та повсякденністю. Зі зміною ситуації повсякденне може стати історичним, а істо­ричне - повсякденним. Наприклад, те, що було повсякденням за життя Леніна, Довженка або Василя Стуса, стало згодом предметом історичного інтересу, предметом тлумачень і перетлумачень. А історичні за своїм значенням рішення урядів і парламентів сприймаються вже як повсякденність політичного життя.
І все-таки найяскравішим утіленням історичності людсь­кого буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії .- виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому. Отож, надалі зосередимося саме на ній, на історії.
Сам термін "історія" має кілька значень. Він вказує на: 1) смислову сполученість якоїсь події з відповідною ситуацією (розповісти історію); 2) непересічну за смислом подію (тра­пилася історія); 3) вияв колективної пам'яті: а) усвідомлення минулого як деякої множинності подій (наші літописи); б) усвідомлення подій як певної послідовності у часі (за­хідноєвропейські хроніки); в) дослідження й теоретичне усві­домлення подій минулого (історія як наука); 4) деяке ущіль­нення подій, їх смислову рівнодіючу; певний смисловий шар буття, який виступає щодо людей певною загальною ви­могою, визначає їх спосіб мислення й поведінки (закони історії, розвиток світового духу, історична доля тощо).
Всі ми є свідками того, якою великою є роль історії у процесі національного відродження українського народу, в розбудові незалежної України. Звертання до історії пробуджує національні та громадянські почуття, формує інші духовні структури, ладні зробити нас здатними до історичної від­повідальності. Проте надмірна зануреність в історію може призвести й до небажаних наслідків. Щодо цього застерігав ще Фрідріх Ніцше. "Історія, - зазначав він, - оскільки вона сама перебуває на службі у життя, підпорядкована неісторичній владі й тому не може й не повинна стати, з огляду на її таке підпорядковане становище, чистою наукою на зразок, наприклад, математики. Питання ж про те, якою мірою життя потребує послуг історії, є одним з найважливіших питань, пов'язаних з турботою про здоров'я людини, народу й культури. Позаяк через надмір історії життя руйнується й ви­роджується, а слідом за ним вироджується й сама історія"53. Проте той самий Ніцше підкреслював і необхідність історії для життя. Він тільки наголошував на необхідності осмисле­ного й урівноваженого ставлення до неї. На його думку, звернення до історії ніколи не буває "суцільним", а завжди є конкретним. "Історія належить тому, хто живе потрійно, - пише Ніцше, - як істоті діяльній і такій, що прагне, як істоті, що зберігає й шанує, і як істоті, що страждає й потребує звільнення. Цій потрійності ставлення відповідає потрійність родів історії. Відтак можна розрізняти монументальний, антикварний та критичний роди історії"54. Монументальне ставлення до історії означає пошук у минулому "вершинних" подій та історичних постатей великого масштабу, які могли б правити за зразок і стимул до справді історичних звершень. Антикварне ставлення до історії обмежується інтересом до всього історично конкретного, але локального й незначного за своїм масштабом - до звичаїв, обрядів, пісень, предметів побуту, історичних пам'яток тощо. Причому все, що становить предмет антикварного інтересу до історії, є цілком рівноправним у смисловому відношенні. Нарешті, критичне ставлення до історії полягає у перегляді оцінок історичних подій, у знеціненні визнаваних раніше історичних діячів тощо.
Наш колишній, а надто сучасний досвід спілкування з історією показує слушність тверджень Ніцше. Якщо ретельно проаналізувати, що писалося й говорилося у нас хоча б в останні п'ять - шість років, то неважко встановити наявність усіх трьох підходів до історії. Щоправда, всі вони, особливо "монументальний" та "критичний", спрямовані на різні істо­ричні періоди: одні цілковито героїзуються, інші тлумачаться як суцільне історичне небуття. Внаслідок цього складаються умови для нових деформацій історичної пам'яті народу, а отже, й передумови для нових історичних схиблень і манівців. У Михайла Грушевського є невелика за обсягом, але дуже змістовна праця під назвою "Соціально-виховуюче значення вивчення історії". В ній йдеться про те, на яких засадах вести викладання історії в школах. Розуміючи, що при викладанні історії неминуче виявляється вибіркове ставлення до неї, наш найбільший історик вважав необхідним, щоб у школі історія розглядалася "з позиції людства", щоб наголошувалося пе­редусім на прикладах людської солідарності, успішного подо­лання конфліктів. Важливо, щоб інтерес дітей та юнацтва зосереджувався на таких історичних постатях, як Лао-цзи,
Будда, Сократ. І знаменно, що це писалося в розпал грома­дянської війни - й не якимось кабінетним вченим, а одним з фундаторів і керівників тодішньої молодої української держави.
