Розуміння істини. Істина та її критерії

Коли філософа запитують, що таке істина, то часто він відповідає: "Запитайте щось простіше...". Гумористи інколи саркастично говорять, що у суперечці народжується істина... за кількістю її учасників. Так, поняття істина є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загально-значуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання.

Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми підкреслюємо той незаперечний факт, що істина є не просто знанням, а знанням особливим.

Саме поняття істини встановлює відповідність між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збіг людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як "істина" — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань навколишньому світу.

Істини бувають передусім емпіричними і теоретичними, а емпірика, як відомо, — це досвід. Саме з нього ми робимо висновок, що в собаки чотири ноги, а в людини — дві, що фізкультура сприяє здоров'ю, що суперечки з батьками чи керівниками псують настрій (а часом і кар'єру). Ці істини поверхові, вони не претендують на статус закону, можуть легко відкидатися за різних ситуацій.

Теоретичні істини відображаються в чітких формулюваннях закону, тобто відбивають не випадковий і поверховий, а глибинний зв'язок речей.

Але розуміння істини можливе лише через розкриття основних ознак, особливостей істини, до яких належать об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність, здатність виявлятися завдяки певному ряду критеріїв. Схематично це можна зобразити так:

Об'єктивність істини полягає в тому, що вона існує незалежно від свідомості людини. А це означає, що вона закладена, міститься в самому об'єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб'єкт. Об'єктивність істини виявляється в суб'єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат.

Але людина не може пізнати все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі істини це проглядається як взаємозв'язок абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істина — найбільш повне, всеохоплююче знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання.

Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

• абсолютна істина є сумою істин відносних на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

• абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням.

Яскравий приклад цього — класична механіка І. Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, але завдяки створеній А. Ейнштейном теорії відносності стала відносною істиною. Або ж учення Левкіпа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, що на межі XIX—XX ст. спростоване відкриттям подільності атома.

Якщо ж будь-яку істину, отриману в процесі пізнання, вважати вічною, незмінною, раз і назавжди нам даною, то ми приходимо до догматизму (від латинського догма — думка, вчення), з якого починається занепад і навіть загибель науки, творчого пошуку. Догматизм оперує незмінними поняттями, формулами без врахування нових знань, конкретних умов місця і часу, тобто в даному разі вважає істину лише абсолютною, ігнорує конкретність істини (прикладом можуть бути релігійні догмати, марксизм у його сталінському варіанті та ін.).

Протилежним догматизму є релятивізм (від латинського релятивус — відносний) як учення про відносність, умовність, суб'єктивність людського пізнання. Вважаючи, що будь-яке знання є лише відносним, релятивізм заперечує об'єктивність істини, вважає, що в наших знаннях не відображається об'єктивна дійсність.

Ж.-Ж. Руссо, французький просвітитель, якось висловив думку, що "тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише один". Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, хибного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Але заблудження слід відрізняти від брехні, як свідомого перекручення істини в інтересах групи людей чи спільнот, та відпомилок, що виникають внаслідок неправильних дій.

Важливе значення у пізнанні має питання про критерій (мірило) істини, яке по-різному вирішується різними філософськими напрямами та школами. Виходячи із сучасного стану науки, зокрема філософії, можна виділити щонайменше три таких критерії.

• Практика як критерій істини. Теоретична діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов'язані з практикою (історичним досвідом, життєдіяльністю всього людства). Рівнем розвитку практики (виробничої, соціально-історичної) зумовлюються обсяг і характер набутих знань. У єдності практики й теорії здійснюється діяльність — процес практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Практика є абсолютним і відносним критерієм істини: абсолютність її полягає в тому, що всі знання здобуваються і перевіряються практикою; відносність — у тому, що не всі наукові істини перевіряються практикою, залежно від умов і можливостей.

• Доведеність знання або положення.

• Несуперечливість положень одне одному.

Поиск по сайту: