КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ. 1. Який смисл вкладаєте ви у відомий вислів "Ніщо людське мені не чуже"?

Розділ n’ятий

ДУХОВНІ ВИМІРИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Вихідні поняття

Буття людини надзвичайно розмаїте,. навіть у своїх суттєвих утвореннях. До певної міри це розмаїття буттєвих форм упорядковується завдяки багатовимірності людського буття. Кожний з його вимірів - це. .особливий спосіб вияву й улаштування споріднених за смислом подій. А через смислову пов'язаність різних вимірів людського бугтя здійснюється його єдність. Самі ж виміри людського буття розрізняється тим, що по різному "вбирають у себе" й у свій спосіб спрямовують буттєві події. Скажімо, на загальному характері буття людини вельми позначається те, наскільки істотним для нього є вимір достатності чи недостотності, свободи чи несвободи тощо. Певна смислова неузгодженість завжди притаманна людському буттю. Це одне із свідчень його мінливості. Але коли ця неузгодженість стає надмірною, коли вона стає першорядним буттєвим фактом, тоді буття сприймається, переживається й витлумачується як "розір­ване", фрагментарне, нецілісне.
Саме в ситуації нецілісності людського буття найбільше Виявляють свое значення духовні виміри. Якщо я не знаходжу можливостей реально поєднати у вимірї достотності різні боки мого буття - роботу і сім'ю, буденність і свято, особисте життя і життя публічне (на людях) тощо, - тоді я звертаюся по допомогу до мрії, надії, віри, або поринаю в уявний світ, світ мистецтва, або вибудовую собі свій світ, який відгороджується як острів у загальному людському бутті шляхом прийняття й дотримання, якогось обмеженого, але "свого" кола цінностей, символів, способів аргументації тощо. Все це різні способи задіяння саме духовних вимірів людського буття, віднайдення відсутніх смислів у межах духовного Те ж саме, тільки в іншому масштабі, відбувається, коли недійсним, розірваним або навіть просто розпорошеним є буття цілого народу. Саме постійною турботою про від­творення своїх форм духовності й зберегли себе в історії євреї, вірмени, курди, українці та деякі інші народи, позбавлені можливостей для творення цілісного національного буття. Дбайливо збережена або поступово вироблена впродовж сто­річ національна мова й писемність, фольклор, релігія, істо­рична пам'ять і віра в своє майбуття - ось що допомогло кожному з цих народів залишитися унікальним витвором культурно-історичного буття. І в першому, і в другому ви­падку нецілісність буття долається шляхом концентрації його достотності саме в його духовних вимірах.
Духовне доповнює, добудовує й продовжує буття людини. Воно додає людському буттю достотності, а у випадку, коли немає до чого додавати, воно запліднює буття достотністю, якій ще треба буде укорінитися й зрости. Через духовне найшвидше потрапляють у буття зернятка смислів, які діють щодо нього подібно до дріжджів, значно побільшуючи прита­манну йому здатність до самозростання. Близьким за своїм змістом до такого розуміння духовного є вживане Григорієм Сковородою поняття "софійність світу", яке означало у нього наповненість світу смислом-логосом. Отже, не слід розуміти духовне тільки як "горішні поверхи буття". Воно не тільки доповнює й добудовує буття, а й проймає його "по вертикалі". Звичайно ж, відбувається пе­ретин духовного з іншими вимірами людського буття, й те, що при цьому утворюється, можна зобразити засобами хіба що неевклідової геометрії. Скажімо, як можна було б зоб­разити в межах буття передбачення або надію, які одночасно "перебувають" у вимірі духовного й можливого? Тому, по-перше, духовне являє собою здійснювану, а ще більшою мірою - потенційну повноту буття, концентрований вияв прилученості його до смислів; а по-друге - саме духовне постає перед нами як багатовимірна реальність і цим засвідчує й стверджує принципову відкритість людського буття.
У звичайному слововжитку поняття "духовне" набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям "матеріальне" та "природне". Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. В християнській традиції матеріальне й природне поєднані одним поняттям - "плоть". І тоді духовне про­тиставляється плоті як безумовно вище й достотне. За висловом Сковороди, духовне начало - це "начало правитель­ствующее". Звідси друге значення: духовне як приналежне до релігії ("духовні книги", "духовна музика", "духовний сан" тощо). Похідним від першого значення поняття "духовне" є і його третє значення. Ним позначають різні форми закріплення вияву нематеріальної активності людей ("духовні тра­диції", "духовна культура").
Щоправда, життя засвідчує: приналежність до духовного може бути й суто зовнішньою, не обов'язково означає для людини прилученісгь до високих смислів. Згадаємо хоча б Лободу - одного з персонажів роману Олеся Гончара "Со­бор". Посада керівника культури та освіти районного масш­табу не позбавляє його безбарвності, моральної глухоти, байдужості до краси й справедливості. Так само хтось може докладно знати й ретельно виконувати церковні обряди, клопотатися у практичних справах церкви й разом з тим обходитися без глибоких переживань суто релігійного харак­теру, без постійного звертання до священного слова. В обох випадках дійсний зміст життя складає те, що позначають словом "бездуховне" або "бездуховність".
Відповідно з'являється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позна­чають словом "духовність". Власне, духовність - це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, - особистості.
Таким чином, те, що позначається поняттям "духовне", виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи. "Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному, тілесному й навіть психіч­ному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням і є вільне в людині. Духовна особистість - те в людині, що завжди може заперечити. А це включає здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності” 38.
Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній необхідності. А вона найпер­ше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати для пояснен­ня сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість".
Ця формула важлива для нас тим, що вказує на смислотворчість як на той великий Смисл, який поєднує всі різноманітні вияви духовного у цілісну реальність - світ духу. Він сприймається, переживається й осмислюється лю­диною як певна концентрація смислотвірного начала, прита­манного усьому буттю. Разом з тим, оскільки це світ, він є для людини не тільки єдністю й цілісністю, але й бага­томанітністю. Світ духу постає перед людиною як багато­вимірний і надзвичайно розмаїтий у своїх виявах. Коротко зупинимося на деяких з них.
Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські "Упанішади". 1 вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень: 1) Сутратман - космічний розум; 2) Атман - трансцендентний розум і водночас духовне "Я" окремої людини; 3) Буддхі - інтелектуальна складова сві­домості; 4) Сушупті - свідомість у стані сну; 5) Манас - сприймаюча свідомість, що не спить; 6) Турія - стан най­вищої безпосередності, вихід за межі думки та її відмінностей, приєднання до центральної реальності; 7) Ананда - стан розуму в процесі пізнання, коли вільно виявляються всі його здатності. Надалі розвиток індійської філософії йшов пе­редусім саме шляхом розробки змісту цих понять і вироблен­ня нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.
Звичайно ж, виникали різні школи й течії залежно від того, як витлумачувалися ті чи ті поняття й смислові зв'язки між ними. Так, наприклад, центральною для всієї давньо­індійської філософії стала теза про тотожність Атмана й Брахмана. Вся незвичність цієї тези для європейського мис­лення й характерність її для індійської культури стане зро­зумілою, якщо сказати, що Атман витлумачували як універсальне особистісне начало, а Брахман - як універсальну позаособистісну духовну субстанцію, що все собою охоплює й підтримує. Отож, у розумінні тотожності Атмана і Брахмана можливі різні позиції. Крайні позиції формулюються так: 1. "Все у Бозі". 2. "Бог у всьому". Перша позиція найбільш повно репрезентована філософською школою "веданта", а друга - школою "санкх'я". Що ж стосується буддизму, то він узагалі вивів цю проблему за межі філософського осмис­лення. Згідно з легендою, Будда недвозначно заборонив своїм послідовникам досліджувати її.
В європейській культурно-філософській традиції виріз­няються два боки духовного: 1) об'єктивно-духовне - без­посередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб'єктивно-духовне - пов'я­зане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух", а друге - словом "душа".
Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об'єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об'єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний ("пішов дух"), есте­тичний ("духмяний"), історичний ("дух доби"), моральний ("високий дух", "бойовий дух"), правовий ("вірність букві й духу закону"), політичний ("демократичний дух") і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов'язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Ло­госу - що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. Змістовно близьким до цього є поняття "Нус" у Анаксагора. Дехто з пізніших філософів свідчив, що Анаксагор часом прямо називав Нус світовим розумом. Ще більш абстрактним, логічно очищеним і логічно обгрунтованим постає дух у Платона. Понад світом ідей, який ще можна витлумачувати як граничність мате­ріального світу, Платон поміщає "Єдине" - абсолютне джерело смислів, безпосередньо не пов'язане з матерією. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: "сві­товий розум", "світова душа", "світова ідея", "світова воля" тощо.
Значно багатоманітнішими й розгалуженішими були уявт лення про душу й відповідно способи осмислити її як ці­лісний вияв суб'єктивно-духовного.
Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна "чути". Що­правда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого "чування". Пригадайте з казок: "Чую силу в собі несказанну...", "Чую дух людський..." тощо. Й навіть тепер: "Чує серце...". Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно "від­літає" на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті. Саме тоді мають відбутися похорон і відповідні обряди - залежно від характеру вірувань жалібні або святкові. В народі ще нещодавно зустрічались уявлення й про третю, ніби "проміжну" душу, яка ототожнювалася з іменем людини, її внутрішнім образом, навіть з її долею. Був звичай опівночі перед Великоднем виходити на роздоріжжя й "кликати долю".
В поемах Гомера також ще немає уявлення про єдину для людини душу. Різні суб'єктивні здатності позначаються тут різними словами. Уявлення про єдину душу, яка саме через свою єдність може зазнавати роздвоєння, розколу, а отже, й заподіювати страждання, - це уявлення було вироблене тільки у VI сторіччі до н.е. давньогрецькими ліриками. Зок­рема, вони писали про те, що кохання здатне викликати водночас і радість, і муку. Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі.
Платонівська традиція у розумінні душі й тіла суттєво позначилася на християнському їх розумінні. Щоправда, від IV сторіччя їй почала активно протидіяти богословська й проповідницька традиція, що пішла від Августина. Платонівську традицію щодо відношення душі й тіла найбільш послідовно й навіть дещо перебільшено виклав християн­ський мислитель III сторіччя Ориген. Він наполягав на тому, що тілесність як витвір матерії є перешкодою для людини у здійсненні її призначення. Оскільки матеріальне начало є джерелом зла, то тіло обтяжує душу якщо не гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу. Наголо­шуючи на безсмерті душі, Ориген разом з тим заперечував воскресіння мертвих. І з його боку то було послідовним: якщо тіло несе в собі начало зла, воно у будь-якій формі лише перешкоджатиме спасінню людини.
Вчення Августина найбільш поєднувало старозаповітну й новозаповітну традиції. Августин заперечував Платонову ідею попереднього існування душі й наголошував на тому, що душа починає існувати разом з тілом через таємничий вплив на зародок Божої сили й благодаті. Й ця таємнича пов'язаність душі й тіла не уривається остаточно зі смертю людини, а в якийсь спосіб продовжується й відновлюється чудесним чи­ном в акті воскресіння померлих. До того ж тіло є творінням Божим і несе на собі знак богоподібності. Августин застерігає проти тлумачення тіла як темниці душі. Душа, підкреслює він, не перебуває в тілі, бо це означало б, що тіло охоплює душу. Насправді ж душа є господарем тіла й як така охоплює тіло й скеровує його.
Тривала полеміка між християнськими богословами пока­зала, що поняття душі недостатньо для осмислення духовного життя людини в усій його багатовимірності. Тим паче це відчувала думка, яка виходила за межі суто богословських міркувань. Так виникає у вітчизняній філософії інтерес до поняття "серце". Спираючися на біблійну традицію вико­ристання цього поняття й суттєво продовжуючи й збагачуючи її, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Вишеславцев ви­тлумачували серце як осереддя всіх духовних здатностей людини, як її потаємний центр, дійсну смислову глибину. Сковорода називав серце безоднею, яка прагне сполучитися з іншою безоднею - Богом. Тому Бог як "серце світу" відкриває нам смислову глибінь у світі і в нас самих. Тільки серце дає нам відчути подив і потрясіння перед нашою глибиною й таємничою невичерпністю. Не випадково пере­лічені мислителі, передусім Сковорода, були схильні витлу­мачувати релігію як олюднення Бога й обожнення людини. Й серце відповідно виступає справжнім органом релігійного почуття, бо воно ж є й органом любові. Згідно з твердженням Юркевича, серце є органом первинної духовної сутності.
Разом з тим наголошення на понятті серця дозволяє поставити на перше місце в духовному житті людини морально-дійове начало. Наприклад, Юркевич протиставляє серце розуму як силу "рождательную" силі "правительствующей". Отже, серце - це також осереддя рушійних здатностей людської душі, що мають своїм підґрунтям сумління й емоційну чутливість.
Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка "скрізь літає", "як орел, крилами б'є", й про душу-серце. Кобзар у Шевченка завжди серцем промовляє, серцем бачить, серцем чує. Сам поет серцем звертається до Бога - це у нього доволі частий зачин. Головна смислова ознака серця у Шевченка - це те, що воно є посередником між людиною та Божим, небесним світом.
Від XVII сторіччя у філософії, яка дедалі більше орієн­тується тепер на науку, виникає прагнення звільнитися від поняття душі як змістовно переобтяженого, насиченого міфологізмами. Крім того, була стійка традиція витлумачувати душу як релігійну іпостась людини. Натомість у філософію ввіходить поняття "свідомість". Цим поняттям починають позначати духовну реальність як таку, що підлягає раціональному осягненню й структуруванню. Центром п вважають раціональне мислення та його продукт - раціональне знан­ня. Іншими складовими свідомості визначаються різні "здат­ності душі": воля, почування тощо. Тільки на зламі XVIII - XIX сторіч зміст поняття "свідомість" зусиллями Фіхте, Шеллінга, Гегеля було очищено від нашарувань попередніх смис­лів, від цих "здатностей душі". А докладніше про свідомість йтиметься окремо.
У XX сторіччі розвиток досліджень духовної реальності набуває вибухового характеру, їх інтенсивність та обсяг зро­стають на кілька порядків. Психологія, лінгвістика, етнологія та інші науки відкривають нові шари духовного. Поняття свідомості, колись таке вдале й, здавалося б, єдине здатне служити потребам науки й філософії, дедалі більше виявляє свою недостатність. Спочатку завдяки відкриттям психоана­лізу постає необхідність ввести поняття "несвідоме", по­тім - поняття "трансперсональна свідомість", "менталь­ність", "менталітет" тощо.
Поняття "ментальність" (від лат. mentaiis - "приналежний до мислення") означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й пове­дінки цих людей щодо феноменів їхнього буття - життя й смерті, здоров'я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім'ї й держави, минулого й майбутнього тощо. Відповідно до характеру й складу групи - носія ментальності - розрізняють національну ментальність (українська, російська, японська... ментальність), статеву ментальність (чоловіча та жіноча ментальність), вікову ментальність (дитяча, молодіжна, стареча ментальність), професійну ментальність (ментальність військових, медиків, педагогів, інженерів тощо). Цікаво, наприклад, порівняти головні риси чоловічої та жіночої ментальності. Для першої характерними є пріоритет сили, динамізму, успіху, домі­нування, орієнтація назовні, готовність до ризику й відпо­відальності, відкритість новому й несподіваному. Навпаки, для жіночої ментальності характерними є пріоритет спокою, сталості, співчуття й лагідності, орієнтація на домівку, сім'ю, потреба піклуватися про інших, готовність до компромісу задля збереження злагоди, здатність обходитися непрямими й ненасильницькими засобами тощо. Доречно зауважити, що дедалі більше людей сьогодні розуміє: в нашому соціальному й політичному житті нам вельми не вистачає багато з того, що вироблено людством у межах саме жіночої ментальності. Менталітет - це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу, підтримує цю ментальність. Менталітет - це ме6нтальність з боку її соціально-практичного втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах пове­дінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.
Останнім часом у зв'язку з поглибленням інтересу до роблем духовності виникає потреба по-новому повернутися поняття душі. Досвід мистецтва й новітні дослідження в і психології переконують у тому, що матеріальне й духовне в нашому житті не сполучаються безпосередньо. Своєрідним містком між ними стає світ наших почуттів, прагнень і поривань. Оскільки він завжди в динаміці, то він являє собою наше душевне життя.
Саме воно визначає безпосередньо наші вчинки, а, зумовлюючи розбудову_ певного типу осибистості й відповідно певну стратегію життя, - й певний тип мислення, світоглядну позицію, характер і спрямування духовного життя взагалі. Щодо цього душевне життя окремої людини багато в чому нагадує ментальність.
Поняття "душа" дає можливість виокремити життя нашої полі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості. И ця її здатність бути певним структурним утворенням особистості, можливо, є найважливішим у ній. Бо саме те, що ми назвали тепер душею, опосередковує в людині тілесне й духовне й разом з тим є безпосереднім виявом пов'язаності людини зі світом в усій її безпосередньості й суперечливості.
А тепер, як і було обіцяно, зупинимося докладніше на розгляді свідомості.

Свідомість

В підручниках, за якими вчилися наші батьки й старші товариші, свідомість розглядається у спів­відношенні з матерією, в контексті еволюції форм відобра­ження тощо. Для нас же, оскільки ми наперед обмежили свої філософські інтереси проблематикою буття людини у світі, свідомість становить інтерес як найбільш повний репрезен­тант світу духу. Всі формоутворення духовного, всі його риси й ознаки знаходять у той чи той спосіб своє втілення в свідомості.
Розмову про свідомість почнемо із свідчення одного з найвизначніших психологів XX сторіччя Жана Піаже (1896 - 1980). 1950 року він мав зустріч з Альбертом Ейн­штейном. Майже дві години розпитував славетний фізик про його дослідження розвитку понять у дітей. І закінчив бесіду Ейнштейн такими словами: "О, як це складно! Наскільки психологія важча, ніж фізика!".
Справді, вивчення мислення, волі, емоцій, багато ще чого, що становить інтерес для психології, пов'язане із значними труднощами. Й найголовніша з них - безпосередня неспостережуваність предмета дослідження. Наприклад, думку або якесь внутрішнє переживання не можна побачити на власні очі, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. Отже, приходиться вдаватися до непрямих спостережень, розроб­ляти спеціальні методики, які б дали можливість дослідити властивості того, що "не можна побачити", що існує не предметним чином, а якимось своїм, відмінним від усього іншого способом.
Але ситуація, в якій знаходиться філософія, ще складніша. Психологія може обмежитися (й до певного часу справді обмежувалася) дослідженням конкретних психічних явищ, не ставлячи перед собою питань про їхню природу. Філософія ж не може їх уникнути, їй належить пояснити сам спосіб буття духовного, роль і характер залученості його до людського буття. Іншими словами, філософія - таким є її культурне призначення - мусить прийняти виклик з боку таємничої глибини світу духу. Вона формулює для себе цей виклик у вигляді запитання, на яке прагне знайти відповідь: "Як мож­ливе буття духовного й прилучення людини до світу духу?".
Відповідь, яку дає на це запитання сучасна філософія, можна було б сформулювати так:
Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість.
Отже, залишається тільки з'ясувати все істотне стосовно свідомості.
Як уже зазначалося, поняття "свідомість" з'являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від мате­ріального, інакшим за способом свого здійснення буття.
В архаїчному суспільстві світ ще не поділяється на мате­ріальний і духовний, а лише на видимий та невидимий. Через те магічні дії, які мали на меті вплинути на сили невидимого світу, були передусім матеріально-практичними діями. Люди вірили, що звичайними харчами можуть нагодувати душу небіжчика, заговореним списом перемогти ворожого духа, качаючися голим по землі - посприяти доброму врожаю.
Давньогрецькі філософи хоча й позбулися вже безпосередньо-міфологічних уявлень про духовне, але мислили його ще як особливий витвір буття. Демокріт, наприклад, вважав, що ми бачимо навколишній світ завдяки "витіканню" з кожної речі найтонших атомів. Така позиція не була остаточ­но спростована й після того, як Платон відкрив інобуття речей у вигляді ідей. Якщо вода може бути холодною або гарячою, може замерзнути або закипіти, то ідея води не має цих ознак, залишається незмінною. Таке буття підвладне тільки думці й осяжне тільки в мисленні. Але загалом матеріальне й духовне мисляться Платоном і Арістотелем ще як нерозривні - як лице й спід, як праве й ліве. Матерія визначається як тe, що сприймає дух, а дух - як те, що просвітлює матерію. Й душа мислиться Арістотелем на межі матеріального та духовного, її головні властивості - це неподільність, здатність думати й здатність зростати. Вона у нього не інтимно-особистісне начало, а космічне життєтвірне начало. Тому він пише про душу мінералу, небесного світила тощо. А за тисячу років Фома Аквінський міг визначати янгола як душу без тіла тому, що навіть у християнському богослів'ї в уявленнях про душу неусвідомлювано зберігалися тілесні ознаки.
Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596 - 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб'єктивності й формулюванню самого поняття "суб'єкт".
Суб'єкт - це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Че­рез свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб'єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб'єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, - залишаючися всього лише часткою цього буття.
Коли молодший сучасник Декарта Блез Паскаль (1623 - 1662) усвідомив (можливо, першим), що означає для людини нескінченність простору й часу, він жахнувся тієї несумір­ності людини й Всесвіту, що йому відкрилася. Й від остаточ­ного розпачу його врятувало розуміння того, що в людині є здатність стати нарівні із Всесвітом. Це - мислення. Тому він і визначив людину як тростину, що мислить.
Для Паскаля думка про здатність людини до мислення була рятівною. А для Декарта вона є переможною. Він декла­рує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: "Я мислю, отже, існую". Через мислення людина визначається в бутті як його смисловий центр, як вирішальна щодо нього інстанція. Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам'ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності - здатності бути суб'єктом - у цілісну суб'єктивну реальність. Це й є свідомість.
Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше мір­кування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.
Бути суб'єктивною реальністю - це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реаль­ність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). На­приклад, біологічна реальність, реальність живого відріз­няється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідових просторових форм організації. Для суб'єктивної реальності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивос­тей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним "Снікерсом" не поласуєш. Усі вони ідеальні.
Ідеальне - це загальна форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. У такий спосіб суб'єкт репре­зентує у собі й для себе будь-яку іншу реальність. Цьому сприяє сам людський спосіб буття: предметно-перетворююча діяльність, наповнене смислом спілкування, інші різновиди віднайдення й здійснення смислу. Суб'єкт виявляється здат­ним ущільнювати наявні в бутті смисли й уже як такі - у вигляді знання про істотні властивості речей, у вигляді ці­лісного образу якоїсь ситуації або передбачення загального перебігу подій - він їх усвідомлює. Отже, за своїм змістом свідомість - це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб'єкта, але замис­люючися над способом буття загального, він дійшов виснов­ку, що душа - це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує.
Те, що природа "не заперечує" проти змісту свідомості, означає його принципову узгодженість з об'єктивним станом речей, із загальним ладом буття. Отже, виникає парадоксаль­на ситуація: ідеальні за своїм виявом формоутворення суб'єк­тивної реальності є об'єктивними за своїм змістом. Але, згадайте: де парадокс, там близько істина. Істина полягає в тому, що свідомість, попри свою приналежність суб'єктові, залишається виміром буття, зберігає, хоча й у своєрідних формах, свою укоріненість у бутті. Навіть Маркс і Енгельс, котрі наполягали на вторинності свідомості щодо буття, все ж визначали свідомість як "усвідомлене буття".
Найперше, свідомість пов'язана з буттям через самого суб'єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти - етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб'єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті пород­жуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення.
Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна... на­решті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існу­вання абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й мож­ливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось - космічним розумом і таке інше.
Через свого суб'єкта - конкретну людину або людську спільноту - свідомість прилучена до світу. Свідченням цього є просиченість її смислами. Смисли присутні в свідомості як умови здійснення у психічних процесах її змісту. Наприклад, низка невдач закріплюється в свідомості певною смисловою структурою: зусилля не має сенсу ("одначе нічого не вийде"), а пасивність, навпаки, має сенс ("хоч не доведеться напру­жуватися"). Й ця смислова структура виступає реальним гальмом при розгортанні вольових процесів, істотно впливає на вироблення життєвої стратегії. А те, що відсутність або обмеженість досвіду свободи згубно діє на весь процес науко­вої творчості, - це на сьогодні безперечний факт історії науки.
Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Ста­ніслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до яко­гось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.
І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допо­моги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб'єкта. Причому це така універсальна функція суб'єкта, яка через свою універсальність стає невід'ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб'єкта як його орган - функціональний орган. Такий підхід до свідо­мості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розроб­ляється останніми роками в психології.
Одна з головних функцій свідомості - забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяльнісного ставлення суб'єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об'єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані влас­тивості речей, дає фунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об'єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети.
Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб'єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї * конструктивну, діяльнісно-творчу функцію.
Але, з іншого боку, щоб діяльність була успішною, свдомість повинна виявляти негативну активність щодо тих виявів життєдіяльності суб'єкта, які можуть зашкодити її здійсненню. Наша воля мусить загальмувати всі потяги й бажання, які заважають нам зосередитися на трудовому зусиллі; наша думка має виявити здатність спростовувати ілюзії та безпідставні сподівання, які відвертають нас від поставленої мети. Дослідження у галузі психології творчості переконливо засвідчують, що без самодисципліни, без самообмеження годі сподіватися на істотні досягнення у будь-якій царині людської діяльності.
І в позитивно-творчому, і в негативно-стримуючому плані свідомість однаково виявляє себе як активна сила суб'єкта. Активність - це третя суттєва ознака свідомості.
Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій.
Найзагальніше значення слова "комунікація" - "зв'я­зок" . Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й сис­тему водопостачання (в будівництві), канали передач інфор­мації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації - це різні види людського спілкування. Й комунікативність сві­домості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей.
Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. Вона сполучає в своїх ідеальних формах значення й смисли речей і подій, і через це здатна поєднувати різні світи - світи різних епох і народів, світи різних царин діяльності (світ науки, світ торгівлі, світ мистецтва, світ побуту тощо) та індивідуальні людські світи. Комунікація здійснюється як смисловий зв'язок між дво­ма суб'єктами. Це відбувається тоді, коли учасники спіл­кування визнають один одного за суб'єктів, тобто за само­чинне й самоправне буття, ладне взасадничувати окремий світ. Загальною формою вияву такого визнання є розуміння. Грунтом розуміння й порозуміння є певна згода (часто неусві-домлювана) стосовно того, що дозволено й що заборонено. Досягається це через спільне сприйняття й прийняття яки­хось норм і цінностей. А вони закріплюються й сповіщаються нам якраз у формах свідомості. Об'єктивний зміст складає деякий міжсуб'єктивний простір, заповнений випробуваними значеннями й смислами. Завдяки їм різні суб'єкти (окремі індивіди й цілі людські спільноти) встановлюють між собою комунікації. При цьому їм немає потреби починати з нуля. Культурою вироблені численні канали комунікації: історична пам'ять, оповідь, мистецтво, гумор, наукове знання, гра, свято й таке інше. Від самого суб'єкта - від розвиненості його свідомості, рівня культури, готовності до розуміння тощо - залежить, чи буде спілкування доведене до рівня комунікації.
За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб'єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб'єкта від інших суб'єктів, від усього світу. Тоді свідомість "працює" на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу.
За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снегов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова "вкрасти" й тільки п'ять - слова "заробити"; тут близько п'ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько де­сяти - для визначення людини в позитивному плані.
Отже, виходить, навіть коли свідомість виступає засобом антикомунікації, вона все ж виконує свою комунікативну функцію, хоча й у межах здійснюваного нею дистанціювання й відштовхування. Свідомість злочинців відділяє їх від інших людей, але разом з тим вона виокремлює їм деяку зону духовного буття для комунікації.
Комунікативна здатність свідомості спирається на її не­розривну пов'язаність з мовою. Причому мову тут слід зро­зуміти в її найзагальнішому значенні - як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома го­ловними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три ше­реги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації слів здатна передавати й саму "інтонацію" спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?!
Мова - це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова - це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідо­мість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб'єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Доби­раючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Се­менович Виготський (1896 - 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п'ятирічним дітям запитання провокативного типу: "Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?". - "Залишаться, - відповідали діти, - тільки маленькі". - "А якого кольору буде папір, якщо його назвати чорнилом?" - "Звичайно ж, синього", - лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що "значення йде за словом, як одежа за тілом". Так і у нас: досить назвати вояків УПА "бандитами", й однобічне бачення від­повідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз "імперією" (або "імперією зла") - й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.
Таким чином, ми доходимо наступного висновку. Діючи як універсальний засіб спілкування, свідомість виявляє ще одну свою істотну здатність - бути механізмом накопичення, трансляції й перетворювання смислів. Осмисленість - це п'ята суттєва ознака свідомості.
Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вка­зують усі попередні, - це її системність.
Ми вже маємо з вами деякий досвід аналізу структури складних духовних утворень. Згадайте опис структури світо­гляду в другому розділі. Й тут будемо мислити згідно з тією самою логікою.
Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наяв­ність і поєднання в межах свідомості трьох "блоків" її змістов­них елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий - мотиваційною сферою, третій - нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання.
Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб'єкта до світу, а тому - й різні форми обгрунтування його активності, їх узагальненим виразом можна вважати цінності.
Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони - ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми.
Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності - незавершеність буття, а програми - його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання - гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей - аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звер­нутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свідомості.
Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рів­нів свідомості пов'язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб'єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 - 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в "нижчих" шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усві­домлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона "працює" в нашій свідомості як доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо.
Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він - Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він - Ріхтер, по­чинає грати набагато краще й головне - у манері названого піаніста.
Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов'язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась над­лишкова інформація, яка виходить за межі свідомо конт­рольованого каналу зв'язку з навколишнім світом. Але пев­ний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусві­домлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвід­ношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу - розробленого Фрейдом та його послідов­никами методу психотерапії.
Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складають­ся (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери сві­домого "соромних" бажань, "негідних" мотивів узагалі від­бувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме - сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури.
Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд:

надсвідоме
свідоме
передсвідоме
несвідоме

Фрейд звертав увагу передусім на "горішній" шар не­усвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному "Я" суб'єкта. Але, ви­тіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на свідоме, призводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спря­мування й використати їхню енергію для досягнення по­зитивних цілей. Цей останній спосіб розв'язання протиріччя між свідомим та неусвідомлюваним Фрейд назвав сублі­мацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він витлумачував як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів.
Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом пере­важно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг (1875 - 1961). Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлю­ваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Во­ни дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конст­руктивну організуючу роль. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур.
Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване - позитивно чи негативно, - воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусві­домлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме відзначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо відрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, координовані в часі. Неусвідомлюване ж поз­бавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вер­бальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.
Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних аспектах - з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації - переконує нас у тому, що це - цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну. Але де ж той системотвірний чинник, який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри? Є в межах свідомості такий чинник. Це - самосвідомість.
Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Само­свідомість - це оберненість свідомості на саму себе, по­слідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість - це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на то­му, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення 'усвідомлюючої активності суб'єкта. Сприймаючи якийсь предмет, я усвідомлюю, що це саме я, стоячи саме тут, оцим осіннім ранком сприймаю саме цей предмет. Думаючи про самосвідомість, я добре усвідомлюю, напевне знаю (тобто остаточно усвідомлюю), що я про неї думаю. Завдяки цьому різні вияви свідомості здійснюються як приналежні до певної цілісності, зумовленої буттям конкретного суб'єкта.
Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвщченням смислового центру свідомості. Саме вона стверджує й закріплює приналежність кожного вияву свідомості до конкретного суб'єкта.
Якщо згадати попередній розгляд свідомості, то тоді ло­гічно буде припустити, Що ці позиції не суперечать одна одній, а є доповнювальними. Справді, самосвідомість і ви­різняється в суб'єктивній реальності як більш щільне смис­лове ядро свідомості, й разом з тим ніби "розчинена" в усьому обсязі свідомості, у кожній її "клітинці". Сама ж сполученість свідомості й самосвідомості досягається завдяки: 1) ставлен­ню до себе та 2) пам'яті.
Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна поглиненість життєвим процесом, нездатність поглянути на си­туацію й на себе в ній з боку - це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушен­ням психічної норми є й утрата самототожності - те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило, людина живе з відчуттям приналежності самій собі, з почуттям не­змінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Тому нас так цікавить і турбує думка інших людей про нас. Характерно, що вві сні ми, як правило, не сміємося й не відчуваємо сорому, бо ці здатності передба­чають можливість для людини поставитися до себе ззовні, тобто бути в стані самосвідомості.
Самототожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Хоча ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього спів­розмовника. Ми постійно промовляємо "про себе", способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те, що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав тут на шлях самовдосконалення, прилучення до абсолюту, найперше прагнув звільнитися від самосвідомості, від тягаря "Я". Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи. Правильним буде й протилежне: для розвитку само­свідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Й най­кращий засіб для цього - книга. Телекомунікація з прита­манним їй симультанним сприйняттям якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтен­сивно.
Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від тепе­рішнього та майбутнього. Крім того, пам'ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим засвідчує їх єд­ність перед суб'єктом. Пам'ять засвідчує самототожність суб'єкта в усіх змінах - історичних та ситуаційних.
Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3) саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків). І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості: а) самоконтроль; б) самодетермінація; в) самотворення.
Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові меха­нізми вияву й розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет над­природного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне, компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої само­свідомості. Адже сповідь передбачає, а головне - розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідо­мості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особ­ливо в конфуціанстві.
Позарелїгїйними механізмами розвитку людської само­свідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно брати до уваги тим, хто прагне свідомо вибудовувати себе й своє життя. Осмислене спіл­кування з мистецтвом і філософією відкриває перед кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання, дає можливість стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу.
Коротко підсумуємо сказане. Свідомість репрезентує спо­рідненість і відмінність усіх духовних вимірів людського бут­тя. Вона одночасно виступає як: 1) суб'єктивна реальність; 2) специфічне буття, функціональний орган людини; 3) внут­рішня умова та ідеальна форма здійснення людської діяль­ності; 4) універсальний спосіб комунікації; 5) конденсатор і трансформатор смислів; 6) цілісна система. Свідомість уко­рінена в соціально-історичній практиці й сама істотно впли­ває на неї, оскільки ввіходить до структури головних її скла­дових - діяльності й спілкування. Свідомість дістає свою завершеність і цілісність через самосвідомість; але саме тому відкривається в її складі наявність неусвідомлюваного, що воно виконує в людському бутті свої функції й цим істотно доповнює свідоме як таке.
Самосвідомість присутня в свідомості подвійно: й як усвідомлення кожного акту свідомості, й як усвідомлення, звернене на самого суб'єкта - носія свідомості, що фік­сується поняттям "Я". Але вона - за самим своїм визначен­ням - не може сягати сфери неусвідомлюваного. А раз так, тоді »ким чином поєднуються в межах свідомості як цілісної системи свідоме й несвідоме, те, що підлягає усвідомленню, й те, що залишається неусвідомлюваним? Це поєднуюче начало повинне бути приналежним до свідомості й разом з тим мати свій міцний грунт поза свідомістю, в самому жит­тєвому світі людини; воно повинне проймати свідомість на всіх її рівнях, бути деякою "добудовою" самосвідомості, яка виявляє себе водночас і як повнота свідомості, і як її неостаточність. Іншими словами, йдеться про цінності. До їхнього розгляду ми й перейдемо.

ЦІННОСТІ

Найперше про термінологію. Останніми роками в публічних виступах, у періодиці й наукових пуб­лікаціях дедалі частіше поняття "цінність" позначають словом "вартість". Багато в чому це пояснюється тим, що умож­ливився доступ широкого читацького загалу до творів за­хідноукраїнських мислителів та авторів з української діас­пори, в яких закріпився саме такий спосіб позначення цього поняття. Слід, проте, зазначити, що ця традиція слововжитку виходить з орієнтації на німецькомовну культуру, де є тільки одне слово для позначення і загальнокультурних цінностей (добра, краси тощо), і суто економічного вияву цінного для людини (власне вартість). У російській мові існує два слова - "ценность" і "стоимость". Вживання українського слова "вартість" для позначення всіх виявів цінностей обмежує стилістичні можливості й шкодить ясності наукового вислов­лювання.
Візьмемо до уваги ще й таке. Позначаючи певне поняття якимось словом, ми повинні зважати на його можливості щодо участі у мовному процесі, зокрема у процесі словотво­рення. На цьому наголошував такий неперевершений знавець української мови, яким був Борис Антоненко-Давидович. З огляду на це порівняємо лінгвістичні можливості слів "вар­тість" і "цінність". Ми не можемо розкрити самого феномена цінності, не осмислюючи різних моментів здійснення цін­ностей у людському бутті. Нам не обійтися без слів "оцінка", "оцінювати", "знецінення", "ціннісний" і таке інше. Спро­буйте утворити похідні слона від слова "вартість" - та щоб вони відповідали певному змісту й сприймалися як слова української мови. Спробували? Отож!
А тепер безпосередньо про цінності.
Грунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істотну відмінність між предме­тами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами. Але минуло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятися пробле­мою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: "У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше".
Характерно, що Ніцше привернув загальну увагу до проб­леми цінностей саме тому, що проголосив принцип пере­оцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей у житті людей стала очевидною після того, як Ніцше показав від­мінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна й та сама подія залежно від істо­ричної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може й не мати цінності. Скажімо, коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, ви­твори стародавнього мистецтва були для них не більш ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін серед­ньовічних замків скульптури не втрачають, а навіть набувають додаткової цінності. Так само й ікони, які повертають зі складів на стіни храмів або музеїв. Отже, виходить, цінність є змінною, "необов'язковою" й разом з тим стало приналежною, "обов'язковою" визначеністю предмета. То що ж тоді таке цінність? Яким є її статус у людському бутті?
Згадаємо, чи є щось у світі, що існує незалежно від людини, але виявляє себе, "спрацьовує" лише завдяки при­сутності людини, та й то не завжди, а за умови певної вибудови людського буття, певної якості залученості людини до світу. Так, йдеться саме про смисли. Це ті точки поєдну­вання людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямо­ваним від світу до людини, а разом з тим і фунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної конкретної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій, а зрештою й таких, які .відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. І Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальне­ності) й є ніщо інше, як цінності.
Цінності виступають як форми утримання й закріп­лення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упофядковуюча роль у людському бутті. "Бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до «смислу, що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимага­ють реалізації"39. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги (мати сили й здібності

Поиск по сайту: