Особливості використання ЗМІ у виборчих кампаніях

Засоби масової інформації відіграють у період виборчих перегонів далеко не останню роль. Більше того, часто-густо дискусії про “поведінку” ЗМІ під час виборів ведуться частіше, ніж, наприклад, обговорення передвиборних програм партій або кандидатів. Чим це пояснюється? ЗМІ нікуди не балотуються та не обираються, проте їх діяльність під час виборів є невід’ємною складовою реалі­зації процедури демократичних виборів. Отже, в ідеалі ЗМІ мають забезпе­чува­ти право громадян на цілісну у широкому розумінні цього слова інформацію, за допомогою якої виборець визначається на користь тієї чи іншої політичної сили або кандидата.

Діяльність українських ЗМІ загалом (а не тільки під час виборних кампа­нії) регулюється низкою законів серед яких, наприклад, Закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про рекламу” та інші. Щоб зрозуміти відповідні поняття і не бути голослівними, зазначимо, що в Законі України “Про інформацію” дається законодавче визначення, що вкладається в поняття “засо­би масової інформації” (ЗМІ) як такі. Отже, відповідно до закону, масовою інформацією є публічне поширення друкованої чи аудіовізуальної інформації. Таким чином, похідними від даної дефініції (правового визначення) є ЗМІ, які саме й мають публічно поширювати інформацію. Водночас ми маємо знати, що Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” висвітлює права та обов’язки журналістів друкованих ЗМІ. Наприклад, у згаданому законі вказується, що журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації, відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом, мати вільний доступ до статис­тичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, переваги на одержан­ня відкритої за режимом доступу інформації та інші. Крім законів, які регулю­ють діяльність в інформаційній сфері, всебічно має бути простудійова­ний Закон України «Про вибори народних депутатів України».

Після цього планують роботу із ЗМІ, яку традиційно розпочинають одно­часно з вивченням ситуації у регіоні. У плані передбачають теми виступів авто­ри­тетних авто­рів і коментаторів (учених, юристів, соціологів), пресконфе­ренцій, круглих столів, теледискусій за участю відомих експертів, фахівців.

У цій справі важливе створення інформаційних при­водів — соціально значущих, резонансних подій, які цікавлять суспільство і використовують журналісти під час підготовки матеріалів для ЗМІ. Такі матеріали мають бути актуальними і викликати непідробний інте­рес у широкої аудиторії.

Найефективнішим у передвиборчих процесах є теле­бачення, яке володіє величезними ресурсами у форму­ванні ставлення до кандидатів. Їх зовнішній вигляд, міміка і жести, трансльовані по телебаченню під час виступів, несуть не тільки інформацію, але і значне символічне, психологічне навантаження.

Друкована преса відкриває широкі можливості для аналізу подій і фактів, вивчення виборцями програм виступів, біографій кандидатів тощо. При цьому важливо враховувати, що відверте вихваляння канди­дата може спрацювати контрпродуктивно, навіть спричинити негативну реакцію. У виборчій кампанії максимально використовують місцеву пресу, оскільки вона найбільше набли­жена до свого читача, краще відображає місцеву специфіку, має авторитет у місце­вих мешканців. Часто практикують видання газет лише на час виборів. Однак це потребує чималих кош­тів, належної фахової підготовки працівників редак­цій. Оскільки такі видання позбавлені перспективи, не включені в реальну конкурентну боротьбу на інфор­маційному ринку, а залучені до їх творення , журналі­сти розглядають цю справу як тимчасовий підробіток, рівень їх дуже низький. Вони одноманітні тематично і жанрово, компліментарні за змістом публікацій, без­барвні стилістично, а тому малоцікаві читачам.

Не обминають команди кандидатів передвиборчу співпрацю з радіо. Ос­тан­нім часом розширюють аудиторію слу­хачів FM-радіопроекти. Під час розпов­сюдження матеріа­лів про кандидатів у радіопрограмах необхідно врахову­вати особливості сприйняття інформації на слух, харак­теристики аудиторії.

Під час виборчого процесу необхідно постійно здій­снювати моніторинг (англ. monitoring, від лат. monitor — спостережливий) преси — спостереження за змістом та іншими характеристиками публікацій з метою з’ясування їх відпо­відності цілям виборчої кам­панії, впливу на аудиторію. Його організаторів тради­ційно цікавлять найактуальніші теми; основні ідеї і теми дня; оновлення тематики, змісту виступів порів­няно з попереднім днем; інфор­мація, пов’язана з уча­сниками виборів; зміни обсягу і характеру інформації порівняно з попереднім днем; характерні цитати про учасників виборів; рекомендації штабу кандидата.

Таку інформацію щодня систематизують у спеціальних бюлетенях, що дають змістовний матеріал для аналізу у виборчому штабі.

Позитивно впливають на виборців уміло виготовлені фотопортрети, супро­воджувані лаконічними афори­стичними репліками. Та фотографія може як підкре­слити привабливі риси людини, так і спотворити їх. Тому до цієї роботи необхідно залучати висококваліфі­кованих фотомайстрів, дизайнерів, ретельно і всебічно аналізувати запропоновані роботи і тільки після безсум­нівно схвальної оцінки розповсюджувати їх.

Можливе використання гумористичних шаржів, карикатур, покликаних допомогти людям побачити в політиках риси, які на перший погляд не помітні навіть на портретах, або ті, що влучно і дотепно, вигідно характеризують особу кандидата.

Нині у передвиборчих змаганнях широко викори­стовують можливості Інтернету (спеціальні сайти кан­дидата, форуми, онлайн-конференції тощо).

До переваг інтернет-технологій доцільно віднести такі:

– легкість і швидкість публікації інформації;

– доступ до цільової аудиторії шляхом автоматичного встановлення географічного місцерозташування користувача (а відповідно, гіпотетичного матеріального стану, расової і релігійної приналежності) через ІР-адресу й показ «відповідної» реклами на сайті;

– відсутність просторових і часових обмежень;

– швидкий зворотний зв’язок;

– демонстрація залученості політика чи політичної структури до сучасних технологій, що символізують прогрес (інтернет-конференції, згадування про інтернет-присутність політика в традиційних ЗМІ);

– створення видимості підтримки політика інтернет-аудиторією;

– дешевизна рекламної кампанії;

– законодавча неврегульованість віртуального простору, що дає змогу обходити обмеження щодо використання коштів із виборчих фондів і вдаватися до нечесних методів боротьби без жодних наслідків. Так, у США відсутність законодавчого врегулювання діяльності інтернет-кампаній уможливлює проведення агітації за кандидатів будь-кому. Тож багато організацій використовують Інтернет для підтримки кандидата, який захищає їхні інтереси, розміщуючи на своєму сайті його рекламу, що подає кандидата у вигідному світлі. Часто це обертається тиражуванням неперевірених чи перекручених фактів, приписуванням висловлювань і бомбардуванням користувачів всесвітньої павутини «спамом» (небажаними електронними розсилками);

– постійне збільшення аудиторії Інтернету.

Проаналізувавши практику застосування інтернет-технологій під час виборчих кампаній протягом кількох останніх років, можна виокремити такі найпопулярніші інструменти, які поділяються на традиційні та новітні. До традиційних належать:

1) «злив» компрометуючих фактів чи дезінформації, які «легітимують» появу такої інформації у традиційних ЗМІ, знімаючи з них відповідальність за її правдивість. Є дві протилежні точки зору стосовно ефективності такої технології. Частина експертів стверджують, що з часом вони втрачають ефективність, бо традиційні ЗМІ уже мають досвід роботи з такими сайтами й доволі обережно ставляться до викладеної на них інформації. Їхні опоненти переконані, що, з огляду на розширення аудиторії Інтернету, така дезінформація вже не потребуватиме посередництва традиційних ЗМІ, а поширюватиметься шляхом «викидання» на спеціалізованих форумах або ж через соціальні мережі самими користувачами всесвітньої павутини;

2) організація хакерських атак. Прикметною рисою дострокових виборів 2007 року в Україні стала нечесна віртуальна конкуренція політичних сил, що вилилася в почастішання випадків злому сайтів супротивників (мінімальна вартість хакерської атаки на сайт конкурента становить 5 тис. доларів) або в організації DDos-атаки, яка коштує кілька тисяч доларів за один день блокування ресурсу. Водночас можна припустити, що політики безпідставно можуть заявляти про віртуальні напади з метою привернення уваги до своєї політичної сили й для обвинувачення конкурентів у використанні нечесних методів боротьби;

3) «накрутка» рейтингу сайта. Доволі часто власники сайтів, зокрема й політичних, вдаються до такої технології, коли за рахунок фіктивних відвідувачів їм вдається вийти на перші позиції в інтернет-рейтингах. Це робиться за допомогою систем «розкруток» чи клік-клубів, коли власник ресурсу купує в певної організації переходи (відвідувачів) на свій сайт, та спеціальних програм, які дають змогу маскувати масові заходи з однієї ІР-адреси, створюючи враження заходів різних відвідувачів. Саме за таке «накручування» кількості відвідувань 10 вересня 2007 року з рейтингу порталу bigmir.net було видалено сайт Партії регіонів;

4) підміна сайтів, що передбачає створення сайтів-«двійників» (зі схожою інтернет-адресою або ж дизайном, але протилежним, пародійним змістом).

Серед новітніх технологій можна назвати такі:

1) використання відеоресурсу YouTube.сom, що надає широкі можливості використання його як альтернативи телебаченню: для розміщення роликів із виступами політичних діячів, записами прес-конференцій, передач тощо. Таку технологію уже випробувано в Україні, коли компрометуючий ролик із записом передвиборчого звернення мера Харкова М. Добкіна ввійшов до десятки найчастіше завантажуваних;

2) створення блогу, або віртуального щоденника. Згідно з даними Yandex, за останній рік кількість українських блогів збільшилася в 2,5 рази, «взявши планку» в 122 тис. блогів. Це доволі скромний показник порівняно з російським (2,5 млн. блогів). При тому, що в світі їх понад 102 млн. Проте ця сфера демонструє хороші показники розвитку, що привертає увагу вітчизняних політиків і політтехнологів;

3) використання Google Boombing, коли на певний запит пошукова система видає абсурдний або провокаційний результат. Таку технологію вперше використано в Україні в 2004 році, коли пошукова система Google на запит «злодій повинен сидіти в тюрмі» передовсім видавала посилання на персональний сайт В. Януковича. А перед цьогорічними виборами у відповідь на запит «капец стране» Google видав адресу сайта Блоку Юлії Тимошенко. Для використання цієї технології доцільно або прописати «потрібні» слова в коді сайта, або створити цілу низку сайтів, що містять це словосполучення, з автоматичною переадресацією на сайт жертви;

4) створення віртуальної партії. У 2007 році вперше в Україні було обкатано технологію проведення віртуального з’їзду, який, однак, не мав юридичних наслідків. 6 вересня ініціатори створення виборчого блоку «Проти всіх» на чолі з популярним артистом А. Данилком (Вєркою Сердючкою) на сайті www.zaverku.org.ua провели партійний з’їзд, участь у якому могли взяти всі охочі, пройшовши попередню процедуру реєстрації. Відвідувачам пропону­валося обговорити виборчу програму блоку та скласти партійний список.

До недоліків застосування інтернет-технологій варто віднести обмеженість сфери їхнього впливу, що значно знижує їхню ефективність. Це особливо актуально для України, яка не належить до технологічно розвинених країн, де доступ до Інтернету мають майже 90% населення. До того ж для вітчизняної інтернет-аудиторії характерна географічна вибірковість: лідером за кількістю користувачів є Київ (61-62%), а на Одесу, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Львів, Крим і Запоріжжя припадає 27-28%. Однак, зважаючи на темпи розвитку вітчизняної аудиторії, можна прогнозувати зростання інтересу з боку політиків до цього способу комунікації з виборцями. Можна говорити й про певну еволюцію інтернет-технологій у виборчому процесі. Якщо раніше сама поява персонального сайта чи сторінки партії у веб-просторі свідчила про прогресивність кандидата, то тепер цього вочевидь недостатньо. Щоб іти в ногу з часом, політик має надавати користувачам різноманітну інформацію (від фото- до відеоархівів), мати власний блог і брати участь у інтернет-конференціях.

Для роботи із ЗМІ у виборчому штабі кандидата має бути професійно підго­товлений працівник (група), що підтримуватиме постійний зв’язок із журна­лістами.

Використовують у виборчій кампанії і рекламу, та з огляду на ставлення до неї, цей засіб просування ідей застосовувати доцільно обережно.

Надаючи належного значення політичним ПР-технологіям, не можна покла­датися тільки на них, бо пере­мога на виборах є результатом складного поєднан­ня політичних, економічних, психологічних та інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Тому ПР-фірми, ПР-фахівці не повинні брати на себе відповідальність за бажаний для замовника результат виборчих змагань. Як свідчить досвід, чим більше під час кампанії реалізу­ється добрих справ, тим вона ефективніша. Отже, впро­довж усієї співпраці з кандидатом ПР-фахівці повинні переконувати його робити для людей реальні корисні справи, нести правду, гуманістичні ідеї і підтверджува­ти їх своїми вчинками.

Поиск по сайту: