Сучасні проблеми формування незалежної укр.правової держави

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об'єктивних закономірностей, які з необхідністю визначають його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов'язані з дією суб'єктивних факторів політичної еліти і народу.

Говорячи про те, що політична еліта вибрана часом, ми передусім підкреслюємо факт наявності людей, які у певний період існування того чи іншого суспільства опинилися біля керма влади завдяки послідовній зміні соціальних інтересів. Ця влада може бути отримана у спадок (монархія), а також — завдяки потребі демократичних перетворень (республіка). Аче будь-яка влада вимагає не тільки того, щоб її отримали. Її потрібно вміти утримати і використати. А ці процеси суттєво залежать від того, хто входить до складу політичної еліти, який інтелект тих людей, котрі є господарями влади. Бути володарем влади — означає займати панівне становище. Адже влада, нагадаємо, є процесом підпорядкування волі керованих волі керуючих. Належати до політичної еліти — означає бути найвпливовішою людиною, бо той, хто володіє відносинами у суспільстві, хто здатен скерувати їх у потрібному собі напрямі, — має можливість володіти всім. А мати все, володіти всім — досить відповідальна справа.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей "дозвіл" визначається рівнем суверенності народу.

Нагадаємо, що дійсно суверенним можна назвати тільки той народ, який здатен обрати свій, саме йому притаманний шлях розвитку і в змозі реалізувати самостійно цей вибір. Однак сам по собі, загалом, гуртом народ цього вибору не робить. Робить його політична еліта. Цей вибір буває близьким до прагнень народу. Тоді народ сприймає його як свій власний, а політичну еліту — як своє вдале породження. Але буває й так, що вибір політичної еліти є далеким від інтересів народу. Тоді народ намагається звільнитись і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла.

Шляхи до цього звільнення бувають різними. Вони часто позначаються трагічними сторінками життя народу, нелюдськими поневіряннями тих особистостей, які присвячують себе справі народження нової політичної еліти, котра запалює людей новою ідеєю, спрямованою, у кінцевому підсумку, на новий шлях розвитку суспільства.

Отже, тільки гармонійне відношення політичної еліти і народу може вести суспільство у прогресивному напрямі розвитку. Сутність цієї гармонії полягає у такому: а) народ дійсно суверенний; б) політична еліта веде за собою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народові близькою і рідною.

6. Діяльність і спілкування як умови розвитку людини. Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально неповторного.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

Поняття розвитку і формування особистості. Виховання як провідний фактор розвитку і формування особистості

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально неповторного.

Розвиток людини — процес становлення та формування п особистості під впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

Формування особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток особистості» та «формування особистості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Виділяють три види розвитку і формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві — соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня розвитку); між рівнем розвитку особистості й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості; між потребами особистості та моральним обов'язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона «стримується» моральним обов'язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості; між прагненням особистості та п можливостями: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній, для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою[7, c. 62-63].

Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які не визріли, але перебувають у стадії становлення.

Діяльність як чинник розвитку особистості. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

ДІЯЛЬНІСТЬ - спосіб буття людини у світі, їїздатність вносити в дійсність зміни. Основними компонентами діяльності є: суб’єкт з його потребами, мета, відповідно деякої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано діяльність,засіб реалізації мети,результат діяльності. Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вище з згаданих видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого планового перетворення навколишнього середовища й самої себе. Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання, праця. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку. В.Сухомлинський з цього приводу писав: „лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитного існування”[12, c. 71-73].

Велике значення для розуміння можливостей виховання у формуванні особистості людини має досвід навчання, виховання і залучення до життя сліпоглухих від народження дітей, всі контакти яких з життям і оволодіння необхідними знаннями, уміннями й навичками відбуваються під керівництвом вихователя. Основою методики їхнього виховання є так звана спільнорозділена діяльність, у процесі якої вихователь послаблює своє керівництво з метою підтримки пробудженого у дитини намагання виконати дію самостійно.

Виховання вносить у долі людей різний внесок: від незначного до максимально можливого. Вихованням можна багато досягти, але повністю змінити людину не можна. Гасло «виховання може все», з яким неодноразово виступала педагогіка, себе не виправдало.

Результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання не тільки досягнутому рівню розвитку дитини —- «рівню актуального розвитку», а й «зоні найближчого розвитку» (Л.С. Виготський). Орієнтуючись на процеси, які ще не дозріли, знаходяться в стадії становлення, вихователь може створити нову «зону актуального розвитку», повести за собою розвиток. У цьому розумінні виховання є головною силою, яка здатна сформувати повноцінну особистість.