Стан сучасної української журналістики

Сучасна українська журналістика, отримавши статус самостійної національної школи, в певний конкретний період для того, щоб стати привабливою в очах українських споживачів інформації мусила вибирати між двома традиційними шляхами. Вона могла довго і настирливо бути попелюшкою, або починати за традицією - з професії повії. На сьогодні ситуація виглядає так, що у загальній масі українська журналістика обрала другий шлях. І наслідком цього другого шляху стали певні, вже сьогодні очевидні, уроки.
Першим негативним уроком цього другого шляху стала втрата в нашій країні напряму «політична журналістика». В Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в Україні.

Другим уроком стала достатньо висока ступінь непрофесіоналізму. Тим не менше, непрофесійна журналістика є меншим злом, аніж професійна антижурналістика, яка так само є достатньо модним явищем в сьогоднішній Україні. Спроби створити неполітичну журналістику протягом двох-трьох років завершились тим, що в Україні сьогодні є популярною журналістика на замовлення політиків або певних олігархічних структур, що не є за визначенням політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним суб’єктом політики. Хоча, за логікою, вони мусили бути суб’єктом або елементом творення громадянського суспільства, а не політичного режиму. І важко не помітити не журналістські, а політичні причини, які пояснюють вищезгаданий стан речей.
Першим аргументом мусить слугувати елементарна аксіома - не може бути конкурентною, професійною і цивілізованою журналістика в країні з недемократичним, неправовим і закритим політичним режимом. Можна спробувати щось зробити в конкретному регіоні, в конкретній галузі, в конкретній проблемі, але все це обмежено в часі, і немає тих якісних характеристик, які б змінили ситуацію в країні вцілому.

Друге пояснення полягає в тому, що в Україні є дві площини функціонування медіа. Це площина пострадянського і олігархічного форматів. Не можна погодитись із твердженням, що в нашій державі створена система комерційних ринкових медіа. Якби ми жили в системі комерційних медіа, то власник медіа діяв би абсолютно інакше. Він би давав абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно корегував би генеральну політичну лінію, як це він робить сьогодні. Коли власники теле- та радіокомпаній говорять журналістам, що ваша проблема не заробляти гроші і робити конкурентними медіа, а говорити правильні речі й захищати правильних людей - це не комерційний і не ринковий продукт, це олігархічні медіа, які нічим не кращі за державні.
Ситуація в державних та муніципальних медіа теж досить непроста. Коли кажуть, що роздержавлення ЗМІ може автоматично вирішити проблему, з цим важко погодитись.
До якого нового статусу має привести медіа роздержавлення? У сьогоднішніх умовах більшість з них отримають статус олігархічних. Можливо, це частково вирішить проблему матеріального становища тих людей, які переходять в олігархічні медіа. Це цілком очевидно. Але з точки зору сутнісних характеристик інформаційного простору, це принципово нічого не змінить.

Загалом можна вважати, що державних медіа у нас вже не існує. Показовий приклад - Перший національний телеканал. Якщо поцікавитися його спонсорами і тими, хто викупив телепрограми чи здійснює рекламну політику на цьому каналі, то можна побачити, що значною мірою це структури, які представляють основні фінансово-політичні угруповання в Україні. Тобто, насправді, це не є якась група людей, уповноважених суспільством або владою формувати концепцію та забезпечувати інформування глядачів Першого національного телеканалу. Партії СДПУ(о), НДП чи Партію регіонів України ніхто не уповноважував готувати телевізійний продукт на цьому загальнонаціональному і державному за формою власності телеканалі. Досі не створено експертної ради чи іншої громадської інституції, яка б здійснювала контроль за використанням коштів Державного бюджету та моніторинг якості програм. Ця дилема і протистояння між дуже поганими державними медіа та не кращими, з точки зору суспільного інтересу, олігархічними медіа, мусили б бути вирішені на користь абсолютно іншого, третього формату медіа.
Для зміни ситуації в Україні недостатньо лише звинувачувати медіа в тому, що вони нічого не роблять. Адже дещо можна зробити вже сьогодні і зробити двома шляхами. Або правовим шляхом через прийняття законів (політики), або «шляхом звичаєвого права» (журналісти), тобто явочним порядком.

Професійним або правовим шляхом можна рухатися й не вирішуючи глобальних завдань. Необхідно вирішити ключові та найпринциповіші проблеми журналістської діяльності. Наприклад, взаємини по лінії - засновник і журналіст. Це питання, яке мусить бути обов’язково врегульованим, бо інакше триватиме історія з відкриттям і закриттям газет з однаковими назвами, де мінятимуться лише знаки плюс, мінус, крапочки тощо. Коли відбувається зміна засновників, то розпочинається боротьба за торговий знак, заручниками якої стають працівники видання. Чисельні подібні прецеденти мусили б навчити, що не варто працювати або небезпечно працювати у газеті, де 99-% акцій де-юре володіє мало кому відома бабуся з Британських Вірджинських островів, або група пенсіонерів з Нової Зеландії, хоча всі знають, що де-факто реальними власниками є київські олігархи.
Хрестоматійний приклад - історія з припиненням випуску газети «Независимость», коли журналістський колектив став заручником невдалого переговорного процесу головного редактора з представниками різних фінансово-політичних груп.

Адже, як свідчить практика, коли у журналістів виникають проблеми, вони реально не можуть знайти суб’єкта оскарження неправових дій і юридично не мають з ким змагатися. Оскільки за документами знайти його неможливо, а журналіст, відповідно, не має змоги захистити свої права. Цю достатньо складну проблему можна врегулювати шляхом прийняття відповідних правових документів. Що, в свою чергу, також дасть можливість вивести реальних власників ЗМІ із тіньової сфери. Відповідно, зникне й система подвійної оплати праці журналістів, яка досі практикується в абсолютній більшості олігархічних медіа і додатково посилює залежність журналістів.

Тепер щодо другої групи проблем, яку можна вирішити без додаткової законодавчої бази, але вона не менш складна, оскільки пов’язана з психологічними особливостями взаємовідносин в самому журналістському середовищі. Насьогодні існує низка спільних проблем, які змушують журналістів шукати систему єдиних правил поведінки, кодекс професійної етики, дотримуватись своєрідного аполітичного солідаризму. Якщо олігархи-політики не здатні виробити певні правила поведінки в інформаційному просторі, то можна домовитись про неписані правила поведінки в середовищі журналістів на засадах солідаризму. Проблема полягає ще й в тому, що в старшій генерації працівників ЗМІ утворився певний розподіл, за яким важко визначити загальнонаціональних лідерів та авторитетів в цій сфері. Тому тут важливішим є молодше покоління журналістів, яке ще остаточно не розподілене олігархічною інфраструктурою національного ринку медіа. Історична місія молодого покоління українських журналістів полягає в тому, щоб спробувати самим і змусити старше покоління діяти за спільними правилами. Правилами, які не врегульовані законодавством, але які є загальноприйнятими в середовищі журналістів. Наприклад, не ставити своє прізвище під матеріалами на замовлення, до якого журналіст не має жодного відношення; боротися за кожне слово у власному матеріалі.

Окрім етичних існують і фінансові правила поведінки, які надзвичайно важливі для посилення конкурентноспроможності своєї професії. Наприклад, у деяких українських представництвах західних компаній журналісти діяли за визначеними спільними правилами поведінки. Але в процесі зміни керівництва молоде покоління журналістів їх зруйнувало, погодившись на меншу оплату праці і на абсолютно інший формат відносин із засновниками.

Сьогодні український ринок медіа знаходиться між двома серйозними небезпеками. Перша - це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб’єктом взаємовідносин. Такий підхід заохочує своєрідну журналістську «проституцію». Друга серйозна небезпека для української журналістики - це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. В Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти, в яких українські журналісти лише обслуговують ідеї тих, хто ніколи не жив у нашій країні, але претендує на її краще знання. Це не просто принижує українську журналістику, це є небезпекою для формування цивілізованої національної школи ЗМІ.

Поиск по сайту: