Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Історичність культури. Спадкоємність, традиції і новаторство в культурі



Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе істо­рично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо. Адже принцип конкретно-історичного підходу, про який ішлося вище, повною мірою стосується культури. Це означає перш за все, що при розгляді й оцінюванні тієї чи іншої культури не можна ігнорувати умови її формування.

Формуючи, розвиваючи людину, культура завжди є само-творчістю, результатом якої є постійне відтворення загально­визнаних цінностей, норм і смислів людської діяльності та постійне оновлення їх. Людина завжди у своїй культуротвор-чій діяльності перебуває між цими двома тенденціями, одна з яких прагне зберегти існуючі форми, тоді як друга спрямо­вана на творення нових.

Саме тому попередні досягнення культури не відрізані від сучасності неперехідними межами. Вони у своїх неминущих зразках живуть у сучасності і житимуть у майбутньому. Наша духовна культура є плодом минулого і сіменем май­бутнього. Реалізується цей взаємозв'язок часів — минулого, сучасного, майбутнього — завдяки традиціям і новаторству у культурі, через механізм її спадкоємності.

Спадкоємність культури це процес передачі куль­турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере­осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль­ності людини функціонує через органічне поєднання мину­лого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, зда­валося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності — бути традиційним явищем. Культурна традиція — це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, зав­дяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може викори­стовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на ство­рене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо (хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).

Традиції елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу.

Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудо­ві, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспіль­ство, оскільки молоде покоління не винаходить заново "вело­сипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консер­ватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціаль­но-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ сим­волів, створених попередніми поколіннями. Традиція в куль­турі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли "старе" переходить у "нове" і продуктивно "працює" у ньому. Якщо ця продуктив­на традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у за­буття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо біль­шість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливо­стей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям люди­ни. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінно­стей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культу­ра, з одного боку, характеризується смисловою впорядкова­ністю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та роз­витку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій — традицій і нова­торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідаль­ності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні.

У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприй­маються в "першоствореному" вигляді. Зміни в межах тра­диції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а тради­ція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

 

47. Мораль як основа життєдіяльності суспільства. Мотивацією діяльності можуть стати морально – психологічні чинники: прагнення до самореалізації, самоствердження, самопізнання, відчуття комфорту або, навпаки, якихось мук творчості і їх подолання. Мотивацією діяльності може стати велика мета перевлаштування суспільства, побудова ідеальної держави, світлого майбутнього. Тоді в наявності певна філософська платформа, її філософсько – етичний план. Ясність світобачення однаково властива індивідуальній і суспільній свідомості. На наш погляд, вона може бути досягнута в різні епохи. Особливо вражаючі випадки її появи в драматичні моменти історії. Тоді може виявитися ще дуже важлива закономірність: зліт до вершин духу через безпосередньо працю.

Воістину: «Хто сіє хліб, той сіє праведність». Праця може привести до народження нових для особи морально – психологічних начал життя: радості буття, світлого сприйняття світу, жадання спілкування, віри в людину. З появою все більш широких за обсягом категорій у свідомості індивіда формується вже цілісний філософський світогляд і мораль, яка з поширенням її на суспільство стає нормою існування.

Так або інакше, пошук філософсько – етичної та морально – психологічної мотивації діяльності індивіда дозволяє далі просунутися в дослідженні структури духовності, взятої на переломі, коли суперечності суспільного життя знаходять прояв у культурних і соціальних революціях, породжуючи химерне світобачення, що перебуває весь час у становленні та прагне оновлення.

Людина безперервно співвідносить свої етичні норми зі своїми діями і соціально значущими вчинками. У свою чергу, вчинки ведуть до корекції всього світосприймання, оскільки викликають до себе з боку оточення певну реакцію, що є ціннісним орієнтиром для кожного, хто засвідчує своє існування своїми діями.

Людина дії — homo agiens — прагне знайти своє відбиття в різних формах духовно – практичного засвоєння дійсності, які усвідомлюються етикою як наукою.

Етика досліджує важливі складові людської діяльності: її цілі, що усвідомлюються самим індивідом, її ціннісний сенс, інакше — необхідність для суспільства самої людини, і, нарешті, важливі для становлення людини наслідки, що дають їй можливість відчувати в собі вольовий імператив і причетність до безперервного акту творення світу.

Діяльність — крім своєї обумовленості соціальним запитом та необхідністю відтворення та підтримки життя — це проекція в соціум моральних основ індивіда. Необхідність реалізації себе в соціумі спонукає індивіда до безперервної внутрішньої роботи свідомості. Робота ця діалектичний процес народження одних уявлень про світ і відмирання інших. Нові уявлення проростають залежно від того, наскільки ємним виявляється коло інтересів індивіда і наскільки ці нові уявлення співвідносяться з його майново – правовим становищем у суспільстві і можливостями його професійного зростання.

«Вбудованість» людини в соціум з моменту народження спонукає її, перш за все, оцінювати норми співіснування. По мірі наближення до зрілості людина в своєму світобаченні зв’язує воєдино різні життєво важливі аспекти: економіку, право, політику. Але жоден із цих аспектів, узятих окремо, не в змозі так оперативно реагувати на зміни умов життя, як мораль, яка виступає як чинник, що скріплює весь суспільний організм. Адже мораль — це одночасно показник життєздатності суспільства, його творчого потенціалу і важлива складова світобачення, яка сприяє пробудженню самосвідомості і виробленню активної життєвої позиції індивіда.

Як складова философії етика сприяє досягненню злагоди, що є умовою розвитку суспільства і нації. Досліджуючи мораль, вона є важливою складовою людської діяльності на рівні безпосередньо життєвих програм як суспільства, так і індивіда. Суспільство реалізує свою програму, створюючи умови життя для своїх членів. Індивід знаходить себе в служінні суспільству і в задоволенні своїх потреб. Звичайно, не на одній злагоді тримається світовий порядок і благополуччя в суспільстві, хоча для багатьох мислителів минулого благо — сенс людського існування і всіх починів — випливає із злагоди. На підставі моралі зростає розуміння культури як пошуку злагоди між людьми.

Життя є боротьба, це — подолання конфліктів і суперечностей. Суперечності — основа розвитку — носять універсальний характер, виявляючись і у сфері матерії, і у сфері духу. Людське життя, людська свідомість виткані із безлічі суперечностей, які свідчать і про складність етично – соціальних основ буття, що зумовлюється безперервним зіткненням інтересів, виникненням у кожного індивіда своєї етично – філософської програми, змінами умов життя, які можуть кидати суспільство від однієї системи моральних та духовних цінностей до іншої. Кожна свідомість зіштовхується із безліччю суперечностей, кожна свідомість незмінно відкриває для себе значущість моральних принципів буття, які дозволяють виробити лінію поведінки, провести демаркаційну лінію між тим, що допустимо в соціумі і що неприйнятно. Свідомість керує людиною, дозволяє особі реалізувати свій потенціал, знайти сенс життя. За умов глобалізації світу свідомість нерідко веде до самоізоляції людини, її гострого конфлікту із суспільством.

Мораль зростає і підтримується багатьма флюїдами, що йдуть від життя, вона позбавляє від демонів (за Фр. Беконом), які зростають у сфері духу і можуть опинитися на місці світоглядних установок. Важливо, щоб моральні принципи були організовані в систему, що стосується різних сторін життя індивіда та суспільства. Різноспрямовані стремління, які присутні в свідомості індивіда і соціумі в цілому, інакше як моральними суперечностями не назвеш. Моральна суперечність заявляє про себе у сфері суспільних відносин у найрізноманітніших ситуаціях, оскільки люди не перестають у процесі своєї діяльності впливати один на одного, певною мірою створюючи нову модель суспільства, в якій хочуть бачити і самих себе. Слід окремого «Я» в майбутньому житті людства ледве відчуваємо за наслідками праці, навіть якщо це геній, оскільки дуже швидко навіть епохальні відкриття стають загальним надбанням. А ось спосіб життя, моральна зовнішність людини мають величезне значення і для безпосередньо оточення, і для всього суспільства, оскільки визначають ту духовну атмосферу, в якій існуватимуть нові покоління.

Нікому ще не вдалося впродовж свого життя залишитися незмінним, кожен проходить через випробування, потрясіння. У горнилі життєвих обставин існуючий філософсько – етичний вимір буття стикається із безліччю морально – психологічних реакцій. Поза безпосередніми реакціями на зовнішній подразник неможливий розвиток і функціонування живого організму. У цьому сенсі людина весь час перебуває в становленні.

Характер особи, що постає, відобразили Гете і Карл Ясперс, Достоєвський і Бердяєв, Жан – Поль Сартр і Камю. Для названих мислителів людина є малою частинкою Всесвіту, яка, проте, завдяки відважним злетам духу вбирає в себе нескінченність останньої.

Робота особи над самою собою природно зв’язана із виникненням суперечностей, які сприймаються як безпосередня реакція на явища, що відбуваються в дійсності. Свідомість реагує кожен раз на певну життєву ситуацію, яка може міняти свій формат від камерного життєвого простору з монологом індивіда, далі — реальним або уявним діалогом, ще далі — бесідою ситуативною (з попутниками, товаришами по службі), нарешті, підіймаючись до величезної фрески — узагальнення всієї картини дійсності з необмеженою кількістю дійових осіб. Причому ця життєва ситуація відтворюється під якимось критичним кутом: індивід розглядає її крізь призму власного морального кодексу, так і крізь призму норм загальноприйнятих. Учасник грудневого повстання на Сенатській площі, будівельник першої в світі соціалістичної держави мали свої цілі і певний моральний кодекс, що став їх характеристикою.

Свідомість однієї людини мислить і за себе, і «за інших». Вона постійно намагається співвіднести об’єктивну точку зору із суб’єктивною. Оскільки без цього співвідношення об’єктивного і суб’єктивного неможливе формування етичних норм і системи цінностей, як неможливий і їх прояв у соціумі. Оскільки життя соціуму динамічне, то мимоволі людина стає учасником якоїсь драми, яка розгортається в її свідомості і яка часто стикається з драмою реальною. Включення людини в реальне дійство може відбуватися спонтанно або цілеспрямовано, але у всіх випадках значущими для окремої людини виявляються вже її власні вчинки. Причому значущість ця визначається не лише однією людиною.

Характер трудової діяльності обумовлений впливом на людину численних чинників, що діють із різною силою у різних напрямках. Діяльність людини звичайно спонукається кількома мотивами одночасно, один із них може бути провідним, інші — виконувати допоміжні ролі як додаткові стимулятори.

Формування мотивів до праці відбувається значною мірою індивідуально. Між усвідомленими потребами та сформованими мотиваторами можуть стояти, тобто впливати на мотивацію, такі індивідуальні особливості людини: освіта, стан здоров’я, ціннісні орієнтації, інтереси, ідеали. Мотиви трудової діяльності можуть посилюватися зовнішніми чинниками — стимулами. Будь – який зовнішній чинник перетворюється на стимул для конкретної людини лише за умови, що він буде нею усвідомлений, сприйнятий як цільовий об’єкт задоволення певної потреби та викличе у неї свідомий інтерес — спонукальний мотив до дії [3, с. 33].

Мотивація трудової діяльності не може бути дійовою без застосування сучасних форм і методів матеріального стимулювання персоналу. Підвищення значення трудових і статусних мотивів, що спостерігається нині, не означає абсолютного зниження ролі матеріальних стимулів. Вони, як і раніше, залишаються важливим каталізатором, здатним суттєво підвищувати трудову активність та сприяти досягненню високих результатів індивідуальної та колективної діяльності. Під впливом сучасних теорій мотивації в провідних фірмах нині склалася нова філософія управління персоналом. У ній знайшли своє місце як традиційні, так і нетрадиційні підходи до питань впливу на поведінку людей.

На сьогодні сформувалися 15 принципів, на яких побудована мотивація праці у великих корпораціях: міцні переконання, цінності, культура; повага до особистості; довічна зайнятість; наймання працівників високого класу; можливості кар’єри; тривала підготовка; єдиний статус; система атестації і співбесід; система рівнів заробітної плати; холістичний підхід до працівників; участь персоналу в управлінні; максимальна відповідальність; планові обмеження менеджменту; горизонтальні зв’язки; заохочення розбіжності в поглядах.

Поняття влади.

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

почалося після прийняття Верховною Радою України історичного акта — Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і Акта про незалежність України 24 серпня 1991 p., схваленого народом України 1 грудня 1991 р.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;

- від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

53. Держава ,її сутність, походження та роль у життєт. суспільства

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики. Все вищесказане, дає можливість зробити висновок, що висвітлення даної теми важливе не лише з точки зору академічної політології, але і практичної політики.

І. Походження та сутність держави

 

а) Сутність, структура та атрибути держави

 

Протягом віків держава завжди трактувалася по-різному. Зазвичай всі трактовки держави мали за основу одне з двох наступних тверджень: держава служить інтересам суспільства або ж є засобом пригнічення нижчих класів вищими.

Перша теорія, скоріш за все, бере початок з поглядів Аристотеля, котрий вважав, що держава є втіленням мудрості, справедливості, краси та загального блага. Друга теорія порівнює державу з потворою (Т.Гоббс).

З XVI ст. формується ще одна інтерпретація держави: держава визначається через такі терміни як “суверенітет” та “абсолютна влада” (Ж.Боден). Державу втілює правитель і саме він керує сукупністю людей, тобто така теорія частково підтримує теорію Гоббса.

Згодом держава розглядалася як норми, відносини, ролі, процедури, інститути і т.д. Тобто не як група особистостей, а як суспільство в цілому. Так марксисти визнавали присутність держави лише в класово-розподіленому суспільстві і розглядали державу як механізм для пригнічення одного класу іншим.

Державу можна визначити як особливу форму організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Тепер спробуємо назвати основні атрибути держави:

• територія;

• населення;

• громадська влада;

• суверенітет – незалежне від будь яких сил, обставин та осіб верховенство держави, її незалежність у внутрішніх та зовнішніх справах;

• монополія на легальне використання сили;

• виключне право на видання законів;

• загальність;

• право на збирання податків та зборів з населення;

З вищесказаного можна більш точніше визначити державу:

Держава – територіальна спільність класового суспільства, яка за допомогою механізму публічної влади забезпечує основи існування індивіда й суспільства, а також суверенітет народу.

Виникнення держави як соціального інституту відобразило процеси ускладнення суспільного життя. Її поява відтворила необхідність у задоволенні потреб та інтересів, котрих не могли задовольнити попередні інститути. Перевагами держави є висока спеціалізація в розподілі праці між правлячими, володіння сучасною армією та поліцією, володіння великими матеріальними та іншими ресурсами для здійснення своїх рішень.

Основними якісними відмінностями держави від інших, недержавних, політичних організацій є:

•Єдина територіальна організація політичної влади у масштабах всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Здійснення влади на певній території потребує встановлення її просторової межі – державного кордону, котрий відмежовує одну державу від іншої. В межах даної території держава має верховенство та повноту законодавчої, виконавчої та судової влади.

•Держава є організацією політичної влади, що має спеціальні механізми для керування суспільством законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. В особливих випадках держава вдається до таких дій як примус – органи насильства (армія, органи безпеки).

•Держава регулює своє суспільне життя на основі права. Тільки держава може регулювати життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов’язковий характер.

•Суверенітет державної влади. Він втілюється у верховенстві та незалежності держави від будь-яких інших влад всередині країни. Тобто у загальнообов'язковості рішень для населення, у можливості відміни рішень недержавних інститутів влади, у володінні рядом виключних прав, у наявності спеціальних засобів впливу на населенні.

•Примусове збирання податків та інших обов'язкових платежів з населення, котрі гарантують економічну самостійність держави.

б) Концепції походження держави

У політичних вченнях немає єдиної теорії походження держави. Спільна лише думка, що держава виникла в результаті історичного розвитку, і на те були певні підстави, оскільки держава не могла виникнути одномоментно. Найбільш поширеними є наступні концепції:•Патріархальна теорія була вперше запропонована ще Аристотелем. На його думку держава розрослася із сім'ї, і опікує своїх підданих, як батько своїх дітей.

•Теократична теорія пов'язує походження держави з утіленням божественної волі.

•Теорія суспільного договору. Автором цієї теорії став Ж. Русо. На його думку державі надаються лише ті повноваження, котрі їй надали "громадяни, що домовилися". Держава має знайти таку форму співжиття людей, яка спільними зусиллями захищає особистість та її власність, створює асоціацію, в якій кожний (будучи з усіма і водночас підкоряючись тільки собі) вільний так само, як і в недержавному об'єднанні.

•Соціально-економічна теорія передбачає, що держава стала результатом прагнення людини до покращення соціально-економічних умов.

•Психологічна концепція передбачає, що виникнення держави пов'язане з особливостями людської особистості, а саме, що людська психологія передбачає утворення угрупування суспільного типу, що згодом призводить до утворення про державного устрою.

ІІ. Функції держави та державна влада

теократичний політичний міждержавний патріархальний

Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: завдання, що виконуються для підтримки існування суспільства та специфічні завдання, що мають на меті вирішення тимчасових проблем суспільства.

Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави.

У політології загальновизнаним є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій належать:

•Економічна функція - організація та регулювання економічних процесів у країні за допомогою податкової та кредитної політики та за допомогою спеціалізованих державних монетарних установ.

•Правова функція - Гарантування безпеки окремих громадян і суспільства в цілому, розвиток законодавства, утвердження законності та правопорядку.

•Соціальна функція - задоволення потреб людей у житлі, соціальні гарантії, страхування життя, підтримка на належному рівні охорони здоров'я.

•Культурно-виховна функція - контроль за освітою й вихованням, сферою культури; регулювання відносин етнічних груп і національна консолідація.

•Політична функція - забезпечення політичної стабільності, визначення політичного курсу, що відповідає потребам більшості населення чи підтримка повноважень володарюючого класу.

•Екологічна функція - гарантування екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів.

До зовнішніх функцій належать:

•Функція взаємовигідного співробітництва - з'ясування та реалізація міждержавних і міжнародних інтересів через дипломатичні відносини і дипломатичні служби та участь у роботі міжнародних організацій, союзів, об'єднань.

•Функція оборони країни - захист країни від зовнішньої силової агресії. Будь які територіальні претензії іншої країни також розглядаються як агресія.

•Вирішення глобальних проблем людства.

Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура може бути різною, в залежності від типу держави і політичного режиму, але завжди ця структура вкладається у поняття державна влада.

Державна влада — здатність системи державних органів підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлеглими її юрисдикції громадянами, організаціями та установами, здатність видавати обов'язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.

54. Поняття політичного режиму.Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі.Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії. 2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

  • політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
  • методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
  • реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;
  • методи вироблення політичних рішень;
  • способи урегулювання конфліктів;
  • плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
  • конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
  • ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
  • форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);
  • тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
  • структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.