Людина і Космос, Всесвіт і Земля

Говорячи про об'єктивний характер відношення "людина — світ", потрібно підкреслити, що у цьому відношенні є свій, неповторний порядок, який визначають за допомогою окремого поняттякосмос.

По-перше, це — порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відношення "дух — душа — духовність". Про це відношення докладно йтиметься далі, а тут зазначимо таке. Поняття "космос внутрішнього світу людини" означає, що душевний порядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тобто починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинного діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї — це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого — далекий, незрозумілий і таємничий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідомлюють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоєне або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмовитися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядкованість. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встановлював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування — це світ Землі. Система відношення "людина — космос" виявляє, що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокремлюється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Підкреслимо, що світовим порядком (космосом) існування людей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспільство є основним способом самореалізації людини, який полягає в конкретно-історичному порядку (читай — космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.

По-третє, космос — це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоплюється поняттям Всесвіт. (Докладно про це поняття йтиметься далі.)

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "космос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлення про відношення "людина — світ"; світ постає як упорядковане, системно організоване явище, а людина — центральна складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Освячення світу думкою людини з необхідністю спирається на визначення у космосі не тільки порядку, а й реальних масштабів людського існування, зокрема світу в цілому. Спроби такого визначення безпосередньо пов'язані з усвідомленням відмінностей розуміння варіантів співвідношення понять "Всесвіт" і "Земля", розкриттям особливостей змісту того, що ці поняття відображають.

Цілком імовірно, що поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини — світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Всеcвіт".

Отже, Всесвіт — це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні простором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це поняття, — реальність існування, оскільки тільки до певного існування людина може мати те чи інше відношення.

У релігійних, наукових, філософських вченнях дано різні тлумачення Всесвіту.

Історично перші відомі нам уявлення про Всесвіт обмежувалися знанням найближчих до житла рік, озер, гір, лісів і найбільш помітних небесних тіл. Найімовірніше, саме від Піфагора набуло поширення уявлення про Землю як кулясте тіло. Арістотель першим висловив ідею про наявність над Землею "кришталевого купола", на якому тримаються зірки, та поставив Землю у центр Всесвіту. Приблизно через 500 років грецький астроном Птолемей створив першу математично обчислену модель Всесвіту, згідно з якою Земля є нерухомим центром, а планети і Сонце рухаються навколо нього. Модель Всесвіту Птолемея тривалий час вважалась абсолютною істиною. Докази її спростування навів М. Коперник (1473—1543), який довів, що Земля рухається навколо Сонця (і навколо своєї осі), а не навпаки. Виникло поняття Сонячна система. Коперникова "революція" XVI ст. поклала початок бурхливому розвитку нових уявлень про будову Всесвіту на засадах визнання того, що сонячна система є не всім Всесвітом, а лише його частиною. Стало зрозумілим, що зірки знаходяться від нас на відстанях, які у багато разів перевищують відстані між планетами Сонячної системи. Проте технічні засоби для здійснення наукових спостережень у ті історичні часи не давали змоги визначити відстань навіть до найближчої зірки. У XVII—XVIII ст. вчення про Всесвіт було переважно зведене до астрономії планетної системи, тобто обмежене "околицею" тільки однієї зірки — Сонця.

Визначення відстані до найближчих від нас зірок та статистичні дослідження, спрямовані на пізнання будови різних зоряних систем, які нас оточують, відкрили нову сторінку в історії вивчення Всесвіту. Межі тієї частини Всесвіту, яка стала докладно вивчатися, "розкинулися" на відстані, які світло проходить за десятки і навіть сотні, тисячі років. Астрономи провели величезну роботу щодо вивчення нашої Галактики (народна назва Чумацький Шлях), тобто тієї зоряної системи, до якої як одна з її частинок входить Сонце. Тільки в 30-х роках XX ст. вчені встановили її розміри та новні особливості будови.

З вивченням у 20-х роках XX ст. позагалактичної природи спіральних та еліптичних "туманностей", які виявилися іншими галактиками, з'явилося окреме поняття метагалактика — система галактик. До Метагалактики наша Галактика та її сусіди входять як окремі структурні одиниці. Сучасна астрономічна техніка дає змогу отримувати інформацію про галактики, відстань до яких сягає мільярди світлових років (радіогалактики та квазари). Ці та інші відомості стосовно Всесвіту відомі вам з курсу "Астрономія".

Для людини головним предметом осмислення у вченні про Всесвіт була і залишається планета Земля, яка належить до сонячної системи і є третьою за відстанню до Сонця. За часовими вимірами вік материкових порід Землі становить у середньому 4,6 млрд років.

За своєю загальною масою Земля — п'ята серед дев'яти великих планет Сонячної системи, за розмірами — найбільша з планет так званої земної групи. Більшість астрономів вважають, що вона утворилася завдяки гравітаційній конденсації речовини з протопланетної хмари.

Планета Земля має складну форму, що виникла під впливом спільної дії гравітації, відцентрових сил, а також сукупності рельєфоформуючих факторів. Наближено Землю порівнюють з кулею. Більш строго за форму Землі беруть рівневу поверхню гравітаційного потенціалу (геоїд), що майже збігається з поверхнею води в спокійному океані. Об'єм, обмежений цією поверхнею, вважають об'ємом Землі. Для розв'язання ряду задач з геофізики, геодезії тощо форму Землі ототожнюють з еліпсоїдом.

Земля, як і всі інші тіла, має власне гравітаційне поле. Силою тяжіння Землі визначається величина швидкості, якої треба надати тілам, щоб перетворити їх на штучні супутники. Земля має один великий природний супутник — Місяць.

Земля складається з концентричних оболонок, або геосфер, які змінюють одна одну по вертикалі і відрізняються між собою будовою, фізичними та хімічними властивостями. Розрізняють зовнішні оболонки — газову, або атмосферу, та водну, або гідросферу, і внутрішні — земну кору, мантію і ядро Землі.

Газова оболонка вкриває Землю суцільним шаром (на зразок "кришталевого купола" Арістотеля). Чітко виявленої верхньої межі вона не має. Ознаки наявності атмосферних газів виявлено на висоті понад 1000 км.

Водна оболонка Землі, що складається переважно з океанів та морів (близько 94 % загального об'єму гідросфери), включає також ріки, озера, болота, льодовики, сніговий покрив, підземні води, хмари. У земних водах розчинені майже всі хімічні елементи. Води Світового океану відіграють визначальну роль у житті на Землі, зокрема, впливають на формування кліматичних зон, погоди, кругообіг хімічних елементів, беруть участь у геологічних процесах тощо.

З атмосферою і гідросферою межує верхня тверда оболонка Землі — земна кора. У земній корі зосереджена переважна частина родовищ корисних копалин.

Мантія Землі починається на глибині 2900 км. За сучасними даними, склад мантії подібний до складу кам'яних метеоритів — у ній переважають кисень, кремній, магній, залізо.

Ядро Землі має радіус близько 3500 км. Вирізняють зовнішнє ядро і внутрішнє ядро, або суб'ядро, радіусом 1300 км. Вважається, що речовина, з якої складається ядро, має переважно рідинний стан, тільки внутрішнє ядро має твердий стан речовини.

Надра Землі мають більшу температуру, ніж її поверхневі шари. Кліматичні (річні) коливання температури на поверхні Землі "відчутні" до глибини близько 20 м, а глибше температура підвищується винятково під впливом підземних процесів на 1° кожні 33 метри углиб. На території України геотермічний ступінь становить на Заході 34,5—37,5 м, а на Сході — 50—59 м. Головним джерелом внутрішнього тепла Землі є розпад радіоактивних елементів у її надрах.

Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини.

Поиск по сайту: