Ми поводимося, як механічні ляльки

Як позбавити політиків можливостей маніпулювати проблемами минулого? Нас таки справді розводять, як кошенят, бо ми поводимося, як ті механічні ляльки. Кремлівський фокусник натискає кнопочку і з української коробочки неминуче вискакують заведені фігурки.

Ось приклад – натиснули були у Львові кнопочку «пам’ять про війну» – ми пам’ятаємо, що сталося. Тепер натиснули на кнопку «мова» – і багато з нас кинулося нападати на російську мову і на російськомовних, вважаючи, що цим захищаємо своє. Цілком очевидно, що цим ми тільки тішимо фокусника, бо принцип «наступити на когось, щоб піднятися самому» – це принцип конфронтаційний. А в суті своїй – глибинно сатанинський.

Якщо ж приструнити емоції і включити розум, то зразу стає очевидно – російськомовні в Україні не моноліт. Між ними, вочевидь, є вороги українства, задля яких і руками яких влада робить свої чорні справи. Але є й ті, що стояли поряд із нами на Майдані і кого так само принижує цинізм влади. Як писав один молодий хлопець в Інтернеті, звертаючись до «регіоналів», – «не надо меня защищать». Так само приниженими почуваються й інші національні меншини. Раджу всім почитати заяву Конгресу національних громад України з цього приводу.

Отже, якщо ми хочемо бути державною нацією, не треба піддаватися на провокації, а виробляти спільний фронт із тими російськомовними українцями, росіянами та іншими нацменшинами, які так само, як і ми, хочуть жити в цивілізованій державі.

«Я закликаю до духовної непокори»

Чи повинна існувати державна політика національної пам’яті в Україні і якою вона може бути? Та сама зміна методології стає нашим імперативом і в питанні наших міжрегіональних суперечностей.

По-перше, суспільство має вважати неприпустимою пропаганду міжрегіональної ворожнечі та використання цього інструменту в передвиборчих перегонах. Обстоювання своїх регіональних особливостей не має призводити до приниження особливостей інших регіонів.

По-друге, має бути накладено табу на публічну конфронтацію з питань історичної пам’яті. Духовна єдність України можлива і досяжна, якщо ми пошануємо біль одне одного і довіримось Богові любові та милосердя.

Іспанія зуміла запровадити таку політику тимчасової добровільної амнезії і виграла своє майбутнє. Проблема українського суспільства полягає в тому, що в нас практично неможливий суспільний договір. Якщо одна частина суспільства домовиться щодо нього, мудрагелики з другого політичного табору агітуватимуть, щоб зробити навпаки. Я не знаю, чи нинішнім поколінням вдасться справитися з цією проблемою. Але за будь-яких обставин ми мусимо формувати учасників цього суспільного договору, а саме спільноти і особи. Тому що передумовою реалізації всіх цих завдань є, власне, творення громади і творення особи.

Україна одвіку була країною громад. Сьогодні вона є багатомільйонним скопищем роздрібнених атомів. Одна з причин нашої неспроможності ефективно опиратися злу є відсутність довіри між людьми, а значить, і відсутність міжлюдської солідарності. Подібно до того, як у пошкодженому організмі нервова система регенерує нервові волокна і зв’язки, так і суспільство повинно регенерувати міжлюдські контакти і спроможність діяти разом.

Якщо фактично паралізованим є наш політичний захист, має вступити в дію захист духовний. Так у людини, що осліпла, загострюються всі інші відчуття. Я закликаю до духовної непокори, передусім, нинішній владі, але також непокори нашим хибним колективним стереотипам і нашим власним спокусам.

А це означає утвердження духовної альтернативи всьому, що руйнує наш духовний світ. Нас схиляють зраджувати – ми будемо вірними своїм ідеалам. Нас змушують продаватися – ми станемо непідкупними. Нас привчають брехати і халтурити – ми будемо відповідальними. Нас штовхають до ворожнечі – ми шукатимемо порозуміння. Нас переконують, що жити чесно означає приректи себе на програш, – ми будемо певні, що від цинічної аморальності програють, навпаки, безчесні.

Нам потрібен масовий рух духовної непокори, а якщо висловитися позитивно – рух духовного оновлення.

Мирослав Маринович

Ростислав Пендюк: "Створювати подружжя на основі лише емоцій – не варто"

Нехтування шлюбу як дару й служіння в останній період в Україні засвідчили високі показники розлучень. Данина традиціям: чіткі вікові рамки для заміжжя, стереотипність, пріоритет емоцій не рідко закладають хибну стежку для подружжя. Про ключові моменти у підготовці до шлюбу розмовляємо із Головою Комісії УГКЦ у справах молоді, отцем Ростиславом Пендюком.

Поиск по сайту: