Ставлення до території у первісному суспільстві

Тривалий час у науці панував погляд, згідно з яким переломним в історії людського суспільства вважався перехід від кочового до осідлого способу життя. Цей погляд не відображає того тривалого історичного процесу, який відбувався, з огляду на ставлення людини до території. Перехід від кочового до осідлого способу не можна розуміти, як одноактову дію. В цьому процесі особливо важливе значення мали природні умови: вони або обмежували можливість подальшої мандрівки, або сприяли заселенню певної місцевості, аналогічно могла впливати і зустріч з іншими племенами. Таким чином, певна група, плем’я, не перестаючи бути кочовим, поступово обмежує територію свого кочування і займає певну окреслену територію. Первісні хлібороби так само не були осілими, як і мисливці чи скотарі. Тільки пізніше, з розвитком культури землеробства, воно стає осілим, і вже яскраво проявляється відмінність між землеробським і кочовим укладами життя. Первісний зв’язок населення і території має тільки фактичний характер. Правовий зв’язок з’являється пізніше, коли до фактичного зв’язку з певною територією додається впевненість, що так повинно бути, що даний край зв’язаний тільки з даною групою і ніхто не сміє порушувати цей зв’язок, зокрема ніхто не сміє вступати у країну групи без її згоди. У зв’язку з цим народжується поняття кордону. Він має характер “фактичності” і базується на інстинктивних засадах первісної групи. Ще не йдеться про точне відмежування своєї і чужої території. Роль кордонів, головно, відіграють природні чинники: гори, річки, болота тощо. Якщо ж таких нема, тоді відмежування відбувається за допомогою великих “нейтральних” смуг.

Осілість та прив’язаність до території має надзвичайно важливе значення. Якщо до цього часу роль відігравав тільки кровний зв’язок, то тепер головне значення має факт проживання в одному краю. Починається боротьба двох факторів і, в результаті довгого історичного процесу, цей останній переміг.

5. Влада в додержавних формах
організації суспільства.

Влада у сучасному розумінні передбачає наявність волі, від якої виходить наказ, і волі, яка цьому наказові підпорядковується. Такої влади у первісному суспільстві нема. В ньому воля індивіда повністю розчинялася у волі групи. Індивід психологічно не міг мати іншої волі, ніж воля загалу, групи.

У розвинутому родо-племінному устрої можна вже говорити якщо не про владу, то про її зародки. Як правило, влада знаходиться у руках загалу або, власне, частіше у руках чоловічої частини групи. Всі головні питання господарського та військового життя вирішуються на племінних зібраннях. Склад їхній спершу невпорядкований. Згодом участь у них точно обмежується колом певних осіб, як правило старших, — батьків родин. На тлі цієї громадської рівності два моменти дають підставу для того, щоб окремі індивіди займали вище становище у громаді. Перший — це війна, ведення якої вимагає одноособового керівництва. Другий — на грунті ставлення людини до надприродних сил появляються індивіди, які виділяються над загалом особливими знаннями чи здібностями і стають посередниками між громадою і надприродними силами. Ці люди займають передове суспільне місце.

Між воєначальником і жерцем принципова відмінність. Перший діє на період війни, з її закінченням він зрівнюється зі всіма. Він також вміє і знає, може, тільки трохи краще все те, що знає і вміє кожен. Військове вміння не тільки бажаний, але й обов’язковий атрибут виховання. Жрець потрібен завжди, і те, що знає та вміє він, не знає і не вміє ніхто. Свої знання він передає вибраним. Він також не несе, на відміну від воєначальника, особистої відповідальності за свої дії. Єдиним чинником, який скріплює становище ватажка, воєначальника, є постійність війн та воєнної небезпеки. На тлі цього влада ватажка стає постійною, хоча і при цьому він тільки перший серед рівних. Інколи відбувається злиття в одній особі ватажка і жерця. Де цього нема, там наступає дуалізм влади, їхнє суперництво і боротьба між собою. Ця боротьба між світською і духовною владами є першою формою політичної боротьби.

Поиск по сайту: