Характеристика джерельноі бази

Дослідники давньояпонської історії спираються на вкрай обмежений комплекс джерел, основу яких становлять археологічні

матеріали. Особливо результативними з огляду на проблематику місцевої старовини виявилися розкопки численних поховальних комплексів, в яких знайшли свій останній притулок представники тогочасної місцевої політичної еліти, а також ранніх японських поселень. Виявлені матеріали дали змогу адекватно відтворити основні параметри господарського життя народів, що населяли терени Японії в епоху давнини, реконструювати базові принципи їхнього релігійно-міфологічного світогляду, дослідити матеріальну культуру остров’ян. Причому в умовах, коли більшість текстових джерел, які стосуються давньояпонської історії, вже непогано досліджена, саме археологічна ланка японістики розвивається останнім часом найдинамічніше, постійно поповнюючи наші знання про зародження й перші кроки цивілізації "Країни Вранішнього Сонця".

Серед писемних документів, в яких відтворено старо-японську дійсність, найінформативнішими є свідчення китайських та корейських хроністів про загадкову "країну людей ва". Це джерело видається особливо важливим з огляду на те, що свою власну писемність японці створили лише на початку середньовіччя. Велику цінність для дослідників становлять окремі свідчення про Стародавню Японію, вміщені в китайських династичних літописах "Вей чжи" ("Опис царства Вей", III ст.) та "Хоу Хань шу" ("Історія Пізньої Хань", V ст.), а також ранніх корейських хроніках доби Трицарства (рубіж н. е.— VII ст.). Проте, зважаючи на постійну напівізольованість "Країни Вранішнього Сонця" від континенту через бурхливий норов Корейської протоки і, відповідно, вкрай обмежену інформованість далеких і близьких сусідів традиційної Японії про її буття, фактологічна насиченість та "коефіцієнт достовірності" документальних джерел такого типу вимагають вкрай обережного ставлення і, за можливості, детально перевіряються на археологічних матеріалах. У комплексі це дає змогу науковцям оперувати певним фактажем стосовно політичної історії архіпелагу часів давнини, а також поглиблює наші знання про господарсько-побутове й інтелектуальне життя та зовнішньополітичну діяльність його мешканців.

Не менш складною виглядає проблема використання для дослідження давньояпонської історії писемних документів власне японського походження. Найоптимістичніше налаштовані археологи схильні вважати, що у давніх японців ще до нової ери почав формуватися власний тип малюнкового письма. Проте якщо загадкові геометрично-стилізовані дряпини на металевих гонгах, стінах печер та глиняних посудинах, виявлені на півдні архіпелагу, й були спробою створення першої японської писемності, дешифрувати їх не вдалося. До того ж ці спроби не привели до створення самостійної знакової системи. Ось чому найдавніші дійсно текстові матеріали власне японського походження записані китайськими ієрогліфами й датуються початком VIII ст. н. е. Внаслідок великого часового інтервалу інформація про старояпонську історію, вміщена в таких писемних документах, доволі заплутана і являє собою синтез міфології та історії, поєднання фактів і легенд, правди і вимислу. Проте застосування сучасних джерелознавчих методик при вивченні цих текстів дає можливість нам краще зрозуміти й дослідити старояпонське минуле. Насамперед це стосується літописів "Кодзікі" ("Записи про справи давнини") й "Ніхон сьокі" ("Записані аннали Японії"), краєзнавчої збірки "Фудокі" ("Записи про звичаї та землі") та поетичної антології найдавнішої японської поезії "Ман’йосю" ("Збірка десяти тисяч віршів"). Згадані джерела містять матеріал стосовно міфолого-релігійних та морально-етичних уявлень давніх японців, їхніх сімейних та побутових традицій, тогочасних етноре-гіональних особливостей "Країни Вранішнього Сонця".

Рання Японія

Найдавніші свідчення існування людини на теренах Японії датуються XXXV тис. до н. е. епохою пізнього (верхнього) палеоліту. В ті далекі часи "Країна Вранішнього Сонця" ще не була острівним архіпелагом, а з’єднувалася з континентом двома суходільними перешийками: північним (через Хоккайдо, Курили й Сахалін) та південним (через Рюкю і Корею). Найімовірніше, саме через південний перешийок людина потрапила до Японії.

Причини масової міграції первісних людей зрозумілі: хоча тогочасні природу і клімат у регіоні визначала крига останнього великого зледеніння, пра-Японія під льодовий панцир не потрапила. Холодне дихання гігантської криги суттєво знижувало місцеві температури і сприяло появі на цих землях північної тундрової флори та відповідних тварин, тож палеолітичні праяпонці годувалися полюванням на мамонтів, гігантських оленів, печерних ведмедів, шаблезубих тигрів, шерстистих слонів тощо. Загінне й облавне мисливство на таких гігантських тварин було надзвичайно продуктивним, цілком задовольняло потреби людини в їжі, шкурах, жилах і т. ін., а збиральництво доповнювало калорійний м’ясний раціон необхідними вітамінними добавками. Так жили палеоялонці протягом кількох десятків тисяч років, аж доки масштабне потепління XV тис. до н. е. не почало руйнувати цей уклад життя.

Потужна крига танула й поступово відступала на північ, за нею тікали гігантські тварини плейстоценової фауни, проте люди не відразу відчули наслідки цього. Тала вода з криги достатньо зрошувала землю, холод льодовика відганяв від регіону своїм крижаним диханням хмари й дощі, а сонце за постійного антициклону (ясної погоди) щедро зігрівало пагорби й рівнини, які за достатку води й тепла вкрилися густими травами. На них жирували косулі, мускусні й благородні олені, тигри й леопарди, вовки, бізони, бурі ведмеді, величезні стада викопних азійських коней і навіть ендемічний японський слон, трохи менший за своїх африканських та індійських родичів, що дало змогу праяпонцям ще упродовж кількох тисячоліть вирішувати свої харчові проблеми майже не змінюючи технологію та структуру господарства. Проте в XI—X тис. до н. е. льодовик остаточно розтанув і в Східну Азію прорвалися циклони Атлантики й мусони Тихого океану. Клімат став вологішим, від постійних дощів і талих вод протягом X—VIII тис. до н. е. на 100 м підвищився рівень океану, що спричинило відокремлення Японії від континенту й утворення архіпелагу, який відділявся тепер від материка бурхливими водами Корейської протоки, Японського та Охотського морів і являв собою групу островів, серед яких виділялися чотири найбільші: Кюсю й Сі коку на півдні, Хонсю в центрі й Хоккайдо на півночі архіпелагу.

Ставши островами, змінилася сама Японія, яка в цей час вступила в епоху мезоліту (XI—VIII тис. до н. е.). Від надлишку вологи на місці колишніх рясних степів виросли ліси й хащі з ялиць, дубів, сосен, бамбука й кипарисів, вимерла решта великих тварин, а їм на зміну прийшли (зайнявши гідне місце у харчовому раціоні праяпонців) спочатку японські олені, кабани, ведмеді, мавпи, японські вовки й рисі, а пізніше — куниці, бурундуки, японські собаки, кролики, фазани, горностаї і навіть пацюки та жаби. Об’єкти мисливства явно дрібнішали. Для полювання на них людина винайшла лук і стріли, почала приручати собаку. Набуло Поширення збиральництво, але продовольча криза посилювалася, про що свідчать численні матеріали археологічних розкопок: на відміну від палеолітичних стоянок, на яких дослідники знаходять цілими великі кістки спожитих тварин, на мезолітичних стоянках усі кістяки побиті, обсмоктані й обгризені аж до останніх їстівних кістякових нутрощів. Періодичні голодування залишалися в часи мезоліту постійним супутником людини. Виходом із затяжної продовольчої кризи стала "неолітична революція" — тобто перехід від споживчого до відтворюючого господарства. Проте шлях до нових форм господарювання на теренах оточеного водою Японського архіпелагу виявився не зовсім канонічним.

Японія доби дзьомон

Доба неоліту дістала в Японії назву дзьомон (яп. "шнуровий орнамент"). її автором був американський біолог Б. С. Морзе, який здійснював археологічні розкопки на островах у 1877 р. Під час розкопок у місцевості Ооморі він виявив купи черепашок, залишених людьми, які мешкали тут близько 3 тис. років тому, а також багато кераміки, прикрашеної "шнуровим" орнаментом. У 1937 р. японський дослідник Яманоуті Су rao розробив детальну періодизацію доби дзьомон, яка, з певними уточненнями, й сьогодні залишається основою вивчення неолітичної Японії:

ранній (яп. сокі) дзьомон — 7500—5000 рр. до н. е. давній (яп. дзанкі) дзьомон — 5000—3500 рр. до н. е.

середній (яп. тюкі) дзьомон — 3500—2400 рр. до н. е. новий (яп. кокі) дзьомон — 2400—1000 рр. до н. е.

пізній (яп. бункі) дзьомон — 1000—300 рр. до н. е.

Ранній етап японського неоліту лише умовно можна віднести до часів дзьомон — адже ніякої кераміки (тим паче зі шнуровим орнаментом) тогочасні праяпонці не знали. Невисокі на зріст (160—170 см) остров’яни вперто намагалися жити виключно за рахунок збиральництва й мисливства палеолітичного стилю, проте, незважаючи на певні технологічні новації (у процесі виробництва мисливської зброї та знарядь праці почали використовувати мікроліти, лук і стріли з крем’яними наконечниками тощо), результативність застарілих методів полювання на дрібних тварин залишалася мізерною. Постійне недоїдання тривало, тому кількість мешканців архіпелагу не перевищувала 22 тис. осіб. Часи сокі-дзьомон стали, фактично, перехідним етапом від палеомезолітичної Японії до неолітичної, про початок якої свідчать зміни у технології обробки кам’яних знарядь праці.

Суттєвих змін зазнала Японія за часів давнього дзьомо-ну (5000—3500 рр. до н. е.), коли на Землі досягло максимуму загально планетарне потепління, а рівень Світового океану значно перевищив сучасні параметри, що спричинило грандіозні зміни у береговій лінії. Тисячі квадратних кілометрів острівної поверхні були затоплені, океан "просунувся" на 30—50 км углиб архіпелагу, буквально притиснувши людину до води. Це призвело до значних змін у житті дзьомонців. Щоправда, від полювання давні праяпонці не відмовилися: у шарах давньодзьомонських стоянок знаходять кістяки оленів, кабанів, білок, навіть гірських сибірських левів (пізніше вимерли), проте кількість цих кістяків украй незначна порівняно зі скелетами морських ссавців (тюлень, бурий дельфін, морський лев тощо), завалами рибних кісток (лящ, окунь, тунець, макрель, камбала тощо), а також цілими пагорбами залишків від понад 350 видів молюсків. Не дивно, що археологи назвали часи дзанкі-дзьомон "неолітом черепашкових куп", які стали справжніми кухонними смітниками тогочасних аборигенів. Загалом у Японії знайдено й досліджено майже 2500 таких куп, причому деякі з них розташовані на відстані десятків кілометрів від нинішнього морського узбережжя, що свідчить про колосальну зміну берегової лінії у V—IV тис. до н. е. Отож основним годувальником людини на етапі давнього дзьомону стало море.

Остров’яни навчилися виробляти плоти й видовбувати човни, розробили й удосконалили технологію морського мисливства та рибальства (цим займалися чоловіки). Почалося масове виробництво гарпунів, сіток і рибальських гачків, а жінки й діти крім їстівних плодів збирали також молюски та їстівні водорості. Структурна перебудова економіки дала змогу праяпонцям вирішити болючу продовольчу проблему і навіть зайнятися удосконаленням ремісничого сектора господарства, про що свідчить поява у побуті давніх дзьомонців примітивних глиняних горщиків. Свідченням напруженого духовного життя давніх японців було зародження перших поховальних ритуалів, що відбувалися навколо куп мушель: померлих заривали в скорчених позах у шар мушель, посипаючи труп червоною вохрою.

Населення архіпелагу збільшилося до 100—110 тис. чол. Та "процвітання" давнього дзьомону тривало недовго. В середині IV тис. до н. е. привласнююча економіка остаточно вичерпала свої можливості. Людина полювала на тварин у небі, на землі та в морі, збирала пташині яйця, молюсків і будь-які їстівні рослини, ловила рибу й голкошкірих. Отже, дика природа островів дала праяпонцям уже все, що могла, і в умовах подальшого збільшення населення рівень споживання спочатку стабілізувався, а потім почав невпинно падати. Сприяло цьому також певне похолодання і відповідне зниження рівня океану. В умовах скорочення морських рибальських промислів остров’яни стали більше рибалити в озерах і ріках, але це не припинило погіршення харчового раціону, а мисливство, як основа економіки, дискредитувало себе ще за часів мезоліту. Серед остров’ян траплялися навіть випадки канібалізму.

Драматична загроза нових голодоморів змусила людей шукати кардинально нові шляхи для вирішення харчової проблеми. Ситуація змінилася на краще з появою відтворюючих галузей економіки (рільництва й скотарства), зародження яких в Японії припало на етап середнього дзьомону (3500—2400 рр. до н. е.). Першими примітивно домести-кованими рослинами стали запозичені з Меланезії ямс, таро та лілійна бульба: їх почали культивувати вже з другої половини IV тис. до н. е. Результативність нового методу виробництва продуктів споживання швидко зростала, і вже за кілька століть на острові Хонсю з’явилися технології вирубно-вогневого та перелогового рільництва, а на відвойованих у лісів землях почали вирощувати жолудеві, фундук і горіх, їстівні каштани, дикий виноград і навіть деякі різновиди грибів. Отже "неолітична революція" набула в Японії, нарешті, класичних ознак.

Навіть скромні успіхи середньодзьомонських землеробів дали небачені результати. Попри незмінність навколишнього природного середовища у 2,5 раза збільшилося населення країни, поліпшилося його матеріальне становище, ускладнилося інтелектуальне життя. Праяпонці навчилися будувати великі складові кораблі, якими могли діставатися до материка, знову поновився культурно-технологічний обмін між Японією і континентом (перерваний після утворення островів, унаслідок водної ізоляції). Динамічніше розвивалося духовне життя, що засвідчує поява у дзьомонців невідомих раніше фалічних символів та звичаю підпилювання зубів.

Майже тисячу років примітивне бульбове землеробство залишалося базою острівної економіки, але на зламі XXV—XXIV ст. до н. е. архіпелаг зазнав нових природних катаклізмів. Унаслідок чергових глобальних кліматичних змін планетарного масштабу південна течія Куросіо втратила свої колишні теплові ресурси і в навколо японських тихоокеанських водах запанувала крижана течія Оясіо. Клімат на островах став значно прохолоднішим, а тривалі холодні дощі остаточно звели нанівець переваги раннього землеробства перед збиральництвом. Чергова продовольча криза тривала з 2400 до 1000 рр. до н. е. й дістала в історіографії назву нового дзьомону. Криза торкнулася передусім раннього плодово-бульбового землеробства, можливості якого у розв’язанні "продовольчої проблеми" в умовах значно холоднішого і вологішого клімату різко звузилися. Відповіддю на новий "виклик" природи став заключний акорд "неолітичної революції" — поява злакового рільництва і розгорнутого керамічного виробництва. Почався завершальний етап історії неолітичної Японії — пізній дзьомон.

Перші спроби перейти від бульбового до зернового рільництва датуються в Японії серединою III тис. до н. е., проте реальні результати вони дали лише на межі

II—І тис. до н. е., коли на засадах вирубно-вогневого землеробства остров’яни почали масово вирощувати гречку, просо, гарбуз, горох. Намагалися пізні дзьомонці культивувати й напівдикий рис, однак без налагодженої іригаційної системи (запозиченої пізніше у Кореї та Китаю) раннє японське рисівництво зазнало краху.

Зернові культури вимагали кращого догляду, мали меншу абсолютну врожайність, швидко виснажували землі й для збереження врожайності потребували застосування елементів сівозміни. Та попри агротехнічну вибагливість злаки, боби й гарбузи мали низку безперечних переваг: їхні плоди легко було збирати й зберігати, а для повного визрівання в умовах прохолодного й вологого клімату їм вистачало 8—10 тижнів. Це вирішило подальшу долю японського сільського господарства, а отже й самої острівної цивілізації. Поява в раціоні людини зернових культур активізувала розвиток гончарного виробництва, бо для вживання в їжу круп їх треба варити — інакше вони стирають не дуже міцні людські зуби. У виробництві кераміки почали застосовувати гончарний круг, удосконалювалися форма і якість виробів, їхню поверхню стали прикрашати вже відомим шнуровим орнаментом. Поряд із побутовим застосуванням гончарні вироби використовували у культовій справі: почалося виробництво знаменитих догу — глиняних антропоморфних фігурок з гіпертрофованими жіночими ознаками, в яких науковці вбачають уособлення ідеї родючості. Значно ускладнився поховальний ритуал. Тепер разом із небіжчиком до могили клали предмети побуту і вже згадані догу, що свідчить про кардинальну еволюцію релігійних уявлень праяпонців. Іноді в таких похованнях трапляються кістяки з поламаними чи деформованими кінцівками, що свідчить або про сакральний жах людини перед покійником, або є наслідком кривавих міжплемінних сутичок за землю й жінок. Нерідко у небіжчиків ще й виривали зуби, з яких, можливо, робили амулети.

Поиск по сайту: