Необхідність та сутність кредиту

Кредит був відомий не менш, ніж 3000 років тому в Асирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з ХІІ ст. діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. Як показало вивчення вченими Львівської міської книги за 1382-1389 рр., у Львові (напевне й в інших містах) були досить розвинуті кредитні відносини.

Кредит виникає безпосередньо з потреб виробництва, внаслідок розвитку процесів обміну товарами. Він полегшує реалізацію товарів, саме в цьому і полягає найбільш поширена причина необхідності кредиту. Але з розвитком кредиту, необхідність у ньому обумовлюється не тільки потребами сфери обміну, а й інших сфер суспільного відтворення – виробництва, споживання.

Конкретною економічною основою, на якій з'являються і розвиваються кредитні відносини, виступає кругооборот капіталу. Він безперервний, але при цьому не виключаються коливання, приливи і відпливи грошових коштів, коливання потреб у ресурсах і джерелах їх покриття.

На базі нерівномірності кругообороту й обороту капіталу виникають відносини, які усувають невідповідність між часом виробництва і часом обігу, вирішують відносне протиріччя між тимчасовим накопиченням коштів та необхідністю їх використання в народному господарстві. Таким відношенням і є кредит, який став невід'ємним атрибутом товарного виробництва.

Кредит являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі вартості (майна або грошей) у позичку на умовах зворотності, терміновості й платності. Ці умови виступають основними принципами організації і функціонування кредиту.

Зворотність (повернення кредиту) означає, що ті фінансові ресурси, які були взяті в позичку, обов’язково повинні бути повернені. Терміновістьсвідчить про те, що позика завжди має межі, за якими кредитні відносини припиняються, бо позичальник втрачає право далі використовувати надані ресурси. Платністьреалізується в тому, що за використання наданих у позику ресурсів треба платити певну суму (відсоток). Цей принцип стимулює позичальника до організації найбільш ефективного використання кредиту.

Кредитори – це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб’єктам.

Позичальники– це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником.

Економічні відносини між кредитором і позичальником виникають під час одержання кредиту, користування ним та його поверненням. Сторони, які беруть участь у цих економічних відносинах, називаються їх суб'єктами (це населення, держава, суб’єкти господарювання), а грошові чи товарні матеріальні цінності або виконані роботи та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктом кредиту.

Неодмінною економічною передумовою існування кредиту в сучасних умовах є функціонування виробників на засадах комерційного розрахунку. Кредитні відносини між суб'єктами не можуть виникнути, якщо авансовані у виробничу сферу грошові кошти не здійснюють кругообігу, або, якщо той, хто хоче скористатись кредитом, не має постійного доходу. Вартість, що передається кредитором позичальнику, віддається лише на визначений час, а потім вона повинна бути повернена з виплатою відсотків. Тобто, за кредитною угодою до позичальника переходить у тимчасове користування лише споживча вартість грошей чи речей без зміни їх власника. Кошти у позичальника мають вивільнитися у розмірі, що забезпечує повернення кредитору не тільки запозиченої вартості, а й відсотків за користування нею. Без одержання кредитором від позичальника доходу у вигляді відсотку у кредитора не буде зацікавленості позичати гроші. Варто зазначити, що у ряді випадків кредит може бути повернений кредитору третьою особою - гарантом, поручителем чи страховиком, якщо позичальник неспроможний сам це зробити. Якщо надана в позику вартість до кредитора не повертається, то кредит втрачає свою економічну сутність.

Потреби в кредитах також виникають у зв'язку з особливостями індивідуального кругообігу коштів госпрозрахункових підприємств та організацій. Ці особливості проявляються у розбіжності в часі між вивільненням з обороту вартості в грошовій формі і авансуванням грошових коштів у новий кругообіг. Зазначені розбіжності при кругообігу фондів окремих підприємств та організацій відбуваються передусім, через сезонність виробництва. Сезонність виробництва зумовлює в одні періоди випереджуюче наростання виробничих затрат порівняно з надходженням грошових коштів і викликає додаткову потребу в коштах. В інші періоди витрати виробництва зменшуються або зовсім припиняються. Відповідно збільшується вихід готової продукції та надходження грошової виручки, частина якої виявляється тимчасово вільною. Таке чергування зростання додаткових потреб у грошових коштах і створення тимчасово вільних залишків їх на одному й тому ж підприємстві або організації створюють економічну основу для використання кредитів на формування його виробничих фондів і фондів обігу та погашення їх через певний час.

Розбіжності між надходженням грошових коштів і витрачанням їх виникають і в сфері особистого споживання населення. Вільні грошові кошти у населення з'являються внаслідок перевищення поточних грошових доходів громадян над поточними витратами і виступають у формі грошових збережень як у готівковій, так і безготівковій формах. Економічною основою заощаджень є добровільне відкладення населенням грошей на деякий час після задоволення своїх поточних потреб. На певний час припиняється рух вартості, і вона вивільняється з обороту у грошовій формі. Відповідні грошові кошти, в основному, осідають на рахунках у банківських установах і частково тезавруються в готівковій формі у громадян.

Грошові нагромадження треба відрізняти від поточних резервів грошей як купівельних і платіжних засобів, які утворюються у підприємств і населення внаслідок короткострокової розбіжності між поточними грошовими надходженнями і витратами. Наприклад, виплата заробітної плати два рази на місяць зумовлює створення резерву платіжних і купівельних засобів у громадян. У них такий резерв виникає також внаслідок поступової витрати одержаної заробітної плати та інших доходів на поточні потреби. Однак відомо, що у населення може виникнути потреба в кредиті.

Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що необхідність кредиту викликана існуванням товарно-грошових відносин, а його передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника. Конкретними причинами необхідності кредиту є коливання потреб в коштах та джерелах їх формування у юридичних і фізичних осіб.

Суть кредиту полягає в тому, що це рух вартості на засадах поверненості в інтересах реалізації суспільних потреб. Вона досить складна і має різні площини аналізу. Її пізнання ускладнено великою кількістю проявів кредиту, особливості яких затушовують його суть. В зв'язку з цим в економічній літературі обґрунтовуються різні точки зору на природу кредитних відносин.

Сьогодні в теоретичному осмисленні кредиту є дві основних теорії: натуралістична і капіталотворча. Суть натуралістичної теорії полягає в тому, що в позику надається не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.

Ця концепція в загальних рисах зводиться до таких положень:

- об’єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

- позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

- банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;

- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Натуралістична концепція тлумачила кредит як спосіб перерозподілу існуючих цінностей. Її представники (А.Сміт, Д.Рікардо, Дж.Міль, Ж.Сей, А.Маршалл) вважали, що кредит не може створювати капітал, він тільки переносить його від кредитора до позичальника, при цьому стадія акумуляції тимчасово вільних капіталів є необхідним атрибутом кредитних відносин. Заслугою цих учених стало те, що вони розглядали відсоток як частину прибутку, який створюється у виробництві. Їх досягненням став і висновок про те, що сам по собі кредит не створює реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва.

Однак недостатньо високий рівень розвитку товарно-грошових відносин не дав змоги цим вченим до кінця розкрити цю категорію. З розвитком товарно-грошових відносин певна обмеженість натуралістичної теорії не давала змоги зробити глибокий аналіз взаємозв’язку між кредитом і виробництвом. І тому на зміну цій теорії кредиту прийшла так звана капіталотворча теорія, яка вже з середини ХІХ ст. стала панівною.

Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки – не посередники в кредиті, а установи, які виступають «фабриками капіталу», бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством. А це означає, що кредит сам по собі здатен збільшувати багатство.

Основні положення капіталотворчої теорії зводяться до наступного:

- кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки – це не посередники в кредиті, а творці капіталу;

- активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Засновником цієї теорії вважають англійського економіста Дж.Ло (1671-1729 рр.). Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки. Дж.Ло передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві, але явно перебільшував значення і роль кредиту, стверджуючи, що за допомогою кредиту можна швидко створити капітал і багатство. Свої теоретичні погляди на кредит він спробував утілити в практику. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетворив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операції за рахунок випуску незабезпечених сріблом банкнот. Ці нерозмінні на срібло банкноти швидко знецінились, а сам банк збанкрутів. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії.

Новий поштовх у розвитку цієї теорії пов'язаний з іменем англійського економіста Г.Маклеода (1821-1902 рр. Він стверджував, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал, як про це писав Дж.Ло. Сам кредит є капіталом, який приносить прибуток, а відтак, виступає продуктивним капіталом. Що ж стосується банків, то вони, за його уявленням, є «фабриками кредиту». Кредит вони здійснюють через готівкову і депозитну емісію, а відтак, головними операціями банків виступають їх активні операції. Але цей вчений припускався помилки, ототожнюючи кредит, гроші й капітал.

Удосконалили капіталотворчу теорію кредиту австрієць Й.Шумпетер і німець А.Ган. Вони зробили спробу визначити механізм взаємодії між кредитом і розвитком суспільного виробництва. Ці вчені вважали, що кредит може бути безмежним, а тому безмежні капітал і депозити, які він створює. На їх думку, інфляційний кредит є рушійною силою відтворення та економічного зростання. Помилковість поглядів цих учених полягала у виправданні кредитної експансії та інфляції. Криза 1929-1933 років розвінчала капіталотворчу теорію кредиту.

Проте "раціональні зерна" теорії були використані Дж. Кейнсом і його послідовниками. Дж.Кейнс вважав, що в суспільному виробництві діє основний психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою (ніж доходи) мірою і це призводить до виникнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці. На цій підставі він зробив висновок про необхідність перетворення неефективного попиту в ефективний. Крім того, ним були обґрунтовані принципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового відсотка і відповідне розширення інвестицій, що призводить у кінцевому підсумку до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак - до зменшення безробіття.

Послідовниками Кейнса виступали представники неокейнсіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Семюелсон, Л. Лернет, Дж. Гелбрейт). В основу їх поглядів покладено ідею Кейнса про необхідність активного втручання держави в господарські процеси, у тому числі і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія отримує дальший розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Берне, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосовувати кредитну рестрикцію чи експансію.

Поиск по сайту: