Етногенез і ментальність населення. Найдавніше — ще в VIII тис

Найдавніше — ще в VIII тис. до н. е.— була заселена територія Еламу. Походження корінного населення південно-західної території Ірану дискутується в науці, його спорідненість з іншими етносами, спорідненість його мови з іншими мовами давнини ще не встановлено. Іраністи найчастіше вважають еламців еламцями, тобто етнічним феноменом, однак при цьому допускають певні родинні зв’язки частини їх із дравідійськими племенами Белуджистану чи півдня Індії або з гірськими племенами неіндоєвропейців-лулубеїв (проживали південніше озера Урмія). Еламці, найімовірніше, були етнічно неоднорідними. На Стрілецькому панно в Сузах художник чітко зобразив представників трьох рас: світлошкірих персів, людей з коричневою та темною, майже чорною, шкірою. Темношкірими (все ж не негроїдами), мабуть, були еламці з рівнинних областей країни. Елам ці в із гір Загроза, які зруйнували Царство Шумеру та Аккаду, іраністи здебільшого ототожнюють з племенами субареїв — корінним населенням півночі Ассирії.

Сусіди не пройнялися симпатіями до еламців, вважали їх потворними, нецивілізованими, причіпливими, жадібними, розбещеними й, до того ж, злостивими. Причиною такого ставлення до еламців було, мабуть, те, що іноземці просто-напросто побоювалися їх. Утім, і сучасні дослідники, як правило, не приховують своєї відрази до еламців — людей, на їхню думку, різких, грубих, суворих, занадто розсудливих і ділових, похмурих, позбавлених почуття гумору. Еламіст же В. Хінц дипломатично зауважив, що цей стародавній народ "залишається для нас непроникливо-загадковим" .

На території Мідії та Персії основним населенням були ірано мовні мідійці та перси, які почали заселяти країну близько 1000р. до н. е. й дали їй назву "Арьянам" — "Країна аріїв".

Відкіля взявся цей етнічний субстрат, споріднений з індо арійцями півночі Індії?

У глибоку давнину на широких просторах Євразії склався могутній племінний союз індоєвропейців, який відіграв важливу роль у створенні давніх цивілізацій Ірану, Середньої Азії та Індії. Наприкінці IV — на початку ПЇ тис. до н. е. він почав розпадатися. Греки та фракійці, відокремившись від нього, поселилися на Балканах, хетти і хуррити — в Малій Азії та на півночі Месопотамії, італіки — на Апеннінському півострові, кельти й германці — в Центральній та Північній Європі, предки нинішніх литовців і латишів — у лісах Прибалтики, слов’яни — в Східній Європі. В середині II тис. до н. е. від індоєвропейського союзу племен відокремилися й іранці та індо арії, історичні шляхи яких розійшлися.

Сучасні дослідники вже не сумніваються в тому, що в індоіранців, тобто в іранців та індоаріїв, була прабатьківщина, проте ще не можуть локалізувати її на карті.

Розкрити таємницю походження індоєвропейського племінного союзу, а отже й іраномовних мідійців та персів, учені намагаються ще з минулого століття. Так, у середині

XIX ст. з’явилася наукова гіпотеза про азіатське походження носіїв індоєвропейської прамови, яка локалізувала їхню прабатьківщину територією між Гіндукушем, Амудар’єю та Каспійським морем. Невдовзі було висловлено думку, що витоки індоєвропейської культури слід шукати в Північному Причорномор’ї. Наприкінці XIX — на початку

XX ст. індійський учений Б. Г. Тілак, спираючись на модну тоді концепцію про арктичне походження людини та на той факт, що в індоєвропейському епосі існують згадки про арктичні явища природи (сузір’я арктичних широт, північне сяйво, полярна ніч і полярний день тощо), спробував довести міграцію індоіранців з Північного Сибіру. Вчений проігнорував ту обставину, що індоєвропейці могли запозичити арктичні сюжети від своїх північних сусідів — фінно-угорських народів, які спершу жили в Приураллі та Волго-Камському районі, а в III—II тис. до н. е. мігрували на північ і захід аж до Балтики. Тоді ж ряд учених назвав колискою індоєвропейської культури Північну та Центральну Європу, надавши цій концепції расистського забарвлення. Апологети цієї концепції спиралися на той факт, що в індоєвропейській прамові існувало слово "лосось" — назва риби, яка водиться лише в північноєвропейських морях.

У фашистській Німеччині цю наукову гіпотезу було перетворено в знаряддя нацистської пропаганди. Тодішні німецькі історики проголосили німців єдиними й прямими нащадками індоєвропейців-аріїв. Використавши спірне твердження римського історика Таціта про нібито цілковиту етнічну ізоляцію стародавніх германців, які жили в дрімучих лісах і не мали виходу до моря, а тому, мовляв, не мали зв’язків із сусідами й зберегли чистоту своєї крові, ідеологи "третього рейху" проголосили німців "арійсько-нордійською" расою, твердили про їхню расову перевагу над сусідніми, передовсім слов’янськими, народами. Вчені-антифашисти, ясна річ, рішуче й аргументовано спростовували ці нацистські спекуляції довкола арійської проблеми, доводили неспроможність концепції про первісне розселення індоєвропейців у Північній та Центральній Європі.

Після Другої світової війни історики здебільшого називають прабатьківщиною індоєвропейців територію Середньої, Передньої чи Центральної Азії. В радянській історіографії витоки індоєвропейської культури найчастіше пов’язували з Балкано-Карпатським регіоном чи з Південно-Руськими (Євразійськими) степами (ця гіпотеза не пояснює наявності індоєвропейських слідів у Північному

Причорномор’ї та Передній Азії), чи з територією Південного Кавказу, Північної Месопотамії та Східної Анатолії, чи, нарешті, з територією довкола Чорного моря (т. зв. циркумпонтійська концепція).

Отже, походження іранців та інших індоєвропейських народів все ще залишається хвилюючою загадкою історії.

У Західному Ірані, крім мідійців і персів, проживав ряд місцевих етносів -— кассити, лулубеї, хуррити тощо. Вони належали до різних мовних сімей.

Стародавні іранці, як це випливає з повідомлень античних авторів, мали м’якший характер, ніж еламці. Перси були навіть дещо сентиментальними, хоч при цьому вони жорстоко поводилися з хворими та каліками. Геродот запевняв, що в їхній свідомості міцно укоренився зоро-астрійський культ правди; обманювати в них вважалося найбільшою ганьбою, у зв’язку з чим громадська думка засуджувала позичання, оскільки боржник "найчастіше може збрехати" (Історія, І, 138). Персам не були властиві зарозумілість, етнічне чванство, вони легко запозичували чужі звичаї і традиції (скажімо, носили мідійський одяг, а на війні — єгипетські обладунки), причому особливо полюбляли іноземні розваги. Понад усе цінували відвагу в бою та багатодітність у сім’ї (особливо, коли народжувалися сини).

Стародавній Елам

Історія Стародавнього Ірану чітко поділяється на такі етапи:

кінець IV тис— VII ст. до н. е.— поява й розквіт еламської цивілізації, VIII — середина VI ст. до н. е.— мідійська доба, середина VI ст.— 330 р. до н. е.— ахеменідський період.

Історія Еламу була найтісніше пов’язана з месопотамською історією. Складається враження, що ці два суспільства для того й з’явилися на світ, щоб допікати одне одному. Месопотамія намагалася привласнити природні багатства гірської частини Еламу, яких їй ніде було більше взяти, Елам же жадібно позирав на багаті месопотамські міста і, ясна річ, не пропускав найменшої нагоди пограбувати їх. У воєнно-політичному протиборстві між Еламом та державами Месопотамії гору брала то одна, то інша сторона. Спершу перевага була на боці могутнього еламського царства Аван (Елам розвивався як федеративна держава), однак у XXVI ст. до н. е. цар Кішу спромігся повалити еламське панування в Аккаді. Ще впевненіше

встановив свій контроль над Еламом Саргон Аккадський, проте відразу після його смерті еламці активізували боротьбу проти панування Саргонідів. На початку XXII ст. до н. е. Елам політично об’єднався, однак незабаром його підкорили кутії, а після переможного антикутійського повстання в Месопотамії він знову потрапив у залежність від месопотамських володарів. Лише наприкінці XXI ст. до н. е. еламці здобули політичну незалежність, зруйнувавши III династію Ура. Наприкінці XVIII ст. до н. е. вони остаточно знищили Аккад.

Минуло ще два століття — і Елам був завойований касситською Вавилонією, однак близько 1180 р. до н. е. він сам учинив спустошливий напад на Вавилон і вивіз із нього серед іншої здобичі базальтову стелу з законами царя Хаммурапі. В 1155 р. еламці вдруге напали на касситську Вавилонію й поневолили її. Це був зоряний час політичної могутності Еламу, кордони якого тоді пролягали від Перської затоки до місце розташування сучасного Хамадану. Але наприкінці буремного в історії Еламу XII ст. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор І завдав страшної поразки еламському війську, після чого впродовж трьох століть джерела перестали навіть згадувати про цю державу. У VIII ст. до н. е. Елам став союзником Вавилону в його боротьбі проти агресивної Ассирії. Тут потрібно віддати еламцям належне: анти ассирійську політику вони проводили рішуче й безкомпромісно, воєнні зіткнення між ними та ассирійцями стали ледь не перманентними. Лише за царювання Асархаддона обидві держави, здається, вирішили дати одна одній спокій, проте період миру та злагоди виявився короткочасним, бо активна підтримка Еламом чергового анти ассирійського повстання вавилонців знову розбурхала полум’я ассиро-еламської війни. Ашшурбанапал кинув проти Еламу могутню армію й ущент розгромив його. Останній еламський цар Хумпанхалташ III в одній упряжці з кількома своїми колегами мусив тягнути в Ніневію колісницю ассирійського володаря. В першій половині VI ст. до н. е. Елам почергово завойовували вавилонці, мідійці, перси. В середині VI ст. до н. е. він увійшов до складу Перської імперії Ахеменідів.

В організованому на федеративних засадах Еламі в III—II тис. до н. е. склалася унікальна форма державного правління. Державою керували троє осіб: цар, який мав шумерський титул суккалмах ("великий посланець"), його молодший брат, якого називали суккалом ("посланцем") й готували на місце царя (отож, спадкоємцем в Еламі був не син, а брат царя), та старший син, який успадковував посаду суккала. Влада на місцях належала царським намісникам. Царський трон передавався по материнській лінії — діставався синові сестри, через що в царській родині практикувалися шлюби з сестрами і левірат (після смерті царя його брат, щоб здобути право на вакантний трон, одружувався з удовою померлого). Ця архаїчна система державного правління, коріння якої сягало доби первісно-родових відносин, була реформована лише в другій половині II тис. до н. е., коли еламці стали передавати царський трон у спадок від батька до старшого сина, тобто вже по батьківській лінії.

В III тис. до н. е. в Еламі переважало общинне землеволодіння, колективним був також характер праці на землі. Індивідуальні господарства почали з’являтися в країні вже в II тис. до н. е., і це неминуче вело до появи приватної власності на землю та рабовласництва. Наприкінці II тис. до н. е. сільські общини поступилися місцем великим сімейним общинам, які складалися переважно з родичів. У таку общину могли входити також і чужаки, потребувалося лише, щоб вони уклали з общиною договір "про братерство" й передали в розпорядження общини свою землю. Згодом договори "про братерство" стали використовувати як спосіб перетворення малоземельних вільних людей на залежних робітників. В общинах посилювалася майнова та соціальна диференціація, з’явилося боргове рабство.

В Еламі склалися також царські та храмові господарства, в яких використовувалася праця рабів та общинників.

Упродовж тривалого часу в Еламі користувалися законами Хаммурапі — найімовірніше, як додатком до місцевих законів. Еламська Феміда вирізнялася своєю моторошною жорстокістю, карала відрубуванням руки, вирізанням язика чи стратою за дріб’язкові правопорушення, особливо за лжесвідчення. Практикувалися також ордалії водою. В судовому процесі важлива роль відводилася свідкам, яких набиралося часом кілька десятків.

В Еламі високе суспільне становище займали жінки. Еламка могла виступати в суді, причому в ролі не лише свідка, а й позивача чи відповідача. Сімейне майно ділилося порівну між синами та дочками. Відомий навіть випадок, коли еламський володар призначив свою матір на посаду намісника Суз.

Еламці — творці високої і самобутньої культури. Піктографічна писемність у них з’явилася майже одночасно з шумерською — близько 2900 р. до н. е. Вчені назвали її протоеламською, вона ще не дешифрована. Згодом, незалежно від протоеламського малюнкового, виникло лінійне силабічне (складове) письмо, яке остаточно оформилося в середині III тис. до н. е. В другій половині III тис. до н. е. еламці чомусь відмовилися від свого письма й перейшли на шумеро-аккадський клинопис, який вони "з властивою для еламського характеру холодною розсудливістю" спростили й підвели до порога абеткового письма, однак порога цього так і не здолали. Лінгвісти допускають, шо еламці могли запозичити частину знаків у шумерів, однак при цьому вважають найдавнішу еламську писемність самостійним, незалежним явищем.

Релігія еламців була чимось схожа на месопотамську, проте загалом мала самобутній характер. В Еламі, зокрема, існував прадавній культ гадюки, яку зображували на посуді, на рельєфах, на царському троні, причому іноді частково "олюдненою", з людською головою. В III тис. до н. е. еламці вшановували богинь-матерів Піненкір, Кірірішу та Парті (наявність в еламському пантеоні кількох функціонально однакових богинь пояснюється федеративним устроєм Еламу — кожен федерант прагнув мати свою богиню-матір). Коли в II тис. до н. е. в країні переміг патріархат, "богині-матері" поступилися в пантеоні першістю чоловічому божеству Хумпану — "володарю неба" (Кіріріша при цьому стала його "великою дружиною"). Коли зросла політична роль Суз, зріс, відповідно, й престиж сузького бога Іншушінака, культ якого раніше нічим не виділявся. Вшановували еламці також бога Сонця, бога Місяця та ще понад три десятки інших богів.

Еламці практикували релігійні процесії, паломництво до святих місць. Молилися вони в храмах і святилищах, поблизу яких обов’язково закладали священні гаї, здійснювали жертвоприношення (приносили в жертву баранів, зебу, козлів, биків, рослинну олію тощо). Характерно, шо еламські жерці здійснювали богослужіння не інакше, як у вбранні Адама, вважаючи, мабуть, що в такому вигляді вони справляють на богів сильніше враження.

Заможні еламці ховали покійників у глиняних домовинах чи глиняних склепах, бідняки — під долівкою своєї халупи. Покійнику клали страву й напої, отож вірили в його потойбічне життя. Дослідники вважають, що царство тіней не навіювало на еламців почуття безнадії та відчаю.

Художнє ремесло розвивалося в Еламі ще в незапам’ятні часи. В IV тис. до н. е. еламська гліптика, як гадають дослідники, була найдосконалішою в Передній Азії. Вона вражає витонченістю форм і чудовим декором. Еламцям вдавалося зображувати предмет водночас і реалістично, й абстрактно, стилізовано, про шо, зокрема, свідчить їхній кубок (зберігається в Луврі), прикрашений складеною з двох трикутників фігурою гірського козла, вигин спини якого продовжено граціозним розмахом рогів. Еламське мистецтво НІ тис. до н. е. дійшло до нас переважно у творах різьбярів печаток. На печатках еламці найчастіше зображували всіляких монстрів та міфічних персонажів (грифонів, напівмавп-напівлевів, людино-биків, скорпіонів з головою людини тощо). Такі самі сюжети переважали в їхньому прикладному мистецтві, що примушує вчених шукати розгадку їхнього потаємного смислу.

Найбільшого розквіту еламське мистецтво досягло в ХІІІ ст. до н. е., коли еламці досконало оволоділи технікою бронзоливарництва та магією архітектурних форм. Свідченням цього є знамениті Луристанські бронзи та храм-зіккурат богу Хумпану в Чога-Замбілі.

П’ятиступенева вежа в Чога-Замбілі, квадратна в основі, зі стороною квадрата в 10S м, мала висоту понад 50 м і була точно зорієнтованою за сторонами світу. її оточувала захисна стіна, в якій налічувалося сім воріт, причому перед трьома ворітьми було споруджено для основних еламських богів по одному-два храми. Посередині кожної із сторін зіккурату збудовано сходи. Верхівка зіккурату слугувала святилищем, стіни якого прикрашали кахлі, золота, срібна та жовта глазур, великі блискучі бронзові виступи.

Включивши Елам до складу своєї імперії, перси успадкували еламську культуру, яка прижилася на іранському грунті.

ДЕРЖАВА АХЕМЕНІДІВ

Держава Ахеменідів, чи Перська імперія, з’явилася на історичній карті порівняно пізно й проіснувала лише два століття, проте вироблені в ній соціально-економічні й політичні інститути та культурні традиції залишили глибокий слід у світовій історії. її історія, по суті, стала історією також Середньої Азії і всього стародавнього Близького Сходу.

Поиск по сайту: