Актуалізація соціальної проблематики в малій прозі О.Гончара (“Кресафт”, “Чорний яр”, “Двоє вночі”)

Поема “Курбас” І.Світличного. Чи не найсильнішою в поетичному доробку Івана Світличного є написана в таборі поема “Курбас”. Не в усьому довершена, вона привертає потужністю та спонтанністю чуттєвого самовиверження, що походить від повноти злиття з матеріалом, од внутрішньої ідентифікації автора з ліричним персонажем. У поемі Івана Світличного “Курбас” зображений терор 30-х років. Автор показує справжнє обличчя тоталітаризму. І оскільки для
змалювання репресій Світличний використав образ вітру, взятий з поезії Тичини, образ стає уособленням геноциду проти українського народу.

26. Явище “тихої” поезії в українській літературі: поняття, естетична парадигма, художня практика. “Тиха” поезія 70-х: коли це визначення (як і кожне інше в чомусь безумовно ущербне) й має свою позитивну вартість, то насамперед завдяки творчості Леоніда Талалая. “Тиха” — то не означає млява чи боязка, чи байдужа до страждань упосліджуваного народу. У поезії Талалая «тиха» означає замислена і зірка, зібрана в увазі до реальної дійсності і людини з її мінливими настроями й почуттями. Як добрий і мудрий спостерігач, ця лірика бачить і знає більше, ніж «каже»,— її зображальний план завше передує виражальному. її емоційні струми працюють на чіткість і ясність художнього зображення.Окрім вроджених властивостей уяви,схильної до завершених природних значень, предметності втілень, є тут і цілком свідома письменницька орієнтація на первинне, непідробне, необбріхане.Сумлінність поетичного письма, яким вирізнилися з потоку 70-х збірки Талалая («Осінні гнізда», 1971, «Не зупиняйся, мить!», «Допоки твій час», 1979), підносила гідність мистецтва, була чи не головною на той час формою заперечення настирливого ідеологічного бурмотіння «верхів»:І мокнуть кури в лопушинні, І сіра стріха намока. Моя надія в безгомінні На що схилитися шука. Мові застою, зіпертій на котурни декларованих чеснот,вікопомних діянь та всесвітньо-історичних значень, Талалай протиставив мову натури, яку зірваний з рідного кореня сучасник уже переставав розуміти. Світосприймання послідовно очищується від штампів і стереотипів суспільної свідомості й повертає собі первісну свіжість.Упродовж XX ст., охопленого боротьбою класів та ідей,суспільна й, зокрема, художня думка витворили масу абстрактних символів, понять і метафор, що так чи інакше руйнувала зв’язок між людиною й природою: причетна до зірок,вона ставала непричетною до зела, води й чорнозему, з яких жила. Тонкі, писані природними барвами поетичні картиниТалалая повертали людині слух і зір, здатність розуміти затюкану цивілізацією мову природи, і в цьому також незаперечний гуманістичний сенс «тихої» поезії:Не чути цвіркуна у бур’яні, Як павутина тягнеться хвилина.І доки грію руки на вогні Охолоня під зорями долина.Все зоряне й високе, «всі думки, народжені в тривозі»,«всі обиди та образи» не зникли й не розчинилися в споглядальному заціпенінні, а прийняли в цій ліриці свою земну,прозору,— «ніби видих на морозі»,— форму. І, найцікавіше,не тільки духовний простір, а й час. Тут ми наближаємося до того, що є суто талалаївським внеском в естетику 70—80-х років.Йдеться про те, що вичерпність образного «зняття»дійсності передбачає не тільки просторову, а й психологічну глибінь,- що міниться всіма почуваннями, а вимірюється одним — особистісним відчуттям часу (миті, доби, епохи,вічності). Ми ще до решти не усвідомили, наскільки всебічно тоталітарна естетика прагнула уніфікувати особистість:відкидалася етнічна самість («радянський народ»), індивідуальний простір («все наше»), самовияв («незамінних не має»). Так, але заперечувався й індивідуальний час, до нуля зводилася значущість вділеного кожному природою хронологічного відтинку між народженням і смертю, індивідуальний час беззастережно розчинявся в загальносуспільному. Скасування останньої власності — своєї неповторної хвилини — завершило процес тотальної історичної детермінованості особистості, її соціального уярмлення. Вже «Осінні гнізда» освітилися поетовою жагою відтворити непохопну гармонію життєвого проминання, втілити в образі й повернути людині невагомий і безцінний скарб —власний час, без якого все інше нічого не важить: «Висока тополя над сонцем горить. І важко душі одвернутись од правди, що все це не вічне, що все — тільки мить», «тихий дим підіймається вгору і покинуту згадує плоть». Лірика Талалая наскрізь освіжена нестримним часовим потоком. Сам нематеріальний, він здобуває колір, звук і форму в особистісному світосприйманні ліричного персонажа, у світозміні, яку цей персонаж спостерігає з жаским захопленням як танок на вогнищі або сонячне бездно з-над краю урвища. «І тільки тим багата вічність, що наша пам’ять береже»,— наголошує Талалай. І тому це — істотна тимчасовість, філософський стрижень даного поетичного світу. Аби сягти вічності, не треба тягтися до зірок — треба лишень «розщепити» власну мить і в її блакитних розколині ках побачити бажане. Поезія Талалая від початку 80-х років(«Високе багаття», 1981; «Глибокий сад», 1983) і є таким захоплюючим творчим актом, дивовижним у своїй цілісності й художній красі. Людина й вічність, що зустрічаються «нарівних», бо однаково завдячують собі існуванням,— більш ні в кого з сучасних українських поетів ми не бачимо цього в такій достовірній ясності, як у Талалая. Відтак стає цілком зрозумілим, наскільки позірною є «тихість» його слова: вивільняючи неймовірну енергію, атом також розщеплюється беззвучно! Поет наділений рідкісною здатністю відчувати порухи душі. Цими зблисками спостережень випрозорена вся його лірика, і тоді, коли він малює свого поламаного, роздвоєного сучасника («Фотографія страху»), і коли просто відтворює вечірні сутінки: «І зазвучало над землею, Але не музика одначе, А вже оте, що після неї в людській душі тремтить і плаче».Талалай завжди прагнув бути земним і чесним — і як художник, і як мислитель.

27. Сучасна українська поезія. Особливості розвитку.Говорячи про специфіку сучасної поезії, потрібно говорити про її неоавангардність. Це є третя хвиля авангарду (І – 20-ті роки ХХ; ІІ – шістдесятники)Особливості сучасної поезії: 1) важливою рисою сучасних поезій є карнавалізація: перейнятий термін від Бахтіна «Раблезіанство…». Неовангард – явище вияву сміхової культури як очищення від догм та кліше. Це навіть не сміх – це сміхово-серйозна література. В карнавалі за словами стирається межа між реальністю та ілюзією. Карнавал – це життя, в якому ми граємо; 2) метою цієї поезії є: відтворення дійсності в іронічно-ігровій тональності, щоб показати порожнечу, безвартісність усіх попередніх цінностей; 3) поети 3-ї хвилі творчо переосмислили теорію гри за допомогою різних прийомів: бурлеску, балагану та буфонади; 4) поетика є надзвичайно різна, чим виявляється прагнення до найсміливіших експериментів, поєднання різноманітних стилів, використання сленгу, суржику; 5) неоавангардівці ставили перед собою завдання зруйнувати народницькі стереотипи, а саме – ідеї патріотичності, вічного життя…хоча на практиці їм це не особливо вдається; 6) у поезії прослідковується утвердження барокових мотивів, принципів земних насолод та особистої свободи, культу гріховності та аморальності; 7) неовангардівці намагаються спонукати до переписування класики; 8) ще однією рисою цієї поезії є змішування високих і низьких жанрів (сонет кримінальний Ю.Андрухович, тобто високий жанр, наповнений кримінальним міфом).

Поетичні угрупування: “Бу-Ба-Бу” (бурлеск-балаган-буфонада): угруп. виникло 1985 р. у Львові, до нього увійшли: Андрухович (патріарх), Неборак (прокурор), Ірванець (підскарбій)…. Це було не просто літ. угруповання, адже воно супроводжувалось рухом, акцією, бунтом.. Для них головне не стільки сама поезія, як театр, дійство, масове спілкування з читачами і почергове читання віршів… у них поєднуються три види мистецтва: театр, література та танець. Найвища активність бубабістів спостерігалась з 1987 до 1991 року. Ознаки поезії бубабістів: тілесність в усьому, фізіологічні процеси. Світ ділять на верх і низ… Андрухович: у його поезії більше образів тілесного верху (очі), Ірванець – зовнішні прояви і реакції тіла. Неборак частіш використовує образи тілесного низу. “Лугосад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський) У 1986 р. видають альманах «Лугосад». Лугосадівці плекають знахідки українського бароко. (створюють графічні вірші, зорова поезія). Ще одним яскравим угруповуванням є “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Віктор Неступ, Семен Либонь). Маніфест: 1991 «Пропала грамота». Головними рисами їхньої поезії є: самоіронія, гротеск та епатаж. У віршах пишеться про загальнолюдські цінності у зниженому вигляді. У їхніх творах діють різні верстви населення: бомжі, студенти) Приклад: Іван ЛУЧУК (перший в укр. літ. почав писати такі вірші: Паліндром - це вірш, який читається однаково і спереду дозаду, і ззаду допереду.Читатися так він може або по рядках, або як суцільний текст.) Будда, Ганді, Галя (но-но: зіб'є пиху) - політ, нема трапа тут, а дик-літак. (О, масне - мус). У, Лучук - вампірко, в окріп Мавку чулу сумен само-кат І. Л. кида. Тут апартамент і лопухи, п'є бізон он. - Я лагідна; гад! дуб!

28. Жанровий синкретизм та ідейно-тематичне навантаження роману Є. Кононенко “Імітація”.За висловом Тамари Гундорової, цей роман «повністю занурений у реальність імітації». Написаний на перетині детективу, трилеру, кіносценарію та іронічно-саркастичного нарису, він не належить до жодного з цих жанрів, а нібито імітує кожен з них. . Гундорова у книзі “Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн” називає її твори “псевдодетективами”. Письменник А. Курков в одному з інтерв’ю говорив, що Є. Кононенко зуміла поєднати якісний масовий роман із високою літературою. У рецензії на роман “Імітація” М. Стріха зауважуючи, що письменниця вміло будує напружені детективні фабули, відзначає, що “майстерно вибудувана детективна фабула є для авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших “вічних” речей у контексті нашого прагматичного й далекого від “високих матерій” часу”. Про детективну форму як тло для соціальних і психологічних оповідей письменниці говорить і О. Брайко у статті “Екзистенційні проблеми крізь призму детективного жанру”. Тож, за Є. Кононенко закріпилася репутація автора не просто якісних детективів, а психологічних романів, що мають детективну форму. Кононенок імітує жанри, не відтворює їх, навіть сама реальність у творі видається дещо «імітованою». З одного боку це звільняє твір від дотримання будь-яких жанрових вимог, а з іншої – дозволяє казати і показувати речі з зовсім іншого, нетрадиційного боку. Адже широкі вимоги висуваються до оригіналів, а це – усього лише імітація. Тут припустимо все: і занадто слабка, як для справжнього детективу, сюжетна лінія, і дещо штучна інтрига, і не завжди доречне застосування «модної» англомовної лексики. У розгортанні детективної лінії сюжету Є. Кононенко у своїх творах користується класичним принципом puzzle: усі деталі й незрозумілі моменти мають вкластися у одну логічну схему, яка й розкриє увесь механізм злочину. Водночас письменниця вдається до гри з класичними нормами детективних творів, відверто порушуючи їх або по-новому їх інтерпретуючи. Письменниця по-новому втілює тезу Б. Брехта про головну принаду детективних творів: “Головне інтелектуальне задоволення, яке дають нам детективні романи, полягає у встановленні причиновості людських вчинків”]. Є. Кононенко цікавить не сам злочин, а соціальне чи психологічне явище, яке до нього призвело. Мотив злочину в сюжеті перетворюється автором на своєрідний індикатор подій. Одним з головних порушень норм класичного детективу у творах письменниці є своєрідна диспропорція сюжетних ліній у текстах: поряд із детективною постають сюжетні лінії, які ніби не мають до детективної історії безпосереднього відношення, але в яких розкривають глибокі філософські, психологічні чи соціальні протиріччя. На тлі таких ліній власне детектив відходить на другий план. Це зумовило появу в критиці зауважень про невмотивованість детективної форми у таких творах. Для цього авторка виносить факт загибелі героїні на початок творів, у такий спосіб програмуючи сприйняття твору як детективного. Для переключення уваги з ситуацій слідства на філософські й психологічні проблеми, Є. Кононенко виносить детективну “затравку” в окремий розділ чи передмову, а потім розгортає історію життя героїв, що мають до злочину лише опосередковане відношення. За такими героями закріплюється роль мотивуючих початок розслідування. Водночас у творах процес розслідування як такий набирає подвійного тлумачення: герої розшукують винуватців смерті, віднаходячи новий підхід до проблеми, який би дозволив укласти в єдину схему визначені протиріччя, і одночасно новий підхід вони змушені шукати й у власному житті. Згідно жанрових особливостей детективних творів, усі події сюжету і невідповідності, які знаходять герої, мають складати єдину логічну схему. Такого стереотипного підходу до розслідування дотримуються герої роману, намагаючись пов’язати в одне ціле низку подій: загибель мистецтвознавця Мар’яни Хрипович, викрадення і знищення картин обдарованої хворої дівчини і вбивство директора провінційної музичної школи – і не досягають успіху. Останній злочин мав свою окрему історію, не пов’язану із основним розслідуванням героїв, а тому усі версії, які враховували цей факт виявились хибними. Істина розкривається завдяки збігу обставин і необачній поведінці злочинця. Неканонічною є і розв’язка роману: Лариса Лавриненко, відтворивши повну картину вбивства, знаходить убивцю і докази його провини, але свідомо не вживає жодних заходів, аби покарати злочинця. Таким чином письменниця акцентує той момент, що героїв цікавить істина людських відносин, а не проблеми покарання за злочин, які є складовою класичного детективу. У романі наявна чітко окреслена головна ідея, яка формулюється вже на самому початку і дотримується до самого кінця. Це – життєве кредо однієї з героїнь (Мар’яниХрипович ): «нічого в світі кращого немає за genuine ( «справжній», «натуральний», - англ.) і нічого гіршого немає за imitated («імітація», «підробка», - англ.). “Імітацію” слід сприймати як визначення епохи, у якій фальшується все і вся. Столичні елітарії спрагло п’ють дармове шампанське на презентаціях, нарікаючи на його якість (імітація снобізму), вивчають своїх доморослих Юрчиків на европейців Джорджів (імітація батьківської турботи) [син Мар’янипісля тривалого проживання в Лондоні перетворився з Юрка на Джорджа], хаотично і без жодних рефлексій злягаються (імітація кохання), жваво гендлюють талантами й інтелектом, аби підтримувати гідний себе елітарний єврорівень життя (імітація творчості), а втішаються цинічними сентенціями на кшталт “поезія - неконвертований товар”; “художня література віджила своє, як і божевільна любов” тощо (імітація світогляду). Одначе, маючи довкола суцільне “євро”, вони все одно нещасливі. А на маргінесі ще гірше, бо на відміну від еліти прості люди не мають не тільки гідності, але й грошей. Тут торгують подертими колготами зі смітника у барвистій імпортній упаковці (Марія Підгубна, щоб прогодувати паралізовану Ліну), дусяться лайном, означеним в меню як вирізка під соусом мадера і паразитують на своїх обдарованих дітях (батьки талановитої, але скаліченої Любоньки продають її картини за 50 доларів). І навіть діти тут заздрісні і нещирі. Зграї фальшивих елітаріїв протиставлено лише одного представника народу - провінційного директора музшколи Анатолія Сумцова, якого в романі убивають. Взагалі, роман ставить досить велику кількість проблематичних питань: «Що таке сучасна українська «інтелектуальна еліта»? », «Де відбувається справжнє життя: у шикарній квартирі в самому серці столиці, чи у рідній старій хатинці на Саперній слобідці?» (на Саперній слобідці народилася Мар’яна Хрипович, потім переїхала в квартиру на Хрещатику), «Як відрізнити справжній талант від дешевої імітації?». У романі присутня ідея талантоцентричного Всесвіту. Опозиція талант-неталант. Проблема самореалізації талановитої особистості. Що таке справжня творчість? Мистецтво? Смерть і безсмертя. Проблема талановитої особистості в Україні. Ще одна характерна деталь твору, – це досить відверта антиамериканська спрямованість. Роджер Біст – шеф української філії міжнародного благодійного фонду інтелектуалів зображений обмежений та сухим, не здатним так тонко відчувати, співчувати й переживати як українці. Юрко- Джордж Молданські (син Мар’яни), що з дитинства виховується за кордоном по eврошколах та eвротаборах, де він так само успішно засвоїв західні цінності, як і забув обидві східнослов’янські мови. Юрко діловито підходить до майнових, фінансових питань, що виникають після смерті матері. Чеканчука шокує спокій та врівноваженість сина, який журиться за матір’ю за західною бездушною манерою, йому чужі емоції, він штучний. Образна система роману Є. Кононенко “Імітація”. Самою назвою письменниця надзвичайно влучно дефінює домінуючий принцип життєвияву головних героїв. Картина нашої доби - імітація державотворення, імітація мистецтва й творчості, імітація інтелектуальних дискусій, імітація доброчинності, імітація розбудови громадянського суспільства. Квінтесенцією тут виступає точка зору відомої інтелектуалки, дослідниці сучасного мистецтва, громадської діячки й феміністки Мар’яни Хрипович. На її глибоке переконання, імітація – це не просто підробка чи фальшивка. Це коли сірість вдає з себе яскравий талант. Один із найбільших психологічних парадоксів роману саме в глибокому внутрішньому конфлікті героїні Мар’яни, неспроможної допустити до своєї свідомості тієї істини, що вся її бурхлива діяльність, як наукова, так і благодійницька, а також приватне життя (дружба, любов, материнство) – це теж лише рафінована імітація. Мар’яна - людина абсолютного, безпрограшного успіху всюди, в усьому і за всяку ціну, через що з її життя фактично витіснено усе, що справжнє, непідробне. Ефектно граючи роль експерта від мистецтва, Мар’яна не гребує збагачуватись на чужих талантах, при кожній добрій оказії обережно підкрадаючи гроші благодійного фонду й навіть збираючи приватну колекцію картин з праць обдарованих дітей, нерідко тяжко й невиліковно хворих, приречених на животіння у злиднях. Оточена з усіх боків „елітаріями”, постійно перебуваючи в центрі їхньої уваги, насправді Мар’яна безмежно самотня у своєму тотальному еґоїзмі та еґоцентризмі. Людей вона зневажає, друзів і коханих тримає на дистанції, власного сина-єдинака усунула за межі свого життя – і батьківщини. Цікавим свідченням видається некролог, який написав приятель Мар’яни зі студентських часів Сашко Риженко. У ході його створення у свідомості автора спонтанно постає паралельний текст-коментар, що показує “масштабну постать” з непривабливих сторін її складної індивідуальност, які вона ретельно ховала за масками своєї соціяльно розбудованої персони. Так, пишучи в некролозі про успіхи небіжчиці як репрезентантки української культури „у провідних університетах Європи, Канади, Сполучених Штатів”, Сашко подумки коментує: “Звичайно, почали „випускати”, дорвалася до закордонних годівничок!”. Далі, називаючи дослідницьку монографію пані Хрипович Диявол у світовій культурі ХХ століття книгою, „яка випередила свій час”, у душі Риженко мало не звинувачує свою приятельку в плаґіяті, бо авторка цієї праці захланно використала в ній усі ідеї, що зароджувались і визрівали під час їхніх сварок. Кононенко виводить також інші соціяльні типи „імітаторів” – Роджер Біст, шеф української філії міжнародного благодійного фонду інтелектуалів, якого хвилює лише доля грошей, які везла з собою Мар’яна, бо йому треба звітувати перед Лондоном, хоча вони з Мар’яною мали неслужбові стосунки. „Плебей” Олександр Чеканчук, письменник і колишній геолог, що бравує своїм простяцьким походженням. Лариса Лавриненко, багатолітня подруга і суперниця Мар’яни, але в порівнянні з нею особистість значно меншого калібру. Нарешті, не можна не зауважити також іще двох колоритних персон: по-перше, сина престижної мами Мар’яни, юного громадянина світу Юрка-Джорджа Молданські, що з дитинства виховується за кордоном по eврошколах та eвротаборах, де він так само успішно засвоїв західні цінності, як і забув обидві східнослов’янські мови; по-друге, відверто цинічного провінційного донецького підприємця Колю Кубова, по чиїй “хатинці” можна ходити лишень з мобілкою з ризику заблукати, який їздить без остраху перед ДАІ на Лінкольні на шаленій швидкості і який щовечора зазирає в чарку, гамуючи страх зробитися мішенню для кілера. Він живе в одному селищі із Сумцовим, який навчає музики сина Кубова. Єдиний, хто нічого не імітує, - це Анатолій Сумцов, 46-літній директор музшколи. Його життя позбавлене манірності, а розум – меркантильності. Він привертає увагу злісної кар’єристки Мар’яни, коли відчайдушно грає на скрипці в переході, тому він – єдина, недовговічна любов цинічної Мар’яни. Цілковито безпорадними, розчарованими, злиденними морально та матеріально зображені провінційні східні жителі. Фундація, де працювала Мар’яна, на Харківщині відспівала й поховала талановитого хлопчика, композитора й виконавця на акордеоні, що помер від нападу астми, - “і всі місцеві жителі були вдячні маленькому покійнику, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому”. Змушена жити в безпросвітніх злиднях та змиритися з безвихіддю Марія Підгубна з паралізованою дочкою, сином-підлітком та 15 гривнями пенсії. А батьки талановитої Любочки наживаються на її хисті. У глобальному розумінні за безцінь розпродуючи її картини. У романі зображено типові образи київської інтелігенції, яка продається не торгуючись (на хрещатицьку квартиру Мар’яна стягнулася, викладаючи по провінційних американських університетах не “слов’янську цивілізацію” (як розповідала про те в Києві), а тривіальну російську літературу, попит на яку незміренно вищий від української.) й життя провінціалів, які, крім гідності, не мають також і грошей. Показово, що американський благодійний фонд, в якому Мар’яна обіймає одну з ключових посад, за великм рахунком не тільки не допоміг жодній обдарованій дитині, але й у кількох випадках виділені ним гроші сліпо спричинили життєві трагедії маленьких вундеркіндів, що дає підстави говорити про імітацію благодійництва. Таким чином, Імітація пропонує читачеві впізнавану картину існування наших сучасників, в якій розкриваються стереотипи постколоніальних і посттоталітарних цінностей.

29. Творчість Ю.Винничука: жанрово-стильові та тематичні домінанти.Винничук Юрій Павлович з 1999 року працює в редакції газети «Поступ» (Львів) оглядачем; є головним редактором видавництва «Піраміда» (з 2000 р.), віце-президентом Асоціації українських письменників (з лютого 2004 р.). Народився 18.03.1952 (м. Івано-Франківськ), за національністю українець; батько Павло Павлович (1919-1997) – лікар Івано-Франківської обласної лікарні; мати Сапіга Софія Лук'янівна (1923-1991) – інженер-економіст; дружина Баліцька Мирослава Зіновіївна (1976) – філолог, асистент кафедри українського прикладного мовознавства Львівського національного університету ім. І.Франка; син Роман (1985) – проживає в Нью-Йорку. Освіта: Івано-Франківський педагогічний інститут, філологічний факультет (1969-73 рр.), учитель української мови і літератури. Кар’єра: У 1973-86 роки працював вантажником, художником-оформлювачем. У 1987-91 роках режисером Львівського естрадного театру «Не журись!». Був автором сценаріїв для вистав «Не журись!» та пісенних текстів. У 1990 покинув театр і разом зі Стефком Оробцем створив «Кабарет Юрця і Стефця».У 1991-94 рр. – редактор відділу містики та сенсацій газети «Post-Поступ». У 1995-97 рр. – головний редактор газети «Гульвіса», м. Львів. У 1998-99 роках працював редактором відділу газети «Поступ». Член Асоціації українських письменників (з 1997 р.). За щотижневу сторінку Юзя Обсерватора отримав титул «Галицький лицар» (1999). Автор збірки поезій “Відображення” (1990 р.), збірок прози “Спалах” (1990 р.), “Вікна застиглого часу” (2001 р.), “Місце для Дракона” (2002), вибраного в англійському перекладі “The windows of time frozen” (2000), повістей: “Ласкаво просимо в Щуроград” (1992), “Діви ночі” (1992, 1995, 2003), “Житіє гаремноє” (1996), роману “Мальва Ланда” (2000), краєзнавчих книг: “Легенди Львова” (6 видань, 1999-2003), “Кнайпи Львова” (2000, 2001), “Таємниці львівської кави” (2001), фітологічної енциклопедії “Книга бестій” (2003). Упорядник антологій української фантастики ХІХ ст. «Огнений змій» (1989), української літературної казки ХІХ ст. «Срібна книга казок» (1993), серії книг «Юрій Винничук презентує» (з 2002, 8 книжок), «Казкова скарбниця» (з 2002; 3 книжки) – для дітей. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. За казками знято 2 мультфільми. Автор перекладів з кельтської, англійської, слов'янських мов. Окреме видання: Богуміл Грабал «Вар'яти» (2003). Переможець конкурсу Бі-Бі-Сі на кращу українську книгу (2005) за роман «Весняні ігри в осінніх садах». У липні 2011 року видавництво Мистецької агенції «Наш Формат» випустило аудіоверсію «Весняні ігри в осінніх садах» (озвучка — Олексій Богданович, народний артист України, продюсування — Сергій Куцан, звукорежисура — Володимир Муляр),«Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010). За щотижневу сторінку Юзя Обсерватора в газеті «Post-Поступ» отримав титул «Галицький лицар» (1999). Володіє слов'янськими мовами. Захоплення: кулінарія. Таким чином, Винничук створив образ такого собі бешкетника від літератури. Зараз, за словами письменника, він «пішов із великого сексу», живе в заміському будинку з молодою дружиною, виховує маленького сина, любить готувати і полюбляє поїсти. Творчість Його літ-ра: 1) масова, легковажна 2) складна, філософічна. Роман Семків: «письменник ховається за легенди, містифікації, зачаровуючи мовою і гумором». Євген Баран, літературознавець, критик, есеїст: Юрій Винничук – до міри іронічний, до міри дотепний та однозначно талановитий письменник. Це та постать, яка завжди привертатиме до себе увагу. Одним словом, він уміє вести діалог з молодими – не стає у метрівську позу, вміє пожартувати, розвеселити. Талановитий чоловік, який заслужено має такий читацький інтерес до своїх книжок. Його твори читабельні, і це найголовніше. Вони знаходять свого читача, також викликають певний естетичний чи світоглядний спротив, і це нормально. Те, що вони розширюють межі впливу української літератури, теж варто взяти до уваги. Оповідання пише у 70-80-ті рр. на істор. теми («Святе сімейство» 1984, «Про матір-революцію і її дітей», «Спогади про О.Корнійчука» – ідеолога соцреалізму) З лекції: Батько чорного гумору – в більшій мірі за оповідання “Ги-ги-ги” (1978). Сюжет: мати намовляє 2 синів убити батька, потім відкрили разом заклад «Під зеленим псом». Мати працює повією (їй за 45). З материних коханців вони роблять шніцелі і подають у закладі, з кісток роблять мило, міліція це зясовує, перестрілка… Риси: динамічний сюжет, інтрига. Після 90-х: еротичні та фантазійні твори як передпостмодерне явище. Повість “Діви ночі” – пригодницька, укр. Повії та сутенери, партійні боси, пригоди на фоні ночі. Гра з читачем. Жіночі образи в прозі Винничука («Діви ночі», або «Мальва Ланда», або «Весняні ігри в осінніх садах»). Ю. Винничук: «Я можу розказати про цей роман. Він для мене є дуже інтимний. Це описуються події 91-92 року, коли я працював у газеті "ПостПоступ", я розлучився з дружиною і потрапив у вир різноманітних любовних пригод, які мали мені замінити сімйений затишок, який я втратив. Я не хотів писати книжку, яка мала епатувати публіку, я просто хотів розрахуватися зі своїм минулим, але я не можу писати занудно, отже, воно вийшло стьобно. Вбачати тут суцільну еротику – то можна послатися на афоризм Довженка: двоє дивляться в калюжу, один бачить калюжу, другий зорі, які в ній відображені. Я вдячний читачам, які бачать у моєму романі зірки, які вбачають у ньому свої розгадки до свого життя.» У «Весняних іграх в осінніх садах» еротичні моменти більше смішні, аніж серйозні. До того ж там усе ґрунтується на уяві, фантазії: що людина собі гадає, відчуває в цей час, що їй здається. Я не вважаю, що секс треба зображувати буквально й фізіологічно. Видавництво на обкладинці вміщує цитату з самого автора: “Жінок можна кохати, а потім перетворювати їх на літературу...”. Ю.Винничук: Я не писав мемуари, а писав художній твір. Я навпаки позашифровував тих жінок, деяким з них додав братів, сестер і так далі. Я писав про себе, але я не хотів це фіксувати... Я колись мемуари напишу і заповім видати їх через 50 років після моєї смерті... Дехто охрестив цей роман як антифеміністичний, як відповідь Чемберлена Забужко, але це не так... Весь роман пронизує любов до жінок. Взагалі, у мене, як правило, образи жінок у романах дуже позитивні... Ю.Винничук: Я думаю, так в усіх чоловіків, і в жінок, напевно, теж. У кожного чоловіка є мрія-жінка. Вона залишається, ти до неї прямуєш, але в кінцевому результаті життя є життя, і ти зустрічаєшся з іншими людьми... І нечасто ця мрія втілюється... У “Весняних іграх в осінніх садах” Ви досить різко, а іноді навіть образливо, описували деяких панночок, з якими ділили постіль. Чи не завдали Ви цим самим психологічних травм жінкам, що впізнали себе у творі? Як вони поставились до того, що найінтимніші моменти вашого життя стали надбанням спільноти? По-перше, якщо вони себе упізнали, то це ще не значить, що їх упізнали інші. Імена і деякі ситуації я змінив. По-друге, нікого ображати я не збирався, а тільки описував усе, що відбувалося, стьобно, з елементами чорного гумору. Дехто після цього зі мною не вітається, але оскільки дві з описаних панночок - літераторки, то є надія, що помста не забариться. Події другої частини роману суттєво дофантазовані. Риси роману (по лекції): Надмір еротики. Сексуальність+філософічність. Гра. Текст – особистісна історія, переходить з 3 особи на Я. Головний персонаж і нарратор - Ю. Винничук. Весн. ігри – секс. забави. Осінні сади – 40-річне життя чоловіка Частини (15 розділів): «Танці богомола», «Ліда, Леся й Віра» (згадані в оповіданні Груші в тісті»), «Маряна», «Острів», «Самогубство закоханих на острові небесних мереж». Життя починається із сексу – все, що почалося з сексу, закінч. смертю Суїцид – сміливість чи боягузтво? Інтертекстуальність – цитує сам себе, цитати з біблії. Порєднання внутр. та зовн монологу. Часто вживає солово «грати» – секс. Жіночі образи в «Весняних іграх..» (розглядає жінок виключно з позиції грати/не грати): Колишня дружина христя, яка кинула його і одруж в америці з лікарем («Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають»). Хоче забутися, веде безладне статеве життя переважно з молодими поетками, нахвалюючи їхні вірші, аби їх «грати». Ліда, Леся, Віра – у кожній є щось привабливе., тому поєднує одночасні сексстосунки з усіма, Ліда (була створена для сексу, дуже його любила, мала конфлікт із родиною через нього «Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вoна готoвa віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху…»),Леся (привела його в свою родину. Бо він там усім заочно подобався, спочатку хотіла звести з ним свою сестру, подобалася за мовчання, була як мишка, ніколи не від чого не відмовлялася), Віра (познайомився з нею на забаві «5 долларів», де чоловіки приводили знайомих жінок з 5 недоліками, аби вибрати найгіршу жінку, Віра була ДУЖЕ начитана, («У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка»). Марта ( у них дух контакт, колєжанка). Поява Мар’яни (16 років) – нова сюж лінія – секс+смерть (дівчина хоче померти разом із коханим, бо невиліковно хвора, хоче театралізувати свою смерть, для цього обирає в компанію відомого письменника). Жінки як мама й тітка Ліди (за 40, яких треба грати, щоб не були злими), Мегера (мати дружини).