Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Типи льодовиків та їх характеристика



Таким чином, умови і процес утворення льодовиків ми вже уявляємо і тепер можна говорити про їх геологічну діяльність.

В природі існує три типи льодовиків: гірські, материкові (або покривні) і проміжні (перехідні). Слід мати на увазі, що в навчальній літературі є деяка розбіжність у характеристиці льодовиків, які відносяться до гірських і проміжних. Відрізняються вони між собою розмірами, формою, умовами живлення і руху, а також підльодовиковим рельєфом.

Гірські льодовики поділяються на льодовики долинного (альпійського) підтипу, карові, висячі, перекидні і кальдерні.

Льодовики долинного (альпійського) типу знаходяться в долинах (частіше в готових річкових долинах) і рухаються по них. В цих льодовиках чітко простежуються область живлення (фірновий басейн), область стоку і область танення. Льодовики підрозділяються на прості і складні, що нагадують ріку з притоками. Розміри їх – від кількох до 60-70 км і більше. Найбільший на Землі гірський льодовик ім. Федченка, що на Західному Памірі, досягає довжини 77 км при товщині льоду до 550 м.

Карові льодовики – це невеликі льодовики, які заповнюють ніші, що називаються карами (від шотл. “карріє” – крісло). У них дуже коротка область стоку, яка закінчується на рівні снігової лінії. Кріслоподібні ніші добре видно в горах тільки після танення цих льодовиків. Часто після їх танення утворюються озера.

Висячі льодовики – заповнюють невеликі западини на крутих схилах гір. Вони часто закінчуються на обривах, звідки обрушуються, утворюючи льодопади.

Перекидні льодовики – маючи один фірновий басейн, виникають на плоскогір`ях і стікають в різні боки гірської споруди.

Кальдерні льодовики – утворюються в кальдерах і кратерах потухлих вулканів, тобто виповнюють блюдцеподібні западини.

Материкові (або покривні) льодовики займають 98,5% площі сучасного зледеніння. Вони майже повністю покривають Антарктиду (на 99%) і Гренландію. Крім того, ці льбодовики поширені на значних просторах Канадського архіпелагу та Ісландії, покривають Шпіцберген, Нову і Північну Землю, Землю Франца Йосифа та інші острови Арктики.

Серед льодовиків цього типу в порядку збільшення дослідники виділяють льодовикові підвищення (наприклад, на Шпіцбергені), льодовикові куполи (на Північній Землі, Землі Франца Йосифа, Ісландії), льодовикові “щити”(в Гренландії), льодовикові покриви – коли зливаються кілька “щитів” (в Гренландії і Антарктиді).

Серед безмежних просторів покривних льодовиків нерідко можна бачити виходи на поверхні вершини гірських хребтів. Їх називають нунатаками (з ескімоськ. “нуна” – одинокий і “так” – пік, вершина).

Проміжні льодовики (або льодовики скандинавського типу) включають в себе елементи гірських і материкових льодовиків. Особливістю цих льодовиків є те, що вони утворюються на плоскогір’ях і передгір’ях. Якщо льодовик утворився на плоскогір’ї, то він розтікається в різні боки по долинах. В передгір’ях льодовик такого типу утворюється від зливання льодовиків долинного типу.

 

37. Утворення льодовиків

 

 

Утворення льодовиків. Частина води гідросфери нашої планети перебуває у твердому стані. Сніг і лід покривають великі простори суходолу. Якби всі льоди розтали, то рівень Океану піднявся б на 64 м і були б затоплені величезні ділянки суходолу з тисячами населених пунктів.

Льодовик – це скупчення льоду на суходолі. На відміну від річкового льоду, він утворюється не з води, а із снігу. Льодовики утворюються там, де протягом року випадає більше снігу, ніж встигає розтанути. Такі умови створюються лише при від’ємних температурах зими і літа, тобто в полярних районах і в горах вище певного рівня. Межа, вище якої сніг протягом року не встигає розтати, називається сніговою лінією. Висота снігової лінії зменшується від екватора до полюсів, оскільки у цьому ж напрямку знижується температура повітря. Так, у горах на екваторі (наприклад, наКіліманджаро) снігова лінія проходить на висоті 4500 м, у горах помірних широт (Альпах) – на висоті 3 000 м. У полярних широтах, де температура повітря постійно низька, снігова лінія проходить внизу – на рівні моря. Вище снігової лінії нагромаджений сніг поступово ущільнюється і стає льодом.

Льодовиками на Землі вкрито 11 % суходолу. Льодовий покрив відбиває сонячне проміння назад у космос. В таких місцях немає грунту, відсутні рослини, рідко оселяються тварини і птахи. Серед льодовиків розрізняють гірські і покривні.

38. Життєві форми гідро біонтів

Життєві форми - це сукупності організмів різного систематичного положення, які наділені принципово подібнимиадаптаціями, що дозволяють їм існувати в певних біотопах.

В пелагіалі життєві форми представлені планктоном і нектоном, на твердих субстратах - бентосом і перифітоном, в зоні контакту бенталі і пелагіалі - пелагобентосом, в поверхневому шарі води - нейстоном і плейстоном.

До планктонних організмів належать гідробіонти, які не здатні до активних рухів або в разі володіння ними в силу малих швидкостей пересування не здатні протидіяти токам води.

Вони характеризуються розчленованістю свого тіла, наявністю великою кількості виступаючих органів, поганою обтічністю, що забезпечує їм добре виражений парашутний ефект і утворює високий опір при поступальних рухах.

За ступенем прихильності організмів планктону до водної товщі розрізняють:

• голопланктон;

• меропланктон;

• кріопланктон.

До голопланктону належать організми, які все своє активне життя проводять у товщі води і тільки стадії, що знаходяться в спокої (бруньки, яйця) можуть знаходитися на дні.

До меропланктону відносяться форми, які існують у товщі води тільки впродовж певного відрізку свого активного життя, а іншу частину життя проводять в інший спосіб. Це пелагічні личинки донних тварин, ікра, личинки риб.

Кріопланктон - це населення талої води, яка утворюється під променями сонця в порожнинах снігу та тріщинах льоду. Вдень ці організми ведуть активний спосіб життя (джгутиконосець, що забарвлює сніг у червоний колір), а вночі знову вмерзають у лід.

Пристосування планктонтів та нектонтів до пелагічного способу життя зводяться до:

• забезпечення плавучості;

• активного і пасивного руху;

• вертикальних і горизонтальних міграцій.

Плавучість планктонних організмів розглядається як занурення з найменшою швидкістю і тоді формула плавучості за законом Оствальда набуває такого вигляду:

а = в / с *d (1.1)

де: а - швидкість занурення; в - залишкова маса (різниця між масами організму і води, що витиснута цим організмом); с - в'язкість води; а - опір форм.

Із цієї формули випливає, що організми можуть збільшувати свою плавучість, підвищуючи тертя о воду і зменшуючи залишкову масу.

Яким же чином досягається підвищення тертя о воду? Чим більша питома поверхня тіла, тим повільніше внаслідок тертя о воду організми занурюються у воду. Оскільки із зменшенням розмірів тіла питома поверхня збільшується, то найхарактернішою рисою планктону є малі і мікроскопічні розміри утворюючих його організмів, що і забезпечує їх довготривале паріння в товщі води.

Крім того, збільшення питомої поверхні організмів досягається сильною розчленованістю тіла, утворенням різноманітних виростів, шипів і інших придатків.

Зменшення залишкової маси досягається зменшенням кількості кісткової тканини, білку в тканинах, заміною іонів важких солей на більш легкі, відкладанням великої кількості жиру , утворенням порожнин, заповнених повітрям. Так, у багатьох радіолярій кременеві голки стають порожнистими, планктонні діатомові мають дуже тонкі кременеві оболонки; у багатьох глибоководних риб значно зменшується кількість білку ( до 5% від маси замість 20-25%). У багатьох водоростей і безхребетних замість важких іонів магнію, кальцію, сульфат-іону в їх тілах нагромаджуються більш легкі іони натрію, калію, амонію. Але найбільш поширений спосіб зменшення щільності у гідробіонтів - це накопичення жиру. Жирові краплі є в ікрі цілого ряду риб (скумбрія, кефалеві, камбала). Жир замість важкого крохмалю відкладається в якості запасної поживної речовини у діатомових і зелених водоростях. У акул так багато жиру, що вони без будь-яких додаткових активних рухів утримуються у поверхні води і живляться планктоном.

Також ефективним способом підвищення плавучості є газові включення в цитоплазмі або спеціальні повітряні порожнини. Газові вакуолі є у багатьох водоростей, газовий пухирець є у амеб, гідр та каракатиць. Плавальний міхур, заповнений газом, характерний для багатьох риб. Завдяки йому вони легко змінюють глибину, а також він є резервуаром повітря.

Активний рух у гідробіонтів частіше за все проявляється у формі плавання, значно рідше спостерігається стрибання, сковзання. Деякі пелагічні тварини, розганяючись у воді, вистрибують з неї і здійснюють політ у повітрі (летючі риби). Плавання здійснюється за допомогою джгутиків і війок, шляхом згинання тіла, греблею кінцівками та реактивним способом. Вертикальні пересування у воді можуть здійснюватись за рахунок зміни щільності організмів.

Пересування за допомогою війок і джгутиків спостерігається тільки у мікроскопічних організмів. Гребля кінцівками характерна для плаваючих комах. Шляхом згинання тіла плавають риби та ссавці. Плавання реактивним способом характерно для джгутикових, інфузорій, медуз. Вони мають дзвоноподібне тіло, яке скорочуючись, виштовхує воду, що його наповнює.

Для забезпечення швидкості руху у нектонтів виробляється обтічна форма тіла і розвиваються органи, що скеровують рухи тіла. У риб регуляторами глибини є плавці і хвіст. Також високій швидкості руху сприяє виділення слизу, що зменшує тертя о воду.

Плаваючі тварини, як правило, мають від'ємну та позитивну плавучість. Від'ємна плавучість - це посилена здатність до занурення, а позитивна плавучість - це посилена здатність до виштовхування з води. Гідробіонти повинні виробити певні пристосування для того, щоб запобігти або виштовхуванню з води, або зануренню у воду. У зв'язку з цим тіло тварин з від'ємною плавучістю, як правило, більш опукле зверху, внаслідок чого під час руху утворюється підйомна сила, а у тварин із позитивною плавучістю біль опукле черево і тому під час їхнього руху виникає заглиблююча сила. Цікаво, що у тюленів, які мають позитивну плавучість, черево не може бути опуклим, оскільки б воно заважало тваринам лежати на льоду або пересуватися на березі. У зв'язку з цим тюлені плавають черевом догори і більш опукла спинна сторона створює потрібнузаглиблюючу силу.

До стрибальних рухів здатні коловертки, ракоподібні, личинки комах, риби, ссавці. Під час стрибка швидкість руху на багато більша, ніж при плаванні. Так, кальмари, розганяючись у воді, можуть пролітати над її поверхнею понад 50 м зі швидкістю 50 км/год. Таким чином вони рятуються від хижаків. Так само рятуються і летючі риби. Вистрибуючи з води, вони можуть утримуватися в повітрі близько 10 с і пролітати відстань до 100 м.

Вертикальні рухи здійснюються за рахунок зміни щільності організмів шляхом поперемінного нагромадження в клітинах важких або легких іонів. Такі рухи характерні для водоростей. У безхребетних зміна щільності і відповідне переміщення по вертикалі досягається утворенням тимчасових газових камер. У більш крупних організмів, які мають постійні газові камери є здатність регулювати їх об'єм, завдяки чому вони переміщуються вверх або вниз.

Пасивні рухи пов'язані з рухом водних мас та дією зовнішніх сил. Планктонні організми пересуваються за рахунок дії зовнішніх сил у більшому масштабі, ніж нектонні. Гідробіонти широко використовують переміщуючи природні сили для розселення, зміни біотопів, забезпечення харчування, розмноження тощо, компенсуючи таким шляхом недостатність засобів активного пересування або економлячи енергію. Пасивні рухи сприяють:

• більш широкому розселенню гідробіонтів,

• порушенню генетичної ізоляції окремих популяцій,

• обміну спадковим матеріалом, збагаченню генофонду і процвітанню виду.

Величезний за своїми масштабами переніс гідробіонтів токами води в океані. Морські течії, які володіють великою протяжністю та високою швидкістю, здатні переміщувати рослини і тварин на тисячі кілометрів. Наприклад, личинки вугра із центральної частини Атлантичного океану (Саргасове море) переносяться Гольфстрімом у північно-східному напрямку на 8 тис. км.

Планктонти здатні переміщуватись і повітряними течіями, наприклад, коли водойми пересихають. Здіймаючи пил з ґрунту, що висох, вітер разом з ним переносить і мікроскопічні організми планктону, забезпечуючи їх розселення в інших водоймах. Вмерзаючи в лід, переносяться разом з ним представники морського і прісноводного планктону. Таким же

переміщуючим субстратом можуть бути днища кораблів, а також різноманітні гідробіонти, до яких тимчасово прикріплюються планктонні організми.

Популяціям багатьох представників планктону і нектону властиві масові переміщення, які регулярно повторюються в часі і просторі. Вони здійснюються у вертикальних і горизонтальних напрямках в ті частини ареалу, де на даний час найбільш сприятливі умови. Таким чином, міграції дозволяють популяції більш ефективно використовувати життєві ресурси.

Вертикальні міграції бувають:

• добові;

• сезонні;

• онтогенетичні (вікові).

Мігранти переміщуються під контролем різних факторів, із яких головними є освітленість та температура.

Добові вертикальні міграції пов'язані, в першу чергу, з живленням гідробіонтів та самозахистом. В темній період доби планктонні тварини перебувають у верхніх шарах води, де спостерігається найбільша концентрація водоростей, а на світлий період доби переміщуються вглиб, тим самим різко зменшуючи свою доступність для зрячих риб. Риби також піднімаються до поверхні в вечірній час і використовують присмерки для інтенсивного живлення.

Масштаби міграції планктонтів і нектонтів в морях звичайно досягають 50-200м і більше, в прісних водоймах з мало прозорою водою - декілька десятків сантиметрів. Тобто, чим прозоріше вода, тим амплітуда міграції вища.

Сезонні і вікові вертикальні міграції відповідно пов'язані з сезонними змінами різних гідрологічних показників і з перемінами в стані самих організмів. Наприклад, рачки Epishyra baikalensis в озері Байкал зимують на глибині 200-300 м, а навесні піднімаються в поверхневі шари озера.

Горизонтальні міграції здійснюють, головним чином, представники нектону, особливо риби і ссавці. Йдуть на нерест з моря до річок риби (осетрові, лососеві), періодично підходять до берегів океанічний оселедець, тріска. З річок до морів на нерест пливуть вугри.

За біологічним значенням виділяють: кормові, нерестові та зимувальні міграції, які можуть комбінуватися. Наприклад, навесні на відгодівлю із Чорного моря до Азовського входить хамса, а восени повертається назад на зимівлю в більш теплі води. Мігрують на північ кальмари, які живляться сардиною і знову повертаються для відкладання ікри до берегів Японії.

Горизонтальні міграції нектонтів можуть досягати дуже значних величин. Креветка Penaeus plebeus долає відстань до тисячі кілометрів і більше. Гренландські тюлені живляться серед плавучих льодів, а восени мігрують на південь, де розмножуються на льоду і залишаються тут до весни. Шлях у 7-8 тис. км пропливають вугри, які йдуть із річок Північної Європи до

Саргасового моря, де після нересту гинуть. Долаючи величезні відстані під час міграцій, тварини виявляють разючі навігаційні здібності. Наприклад, риби незмінно йдуть на нерест в одні й ті ж самі місця, вибираючи серед десятків і сотень приток річки ту, в якій з'явились на світ.

Бентосні організми мешкають на поверхні ґрунту і в його товщі. До найбільш масових представників бентосу слід віднести бактерій, актиноміцет, водорості, гриби, найпростіших (корененіжки, інфузорії), губки, корали, ракоподібних, молюсків, личинок комах.

До перифітону (обростання) звичайно відносяться усі організми, які мешкають на твердих субстратах за межами придонного шару води, тобто на вкритих водою поверхнях різних гідротехнічних споруд, днищах кораблів, на стінках водоводів, рослинах і тваринах, на плаваючих у воді предметах. До складу перифітону входять бактерії, водорості, особливо діатомові, гриби, найпростіші, двостулкові молюски і інші безхребетні.

Пристосування гідробіонтів до бентосного і перифітонного способу життя зводяться до:

• розвитку засобів утримання на твердому субстраті;

• захисту від засипання завислими речовинами;

• розробки найбільш ефективних засобів захисту.

Організми бентосу і перифітону мають здатність протидіяти рухам водних мас, гравітаційним силам завдяки утворенню важкого масивного скелету. Прикріплення до субстрату може бути тимчасовим або постійним. Морфологічно прикріплення буває:

• пневматичним (молюски, п'явки, актинії) - присмоктування;

• у вигляді суцільного приростання, яке у свою чергу може бути вапняковим (одиночні корали, устриці) або хітиновим (рогоподібним) у вусоногих раків.

• коренеподібним, за допомогою коренів і ризоїдів (характерно для багатьох водоростей і основної маси вищих рослин);

• ниток бісуса (молюски, зокрема мідії).

Заглиблення в субстрат відбувається в формі часткового або повного закопування в ґрунт, а також впровадження в тверді породи шляхом висвердлювання та проточування. Здатні закопуватись в ґрунт молюски, олігохети, личинки комах і навіть деякі риби. До тимчасового закопування в ґрунт пристосувались краби, креветки, головоногі молюски, морські зірки, деякі риби, наприклад, камбала.

Усім прикріпленим до ґрунту організмам загрожує небезпека захоронення під шаром осадів внаслідок постійного осідання на дно завислих у воді мінеральних і інших часток. Тому у всіх бентонтів виробляється в якості запобіжного заходуприпідняття над ґрунтом за рахунок відповідної форми тіла і витягування до верху в процесі росту.

Найбільш поширена форма тіла у донних організмів - конусоподібна, лійкоподібна, грибоподібна, тобто в усіх випадках більш тонка знизу. Така

форма властива губкам, коралам, морським ліліям. Рослин рятує від засипання швидке наростання стебел.

За ступенем рухливості серед бентосних і перифітонних організмів виділяють такі форми:

• бродячі (краби, восьминоги, морські зірки);

• лежачі (молюски, морські їжаки), які не роблять значних пересувань і в основному лежать на ґрунті;

• прикріплені (губки, корали).

Виходячи з цього, можна зазначити, що у організмів бентосу і перифітону здатність до активних рухів виражена набагато слабкіше, ніж у пелагічних організмів. Мала рухливість, характерна для багатьох бентонтів і перифітонтів в дорослому віці зазвичай компенсується високою мобільністю їхньої молоді, яка веде пелагічний спосіб життя.

Залишаючи ґрунт, бентонти можуть деякий час знаходитися в товщі води, спливати на поверхню або пересуватися в горизонтальному напрямку за допомогою греблі кінцівками, вигинанням тіла або іншими способами.

Рух по поверхні твердого субстрату відбувається шляхом бігання або ходіння, повзання, стрибання, ковзання. Бігання і ходіння на ґрунті властиве ракоподібним, комахам і їх личинкам. Повзання відбувається за допомогою кінцівок, скорочення тіла, війок. Дуже часто воно здійснюється шляхом підтягування тіла до місця прикріплення з послідовним перенесенням тіла вперед по ходу руху. Наприклад, восьминіг присмоктується щупальцями до того чи іншого субстрату, потім підтягує до місця прикріплення все тіло, після чого щупальця знову викидаються вперед і прикріплюються до субстрату.

Здатні стрибати окремі види черевоногих молюсків. Ковзання характерне для багатьох комах, які зачіплюючись лапками, можуть пересуватись по абсолютно гладких поверхнях.

У ґрунті тварини пересуваються в вузьких ходах, в проміжках між часточками ґрунту, розсуваючи їх або ковтаючи з наступним виведенням через анальний отвір. Таким чином пересуваються дуже дрібні організми (інфузорії, нематоди, личинки двокрилих комах).

Для багатьох представників бентосу характерне явище "хоумінгу" - повернення до місця постійного існування. Залишаючи свої сховища заради пошуку їжі та інших цілей, тварини кожного разу повертаються додому, користуючись роботою самих різноманітних органів чуття.

Як і для пелагічних організмів бентонтам характерні горизонтальні і вертикальні міграції, які відбуваються по дну, в товщі ґрунту та шляхом підняття в товщу води. Горизонтальні міграції в основному проходять для відгодовування організмів.

 

39. Рух води у болотах

Співвідношення складових водного балансу боліт змінюється в часі. Зміна умов живлення боліт призводить до коливання рівня ґрунтових вод, який заходиться біля поверхні болота і реагує на зміну складових водного балансу, що визначає водний режим боліт.

Рух води в болотах відбувається залежно від стану, в якому вона знаходиться. Переважна частина води перебуває у зв'язаному стані у вигляді внутрішньоклітинної, адсорбованої, хімічно зв’язаної та капілярної вологи. Вільна вода знаходиться у великих капілярах, порах торфу, а також у руслах болотних струмків, озерцях, трясовинах.

Рух вільної води здійснюється або шляхом фільтрації в рослинному очосі і торфовій масі, або шляхом вільних потоків по поверхні болота. За водопровідністю болотний масив являє собою дуже неоднорідну масу. Верхній його шар, складений живим рослинним покривом і моховим очосом, має набагато вищу водопровідність, ніж основна торфова маса, особливо її нижні шари.

40. Робота льодовиків

Значне руйнування в горах і на рівнинах спричиняють льодовики. Вони займають близько 11% суші. Понад 98% сучасного зледеніння припадає на покривні льодовики Антарктиди, Гренландії і полярних островів, і тільки близько 2% — на гірські льодовики. Потужність покривних льодовиків до 2—3 км. і більше. В горах льодовики займають плоскі вершини, зниження на схилах і міжгірські долини. Долинні льодовики віддаляють від гір усе те, що зсувається на їхню поверхню зі схилів, і те, що вони виорюють, просуваючись підлідним ложем. Несортований суглинок і супісок з валунами, так звана морена, транспортується льодовиком, тоді відкладається біля його краю, а потім ріками, які тут починаються, виноситься до підніжжя гір.

Під час максимального четвертинного зледеніння площа льодовиків на рівнинах була втричі більша, ніж тепер, а гірські льодовики \ субполярних і помірних широтах опускались до підніжжя гір.

Під час четвертинних зледенінь центрами і регіонами льодовикового зносу були Скандинавські гори, Полярний Урал, північ Скелястих гір, а також височини Кольського півострова, Карелії, півострова Лабрадор та ін. Тут зустрічаються відшліфовані льодовиком виступи твердих кристалічних порід у вигляді горбів, які називаються баранячими лобами, продовгуваті за напрямком просування льодовика котловини та ін. Південніше, на віддалі 1000—2000 км. від центрів зледеніння, розміщуються ділянки льодовикових наносів у вигляді горбистих і грядових нагромаджень, що збереглися до теперішнього часу. Отже, на рівнинах покрівні льодовики здійснювали не тільки руйнівну, але й корисну роботу.

 

41. Вплив боліт на стік річок

Вплив боліт на річковий стік може бути як позитивним, так і негативним. Дослідами встановлено, що в районах достатнього зволоження болота не знижують загальної величини річкового стоку, а в зоні надмірного зволоження навіть дещо збільшують її. Тим часом в умовах недостатнього зволоження за рахунок підвищеного випаровування порівняно з випаровуванням з суші болота зменшують річковий стік.

Вплив боліт на стік річок має принципове значення для оцінки гідрологічної ролі боліт у природних комплексах та оцінки можливих змін стоку річок при осушувальній меліорації.

Вченими по-різному оцінювались фактори, що впливають на зміну стоку річок. Частина гідрологів вважала, що болота збільшують весняний стік, інші дотримувались протилежної думки.

Для з'ясування ролі боліт у формуванні стоку річок необхідно виходити як із загальних характеристик гідрологічних властивостей боліт, так і зі специфічних особливостей окремих їх типів. При цьому треба враховувати, в якій кліматичній зоні знаходиться болото.

Загальними властивостями, які характерні для боліт і які впливають на стік, є: підвищена здатність випаровування й транспірації порівняно з навколишньою сушею; порівняно малий об’єм води, який бере участь у внутрішньорічному вологообороті, відносно загальної кількості в болоті; незначна водовіддача в межень, як результат різної водопропускної здатності діяльного та інертного шарів торфу. Крім того, на формування стоку з боліт впливають види живлення, неоднакові для різних типів боліт, і різне за величиною випаровування.

У зв'язку зі значним випаровуванням і транспірацією з поверхні, на болотах зменшується середня величина стоку: із заболочених територій в річки стікає менше води, ніж із незаболочених земель. Зниження загальної зволоженості території приводить до збільшення відмінностей у випаровуванні з поверхні боліт і незаболочених земель.

42. Об'єкт, предмет і завдання лімнології

Лімноло́гія (від грецького limne — озеро і …логія) (рос. лимнология, англ. limnology; нім. Limnologie f, Seekunde f) — наука про поверхневі водойми суходолу з уповільненим водообміном — озера, ставки, водоймища. Інша назва — озерознавство. Розділ гідрології поверхні. Лімнологія використовує методи гідрології,метеорології, гідробіології, гідрохімії, гідрофізики, геоморфології та інші.

Вивчає комплекс взаємопов'язаних фізичних, хімічних та біологічних процесів, що протікають в озерах, форми, розміри, походження озерних западин, доннівідклади, фізичні та хімічні властивості води, гідрологічний режим, рослинний та тваринний світ.

Результати дослідження лімнологів використовуються у ряді галузей: водопостачанні, транспорті, гідроенергетиці, при видобутку корисних копалин.

Дослідження озер є об'єкт лімнології

43.)Термічний режим боліт

Термічний режим боліт визначається не тільки кліматичними факторами, але й залежить від водно-теплових властивостей торфу та його верхнього діяльного шару. Торф у природному стані складається з органічного скелета з незначним вмістом мінеральних речовин, води та повітря, тому особливо важливу роль відіграють теплоємність і теплопровідність торфу. Вони залежать від об'ємного співвідношення органічної речовини, моди і повітря та їхньої теплоємності. Теплоємність повітря незначна, об'єм сухої речовини у торфі становить лише 7%, і теплоємність її порівняно з теплоємністю води теж невелика. Отже, теплоємність торфу визначається наявністю води в ньому. Чим більший вміст води в торфі, тим більша його і теплоємність і тим повільніше він нагрівається й охолоджується [27].

З глибиною амплітуда коливання температури торф'яного відкладу зменшується. В умовах помірного клімату добовий хід температури в діяльному шарі торфового болота помітний лише до глибини 15—25 см, а озонні коливання температури спостерігаються до глибини 3,0-3,5 м. На глибинах, що перевищують 35-40 см і 4-5 м, відповідно добова і сезонна зміна температури відсутня.

Добові і сезонні коливання температури в торф'яному болоті менші, ніж у мінеральному ґрунті, вони зменшуються зі збільшенням вологості і ґрунту. Безпосередньо на поверхні болота добові коливання температури значні через те, що тут майже відсутня передача тепла на глибину. Максимальні літні температури на поверхні мохових боліт можуть досягати 50°С, що сприяє підвищеному випаровуванню.

В умовах холодного та помірного клімату болота замерзають через 15 - 17 днів після переходу температури повітря через нуль. Болота перехідного типу починають замерзати одночасно і замерзанням мінеральних ґрунтів. Сфагнові болота замерзають пізніше Глибина промерзання торфово-болотної маси — 19 - 42 см, тобто менше, ніж глибина промерзання мінеральних ґрунтів. Максимальна глибина промерзання торф'яників — 60 - 65 см.

Відтавання боліт залежить від кліматичних умов, товщини мерзлого ґрунту і снігового покриву, тому його строки будуть різні в окремих болотних мікроландшафтах.

 

Танення льодовиків

За останні 600 років температура в північній Антарктиці збільшилася на 1,6 градуси за Цельсієм.

 

Через підвищення температурної норми танення літнього льоду на півночі Антарктики досягло максимальної швидкості за останню тисячу років, повідомили представники Австралійського національного університету.

"Це безперечно свідчить про те, що в кліматі і навколишньому середовищу в цій частині Антарктики відбуваються зміни", - говорить провідний дослідник Нерілі Абрам.

Експертна група вчених з Австралійського національного університету на основі даних, отриманих з дослідження крижаної кори, дійшла висновку, що швидкість танення літнього льоду в північній частині Антарктики за останні 50 років збільшилася в 10 разів.

Вони пробурили отвір глибиною 364 метра на острові Джеймс Росс і виявили, що за останні 600 років температура в даному регіоні збільшилася на 1,6 градуси за Цельсієм.

Танення льодовиків є природним процесом. Багато громади в усьому світі залежить від прісної води з цих танення льодовиків для їх побутового використання. Деякі країни залежать від талої води з льодовиків для їх виробництва електроенергії. Сільського господарства в багатьох країнах залежить насамперед від танення льодовиків вода, яка тече в річках. Все це танення вода постійно замінений свіжим снігом, який стискає в лід протягом довгого часу, а потім буде плавитися в воду. Цей цикл триває, і на підтримку ідеального балансу в покоління прісної води і розмір льодовика

 

 

45. Трофність озер і їхній розвиток

Трофність водного об'єкта відповідає рівню надходження органічної речовини або рівнюі його продукування в одиницю часу і, таким чином, є вираженням спільної дії органічної речовини, яка утворилась при фотосинтезі і надійшла ззовні. За рівнем трофності виділяють два крайніх типи водних об'єктів - оліготрофні і евтрофні.

Основним механізмом природного процесу евтрофікації є замулювання водойм. Антропогенна евтрофікація відбувається внаслідок надходження у воду надлишкової кількості біогенних елементів, як результат господарської діяльності. Високий вміст біогенів стимулює автотрофну гіперпродукцію органічної речовини. Результатом цього процесу є цвітіння води внаслідок надмірного розвитку аль-гофлори. Серед біогенних елементів, що надходять у воду, найбільший вплив на процеси евтрофікація створюють азот і фосфор, оскільки їх вміст і співвідношення регулює швидкість первинного продукування. Інші біогенні елементи, як правило, утримуються у воді в достатніх кількостях і не створюють впливу на процеси евтрофікації. Для озер елементом, що лімітує, найбільше часто є фосфор, а для водотоків - азот.

Віднесення водного об'єкта до визначеного рівня трофності здійснюється за надходженням органічної речовини. Найбільше часто в сучасній практиці як індикатори використовують величини надходження біогенних речовин, концентрації біогенних речовин у водному об'єкті, швидкість виснаження кисню в гіполімніоні, прозорість води, біомасу фітопланктону. Фітопланктон є основним первинним продуцентом у більшості водних екосистем. Тому екологічний стан більшості водойм визначається фітопланктоном і залежить від ряду фізичних, хімічних і біологічних факторів середовища існування [18].

 

 

46. Походження і поширення підземних вод

 

1. Походження і поширення підземних вод

Механізм утворення і поширення підземних вод за своєю суттю є процес взаємодії гідросфери і атмосфери з літосферою.

Спостереження показують, що поверхнева вода з тією чи іншою швидкістю просочується через пори гірських порід, досягає водостійкого горизонту і утворює вище нього водоносний горизонт. На цій основі ще в давнину виникла теорія походження підземних вод, що отримала назву інфільтраційної.

Однак інфільтрація не єдиний процес, в результаті якого утворюються і поповнюються підземні (ґрунтові) води. Багаточисельні факти змушують відмовитись від універсального значення простого просочування води. Справа в тому, що навіть під час великих дощів насиченими виявляються тільки верхні шари ґрунту, нижче яких лежать сухі шари. Водоносні горизонти виявляються поза видимим зв’язком з атмосферними опадами.

У кінці XIX ст. була розроблена теорія конденсаційного походження підземних вод, пояснюючи накопичення ґрунтових вод конденсацією водяної пари з повітря проникненням її в землю. Особливо значних розмірів цей процес набуває в піщаних пустелях, однак пояснити всю різноманітність видів води в земній корі тільки конденсацією теж не можна.

Сутність помилок всіх теорій в тому, що кожна з них допускала лише одну форму, в якій вода проникає в землю - рідку або газоподібну. Подібно до того, як різноманітні атмосферні гідрометеори, різноманітні і види води в земній корі. Вони знаходяться в товщі гірських порід верхньої частини земної кори в рідкому, твердому та газоподібному стані.

По походженню розрізняють такі види підземних вод:

Інфільтраційні, що утворилися внаслідок просочування з поверхні дощових, талих і річкових вод;

Конденсаційні, що утворились в порах і тріщинах гірських порід із водяної пари;

Седиментаційні, що утворилися в процесі геологічного накопичення осадів у водних умовах (седиментація - осідання);

Магматогенні, або ювенальні, що утворились при кристалізації магми і метаморфізації гірських порід. Вважається, що більша частина вод гідросфери утворилася за рахунок дегазації магми.

47. Вологість порід. їхні фізичні та водні властивості

Вологість і водні властивості порід.Пористість порід, їх гра­нулометричний склад і види води в порах визначають вологість і ос­новні водні властивості порід: вологоємність, водовіддачу, дефіцит насичення та водопроникність. Вологість - це кількість води, що утримується в ґрунті на певний момент часу. Вона не може бути бі­льшою за вологоємність.

Вологоємністю називають здатність порід утримувати певну кі­лькість води, розрізняють повну, капілярну і найменшу польову. По­вна вологоємність - максимальний вміст води в породі, каптярна -найбільша кількість води в капілярах, найменша польова - кількість води, що перебуває в завислому стані і знаходиться лише на поверхні породи. Вона не заповнює пори.

Водовіддачею називають здатність водонасиченої породи відда­вати воду, яка може стікати під дією сили ваги.

Дефіцит насичення - це різниця між повною вологоємністю і природною вологістю.

Водопроникність - здатність породи пропускати крізь себе воду. Вона залежить від пористості породи і визначається відношенням об'єму пустот у породі до об'єму зразка породи. За водопроникністю породи поділять на водостійкі і водопроникні В останніх можливі два види руху води - ламінарний і турбулентний. Ламінарний рух є пере­важаючим і зустрічається в породах з дрібними порами. При цьому русі вода пливе повільно суцільним потоком, а її швидкість визнача­ється за формулою Дарсі:

V = Кі

де К — коефіцієнт фільтрації; і — гідравлічний похил, рівний по­хилу поверхні ґрунтових вод.

Турбулентний рух спостерігається в тріщинуватих породах з ве­ликими щілинами. Для нього характерні завихрення, порушення суці­льності потоку, а швидкість визначається за формулою Шезі:

V =с√Ri,

 

48. Хімічний склад, водний і сольовий баланс Світового океану

Хімічний склад ісолоність вод океану. Хімічний склад морсь­кої води - це складний комплекс мінеральних і органічних речовин, що знаходяться в різних формах іонно-молекулярного та колоїдного стану і надають воді своєрідних особливостей. В океанічній воді роз­чинені майже всі елементи періодичної системи Менделєєва, навіть благородні метали. Більше всього розчинено кисню 85,8 %, водню -10,7 %, хлору — 2,20 %, натрію — 1,07 %, які вступають у хімічні спо­луки і утворюють солі. Серед солей найбільше розчинено кухонної солі — NаСL (27,2 г/л), яка надає воді солоного смаку, та солей магнію МgСL2 -3,8 г/л, які надають воді гіркуватого смаку. Опріч солей хло­ру, що становлять 88,7 %, у воді розчинені сульфати (МgSО4- 1,7 г/л, СаSO4-1,2 г/л, К24 - 0,9 г/л, які разом становлять 10,8 %), карбона­ти СаСОз - 0,1 г/л та солі брому - МgBr2 - 0,1 г/л. Таке відсоткове співвідношення цих солей зберігається у будь-якій частині океану і за будь-якої концентрації солей. Тому для одержання загальної кількос­ті солей достатньо в пробі води визначити вміст хлору і помножити на 1,81.

У морській воді розчинені також мінеральні речовини, серед яких сполуки азоту, фосфору, кремнію мають вирішальне значення для живих організмів. Мінералізація морської води є основою заро­дження життя і розвитку біосфери. Морська вода має всі необхідні елементи, що входять до складу поживних речовин рослин. Ультра-прісна вода, проникаючи в клітини, згубно впливає на них, оскільки є сильним розчинником і змінює склад протоплазми. Морська фауна легко переносить підвищення солоності і не витримує його зменшен­ня. При солоності 4 % життя морської фауни неможливе. Прісноводні мешканці за допомогою слизової оболонки ізолюються від водного середовища, пристосувавшись таким чином до умов життя.

Органічні речовини безперервно накопичуються у морській воді внаслідок відмирання маси зелених рослин. Загниваючи, вони стають основним джерелом органічних решток, до складу яких входять різ­номанітні солі.

Отже, солоність морської води - це кількість в грамах всіх міне­ральних речовин, розчинених в 1 кг морської води за умови, що бром і йод заміщені еквівалентною кількістю хлору, всі вуглекислі солі пе­реведені в оксиди, а всі органічні речовини спалені при температурі 480 °С. Солоність води виражається в г/кг або проміле. Проміле - ти­сячна частина величини і позначається - ‰.

Середня солоність вод Світового океану - 35,0 ‰. Це означає, що в океані розчинено 48•1015 тонн солей. Якби всі солі океану викри-сталізувати, то вони покрили б всю земну поверхню шаром 40 м за­втовшки.

На поверхні океану солоність може змінюватись у значних ме­жах, залежно від балансу прісної води. Атмосферні опади, стік з су­ходолу, танення льоду знижують солоність, а випаровування, утворення льоду - підвищують її. Солоність залежить також від вертика­льного перемішування та горизонтального перенесення води. Холодні течії несуть з полярних районів води з меншою солоністю, а теплі з тропічних широт — з більшою солоністю.

ВОДНИЙ БАЛАНС ЗЕМЛІ

Водний баланс Землі — співвідношення між кількістю води, що по­ступає на поверхню земної кулі у вигляді опадів, і кількістю води, що випаровується з поверхні суходолу і Світового океану за певний період часу. У середній багаторічний період річна кількість опадів дорівнює 1020 мм, випаровування з поверхні Світового океану — 880 мм і з сухо­долу — 140 мм. Водний баланс Землі — кількісне вираження вологообігу на Землі. Він тісно пов'язаний з тепловим балансом і нарівні з ним є одним з важливих показників для характеристики природних зон. По­над 94 % води знаходиться у Світовому океані. Інша частина гідросфери — це підземні води (4 %). При цьому потрібно враховувати, що велика їх частина відноситься до глибинних розсолів, а прісні води становлять приблизно 1/15 частку, або 4—5 тис. км3. Значним є також об'єм льоду полярних льодовиків: у перерахуванні на воду він дорівнює 24 млн км1, або 1,6 % об'єму гідросфери. Озерної води в 100 разів менше — 230 тис. км3, а в руслах річок міститься лише 1200 км3 води, або 0,0001 % всієї гідросфери. Однак, незважаючи на малий об'єм води, річки відігра­ють дуже велику роль: вони, як і підземні води, задовольняють значну частину потреб населення, промисловості і сільського господарства.

49. Умови залягання підземних вод

За умовами залягання підземні води поділяються на три типи: верховодку, ґрунтові води, артезіанські води.

Верховодка – це підземні води, які залягають поблизу земної поверхні, в зоні аерації. Основними рисами верховодки є невитриманість її по площі та у вертикальному розрізі; непостійність у часі і незначна потужність обводнених порід. Верховодка накопичується переважно на поверхні глин, суглинків та інших слабо проникних порід. Розташовуючись у зоні аерації, верховодка зазнає різних змін, викликаних гідрометеорологічними умовами. У маловодні роки вона може зовсім зникнути, у багатоводні – досягти великих розмірів по площі і товщині, а взимку – повністю перемерзнути.

Грунтові води – це гравітаційні води першого від поверхні постійного водоносного горизонту. Їх основною особливістю є вільна безнапірна поверхня, зумовлена відсутністю водотривкої покрівлі. Як правило, ґрунтові води залягають у пухких антропогенних відкладах – “ґрунтах”, звідки і пішла їх назва. Проте ці води можуть залягати і між водотривкими горизонтами, але і в цьому разі основною їх ознакою є відсутність напору.

Поверхня ґрунтових вод називається їх дзеркалом; водонепроникна порода, яка підстилає ґрунтові води, називається водотривом, або водотривким горизонтом. Відстань між дзеркалом ґрунтових вод і водотривом називається товщиною водоносного горизонту.

 

Рис. 5.2 – Різні випадки співвідношення поверхневих і ґрунтових вод (за М. О. Вевіровською)

А дзеркало ґрунтового потоку, похилене до річки; Б – дзеркало ґрунтового потоку, похилене від річки; Вгідравлічного зв'язку між ґрунтовими і поверхневими водами немає; Ггідравлічного зв'язку між ґрунтовими і поверхневими водами немає в межень, але є в повінь.

Ґрунтові води тісно пов’язані з водами річок, озер, водосховищ і часто поповнюються за їх рахунок або самі живлять поверхневі води. У природі існує багато зв’язків ґрунтових вод з поверхневими (рис.5.2). При певних умовах (А) відбувається постійне живлення річки підземними водами і поповнення запасів грунтових вод під час повені та паводків. У іншому випадку (Б) відбувається постійне поповнення запасів грунтових вод за рахунок річкових вод. При певному розташуванні водотривких порід (В) відсутній зв’язок між грунтовими та річковими водами. Інколи можливий гідравлічний зв’язок між грунтовими і річковими водами лише під час високих вод (повень, паводки) і його відсутність під час межені.

Артезіанські води – це підземні води, які залягають між водотривкими горизонтами і, перебуваючи під напором, при розкритті їх буровими свердловинами піднімаються вище покрівлі водоносного пласта (рис.5.3). При достатній величині напору ці води, фонтануючи, виливаються на денну поверхню. Артезіанські води називаються також напірними водами. Вони одержали свою назву від провінції Артуа у Франції, де в XII ст. Вперше в Європі було одержано фонтануючу підземну воду. Нині артезіанськими водами часто називають усі підземні води, які залягають у більш-менш глибоких пластах, мають напір і навіть не фонтанують.

 

50. Гідрологічний режим озер

 

51. Температурний режим озер

Температурний режим. Відрізняється у воді, по-перше, меншим припливом тепла, по-друге, більшою стабільністю, ніж на суші. Частина теплової енергії, що надходить на поверхню води, відбивається, частина витрачається на випаровування. Випаровування води з поверхні водойм, при якому витрачається близько 2263х8Дж / г, перешкоджає перегріванню нижніх шарів, а утворення льоду, при якому виділяється теплота плавлення (333,48 Дж / г), уповільнює їх охолодження.

Зміна температури в поточних водах слід за її змінами в навколишньому повітрі, відрізняючись меншою амплітудою.

В озерах і ставках помірних широт термічний режим визначається добре відомим фізичним явищем - вода володіє максимальною щільністю при 4 ° С. Вода в них чітко ділиться на три шари: верхній - епілімніон, температура якого зазнає різких сезонні коливання; перехідний, шар температурного стрибка,-металімніон, де відзначається різкий перепад температур; глибоководний (придонний) - гіполімніон що доходить до самого дна, де температура протягом року змінюється незначно.

Влітку найбільш теплі шари води розташовуються у поверхні, а холодні - у дна. Даний вид пошарового розподілу температур у водоймі носить назву прямої стратифікації Взимку, з пониженням температури, відбувається зворотна стратифікація. Поверхневий шар води має температуру близьку до 0 ° С. На дні температура близько 4 ° С, що відповідає максимальній її щільності. Таким чином, з глибиною температура підвищується. Це явище називають температурної дихотомією. Спостерігається у більшості наших озер влітку і взимку. У результаті порушується вертикальна циркуляція утворюється плотностная стратифікація води, настає період тимчасового застою - стагнація (рис. 5.8).

З подальшим підвищенням температури верхні шари води стають все менш щільними і вже не опускаються - настає річна стагнація. '

Восени поверхневі води знову охолоджуються до 4 ° С і опускаються на дно, викликаючи вторинне в році перемішування мас з вирівнюванням температури, т. е. настанням осінньої гомотермія

52. Нейстон і шіейстон як життєві форм и гідробіонтів

життєві форми - це сукупності організмів різного систематичного положення, які наділені принципово подібними адаптаціями, що дозволяють їм існувати в певних біотопах.

В пелагіалі життєві форми представлені планктоном і нектоном, на твердих субстратах - бентосом і перифітоном, в зоні контакту бенталі і пелагіалі - пелагобентосом, в поверхневому шарі води - нейстоном і плейстоном.

53. Світовий океан і його частини

Безперервна водна оболонка земної кулі називається Світовим океаном. Він ділить сушу на материки і острови. З загальної площі поверхні земної кулі (510 млн км2), на долю Світового океану прихо­диться 361 млн км2 (71 %). Суша займає 149 млн км2 (29 %). По поверхні Землі вода і суша розподіляються нерівномірно. У Північній півкулі суша становить 39 %, а вода – 61 %, в Південній – відповідно 19 і 81 %.

Світовий океан поділяє сушу на материки і, в свою чергу, також ділиться материками на окремі частини – океани. Світовий океан поділяється на чотири океани: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий. Океан – це частина Світового океану, розташо­вана між окремими материками, яка відрізняється особливостями підводного рельєфу і має самостійну систему течій.

Основні характеристики Світового океану складені в карто­метричній лабораторії Ленінградського університету в 1970 році (табл.13.1).

Таблиця 13.1 – Основні характеристики океанів

 

Назва океану Площа, млн.км2 Об’єм, Тис. Км3 Глибина, м
Середня Найбільша
Атлантичний 330,1
Індійський 284,6
Північно – Льодовитий 16,7
Тихий 707,1

 

В складі океанів виділяють моря. Море – це частина океану яка глибоко заходить в сушу або відокремлена від океану островами, підводними підняттями і сполучається з ним через протоки або має вільний зв’язок. Існує декілька класифікацій морів за умовами ізоляції і водообміну. Найбільш поширеною є класифікація Ю.М. Шокальського, згідно з якою моря поділяються на окраїні, середземні (внутрішні) іміжострівні.

Окраїні моря примикають до материків окремою частиною і відокремлюються від океану островами або півостровами і мають вільний доступ до нього (Охотське, Берингова).

Середземні (внутрішні) моря розташовані між материками або всередині них. Тому внутрішні моря поділяють ще на міжматерикові і внутрішньоматерикові. Міжматерикові – це зазвичай великі за розмі­рами і глибиною моря (Середземне море). Внутрішньоматерикові – малі за площею і неглибокі (Біле, Чорне, Азовське.) Ці моря з’єдну­ються з океаном через протоки.

Міжострівні моря розташовуються між островами і архіпе­лагами (Коралове).

Згідно з генетичною класифікацією морів, в залежності від їх походження моря поділяються на три типи:

- океанічні моря, утворені в результаті тектонічних розломів земної кори і опускання суші (глибина цих морів більше 2000 м);

- материкові моря, які виникли внаслідок наступу моря на сушу (трансгресії) при коливанні земної поверхні (неглибокі моря до 1000 м);

- змішані, які мають ознаки і тектонічного, і материкового походження (Берингова).

Океани і моря при березі утворюють затоки, бухти, губи, фіорди.

Затока – це частина моря чи океану, яка заходить у сушу, але має вільний зв’язок з океаном чи морем.

Бухтою називається невелика затока, відокремлена від моря невеликими півостровами і мисами, які виступають у море.

Губою називається затока довгастої форми з гирлом річки у її вершині (Обська губа)

Вузька і глибока затока, яка глибоко врізується у сушу і обмежена крутими, прямовисними берегами, називається фіордом.

Протокою називається відносно вузька частина Світового океану, яка знаходиться між двома ділянками суші і з’єднує між собою дві водойми.

54. Вивчення та практичне значення боліт

Практичне значення боліт. Болота займають великі простори суші. Щодо їх гідрологічної ролі склалась думка, що вони зменшують середній стік, тобто із заболочених територій в ріки надходить менше води, ніж з інших територій. Зазначено, що в тундрі випаровування з поверхні боліт і незаболочених територій майже однакове, але чим далі на південь, тим випаровування з боліт збільшується порівняно з прилеглими територіями. Вплив боліт на стік неоднозначний: осушення боліт в одних випадках призводить до збільшення, а в інших - до зменшення весняного стоку. Вважають, що болота не сприяють збільшенню меженного стоку, бо влітку багато води з них випаровується, а взимку внаслідок промерзання діяльного шару болота можуть не давати стоку.

Отже, осушення боліт вирівнює коливання стоку протягом року, проте надмірне осушення їх може зашкодити малим водотокам. Болота в природному стані - це пустоші. хоча після осушення /в розумних межах/ їх можна було б використовувати У сільському та лісовому господарстві. Болота утруднюють дорожнє та інші види будівництва. Болота самі є продуктом клімату і впливають на нього. Загальновідомо, що болотні місцевості є нездоровими, бо постійне випаровування підвищує вологість повітря. Болота дають торф, який використовується з давніх давен як паливо, а тепер - як добриво і хімічна сировина. З торфу видобувають аміачні добрива, спирти і кислоти, барвники і целюлозу, ліки тощо. На земній кулі промислове значення має торф на площі близько 100 млн. га. Промислове значення мають торфовища Західного Сибіру, Канади, Фінляндії, США та ін., на торфі працюють багато ДРЕС.

Вивчення боліт

Вивчаючи процеси заболочування, Г. І. Танфільєв, проводив великі дослідження боліт Європейської Росії (1888, 1889, 1890, 1895, 1898). Причинами заболочування грунтів, він вважав погану проникність грунту і, у зв'язку з цим, застаивание води; тривалий час розливу річок чи озер; освіту в грунті на невеликій глибині прошарків Рудяка або ортштейна, не проникних для води, а також поява на згарищах у лісі і на лісосіках деяких рослин, які утворюють на поверхні землі щільний дернової шар, подібний повсті, що утрудняє просочування води в грунт і затримує на поверхні атмосферні опади.

Танфільєв, вперше дав класифікацію боліт Європейської Росії (1898), виділивши наступні головні типи боліт і торфовищ:

I. Низові або заплавні болота і торфовища.
N1. Очеретяні болота:
nа) прісноводні
nб) жестководние
nВ) солоновідние
n2. Зибуни
n3. Болотисті кислі луки (і лугові кочкарнікі)
n4. Трав'янисті торфовища
n5. Гіпнові торфовища (з мохівHypnum)
nII. Ключові торфовища
n6. Вапняно-ключові
n7. Залозисто-ключові (і вільхові трясовини)
nIII. Верхові, неразлівние, борові, сфагнові болота і торфовища.
N8. Сфагнові болота
n9. Сфагнові торфовища
n10. Сфагнов-чагарникові торфовища з мерзлим ядром (горбисті торфовища в тундрах).

Глибокі і важливі дослідження Г. І. Танфільєва, в яких він розбирає комплекс питань, пов'язаних з вивченням боліт: вплив боліт на клімат, значення їх у живленні, проблеми осушування і пр., - дозволяють говорити про нього, як про засновника болотоведенія в Росії.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.