Суспільний характер свідомості

Природа свідомості, яка має різноманітні форми свого прояву, особливого статусу набуває в суспільному характері свого існування. І якщо раніше мова йшла насамперед про індивідуальну свідомість, то зараз ітиметься про суспільну свідомість, яка в найбільш простому і загальному визначенні розглядається як відображення суспільного буття.

Суспільне буття розуміється як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що інше, як природно облаштований стан співіснування, взаємозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття — це також організація людиною сукупності системи відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування, особливо благ, необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб та інтересів.

Суспільна свідомість є відображенням суспільного буття, системою суспільних ідей, теорій, соціальних почуттів, настроїв, ілюзій тощо. У зв'язку з цим прийнято констатувати, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, бо перш ніж щось відображати, те, що відображається, має бути, існувати.

Проте й суспільна свідомість є проявом буття, реальністю в системі відносин "людина — світ". Отже, вона є проявом суспільного буття, реальністю в бутті, породженою людиною. А це дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість є вищим проявом суспільного буття. Ця особливість виявляється передусім у тому, що суспільна свідомість, як і будь-який прояв свідомості, є творенням образу згідно з яким організується життя людини і суспільства.

Таким чином, своєрідність суспільної свідомості полягає в тому, що вона є породженням суспільного буття, тому буття її визначає, і водночас суспільна свідомість є визначником, організатором зміни суспільного буття відповідно до потреб та інтересів людини і суспільства.

Суспільна свідомість — це сукупність, система почуттів, звичаїв, звичок, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображають суспільне буття і функціонують у суспільстві, скеровуючи, спрямовуючи життя суспільства у відповідному напрямі.

Сутністю суспільної свідомості є те, що, з одного боку, вона є відображенням суспільного буття, тобто має суб'єктивний характер виникнення, а з іншого — ця свідомість набуває статусу об'єктивної реальності, матеріалізується, тобто реально існує як надбання суспільства, яке має і позитивні, і негативні сторони свого існування, адже ідеального суспільства ніколи не було, немає і бути не може. Суспільна свідомість, як і будь-яке суспільне явище, має досить складну структуру, розгляд якої дає змогу зрозуміти не тільки її наповненість, багатство елементів, які її складають, а й осягнути її функціонування, зрозуміти важливість її впливу на гармонізацію відношення "людина — світ". У сучасній літературі стосовно структури суспільної свідомості є кілька точок зору. З нашого погляду, найбільш вдалою, такою, що синтезує багато інших, є розгляд структури суспільної свідомості "по вертикалі", тобто через виділення її основних рівнів, та по "горизонталі" — через виділення форм,існування.

З цієї точки зору структура суспільної свідомості набуває такого вигляду: рівнями її є суспільні психологія та ідеологія, а основними формами — економічна, політична, правова, етична, естетична, наукова, релігійна, філософська, історична, екологічна свідомість.

Суспільна психологія (вживане поняття "соціальна психологія" відображає науку про суспільну психологію) є сукупністю соціальних почуттів, настроїв, традицій, звичаїв, обрядів, безпосередніх переживань, які існують у реальному суспільному бутті, тобто передусім чуттєвий аспект життєдіяльності суспільства, що визначає безпосередні дії людини, її здатність самореалізуватися у світі.

Поняття "ідеологія" почали вживати наприкінці XVIII— на початку XIX ст. у своїх творах французькі мислителі, піонером серед яких був Дестют де Трасі, котрий у працях "Етюд про здатність мислення" і особливо в "Елементах ідеології" визначив ідеологію як "науку про ідеї, про те, як вони виникають, та про закони людського мислення" і вважав, що ця наука має бути такою ж точною, як і всі природничі науки. Але фактично ідеологія як рівень суспільної свідомості стала уявним баченням дійсності. Вона почала вимагати теоретичного обґрунтування цього уявлення та його практичної реалізації.

Щодо форм суспільної свідомості, то кожна з них по-своєму відбиває ту чи іншу грань, особливість певної сфери суспільного буття. Наприклад, економічна свідомість є відображенням таких процесів життєдіяльності суспільства, як виробництво, обмін, споживання продуктів людської праці, характеризує відносини сфери виробничої діяльності людини. Основним моментом явища суспільної свідомості в економічній площині є відображення відносин власності, тобто володіння, користування реальними речами, явищами.

Політична свідомість — це відображення та ідеальне функціонування відносин щодо влади, способів, методів її завоювання, утримання і використання (про це йтиметься далі).

Правова свідомість є відображенням і функціонуванням норм, правил, принципів поведінки в суспільстві, які визначаються державою. Тому вона є волею людини до дотримання права і закону, волею до законослухняності.

Естетична свідомість — це відображення і функціонування дійсності на засадах розуміння прекрасного, "за законами краси".

Важливу роль у житті суспільства відіграє моральна (етична) свідомість.

Знати, таким чином, означає — в широкому розумінні слова — володіти і вміти. Знання — де зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю. Відомо, що елементарні "знання" притаманні й високорозвиненим тваринам, для яких вони є реалізацією їхньої поведінки. Людське ж знання — соціальне за своєю природою, існує в різних формах: донаукових, життєвих, художніх, наукових, позанаукових на різних рівнях освоєння дійсності — як емпіричне чи теоретичне.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до самого світу, тобто те чи інше вирішення найважливішого питання філософії — чи можуть наші свідомість, мислення, відчуття, уявлення правильно відображати дійсність?

Упродовж кількох тисячоліть розвитку філософії в ній щодо цього сформувалися такі позиції:

• оптимістична, тобто визнання принципової пізнаванності світу (хоча в ньому завжди було, є й буде пізнане і непізнане з переважанням останнього);

• скептична — коли принципова пізнаванність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знанням про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р. Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить, вона — прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку;

• агностична (від грецького гносіс — знання й а — не), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу.

Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці.Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так:

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) — це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття — цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява — процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія — уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються.

До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:

• поняття — думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

• судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження — це взаємозв'язок понять;

• умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків.

Схема має свої переваги й недоліки: переваги — у наочності, недоліки — у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є:

• об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне;

• пізнаванність: людина є частиною природи, вона здатна адекватно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, не існує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу;

• відображення, про що вже йшлося, є першою умовою і поясненням пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини;

• визначальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю;

• творча активність суб'єкта в пізнанні: освоєння людиною світу охоплює не лише відображальну діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і про себе, а й різноманітні формитворчості, діяльність, спрямовану на ідеальне конструювання та проектування нових реальностей "іншої природи", "світу культури".

Дотримуючись зазначених принципів, ідучи "сходинками" чуттєвого та раціонального пізнання, ми отримуємо в підсумку знання емпіричні (досвідні) та теоретичні.

Під суб'єктом пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні — людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.