В розділі п'ятому зазначалося про ту роль, яку відіграє пам'ять у здійсненні самосвідомості - як індивідуальної, так і колективної. Тепер на часі підкреслити, що пам'ять є живою історичністю буття, животвірним духом історії. Без пам'яті, яка поєднує в єдине смислове поле смисли минулих подій, матеріальні свідчення історії залишаються поза історичністю людського буття. Ця принципово важлива роль пам'яті в людському бутті спеціально наголошується в сучасній куль­турології й особливо в герменевтиці - філософській теорії розуміння. Зокрема, один з її фундаторів Ганс-Георг Гадамер підкреслює: "Прийшов час звільнити феномен пам'яті від психологічного урівнювання із здатностями й зрозуміти, що вона являє собою істотну рису історичного буття людини"55. Такий підхід - не від психіки людини, а від її буття - дозволяє побачити й обмеженості пам'яті, і парадоксально пов'язані з ними нові її можливості. "Поряд із здатностями зберігати в пам'яті й згадувати, в те саме відношення вступає у певний спосіб... і здатність забувати... Тільки завдяки забу­ванню дух зберігає можливість тотального оновлення, здат­ність на все дивитися свіжим оком, відтак давно відоме сполучається з новопобаченим у багатошарову єдність" .
Щойно наведена думка Гадамера надзвичайно важлива. Пам'ять - це виняткова здатність людини. Через мову та предметну діяльність вона виходить за межі окремої людини, здійснюється як властивість у міжіндивідуальному й навіть міжкультурному просторі, набуває характеру властивості са­мого людського буття. Але, незважаючи на це, минуле не с для неї повністю відкритим. За своєю сутністю пам'ять с здатність утримувати минуле у відношенні із сучасним та майбутнім - у вигляді його актуальної або потенційної присутності. В останньому випадку минуле, як то кажуть, не "на пам'яті", а "в пам'яті". Воно пам'ятається і його можна легко пригадати. Інша справа - забуте. Для його включення в реальне людське буття однієї пам'яті недостатньо. Потрібні пошук, зусилля думки, часом справжня мужність.
Здатність забувати - така сама істотна властивість пам'я­ті, як і здатність пригадувати. Конечність людського буття перешкоджає тому, щоб минуле в усій його багатовимірності й багатоманітності могло бути змістом людської пам'яті. Цьому перешкоджає й відкритість людини в майбутнє. Обтя жена всім практично нескінченним масивом минулого, лю­дина не змогла б здійснювати вільний вибір, спираючися на минуле як дійсну передумову її впевненості перед лицем безлічі можливостей. Отже, забування, тобто деяка "фільтрація" минулого, є умовою здійснення людської свободи. Щоправда, сам процес забування не може бути здійснений за вільним рішенням. Тут спрацьовують або зовнішні обставини, або механізми неусвщомлюваного. Наприклад, за деякими розрахунками, до нас дійшло всього кілька відсоткив тих книг, що були на початку XIII сторіччя надбанням длвньоруської освіченості. Й це зрозуміло: часті пожежі де­рев'яних міст, загарбницькі напади сусідів тощо... Багато ИІІжче пояснити, чому й як відбуваються втрати пам'яті, спричинені безпосередньо процесом забування. Й якщо пси­хоаналіз значно поглибив наші знання про механізми забування у індивіда, то процеси забування, невід'ємні від ко­лективної історичної пам'яті людей, ще чекають на свого Фрейда.
Таким чином, знана нами історія - це завжди результат деякої аберації пам'яті. Навіть якщо не брати до уваги індивідуальні та суспільні інтереси, які так чи так скеровують наш погляд у минуле, спрацьовують ще й інші, не завжди підвладні усвідомленню чинники, які спричиняють вибірковість нашогo пам'ятування. Отож, ми будемо ближчими до реальної історії в тому разі, якщо відмовимося від звичного уявлення про неї як про певну послідовність подій. Щоб утримувати у пам'яті послідовний перебіг подій, ми змушені - навіть проти нашої волі - вести постійний жорсткий відбір фактів. Сама ідея послідовності нав'язує лінійний спосіб бачення минулого. Приймаючи певну послідовність подій як даність, І як історичну реальність, ми вже несвідомо будемо відшу­кувати смисл усього перебігу подій. 1 цезмусип, нас підкидати або "проходити повз" тих подій і ситуацій, що не відповідають віднайденому нами смислу. Й тоді ми можемо "забути", що, наприклад, практично перший політичний твір з обгрунтуванням прав України на незалежність - "Історія русів" - було написано російською мовою, а перша збірка українських пісень була підготовлена й видрукувана грузинським аристократом, вихованим у російській культурній традиції, князем Цертелєвим.
Позбутися схематизму та однолінійності у ставленні до Історії або принаймні поменшити упередженість нашого по­гляду в минуле нам допоможе наш вихідний принцип: розглядати все крізь призму людського буття. Якщо йти за цим принципом, то історія постане перед нами не як послідовність подій, а як світ подій.

Поиск по сайту: