Крайній східний фланг боротьби європейських держав з мусульманським світом займало Велике князівство Московське (царство). Головна особливість цієї ділянки Великого Кордону Європи полягала в тому, що Москва прямо контактувала тільки з татарськими державними утвореннями. До кінця ХV ст. татарські ханства виступали самостійним фактором міжнародних відносин у Східній Європі, і стосунки з ними Московії мали власну історію. Татари репрезентували собою також споконвічний степовий Великий Кордон, який дістався в спадок Московській Русі, так само, як і Великому князівству Литовському, ще від Русі Київської. Однак з кінця ХV ст. Кримське ханство потрапило у пряму залежність від Оттоманської Порти, а інші татарські утворення поступово втратили своє значення. Тому з ХVІ ст. стосунки Москви з татарами, насамперед, кримськими, при всій їхній специфіці можна розглядати в контексті Великого Кордону європейських держав (у даному випадку опускаємо питання про цивілізаційну природу самої Московії та її місце між Заходом і Сходом). Початки системи захисту Московської держави від татарських нападів сягали ще періоду боротьби за звільнення від влади Золотої Орди. Довгий час оборонна лінія була орієнтована на південний схід, а її межі не виходили за Верхнє Поволжя. В останній третині ХV - на початку ХVІ ст. стратегічним союзником Москви виступало Кримське ханство. На сході Менглі-Гірей вів боротьбу з Великою Ордою, яка загрожу-вала і Москві, а на заході їх спільним ворогом було Велике кн. Литовське, до території якої Москва стала проявляти особливий інтерес. У 1502 році Менглі-Гірей розбиває Велику Орду і, претендуючи на провідну роль у татарському світі, починає вести політику підтримки слабкого Казанського ханства1. Це потягнуло за собою різку зміну стосунків між колишніми союзниками. Розпочинається смуга конфронтації, яка зайняла майже все ХVІ ст. Такий поворот справ не міг принципово змінити воєнної політики Москви. Воєнна машина Московської держави формувалась у довгій боротьбі з татарським світом. Основні її прийоми і навики були вже давно відпрацьовані. Тому конфлікт з Кримським ханством означав лише зміну географічного вектора та розши-рення фронту оборони на захід. Враховуючи те, що до Московії відійшла Сіверщина, довжина її кордону з "Диким полем" від Подесення до Волги становила тепер близько однієї тисячі кілометрів. Кримська "украйна" цього кордону тягнулася вздовж південної межі Сіверської землі, Брянського, Тульського і Рязан-ського країв2. Найбільш загроженою була територія Тульського краю. Саме тут проходив Муравський шлях з Криму на Москву, яким найчастіше ходили татари3. Московський уряд діяв дуже оперативно. Після першого ж воєнного зіткнення з татарами на цьому напрямку у 1507 році, у 1507-1509 роках будується велика фортеця в Тулі. Невдовзі ця фортеця перебудовується з каменю4 і стає центром оборони всього краю. Тоді ж почина-ється створення перших "засік" і формування польової сторожі. У 1512 році було проведено перший "розпис" полків для оборони "кримської украйни". Лінія оборони була ще далеко від степу, над Окою: Кашира - Серпухов - Таруса - Рязань,- вздовж річок Ула та Угра. На лі-нії названих річок мали стояти великі воєводи зі своїми полками, а наперед висилалися "легкі" воєводи для розвідки і боїв в авангарді5. Уряд перетворив справу захисту країни від кримських татар у загальнонародну. Діти боярські і стрільці з найвіддаленіших куточків Московії мусили йти на південне прикордоння. У 1513 році в Тулі стояло п'ять полків і стільки ж в інших місцях, а попереду - сильні сторожі6. Сам великий князь перебував в тилу своїх військ. У 1514 році татари разом з українськими старостами Великого кн. Литовсько-го здійснили похід на Сіверщину. 1517 рік, коли була розбита двадцятитисячна орда, показав достатню ефективність проведеної роботи7. У наступні роки потужність оборони прямо залежала від воєнно-політичної обстановки. Шпигуни, козаки і сторожа дізнавалися про наміри татар і відстежували їхні дії. На загрозу татарських нападів великий князь відповідав мобілізацією всіх сил країни. Противника оцінювали дуже серйозно і він таким дійсно був. У 1521 році, незважаючи на всі заходи (на кордоні стояли сімдесят два воєводи), кримський хан Мухамед-Гірей разом з ногаями та українськими добровольцями Остафія Дашкевича зміг прорватись через лінію прикордоння і спустошити Підмосков'я. Кількість захопленого полону називалася до трьохсот тисяч чоловік. Показово, що після цього по московських містах прокотилася хвиля заколотів - населення виявляло невдоволення владою8. З нападу 1521 року Москва зробила відповідні висновки. Було створено суцільну лінію оборони, у всіх небезпечних місцях розставлено воєвод, впроваджувалась артилерія і піхота з вог-непальною зброєю. Зміцнилися прикордонні міста-фортеці - Калуга, Одоєв, Воротинськ, Мценськ, міста Сіверщини9. Було різко підвищено ефективність польової і сторожової служби. Тому трагедія, подібна до 1521 року, довгий час оминала московські землі. Татари неодноразово пусто-шили малозаселені землі перед укріпленою лінією, але прорвати її їм не вдавалось. У 1530-х роках уряд починає організовувати нову укріплену лінію - вже на південь від Оки: Пронськ - Тула - Одоєв - Бєлєв. Будується цілий ряд нових дерев'яних фортець, у тому числі на заході Сіверщини - у Чернігові. Великого значення надавалося обороні переправ, на яких широко впроваджувалась артилерія. Показові також інші за-ходи - у 1533 році уряд викуповує забраних татарами полонених, зібравши для цього кошти з бояр, міст і церков10. У 1541 році хан Сагіб-Гірей з великою ордою (за літописами - до ста тисяч чоловік) дійшов до Оки, але був відкинутий назад і побитий у кількох битвах11. Після такого успіху посилення старої оборонної лінії продовжується. Поряд з цим поступово розбудовується і нова лінія з центром у Тулі. На бояр і дітей боярських були накладені спеціальні будівельні повинності, які залежали від розмірів їхніх земельних угідь. У 1540-х роках татари наважувалися тільки на невеликі напади на землі перед оборонною лінією. Навіть у розпал війни за Казань Іван ІV виводив великі війська за Оку. У 1552 році хан Дівлет-Гірей безуспішно на-магався взяти Тулу, але при наближенні царя відступив12. У 1550-х роках остаточно оформлюється передова лінія оборони Московії. З початком весни (з 25 березня) воєводи виходили з полками в порубіжні міста - Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Бєлєв, Брянськ, Тулу, Рязань та ін. Інші воєводи йшли в поле вже значно південніше13. Вони отримують нові завдання - вести зустрічні бої з татарами. Нова наступальна тактика Москви добре простежується в подіях 1555 року, коли Іван ІV вперше посилає своїх воєвод на кримські улуси. Московський загін налічував разом з козаками і севрюками до трьох тисяч чоловік. До татарських улусів вони не дійшли, бо дізналися про зустрічний похід Дівлет-Гірея на Москву. Воєводи Шеремєтьєв, Салтиков і Ликов стали переслідувати татар, б'ючи їх у несподіваних місцях, і цим фактично зірвали їх виправу14. Відповідно до нової тактики Москва діяла і на Дніпрі. Відомий історичний сюжет із князем Дмитром Вишневецьким в інтерпретації російських істориків повністю вписується у політику Москви. Так, В.Каргалов вказує: "Большим успехом русского государства было создание опорного пункта на Днепре на острове Хортица"15. Наступні ініціативи Дмитра Вишневецького виявились дуже вчасними для московсько-го уряду, а його походи на дніпровський Низ і до Перекопу за участю московських воєвод накреслили новий напрямок воєнної активності Москви. Лівонська війна внесла значні корективи у політику Івана Грозного. Москва не розрахувала своїх сил для боротьби на два фронти. Втягнувшись у затяжну і спочатку переможну війну в Прибалтиці, вона змушена була перейти на кримському театрі до оборонних дій. Одночасно змінюється і поведінка Криму. Продовжуючи час від часу напади на українські землі заради прибутку, Крим не упускав зручної нагоди активізувати напади на Московію - свого принципового політичного ворога. За підрахунками А.Новосєльського за двадцять чотири роки Лівонської війни татари нападали на московські землі двадцять один раз. Шість таких нападів очолював особисто хан Дівлет-Гірей, і ще шість - царевичі16. Оборона Московії в цей час на цьому напрямку розгорталася таким чином. У 1560 році п'ять полків стояло в Тулі і воєводи з Тули ходили за татарами в степ. У травні 1562 року Дівлет-Гірей дійшов до Мценська, але змушений був відступити. Коли ж він розіслав своїх людей "на лови", то частину їх було побито17. У жовтні 1564 року Іван Грозний докоряв боярам, духівництву і служилим людям, що ті не хочуть "хрестиянство обороняти"18. У 1565 році, коли Дівлет-Гірей підійшов до Болхова, йому назустріч вирушили полки з "берега", і той відійшов, навіть не розпустивши війська для пошуку здобичі. Будівництво нової лінії, яка підлягала віданню Пушкарського приказу і на що йшов спеціальний податок ("засечные деньги"), було завершено в 1566 році19. Цар особисто цілий місяць об'їздив засічну лінію з інспекцією (Козельськ, Бєлєв, Болхов та ін.). Лінія оборони йшла від Сіверщини (Козельськ) через Тулу до Рязані. Вона складалася з однієї-трьох, а іноді навіть чотирьох ліній укріплень. Серед оборонних споруд були засіки, вали, рови, надовби, частоколи, остроги. Дороги перетинали укріплення з баштами, споряджені артилерією. Однак поняття "засечная черта" не обмежувалась самими укріпленнями. Фактично це була за-повідна прикордонна смуга шириною від кількох сот метрів до кількох десятків кілометрів20. На цій території були ліси, болота, озера, річки, на які опирались штучні укріплення. В засічних лісах було категорично заборонено вирубувати дерева, прокладати нові дороги і стежки. Щоб утруднити прохід через ліси, робилися засіки - дерева завалювали у спеціальному порядку. При цьому, щоб їх важче було розтягти, корені дерев не відділялися від землі21. Того ж 1566 року було збудовано місто-фортецю Орел22. Кілька наступних років минуло на московській украйні спокійно - татари обмежувалися лише дрібними нападами, але московський уряд тримав війська у постійній бойовій готовності. Зовсім інакше розгорталися події у 1571 році. Хоча і тоді проти хана були виставлені великі сили - до п'ятдесяти тисяч чоловік, Дівлет-Гірей зміг нейтралізувати сторожову службу, знайти шпаринку в обороні і прорватися вглиб країни. Татари спалили Москву і попустошили Підмосков'я. Це був найбільший і останній великий успіх кримських татар у війнах з Москвою23. Наступного року хан намагався повторити свій успіх, але після боїв на Оці був змушений відступити. Приклади наступних років показують, що правильно організована оборона, хоч повністю і не рятувала від татарських спустошень, але зводила втрати до мінімуму. Так було в 1573 році, коли в бої з татарами вступили воєводи українних міст, а потім їм на допомогу прийшли великі полки. Після смерті Дівлет-Гірея (1577) відбувся лише один великий напад татар на Московію у 1581 році, хоча дрібні відбувались досить часто, але їх успішно відбивали. І навпаки, натиск Москви на степ все посилювався, правда, східніше від Криму24. Становище в Криму і міжнародна обстановка сприяли зменшенню тиску татар на Москву. Але московський уряд не заспокоївся на досягнутих успіхах і використав спокійні роки для подальшого просу-вання в степ. З 1582 року в оборону південної "украйни" вносяться тактичні зміни. Тепер полки весь час стоять не тільки "на березі", але і південніше - в українному розряді. Основними місцями їх дислокації стають Тула, Рязань і Дедилів. Наприкінці ХVІ ст. уряд здійснює будівництво цілого ряду нових фортець - Лівни, Воро-неж, Курськ, Єлець, Кроми, Білгород та Оскол, Валуйки, Царьов-Борисов. З 1599 року розстановка полків "на березі" зникає зовсім. Всі вони переміщуються до українного розряду25. Востаннє оновлення старої засічної лінії відбулось у 1638 році26. У 1640-х роках почалося будівництво нової лінії - Білгородської27. Наступна (Ізюмська) лінія, яка мала довжину понад п'ятсот кілометрів, була збудована Москвою у 1679-1680 роках. І остання (Українська) лінія постала вже у 1730-х роках над р.Орель28. Одним з найважливіших елементів в організації захисту від татар була сторожова і польова служба. Ро-зуміючи це, московський уряд приділяв їй особливу увагу. Уже в середині ХVІ ст. вся передстепова зона була охоплена московською сторожею29. Польова служба підлягала керівництву Розрядного приказу. Воєводи прикордоння діставали вчасні звістки про більшість походів татар. Інша річ, чи ефективно ними користувались. Пристепові міста - Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ, Орел, Мценськ, а згодом Воронеж, Лівни, Білгород та інші, що розміщувались попереду "засічної лінії" служили не тільки форпостами оборони, але й основними центрами збору інформації про татар. Через степ фактично була проведена ще одна, невидима лінія, в межах якої рух татар не залишався не-поміченим30. Сторожі проти кримських татар тягнулися вздовж річок Ворскли, Сули, Псла, Сіверського Дінця і Ай-дару. Вони заглиблювалися в степ на чотири-п'ять днів дороги. І це був не хаотичний рух. Для сторож були визначені спеціальні місця - сторожі або "притони", які розташовувалися між собою на відстані переважно півдня - день дороги. Сторожові пости покривали собою всі небезпечні місця і перебували в постійному русі, зустрічаючись в умовлених місцях. Усього до 1571 року на прикордонні нараховувалось сімдесят три сторожі, які ділилися на дванадцять розрядів. Так, Путивльська сторожа (другий розряд) несла відповідаль-ність за басейни Ворскли і Псла. Вона складалась із трьох ближніх і чотирьох дальніх сторож, для яких чіт-ко визначались місця основної дислокації31. Після катастрофічного нападу татар 1571 року сторожова служба була значно вдосконалена. Призначений для керівництва цією справою князь Михайло Іванович Воротинський склав спеціальний Статут сторожової і станичної служби. Загальна мета прикордонної служби визначалась - щоб татари "...на государеві украйни війною безвісно не приходили"32. Основними центрами сторожової служби проти кримських татар стали Путивль і Рильськ. Саме в цих містах перебували "стоялі голови" (п'ять чоловік), які відповідали за степову зону від Ворскли до Дону. Глибина сторож постійно збільшувалась - від басейну Ворскли до її гирла, потім до Орелі, Самари, верхів'їв Тору, Міусу, а на сході до пониззя Дону і навіть Азову33. У 1571 році під рукою стоялих голів перебували тисяча триста сорок три чоловіки. Сезон сторожової служби розпочинався з 1 квітня - 1 травня (залежно від погодних умов) і тривав до глибоких снігів нової зими. Термін перебування станиць у роз'їздах коливався від двох (найчастіше) до шести тижнів. Керували ними спеціальні станичні голови. Найдрібнішими структурними одиницями залишались сторожі по чотири-шість чоловік, які розбивались для руху попарно. Вони мали, "з коней не зсідаючи", їздити у відповідних межах по урочищах "направо і наліво", стежити за степом, ловити язиків, добувати інформацію всіма інши-ми можливими способами та повідомляти про всі новини воєвод. Процес відбування служби докладно регламентувався: сторожі не могли двічі ночувати в одному місці, розпалювати вогонь на видноті та ін. Кожний станичник при відправці в степ повинен був мати двох добрих коней - за цим мав стежити воєвода34. Для зміцнення сторожової служби і посилення дисципліни в 1571 році додатково було створено чотири, а потім п'ять загонів станичників по сто чоловік, які мали регулярно об'їжджати всю прикордонну смугу35. У них був більший діапазон дій, і до їхніх завдань входило стеження за сторожами. З 1577 року уряд ще більше посилив нагляд за сторожовою службою. Тепер ще стали призначатися спеціальні "дозорці", які контролювали сторожі, їхніх голів і навіть воєвод 36. З 1571 року з'явилося ще одне нововведення - восени, перед снігами, степові роз'їзди стали випалювати степ. Існували спеціальні розписи, у яких саме місцях потрібно палити траву37. Цей захід мав подвійну мету - зменшити для татар можливості для маскування і водночас - позбавити корму їхніх коней. До польової служби залучалися різні групи населення прикордонних міст - діти боярські, козаки, сев-рюки, служилі татари. Потрібних людей уважно добирали. Так, після 1571 року дума зняла зі служби пути-вльських севрюків, які "по нерадению и оплошности" були визнані непридатними. Згодом до сторожової служби все ширше залучались українські козаки, хоча стосунки з ними Москви були неоднозначними38. З 1577 року було визначено, що на станичну службу мають відбиратися тільки кращі "діти боярські", а, відповідно, гірших, відправляти на городову службу. За це "кращим" встановлювалася високі грошові оклади і надавались добрі помістя. Станичники отримували плату значно вищу, ніж в гарнізонах і полках. Крім того, їм компенсувалися всі витрати і втрати. З 1590-х років сім'ям загиблих станичників стали виплачувати пенсію. Ця служба в цілому мала добрі постійні джерела фінансування39. Поряд із матеріальним заохоченням до сторожової служби, влада встановлювала жорсткі покарання у разі її неналежного виконання. Так, самовільне покинення сторожі каралося смертною карою, а недбалість - батогами. Застосовувались також грошові штрафи, наприклад, у разі запізнення нової сторожі на зміну старій40. Ефективність сторожової служби була досить високою. Інша річ, що і вона, як і вся система оборони, іноді давала збої чи то через втрату пильності, чи то через дуже вдалі дії противника. Але завдяки вживаним заходам вдавалося мінімалізувати втрати і тримати ворога у постійній напрузі. Очевидно, кримським ханам було куди легше гостювати на беззахисній Україні, ніж тратити великі зусилля на пошук щілин в обороні Московії. Організація потужної системи оборони вимагала великої кількості людей. І тільки залученням прийш-лих полків тут обмежитися було неможливо. Утримання полків, які стояли "на лінії" з березня по листопад, було справою дорогою і значно складнішою та менш ефективною, ніж інший спосіб - заселення прикордонної смуги. Тому московський уряд проводить все активнішу політику її колонізації. На це не шкодували ні сил, ні коштів. Кількість нових міст і населення в них швидко зростало. При будівництві нових міст уряд брав на себе не тільки видатки, у тому числі організацію примусового переселення з глибин Московії і повне облаштування, утримання і озброєння переселенців. Населення пристепової зони було майже виключно міським і служилим і мало єдиний обов'язок - військову службу. Тут майже не було селян і посадських людей, які підлягали оподаткуванню. Частину переселенців складали дворяни і діти боярські, але їх основну масу становили групи дрібних служилих людей. Це - стрільці, білодворці, пушкарі, зати-нщики, городові козаки, воротарі, засічні сторожі, казенні ковалі, столярі, каменярі, черкаси (українські козаки)41. Спеціалізація на службі була настільки докладною, що виділялася навіть окрема група "вожів" - розвідників. Чисельність служилого населення в прикордонних містах добре ілюструють дані з Путивля 1590-х років - де нараховувалося понад тисячу чоловік42. Різні види прикордонної служби поділялися на чотири розряди - городова, полкова, сторожова і станична. Існувало два основні способи утримання служилого люду - кормовий і помісний. При першому плата надавалась натурою (продукти, одяг) і грошима. З часом все більше поширювався помісний спосіб - надання земельних наділів (помість). Це економило державні кошти і сприяло освоєнню нових земель. Дворянам і дітям боярським надавалось до ста десятин, а іншим - до п'ятнадцяти. Втім, при цьому нерідко платилися ще й гроші. Існували також інші пільги - за рахунок держави будувалися двори, надавався посівний матеріал та ін. За допомогою помісних наділів, які перебували в умовному землеволодінні, формувався прошарок воїнів-землеробів, покращувалось заселення краю43. Крім них на прикордонній лінії знаходились прийшлі на літо полки. Про результати вжитих заходів свідчать дані від 1616 року. Цифра двадцять чотири тисячі триста п'ятдесят чоловік тільки в гарнізонах прикордонних міст просто вражає44. Поза містами, вздовж засічної лінії теж жило служиле населення. Це було викликане необхідністю на-гляду за укріпленнями, що вимагало великих постійних зусиль. За цим стежили спеціальні засічні голови, сторожі і прикажчики. Від кожних двох-п'яти дворів найближчих поселень для несення охорони засік мала виставлятись одна людина з вогнепальною зброєю45. Повинності населення по обслуговуванню засічної лінії були настільки важкими, що багато селян віддавали перевагу солдатській службі, або тікало подалі від засік, у тому числі до українських козаків46. Згодом Москва стала проводити яскраво виражену і свідому політику на підтримку дрібного військово-служилого населення прикордоння. Існували "заказні місця" - де заборонялася купівля землі поміщиками - щоб не утворювалося феодального землеволодіння, яке б знищило дрібних служилих людей47. Важливе місце в політиці Москви щодо татар відводилася донському козацтву. Сучасні дослідники відносять зародження власне донського козацтва до 1530-х років. А в 1550-1560-х роках відбувається швидке зростання донського козацтва і поступове перетворення його на самостійну силу, з якою були змушені рахуватися мусульманський світ і Москва. При цьому завдяки особливому географічному розташуванню, з одного боку - віддаленості від московського і литовсько-українського прикордоння, а з іншого - безпосередній близькості до кочовищ ногайців і Азова, Дон вже на початку ХVІ ст. стає зоною етнічної мішанини. Тому і донське козацтво постало строкатою в етнічному відношенні спільнотою. Воно не ідентифікувало себе з жодним етносом і країною, відчувало себе окремим, відмінним від усіх сусідів етносоціальним організмом. Але ментально донські козаки були зорієнтовані на цінності християнського світу. Основними постачальниками козакуючого елементу на Дон виступали козаки з московсько-рязанського прикордоння, українських земель та турецького Азову. Прибивалися сюди і вихідці з ординського козацтва. На думку сучасного українського дослідника В.Брехуненка, на середньому Дону переважали вихідці з московсько-рязанського прикордоння, а на формування провідної низової гілки дон-ського козацтва визначальний вплив мало козацтво українське48. Однією з найважливіших дат початкової історії донського козацтва вважається 1549 рік, з якого зберег-лося кілька джерел. Це - скарги татарського князя Юсупа і відповідь на них Івана ІV. Татарський князь скаржився на свавільства козаків, а цар відповідав, що вони йому не підлягають. Юсуп в одній із скарг говорить про "козаки Севрюки, которые на Дону стоят", а в іншій згадує про те, що якісь "свавільники" поробили собі "городи" на Дону і б'ють послів49. Московський уряд відразу оцінив всі вигоди, які він міг мати від підтримки козацтва на цьому стратегі-чно важливому напрямку. Донський регіон розрізав татарський степ на дві частини і це давало можливість для встановлення контролю над кримськими татарами з одного боку, і татарами Поволжя - з іншого. Мос-ковські посли, які їздили через степ, постійно заохочували місцевих "свавільників" до співробітництва з урядом, обіцяли і давали їм гроші і припаси (селітру, сірку, свинець, крупи, сухарі). З 1570-х років було встановлено офіційні стосунки з донськими отаманами, а коли на межі ХVІ-ХVІІ ст. відбувається організаційне об'єднання низових та верхових козаків і утворюється військо Донське, такі стосунки стають основною формою московсько-донських відносин50. Московська політика на Дону полягала у втягуванні місцевого козацтва в орбіту своїх зовнішньополітичних планів та його інтегрування в структуру держави. Донські козаки розглядалися не тільки як важливий фактор у стосунках з мусульмансь-ким світом, але і як джерело військової сили загалом. Уже в ХVІ ст. донські козаки залучаються до участі у Лівонській війні51. В дипломатичній грі на південних кордонах донське козацтво розглядалося Москвою як фактор стриму-вання, водночас за вказівками з центру виконуючи провокативну роль. Фактично московський уряд загрібав жар козацькими руками, офіційно відмежовуючись від них. Усі вимоги Стамбула чи Бахчисарая щодо зведення козаків з Дону розбивалися об мур московського аргументу щодо недосяжності Дону та його незалежності від центральної влади. Форум ула: "А на Дону живут воры беглые люди и живужи на Дону тесноту и убытки чинят без государева ведома" постійно вживається московськими послами, посланцями та гінцями до Туреччини, Криму та ногаїв. На основному напрямку - формуванні системи оборони від татарських набігів - донські козаки з 1570-х років іноді залучалися до сторожової служби, завжди супроводжували московських послів, брали участь в організації оборони Астрахані під час походу турецького війська 1569 року, виступали в ролі інформаторів про плани турків, татар, ногайців та азовців. Однак в плани Москви не входило систематичне залучення донців до справи оборони. За все ХVІ ст. маємо лише два випадки, датовані 1589 і 1591 роками, коли донські козаки пліч-о-пліч з урядовими військами давали відсіч татарам52. Така позиція Москви диктувалася намірами найповніше використовувати можливості донських козаків. При його незначній чисельності в ХVІ ст. та постійних проблемах з ногайцями та азовцями, відволікати донцув ще і на оборону було не тільки ризиковано, але і неефективно. Це б послаблювало сили і маневреність донського козацтва і все одно б не дало суттєвого збільшення кількості служилого люду прикордоння. Понад те, така політика могла б провокувати напругу і в так непростих московсько-донських стосунках. Своєрідна, але фактична державна служба донських козаків не була секретом для татар. Але офіційно московський уряд підтримував зв'язок з ними таємно, даючи інструкції через послів. Москва фактично наймала козаків, або їх частину, і платила за виконану роботу. Такі взаємовідносини московського уряду і донського козацтва якнайкраще відповідали реаліям степового прикордоння. У будь-якому випадку, уряд широко використовував можливості козацтва для організації оборони в широкому розумінні цього поняття. Це принципово відрізняло політику Москви від політики Польщі щодо козацьких спільнот. Завершуючи огляд організації оборони Московської держави від татар у ХVІ ст., можна зробити висновок, що Москва прикладала колосальні зусилля для захисту своєї території. Для цього протягом кількох сторіч протистояння з татарським світом були вироблені громіздкі і консервативні, але довгий час цілком відповідні поставленій меті засоби. Визначальними серед них були створення оборонної системи великої глибини (на кілька сотень кілометрів) і сполучення стаціонарних і рухомих елементів оборони. Крім того, велике значення надавалося людському фактору - від підбору кадрів на відповідні посади до підтримки або створення тих груп прикордонного населення, які могли ефективно нести тягар безкінечної і обтяжливої служби53. Інша річ, що на думку деяких дослідників, тактика уряду була далеко не бездоганною. Уряд законсервував певні традиції організації оборони і тримався їх навіть тоді, коли життя вимагало змін. Крім того, за межами оборонного рубежу, попереду неї знаходилася частина вже заселених і колонізованих територій, які не мали достатнього захисту і ставали порівняно легкою здобиччю для татар54. Але московський уряд був на рідкість послідовним в головному - бажанні захистити власну землю і реальних заходах щодо цього.
На зміст
Частина четверта
ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВІД ТАТАРСЬКИХ НАПАДІВ І СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦТВА
Спустошливі татарські напади, які розпочалися з кінця ХV ст., були викликані змінами геополітичної ситуації в Північному Причорномор'ї. Турецька імперія поширила свої володіння на пониззя Дністра і Дніпра. Васальну залежність від неї визнали Кримське ханство і Молдавське князівство. Особлива і довготривала агресивність татар щодо населення українських земель пояснювалась насамперед економічними факторами - пошуком ясирю для наступного продажу до Туреччини. Водночас йшлося про особливе становище прилеглих до турецьких володінь християнських земель. Тактика випаленої землі і постійного терору, як ми бачили, була улюбленим прийомом турків на Балканах. Продовжувалася вона і в Причорноморському регіоні, але вже силами татар. Жертвами татарських нападів стали всі українські землі Литовського аж до Чорнобиля і Перемишля на півночі. Польська Корона і Велике князівств Литовське, які знаходились під владою представників династії Ягеллонів спочатку були застані зненацька, а потім проводили по відношенню до Криму схожу неефективну політику. Розглянемо її докладніше. Перші походи татар викликали спроби спротиву з боку Польщі. Найяскравішим прикладом цього є пе-реможний похід на Поділля королевича Яна Ольбрахта у 1489 році. Це був перший, але водночас і останній випадок, коли представник правлячої династії очолював виправу проти татар. Але татарські напади майже не зачіпали етнічно польських земель і тому польська шляхта і залежна від неї влада швидко охололи до клопіткої справи організації оборони. Про неї лише постійно нагадувала шляхта українських воєводств, войовничо настроєні публіцисти і особисто король. Адже, коли з 1501 року польський і литовський трони знову опинилися в одних руках, спільний монарх, принаймні, був добре обі-знаний з проблемою. Тому саме королю належали всі спроби змінити ситуацію на краще, інша річ, чи давали вони якийсь результат. Постійним опонентом короля виступала великопольська шляхта, від якої залежало головне - отримає король гроші на військо, чи ні. І вони виділялись в основному у тих випадках, коли загострювалася ситуація на молдавському прикордонні, яке з часом фактично перетворилося на прикордоння польсько-турецьке. Завдяки цьому на початку ХVІ ст. утримувалсь невелика, до двох тисяч чоловік, "поточна оборона" на Поділлі1, яка одночасно мала завдання і захисту від татар. На сеймі 1512 року король Сигізмунд висунув свій план повної реорганізації оборони - щоб протягом кожного календарного року на південному кордоні служила одна п'ята частина польської шляхти. І так, змінючись щорічно, вся шляхта протягом п'ятирічного циклу мала постачати військовий контингент на захист кордону. Ті ж шляхтичі, які не хотіли, або не могли відбувати службу, могли замість неї сплачувати відповідний податок для забезпечення найму жовнірів. Виконання такого плану, на думку класика польської воєнно-історичної науки К.Гурського, дало б можливість тримати проти татар до тридцяти тисяч чоловік шляхетського ополчення, або вісім тисяч жовнірів - цифри, цілком достатньої для вирішення проблеми. Однак на сеймі шляхта виступила проти цього плану. Згодом через сеймики король нібито умовив її, але пописи для рушення так і не були складені і все закінчилося нічим. Сейм 1515 року дав лише символічну суму, якої могло вистачити тільки на утримання прикордонної сторожі. У 1516 році, коли відбувся великий татарський напад на Галичину, великопольська шляхта проігнору-вала заклики до посполитого рушення. У 1581 році король намагався реанімувати свій план щорічного посполитого рушення, але його обговорення на сеймі звелося до взаємних звинувачень, Шляхта дорікала ко-ролю, що той не захищає Поділля, а той відповідав, що робить все можливе в рамках виділених йому коштів2. У 1519 році відбувся особливо великий напад татар на Волинь і Галичину. За хроніками Мартина Бєльського і Матвія Стрийковського, орда налічувала до восьмидесяти тисяч чоловік. Татари покрили беззахисні землі "мов саранча". На Волині було зібрано кілька тисяч чоловік під командування князя Костянтина Острозького, до яких прилучилися і загони шляхти з Галичини. Під тиском польських радників, Острозький дав татарам битву під Сокалем, але зазнав поразки3. У таких умовах сейм в Торуні затвердив новий план оборони. Згодом, 28 квітня 1520 року була видана ординація, яка, як вважає сучасний польський дослідник, М.Плєвчинський, поклала початок новій організації "поточної оборони". За ним, сили оборони ділилися на три угруповання: перше - передова сторожа; друге - загони безпосереднього прикриття Поділля між Кам'янцем і Хмільником і третє - головні сили в районі Буська-Олеська, де мав знаходитися у випадку небезпеки головний військовий обоз з артилерією4. Звернімо увагу на ту обставину, що основне військо мало збиратися навіть північніше Львова, тобто реальним його завданням було прикриття польських, а не українських земель. Не випадково, К.Гурський вважав, що таким чином весь тягар боротьби з татарами було знову офіційно перекладено на плечі шляхти українських воєводств і тому це не могло дати належного ефекту5. Тим більше, що гроші на утримання війська шляхта давала в залежності від настрою. Так, у 1523 році їх не було виділено зовсім. Наступного року відбулася ціла серія спустошливих нападів. Спочатку в Галичину завітали турки, яких змогло відбити військо з місцевої шляхти на чолі з Миколою Фірлеєм. Але слід за тим налетіла велика татарська орда і спустошила землі аж до Санока. Коли ж назустріч до Сандомира нарешті рушив король, татари спокійно відійшли6. І у цьому випадку знову проявилася головна проблема оборони - організаційна. Король найняв за свої гроші дві тисячі жовнірів, потім віддав наказ про мобілізацію кожних десятого з міщан і селян. Згідно традиції, він закликав до збору і посполите рушення. Адже у випадках, коли противник вступав у межі Корони, явка шляхти в ополчення мала бути обов'язковою. Та великопольська шляхта знову відповіла скаргами і відмовами. Вже після нападу вона погодилася було на податок, але потім знову змінила рішення. Було придумане інше - набирати по кілька сот чоловік шляхти з кожного воєводства до так званих воєводських хоругов, які мали утримуватися за рахунок тих же воєводств. Але згідно запропонованій сеймом квоті, основна частина цих рот мала набиратися знову-таки з українських воєводств. Так було набрано дві тисячі чоловік, але і цей спосіб набору війська виявився неефективним. Дещо стривожило шляхту просування турків на північ після перемоги над угорцями у битві під Моха-чем у 1526 році. Тоді ж з намови султана стався черговий напад татар. Тому на сеймі в Піотркові шляхта погодилася на введення земельного податку, за який можна було б набрати військо чисельністю до чотирьох тисяч чоловік, що і було зроблено у 1528 році7. Але цей податок мав затверджуватися щорічно і все фактично повернулося до попереднього становища - у 1529 році на службі залишилося всього шістсот чо-ловік. Надалі, у 1530-1550-х роках чисельність "оборони поточної" на Поділлі коливалася від нуля (у 1555-1556 і 1559-1563) або трьохсот-шестисот до п'яти тисяч чоловік (тільки один 1539 рік). Найчастіше це була цифра в одну тисячу чоловік. І це при тому, що, на думку найавторитетнішого польського воєнного діяча тієї доби гетьмана Яна Тарновського, достатня чисельність постійного війська на кордоні мала становити дев'ять тисяч чоловік. І знову основною перепоною у здійсненні таких планів був польський сейм, який розглядав затвердження податків у контексті обсягу політичних прав короля. Так, наприклад, у 1554 році король Сигізмунд Август і Ян Тарновський даремно намагалися переконати послів сейму в необхідності спільної оборони південних кордонів Польщі і Великого кн. Литовського. Щороку на сеймах відбувались і дебати про виділення податку. Шляхта українських земель безперервно просила допомоги і нарікала на великопольських делегатів сейму, які, маючи більшість голосів, вирішували всі питання, але тим було байдуже8. Чотирьохрічна відсутність державних збройних сил на Поділлі у 1559-1563 роках була настільки очевидним нонсенсом, що у березні 1563 року сейм нарешті прийняв рішення дійсно принципового значення. Було затверджено постійний податок на військо, який обраховувався однією четвертою частиною доходів з королівських земель. Зауважимо, що, по-перше - і тут шляхта вирішила питання не за власний рахунок; і по-друге - король, котрий завжди посилався на сейм, теж лукавив, бо при великому бажанні, міг виділяти доходи з королівщин і сам. Утворене таким чином військо дістало назву кварцяного (від "кварта" - чверть). Його значення оціню-ється польськими спеціалістами досить високо, насамперед, як кузні професійних військових кадрів. Інша річ - реальна спроможність кварцяного війська забезпечити належну оборону кордону. На кварцяні гроші можна було набрати тільки біля чотирьох тисяч чоловік. Крім того, хоча відразу малося на увазі південно-східне прикордоння, але ним театр військових дій кварцяного війська не обмежувався. Тому новосфо-рмовані кварцяні роти були відразу направлені на північ - на війну в Інфлянтах. І проти татар у 1564-1568 роках війська на Поділлі знову або не було зовсім, або воно налічувало сто п'ятдесят - двісті сімдесят - чотириста - п'ятсот вісімдесят два чоловіки9.
Інша ділянка українсько-татарського прикордоння знаходилася в межах Великого кн. Литовського. Си-туація у цьому регіоні була ще складнішою, ніж на території, підлеглій Польщі. Якщо перший дійсно вели-кий і спустошливий напад татар на Київ у 1482 році викликав хай запізнілу, але дієву реакцію влади, коли на відбудову київського замку були мобілізовані тисячі ремісників з різних міст країни, то згодом ситуація різко змінюється. Відгороджені від українського лісостепу болотистою долиною Прип'яті білоруські землі (не кажучи вже про литовські), лише кілька разів бачили татар на власні очі10. Верхівка країни не помічала проблеми ще і тому, що її власні земельні володіння майже не зазнавали спустошень. І тому, хоча за підрахунками польського дослідника Й.Охмянського Велике кн. Литовське до 1569 року зазнавало татарських нападів принаймні сімдесят п'ять разів11, адекватної реакції на татарську загрозу не було. З кінця ХV ст., коли Литва була змушена вести безкінечні війни проти Москви. Кримське ханство до кінця першого десятиріччя ХVІ ст. виступало союзником останньої, зусилля литовського уряду були спрямовані на дипломатичне вирішення проблеми з татарами. Литва розпочала виплату Крими щорічної данини (у вигляді "упоминок"), що, однак, не припинило татарських нападів, а, навпаки, її вчасна невиплата часто служила додатковим приводом для їх продовження. Як справедливо вказував М.Довнар-Запольський "країна платила їм двічі - упоминками і розореннями"12. Основною ланкою оборони українських земель Великого кн. Литовського від нападів татар вважалися замки. Їх становище проаналізоване в історіографії дуже докладно13, тому зупинимося на цьому коротко. Ревізіі замків середини ХVІ ст. дають нам всього тринадцять господарських (державних) замків на території литовської України. Це замки володимирський, луцький, кременецький (Волинь), брацлавський і вінницький (Брацлавщина), київський, житомирський, овруцький, чорнобильський, мозирський, остерський, канівський і черкаський (Київщина). З одного переліку видно, що висунутими вперед назустріч степовій зоні були тільки черкаський, канівський, брацлавський і вінницький замки. Вони мали важливе стратегічне значення і прямо служили потребам оборони всього краю, хоча б як центри збору інформації і раннього попередження про татарські напади. Та між замками Придніпров'я і Побужжя була відстань понад двісті кілометрів і на цьому відтинку в першій половині ХVІ ст. не було жодного укріплення. Ще наприкінці ХV ст. татари зруйнували на цій місцевості звенигородський замок, а значно пізніше тут з'являється замок в Білій Церкві. Таким чином, українські господарські замки були зосереджені на Поліссі в басейні Прип'яті, що дає підстави твердити, що лінія оборони Великого кн. Литовського від татарських нападів проходила саме тут. А це значить, що, як і у випадку з Польщею, більша частина українських земель була свідомо віддана на поталу татарам. Наступна особливість у становищі українських замків, яка є особливо наочною - це стан їх укріплень. Ревізії середини ХVІ ст. рясніють повідомленнями про їх поганий або надзвичайно поганий стан, внаслідок недбалості при будівництві (у Черкасах), або фізичного старіння. Стіни замків хиталися від вітру, башти погнили, гармат і гаківниць було мало, та й ті поржавіли, пороху і куль вистачало хіба що на кілька пострілів. Які ж збройні сили стояли на обороні українського прикордоння? Найточніше можна відповісти - майже ніяких. В українських замках більш-постійно фігурує наймана рота в Києві чисельністю сто-двісті чоловік. В кількох інших містах (Черкасах, Каневі, Вінниці) за всю першу половину ХVІ ст. вони зустрічаються ли-ше кілька разів. На утримання згаданих рот тратилося по кілька сот коп грошей на рік. І лише один раз - у 1538 році на українському прикордонні перебувало дві тисячі чоловік, та й ті, очевидно були зібрані у зв'язку з молдавськими справами14. Інша складова збройних сил - посполите рушення, загальна мобілізація боярства-шляхти Великого князівства, для українських земель не мала жодного значення. Інша річ, шляхетське ополчення українських воєводств, насамперед Волині, надвірні корогви українських магнатів і в цілому - місцеве населення. Саме воно несло весь тягар випробувань татарськими нападами. Фактично всі жителі прикордоння несли військову повинність. В містах-замках фактично не існувало особливої різниці в становищі бояр, замкових слуг і міщан15. Вони відбували сторожу, ходили разом із старостами за татарами, утримували замки та ін. Різниця між ними полягала тільки в задокументованих особливостях окремих видів служби. Населення більш віддалених від прикордоння земель несло військові повинності більш опосередковано. Шляхта Волині в очікуванні татар подовгу проводила час "з коня не зсідаючи", що виснажувало і її і господарства. При цьому фактично єдиним дійсно боєздатним видом збройних формувань були надвірні війська українських магнатів. Вони складалися в основному з дрібної шляхти-клієнтів магнатів, тому жорстка особиста залежність давала можливість для підтримки в них належної дисципліни16. Таким же чином формувалось ядро загонів прикордонних урядників, здебільшого, представників тих же магнатських родів. У будь-якому випадку це були місцеві формування, які не підтримувались урядом ні фінансово, ні організаційно. Тому з цих причин важко говорити про серйозне ставлення литовського уряду до справи оборони України. В польській історіографії поширена протилежна думка17. Однак вона грунтується на розгляді не реальних заходів, а декларацій, які переважно не втілювалися в життя., і без співставлення масштабів потреб із навіть вжитими заходами. У надзвичайні умови населення України залишилося наодинці зі своїми проблемами і було змушене розв'язувати їх самостійно. Власне, і влада пропонувала тільки такий шлях вирішення проблеми. Адже ремонт і направа українських замків, сторожова служба та ін.- все це було покладено на плечі місцевого населення.
Питання оборони українських земель розглядалося і на Люблінському сеймі 1569 року. Частина польсь-ких депутатів навіть остужували голови своїх колег при їх прагненні прибрати до своїх рук українські землі, оскільки разом на Польщу лягала і вся вага відповідальності за їх оборону18. Однак інкорпорація українсь-ких воєводств до складу Корони відбулась. Військова влада на татарському прикордонні повністю зосередилася в руках польських гетьманів. Початково в українському суспільстві існували сподівання на по-кращення ситуації з обороною краю. Надії на це давали і заходи гетьмана Яна Тарновського. Під час ревізій українських замків 1570-1571 років міщани вказували на можливі заходи для покращання ситуації, а ревізо-ри не тільки їх занотовували, але давали уряду і своє бачення проблеми19. Але, як і завжди, надії українців на допомогу з боку чужої влади не виправдались. Польські кварцяні роти залишилися стояти на Західному Поділлі, а весь тягар оборони українських земель було офіційно покладено на місцеву владу і населення, а коштів на це майже не виділялось. Оскільки докладніше про розвиток ситуації мова йтиме нижче, то поглянемо лише на результати двадцятирічного панування Польщі на українських землях у цьому відношенні. Це яскраво ілюструють описи українських замків, складені для короля у 1590 році, коли назрівала відкрита польсько-турецька війна. Отже, брацлавський замок був "назбит злий", мав тільки чотири гармати, правда там було дев'яносто гаківниць, але мало пороху, селітри, сірки і куль, а гарнізон складався із трьох "дуже старих" драбів. Вінницький замок був "дуже злий, прогнив", мав п'ять гармат, вісімдесят гаківниць, але іншого спорядження дуже мало. У його гаарнізоні було тільки шість старих драбів. У хмільницькому замку було вісім гармат, дев'ятнадцять гаківниць, тридцять вісім рушниць, але про гарнізон немає згадки зовсім. У Києві було тридцять гармат і двісті гаківниць - тобто, дуже великий арсенал, але частина гармат і гаківниць поржавіли, а пороху майже не було, як не було жодного "служебного" і пушкаря (!) Черкаський замок сильно згнив, хоча і мав десять гармат, п'ятдесят гаківниць і кількадесят рушниць. У Білій Церкві замок "недобрий" і його "немає чим боронити", з трьох гармат тільки одна ціла, а для сорока гаківниць і тридцяти рушниць не вистачало олова для "стрільби". Лише щодо канівського замку в описі не містилося різко негативних зауважень. Але і там справа була не в найкращому стані. Там було десять малих гармат, сорок ненаправлених гаківниць, шістдесят рушниць, достатньо олова, але мало пороху20. Тобто, ми бачимо, що жодний з названих українських замків не відповідав потребам оборони. І це вже неможливо було пояснити поганим спадком часів Великого кн. Литовського. При розгляді проблеми оборони українських земель другої половини ХVІ ст. варто також коротко кинути погляд на наступний період - першу половину ХVІІ ст. Якщо щодо кінця ХVІ ст. ще можна говорити про важкий спадок, який дістався Польщі від Вел.кн.Литовського, то у наступний період вся вага відповідальності за оборону України лягла на плечі польського уряду і польських магнатів. Адже, наприклад, київським воєводою і одночасно коронним гетьманом Польщі на початку ХVІІ ст. був Станіслав Жолкевський. І от результат. Протягом першої половини ХVІІ ст. татари здійснили принаймні сімдесят шість нападів на українські землі; з них дев'ятнадцять - дуже спустошливих . Керівництво Польщі виявилося нездатним щось протиставити цим розбійницьким нападам. Щоб якось пояснити власні невдачі, знаходили цілу низку причин - швидкість і несподіваність руху татар, погана розвідка, відсутність людей у потрібних місцях, "неправильна" поведінка татар, коли вони нападали під час зимового відпочинку жовнірів, неорганізованість шляхти та ін. Причому малася на увазі шляхта українських земель, оскільки шляхта з польських територій участі в обороні не приймала зовсім, або тільки імітувала її. Так, у 1621 році ледве зібрана краківська шляхта розбіглася, ледь почувши про наближення татар. І її не було кому ганити, бо сам король теж не прибув на призначене місце21. Особливо дивним і водночас показовим є той факт, що найбільша кількість спустошень - двадцять п'ять - зазнали галицькі землі, здавалося б. найбільш віддалені і захищені від татар. На них нападала як буджацька, так і кримська орда. Маршрут руху татар був добре відомий - Волоський шлях. Щоб його пройти кримська орда мала пройти довгий шлях і переправлятися через Дніпро і Дністер. Тому про початок походу дізнавалися за два-три місяці, але польське військо жодного разу не зустріло татар на польському кордоні на Покутті. Татари почували себе настільки вільно, що іноді могли стояти в Галичині по два-три тижні. А кварцяне військо закривалося в обозі і чекало, поки татари відійдуть. Галицькі селяни були змушені самі організовувати оборону, як, наприклад, у 1622 році, коли Гнат Височан зі своїм загоном був єдиною силою, яка вчинила опір туркам. Вся ж діяльність польської влади зводилася до розсилання універсалів із закликами до шляхти про посполите рушення. Цікаво, що всі нечисленні перемоги польського війська (за активної участі населення України) мали місце тільки у тому випадку, коли воно діяло чисто по-козацьки, тобто або наздоганяло татар з ясирем понад річками (1624, 1627, 1633), робили зустрічні рейди, або загрожували ними (1618, 1628, 1647, 1648)22. Питання оборони українських земель від татарських нападів неможливо висвітлити об'єктивно, не з'ясувавши реальних військових можливостей Кримського ханства, Великого кн. Литовського, Речі Посполитої і сусідніх держав. В описах хроністів називається чисельність татарської орди до ста і більше тисяч чоловік. Однак ті сучасники, які були знайомі з татарською проблемою ближче, називали значно скромніші цифри. Литовський дипломат середини ХVІ ст. Михалон Литвин вказував, що максимально можливе військо, яке міг зібрати хан - це тридцять тисяч чоловік, навіть якщо "піднімаються по наказу зовсім всі, навіть непридатні до воєнної служби, аби тільки могли сидіти на коні"23. Згодом, у 1584 році невідомий козацький ватажок називав максимально можливу чисельність татар у п'ятдесят тисяч чоловік24. Однак, незважаючи на такі дані, у польській, а разом з нею і українській історіографії постійно оперували значно більшими чисельними даними. Адже великі цифри, здавалося б, відповідали масштабам вчинених татарами спустошень, а також добре служили на підтримку міфу про фатальну приреченість українських земель на ці спустошення і об'єктивну нездатність Польщі протистояти цьому. Лише у 1920-1930-х роках повний перегляд вже давно усталеного стереотипу здійснив польський дослі-дник О.Гурка. Він вважав, що загальна чисельність всього населення Кримського ханства не перевищувала у ХVІ ст. двісті п'ятдесят, в середині ХVІІ ст. триста шістдесят, а в цілому ніколи більше п'ятисот тисяч чоло-вік. Виходячи з максимально можливих мобілізаційних можливостей татар, коли на війну дійсно піднімало-ся все здатне сидіти на коні чоловіче населення, О.Гурка рахував чисельність татарського війська не більшою за двадцять тисяч чоловік (тобто, біля десяти відсотків населення), а разом з ногайськими татарами - до сорока тисяч25. Сучасні польські дослідники в основному визнали докази О.Гурки, рахуючи чисельність найбільших орд до п'ятдесяти тисяч чоловік, але не більше26. Цікаве у цьому плані визнання Й.Охмянського, який вказав, що підтримує думку О.Гурки, хоча особисто схильний рахувати військо татар до кількох сот тисяч чоловік27. Той же О.Гурка вперше співставив з силами татар мобілізаційні можливості Польщі і Литви. Беручи, на відміну від Криму, мінімальний (один) відсоток за основу мобілізаційних можливостей цих держав і згодом Речі Посполитої в цілому, він вказав, що Польща могла виставити до шестидесяти тисяч, а Литва до сорока тисяч чоловік війська, тобто разом - до ста тисяч чоловік. Уже виходячи з цього, О.Гурка зробив висновок, що Польща більше говорила про боротьбу з татарами, аніж її вела, оскільки для знешкодження Криму було непотрібно навіть прикладати надзвичайних зусиль28. Поряд з чисельністю військ у співвідношенні збройних сил Кримського ханства і Польщі та Литви важливе значення мали їх військова підготовка і озброєння. І у цьому відношенні повна перевага сил була на боці польсько-українських сил. Якщо кримському хану вдавалося зібрати максимально можливу орду, то значну її частину було важко назвати військом. Адже багато татар взагалі не мала зброї, а замість неї використовувала палиці і кінські кістки. Основна частина татар була озброєна лише луками із стрілами. Шабля зустрічалася рідко, а щитів у них не було зовсім29. І тільки невеликий відсоток із найбагатших татар або гвардії хана мав повноцінне озброєння (шабля, кинджал, щит, панцир). Вогнепальною зброєю у ХVІ ст. татари не користувалися взагалі. Озброєння татарської кінноти диктувало і відповідну тактику їхніх дій, добре описану сучасниками. Вона базувалася на двох факторах - швидкість плюс раптовість. Татари уникали штурмів фортець, не витримували відкритого бою і не йшли на рукопашний бій. Якщо вони таки починали бій, то цим лише перевіряли силу опору противника, а, отримавши відсіч, відразу відступали. Штурми фортець, особливо по-вторні татари здійснювали тільки тоді, коли розраховували на особливо велику здобич. Татарське військо не витримувало сутички із значно меншими підрозділами добре підготовлених і озброєних кварцяних жовнірів і українських козаків, тому завжди намагалося оминати їх. Отже, головна проблема оборони полягала навіть не в чисельності збройних сил, а в належній її організації. Важливо було мати систему швидкого реагування на татарські напади, яка б включала в себе розвідку, сторожову службу і ефективні мобілізаційні заходи. Прикладами такої організації для Речі Посполитої могли служити сусідня московська украйна і Військовий Кордон в Хорватії. Польська влада так і не змогла цього зробити. Це особливо дивно, оскільки термін збору татарської орди сягав чотирьох місяців30 і про це знали всі, хто хотів. Відомо також, що українське козацтво фактично створило власну ефективну систему розвідки і сторож, що татар затримували переправи через Дніпро, що були добре відомі улюблені терміни їх походів і основні шляхи пересування. Тому і військовий техніко-тактичний бік справи яскраво свідчить про дійсні причини провалів оборони України. Ці історичні реалії мають принципово важливе значення для розуміння найсуттєвіших проявів буття українського суспільства тієї доби і формування ментальності українського народу31. Життя "яко на Україні" означало постійну небезпеку, кров і попелища, які з покоління в покоління супроводжували українців у всіх регіонах, аж до півночі Галичини і Полісся. Полишені напризволяще мешканці України не знали премудрощів наукових теорій про функції держави, серед яких захист зовнішніх кордонів відноситься до найважливіших. Але вони сповна розплачувалися за таку політику і мали робити з неї відповідні висновки. Можливо, що саме тут треба шукати і одну з головних причин відчуженості українців від польсько-литовської держави (а також держави як суспільного інституту в цілому), "невдячності" до її культтрегерської ролі і навіть майбутнього переходу козацької верхівки на бік Москви, яка могла захистити від зовнішніх ворогів (інша річ - якою ціною). Лише у світлі історії Великого Кордону можна зрозуміти і процес становлення українського козацтва32. Найістотнішим є те, що в силу об'єктивних причин його поява була неминучою. Козакування було споконвічним явищем степового прикордоння. Не випадково, що перші згадки про козаків з'являються з першими татарськими нападами на українські землі, коли стратегічна ситуація навколо них принципово змінилась. За відсутності нормальної або будь-якої оборони краю козацтво мимоволі було змушене брати на себе цілий ряд оборонних функцій. Знамените козакування українських урядників теж виникло не від доб-рого життя. Козакуючі урядники і магнати залучали до своїх дій українських козаків, що було для них доброю школою організації і військового вишколу33. Тактика козакування - сторожова служба в степу, охорона переправ, відбиття ясиру, зворотні напади на татарські і турецькі поселення - була спрямована на ефективну відсіч противнику малими силами. А їх дієвість засвідчена численними скаргами з боку турків і татар. Незважаючи на численні пропозиції з боку досвідчених урядників (Семена Полозовича, Остафія Дашкевича, Берната Претвича) про використання в інтересах держави енергії козакуючого населення, уряд фактично усунувся від проблеми організації на прикордонні окремої військової корпорації. Якщо період до середини ХVІ ст. можна назвати раннім дитинством козацтва, то незабаром ситуація змінюється, воно поступово виходить з-під влади урядників і розпочинає самостійну військово-промислову діяльність. Вже у 1540-х роках є повідомлення про великі за масштабами самостійні військові операції козацтва. У 1550-1560-х роках козацтво востаннє потрапило під сторонній вплив - Дмитра Вишневецького - найбільш легендарної особи на українському прикордонні. Він став не тільки хресним батьком Запорозької Січі, але і заклав основи власної політичної діяльності козацтва. Після його загибелі козацтво поступово на-вчилося покладатися тільки на власний розсуд. Із зростанням чисельності козацтва в середині ХVІ ст. з'явилися передумови для консолідації навколо нього військового люду українського прикордоння і створення окремого стану. Ця потреба стала нагальною після соціальних змін, які відбулися в українському суспільстві після Люблінської унії 1569 року. Але оскільки ці обставини були розглянуті в останній праці В.Щербака34, тут нас цікавить лише порівняльний і військово-політичний аспекти проблеми.
На зміст
Висновки
Докладне порівняння історії народів мусульмансько-християнського прикордоння в ХVІ ст. дає можливість зробити кілька важливих висновків: - на всьому протязі Великого християнсько-мусульманського прикордоння Європи турки і татари створили зону постійної конфронтації і військової напруги, яка існувала протягом кількох сторіч, що в значній мірі визначило історичну долю всіх "народів на кордоні"; - правлячі кола Хорватії, Угорщини, Австрії і Московії належним чином усвідомили небезпеку, яка їм загрожує і зуміли спрямувати державну політику на формування належної системи оборони; - Молдавське князівство, яке довгий час опиралося османській навалі на початку ХVІ ст. опинилося з турецького боку, перетворилося на зону постійної нестабільності і його кордон з Польщею став особливою ділянкою Великого Кордону; - українські землі були найменш захищеною ділянкою християнського прикордоння Європи внаслідок занедбання урядами держав-метрополій справи їх оборони; українське населення було покинуте сам-на-сам із своїми проблемами і мало шукати шляхи створення власних недержавних збройних сил, серед яких поступово основне місце зайняло українське козацтво; - об'єктивність виникнення українського козацтва підтверджується фактом існування подібних спільнот на інших ділянках Великого Кордону; хорватські граничари, угорські секеї і гайдуки та донські козаки були прямими аналогами українського козацтва, а їхня доля відрізнялася внаслідок специфіки історичного розви-тку кожного народу; - для європейського суспільства вони були нетрадиційними, але довгий час лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства; за своїм соціальним становищем, характером і обсягом особистих прав і обов'язків перед суспільством дрібні військові корпорації прикордоння мало відрізнялися між собою, інша річ, чи були вони зафіксовані офіційно, чи існували де-факто; - це були привілейовані, проміжні між шляхтою і селянством суспільні верстви; на відміну від Великого князівства Литовського і Польщі панівні верстви Хорватії, Австрії, Угорщини та Московії вчасно усвідомили ефективність дрібних прикордонних корпорацій, змогли належним чином забезпечити фінансування і організувати стосунки з ними; - значно більшими були відмінності в організаційно-управлінській сфері, де особливо відрізнялися гра-ничари, позбавлені урядом права на створення власної завершеної вертикалі військово-адміністративної вла-ди; - граничари були і найбільш залежними від уряду, ніж всі інші розглядувані корпорації; найменш зале-жними від державних структур були українські козаки, оскільки влада упустила можливість вплинути на становлення козацької організації; - українське козацтво пройшло найважчий шлях становлення, відрізнялось найбільшою самостійністю серед інших прикордонних спільнот і, внаслідок цього, нерідко конфліктними стосунками з владою. Отже, головна і принципова відмінність українського козацтва від споріднених спільнот полягала у то-му, що Литва і Польща не змогли використати закладеного в ньому потенціалу в інтересах держави. Потрібне суспільству, але полишене на себе козацтво було приречене шукати власний шлях розвитку. Нещасливе завершення діяльності Дмитра Вишневецького практично співпало з початком залучення козацтва на державну службу, хоча і тимчасову - для війни проти Москви. Разом ці дві події поклали початок новому етапу еволюції козацтва.
