Протягом останнього десятиріччя українська історична наука успішно займається дослідженням раніше закритих проблем і "білих плям" шляхом широкого залучення нового фактичного матеріалу і відмови від ідеологічних штампів радянських часів. У цьому відношенні маємо беззаперечні здобутки, їх визнання і запровадження в широку практику через навчальний і виховний процес. Водночас, з кожним роком стає все очевиднішим, що для дійсно сучасного розуміння нашого минулого необхідно шукати нові напрямки, методи і методології наукових пошуків. Серед найважливіших завдань сучасної вітчизняної історіографії - осмислення минулого України як не-від'ємної складової європейського і світового історичного процесу. На жаль, насьогодні у більшості популярних і наукових праць, писаних українськими істориками з патріотичних позицій, історія України постає відірваною від міжнародного контексту. Її зовнішні зв'язки зводяться до експансії сусідніх держав на українські землі або стосунків метрополій з колоніальною Україною. До недавнього минулого головною об'єктивною підставою панування такого підходу була необхідність виокремлення історії України як окремого процесу для його кращого аналізу, а головною суб'єктивною - зворотня реакція української історіографії на російську, польську та радянську літературу, у якій існування окремої історії України взагалі не визнавалось. Однак такий спрощений підхід і її штучне відділення від історії європейської і світової не відповідає реаліям минулого. Україна завжди була частиною міжнародної спільноти і далеко не завжди - пасивною. І такі глобальні історичні події як великі переселення народів, створення імперії Чінгіс-хана, відкриття Америки Колумбом або промислова революція в Західній Європі неминуче знаходили відображення на берегах Дніпра. Інша річ, у яких формах це проявлялось. Проте єдність загальноєвропейського історичного процесу в українській історіографії враховувалася тільки в окремих ділянках, насамперед, пов'язаних з історією культури. Політична сфера для такого підходу була повністю закрита. Тому у вітчизняній історіографії лише останнім часом стали з'являтися дослідження таких принципово важливих проблем, як міжнародний контекст найважливіших подій і явищ історії України, особливо в періоди бездержавності українського народу. Однак і надалі дослідження міжнародних аспектів політичної історії України стримується внаслідок панування кількох стереотипів методологічного та ідеологічного характеру. Такі поняття як геополітичне середовище, міжнародне становище, політичне довкілля та ін. тра-диційно ототожнюються з зовнішньою політикою в цілому. А вона є прерогативою суб'єктів міжнародних відносин. Тому, здається, мова може йти тільки про міжнародні проблеми держав-метрополій (Польське королівство, Велике кн. Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР), до складу яких входили українські землі. Відповідно, польська, російська, радянська і українська (переважно колоніальна і провінційна за своїм характером) історіографія повністю ігнорували цей аспект історії України. Однак, на нашу думку, тут треба провести розмежування між явищами різного порядку. Дійсно, Україна не була суб'єктом міжнародної політики. Але вона займала цілком визначене геополітичне становище і перебувала під впливом об'єктивних зовнішньополітичних факторів. Причому ці впливи були відмінними від тих, які діяли в інших регіонах держав-метрополій, або проявлялися на українських землях в інших формах. Скажімо, такі території, як польське Помор'я і українське Поділля в ХV-ХVІІІ ст., знаходились під дією зовсім різних зовнішньополітичних чинників. І невдачі Польщі в татарській політиці оберталися спустошеннями саме українських, а не абстрактних земель Речі Посполитої. Тому є всі підстави окремо говорити про міжнародне становище українських земель в складі таких великих і неоднорідних держав, як Велике кн. Литовське, Річ Посполита та ін., маючи на увазі всю сукупність зовнішньополітичних чинників, які впливали на них. Відповідно, перед українською історіографією відкривається цілий напрямок нових досліджень, пов'я-заних з висвітленням реального місця і значення українських земель у міжнародній політиці. Вони мають включати в себе вивчення міжнародних відносин держав-метрополій і їхніх найближчих щодо українських земель сусідів, місце "українського питання" (територіального) в цих відносинах, політичний розвиток держав, які оточували українські землі і мали на них безпосередній вплив та ін. Такий підхід, зокрема, є особливо важливим для дослідження історичного розвитку українського козацтва. Традиційно вважається, що про міжнародні аспекти його діяльності можна вести мову лише від початку Визвольної війни українського народу, хоча вже з кінця ХVІ ст. козацтво виступає як самостійний, хай у специфічній формі, суб'єкт міжнародних відносин. Історіографія історії козацтва до Хмельниччини зосереджується на його соціальній еволюції та стосунках з польською владою. Міжнародні події при цьому не ігноруються цілком, але подаються як другорядні, або досліджуються відірвано одна від одної (діяльність Дмитра Вишневецького, похід Івана Підкови в Молдавію, морські і московські виправи Петра Сагайдачно-го, Хотинська війна та ін.). Показовим є те, що навіть, незважаючи на постійні згадки в літературі про напади на турків і татар, во-ни майже ніколи не розглядались як окрема сфера діяльності козацтва, або мова йшла про їх спрощене висвітлення як "боротьби" проти мусульманської агресії без висвітлення контексту, в якому все це відбувалось. Тому не тільки в зарубіжній, але і в українській історіографії козацькі походи постають як хаотичний "броунівський рух", об'єднаний лише загальним причинним зв'язком. Те ж саме можна сказати і про інші принципово важливі напрямки прикладання енергії козацтва - московський і молдавський. Однак міжнародні причини тієї ж Визвольної війни мали таку ж велику передісторію, як і причини соціальні. Корені козацько-татарського союзу 1648 року, молдавського походу Тимоша Хмельницького, Переяславської ради 1654 року та інших подій простежуються принаймні з середини ХVІ ст. І без спеціального аналізу міжнародної сфери діяльності козацтва зрозуміти їх неможливо. Звернення до європейського контексту при дослідженні історії козацтва необхідне і з огляду на ще одну принципово важливу обставину. Наша література, особливо популярна, переповнена штампами про унікальність українського козацтва. Їх можна вважати вірними, але лише частково. Адже чомусь обходиться питання: унікальність у порівнянні з чим? А відповідь на це запитання майже не дається. Рідкими винятками у цьому відношеннні є класична праця Д.Яворницького "Історія запорозьких козаків", у якій простежується подібність окремих рис побуту українського козацтва і народів Середньої Азії, а в новітній історіографії - стаття В.Смолія1. Між тим проблема заслуговує на значно більшу увагу. Одночасно з українським козацтвом в Європі існувало ще кілька подібних до нього військово-корпоративних спільнот. Найбільшими з них були граничари Хорватії, угорські гайдуки і секеї та донські козаки. Всі вони були породженням одного глобального явища - Великого Кордону між Заходом і Сходом, протистояння християнської і мусульманської цивілізацій. Фактор Великого Кордону традиційно згадується у працях з історії українського козацтва у його конк-ретних проявах - нападах татар на українські землі. Але такий підхід теж дуже спрощений, за рідкими винятками, знову-таки відірваний від міжнародного контексту і тому не дає дійсної історичної перспективи подій. Внаслідок панування застарілих стереотипів, в українській історіографії є лише поодинокі спроби порівняння становища українських земель з іншими ділянками Великого Кордону і українського козацтва з військовими корпораціями, які мали схожу з ним історичну долю (О.Апанович, Я.Дашкевич, В.Смолій). Тому вже давно назріла потреба більш предметного поєднання історії козацтва з історією міжнародних відносин. Останнім часом до проблеми визначення реальних міжнародних координат історії України доби козаччини звернулося ряд українських істориків (В.Брехуненко, В.Сергійчук, В.Станіславський, Т.Чухліб, Я.Федорук, В.Щербак). І цей напрямок є одним з найперспективніших в дослідженні історії українського козацтва.
На зміст
Частина перша
ХРИСТИЯНСЬКО-МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ НА БАЛКАНАХ
Нерозривна єдність історії України з історією Європи в ХV-ХVІІІ ст. у сфері політичній найяскравіше проявилась у такому визначальному явищі, як протистояння християнської і мусульманської цивілізацій. В європейських країнах, які розвивались у тепличних умовах ізольовано від будь-яких глобальних конфліктів, поява турків була сприйнята як Божа кара. У ХVІ ст. не було проблеми важливішої, ніж турецька загроза. Згодом турецька експансія захлинулась і зовнішня межа турецьких володінь в Європі на кілька сот років відносно стабілізувалась. Утворена таким чином лінія Великого Кордону розрізала навпіл Балканський півострів, захопила все Середземномор'я з його численними островами аж до Іспанії і Марокко, а на сході - в Північному Причорномор'ї - наклалася на споконвічний степовий кордон. Прилеглі до нього території явля-ли собою, за визначенням західних дослідників, широку смугу "земель на кордоні", "країн на кордоні". Якщо для більшості європейських держав турецький фактор поступово втратив значення, або залишився інструментом дипломатичних інтриг, то для народів на Великому Кордоні він залишився визначальним не тільки в політичній, але й у всіх інших сферах життя суспільства1. Українські землі, поряд з Хорватією, Угорщиною, до певного часу Молдавією та у специфічній формі Московією, перебували на передньому краю цього кордону. І тому видається особливо важливим поглянути на нього з української перспективи. Західний край великого християнсько-мусульманського протистояння на суходолі Європи проходив через Хорватію. До появи на Балканах турків Хорватія входила до складу об'єднаного угорсько-хорватського королівства. Угорський король був верховним сюзереном країни, а місцева влада належала хорватським феодалам на чолі з намісником короля - баном. Уже з початку ХV ст. Хорватія відчула реальну загрозу з боку турків. У 1430-х роках було закладено початки оборонної системи для захисту від турецьких набігів. Тоді у прикордонних замках, як королівських, так і приватних, були розміщені постійні гарнізони, які складалися з найманих військ. Крім того, до оборони були офіційно залучені бандерії (хоругви) великих хорватських феодалів2. В останній третині ХV ст. турки здійснили ряд спустошливих набігів на хорватські землі. Їх головна ме-та - підготовка до їх завоювання шляхом постійного терору, винищення і виведення в полон населення. Так, наприклад, під час нападу 1469 року було забрано в полон близько шістдесяти тисяч чоловік. В 1493 році відбулася велика битва на Крбанському полі, у якій загинула значна частина хорватських феодалів. Безпосе-реднє захоплення турками хорватських земель мало місце у 1513, 1522-1524, 1526, 1536-1537 роках. Ще не окупована частина Хорватії разом з Угорщиною визнала владу Габсбургів (імператор Фердинанд був обраний угорським і хорватським королем)3. Погіршення становища Хорватії було викликане не тільки силою і натиском турків, але й організаційним безладдям в справі оборони краю. Хорватська знать майже не виконувала рішень власних саборів - виставляти воїнів з маєтків (одного вершника від тридцяти шести дворів), посилати селян на будівництво фортець, постачати до війська продовольство та ін. Фактично феодали обороняли свої маєтності поодинці і, звичайно, не могли протистояти добре організованій турецькій армії. Останній період прямої експансії турків припав на 1566-1592 роки. Територія Хорватії настільки зменшилась. що сучасники називали її "залишками залишків"4. В такій ситуації врятувати становище могли тільки неординарні рішення. І вони були знайдені. Ще з другої половини ХV ст. король Матвій Корвін залучив до потреб оборони нову силу - переселенців з південно-слов'янських земель, переважно сербів. Їм було дозволено селитися в прикордонних областях Ліка і Крбава з умовою несення сторожової служби5. Ці переселенці і місцеве населення, яке переходило на запропоновані умови, стали називатись ускоками, а згодом дістають назву граничарів. Їх значення в обороні краю постійно зростало. Селянин-воїн, який захищав свою землю і своє село, виявився добре пристосованим для виснажливої прикордонної боротьби. Велике значення для зміни принципів оборони кордону мав і той фактор, що населення австрійських земель, яке перебувало безпосередньо за вузькою смугою хорватського прикордоння, було кровно зацікавлене у зміцненні обороноздатності Хорватії. Етапним рубежем у формуванні нової системи оборони кордону став 1578 рік. Проведений перед тим огляд обороноздатності прикордоння виявив її незадовільний стан. Замки були слабко укріплені, зброї не вистачало, військові сили становили менше шести тисяч чоловік, але не отримували регулярної плати6. Тоді було скликано спеціальний сейм, за рішеннями якого імператор видав знаменитий Брушський указ. На хорватському прикордонні створювались військові округи. Відведені для них землі тимчасово від-чужувались у місцевих феодалів. У цих округах вводився загальний воєнний устрій. Щодо принципів останнього було складено окремий проект, який набрав чинності в 1580 році. Внутрішні австрійські землі зобов'язувалися виділяти на утримання прикордонних округів значні суми: Штірія - двісті сімдесят чотири тисячі гульденів; Карінтія, Крайна і Ториця разом - таку ж суму. Ці постанови були затверджені імператором, причому він теж пообіцяв особисто виділяти на утримання кордону сто сорок тисяч гульденів щорічно. Виділена територія від Адріатичного узбережжя до річки Сава дістала назву "Військового Кордону". Якщо до 1578 року ці землі перебували під номінальним керівництвом хорватського бана (як намісника короля-імператора), то потім потрапили під пряме підпорядкування австрійського командування, спеціальної "королівської ради". Центром Військового Кордону стало новозбудоване місто-фортеця Карловац (Карлштадт) Пізніше, звільнені від влади турків землі Хорватії вже не поверталися під владу бана, а входили до Воєнного Кордону. Таким чином його територія поступово розширювалась. Згодом структура Військовий Кордон було розподілено на дві частини - генералати, які мали ще цивільні назви - Хорватська Крайна і Славонська Крайна. У свою чергу Крайни (генералати) поділялися на капітанії: хорватська - на чотири, а славонська - на три7. Про безпосередню організацію служби на Військовому Кордоні відомо з пізніших джерел. Вздовж всієї прикордонної лінії були влаштовані невеликі дерев'яні укріплення, у яких перебувала сторожа. Вона мала попереджувати про наближення турків. Укріплень було багато і вони розміщувалися близько одне від одно-го - для повного контролю над місцевістю і так, щоб сигнал, поданий з одного, можна було побачити (вогонь) або почути (дзвони) в іншому. Таким чином, оминути сторожу було практично неможливо, і звістка про наближення противника миттєво потрапляла до головних передових постів, а звідти - до штабів капітаній і генералатів. Так само швидко проводилася мобілізація граничарів. Отримавши умовний сигнал, всі чоловіки в поселеннях граничарів бралися до зброї, швидко збиралися в загони і діяли згідно з наперед визначеними планами8. Ефективність цієї системи оборони виявилась уже в тому, що турки так і не змогли подолати кількох десятків кілометрів глибини оборони Військового Кордону. А в 1593 році хорвати здобули першу значну перемогу над турками біля фортеці Сисак і в цій же війні до 1606 року звільнили ряд територій9. Місцева організація граничарів довгий час, фактично до 1630 року, мала традиційний патріархальний характер, лише пристосований до екстремальних умов кордону. Населення граничарських сіл жило громадами, а для воєнних потреб боєздатні чоловіки об'єднувалися в чоти на чолі з арамбашами. Ця міліція підлягала військовому керівництву, але користувалася широкою автономією, хоча реальний її зміст поступово змінювався. Військову службу в мирний час граничари відбували за свій рахунок, а під час війни могли отримувати плату залежно від конкретних умов. Наприкінці ХVІ ст. вона складала чотири форинти сріблом на місяць. Цікаво також, що окрема висока винагорода (десять форинтів) була встановлена за кожного взятого в полон турецького мартолоза, які спеціалізувалися на прикордонних спустошеннях. Їм також офіційно належало дві третини захопленої здобичі, а одна третина йшла королю (імператору)10. Ще в 1538 році, маючи на меті закріплення військовослужбового населення на прикордонні, уряд надав йому перший привілей. А в 1630 році було видано перший граничарський Статут. Ним було зафіксовано особливе соціальне становище граничарів як військово-корпоративної спільноти, право цієї спільноти на внутрішнє самоврядування і визначено організаційні принципи її функціонування. За цим Статутом граничари у своїх селах-громадах обирали "кнеза" для виконання адміністративних і судових функцій. На рівні капітаній вони теж обирали собі "кнеза" капітанії і капітанського суддю. Разом із суддями обирали і їхніх помічників - асесорів. Обрання кнезів, суддів та асесорів здійснювалось один раз на рік у Юріїв день на загальних зборах граничарів. Цікаво, що водночас Статут забороняв граничарам будь-які збори з інших приводів11. Граничари ревно оберігали своє право виборів і до ХVІІІ ст. це їм в основному вдавалося. Однак місцеві адміністративно-територіальні органи управління граничарів не мали свого завершення на верхівці адмініс-тративної піраміди. Крім того, вище адміністративно-територіальне управління і військове командування граничарами були відділені від їхніх органів самоврядування. Так, у капітаніях військова влада належала капітанам, а в генералатах, відповідно, генералам. Це були військово-територіальні посади. Поряд існували чисто військові полкові структури, у яких і служили граничари. Призначення на військові посади здійсню-вав уряд, переважно з представників австрійського шляхетства, хоча іноді командні посади займали і вихідці з граничарів. На якому ж правному становищі знаходились граничари? Всі боєздатні чоловіки на території Військо-вого Кордону були військовозобов'язаними. За це вони отримували землю, були вільними від влади феодалів і мали особисту свободу. Однак земля, на якій працювали для власного утримання граничари, була не їхньою приватною власністю, а власністю держави12. Держання землі було умовним, прямо пов'язаним із фактом відбування військової служби. Інша річ, що вона передавалась у спадок на тих же умовах. З часом серед граничарів утвердилася думка, що земля повністю належить їм, і в ХVІІІ ст. уряду довелося довго і непросто "переконувати" граничар, що це не так. У цілому і політично і економічно граничари залежали від імператора як верховного правителя, верховного власника землі і головнокомандуючого збройними силами держави. Життя граничарів було непростим. Їм загрожувала постійна військова небезпека від турків. Зворотним боком їхніх суспільних привілеїв була сувора військова дисципліна. Будь-які порушення встановленого регламенту каралися фінансово, тілесно, а часто - і стратою (наприклад, частими були записи на зразок: "...коли б то учинено, карати тілесно, а при потребі і смертною карою"13). Крім того, військове керівництво нерідко само намагалося виступати щодо граничарів в ролі феодалів, обкладаючи їх незвичними по-винностями. Хоча стосунки граничар і командирів теж були визначені спеціальними регламентами, але вони нерідко порушувались. Із часом все більшого поширення набуло і таке явище, як намагання верхівки граничарів успадкувати свою владу або встигнути збагатитися за рахунок своїх підлеглих під час виконання службових обов'язків на виборних посадах. Для закріплення привілейованого становища верхівка граничарів прагнула отримати шляхетство. Уряд йшов їм назустріч - і це вело до поглиблення соціального розколу в рядах граничарів14. З іншого боку, граничари знаходились у далеко більш привілейованому становищі, ніж селяни сусідніх територій. Тому нерідкісними були випадки, коли селяни з Банської Хорватії (Хорватії під владою бана) тікали на територію Військового Кордону або всіма можливими способами добивались поширення його правових норм на свої землі. Сучасники відзначали, що "всі селяни хочуть стати граничарами". Зрозуміло, що хорватські землевласники противилися цьому як могли і, навпаки, виступали за повернення земель Військового Кордону під цивільну юрисдикцію15. Самі граничари мали з селянством досить непрості стосунки. Іноді вони разом брали участь у повстаннях, але в цілому граничари усвідомлювали свою станову зверхність і нерідко ставали знаряддям придушення селянських виступів. Граничари також неодноразово заявляли, що "швидше дадуть розрубати себе на шматки, ніж погодяться перетворитись у кметів", "готові швидше вмерти, ніж підкоритися панам і попам", "переселитись в інші місця" і навіть "готові швидше повернутись під владу турків, ніж підкоротися хорватським панам"16. І це були не тільки слова. Граничари неодноразово піднімали повстання, коли відчували загрозу своєму існу-ванню. До середини ХVІІІ ст. виступи добре озброєних і організованих граничарів до певної міри були приречені на успіх. Імператорський двір вбачав у них реальну воєнну силу як для зовнішньої, так і для внутрішньої політики. Тому уряд або намагався запобігти повстанням шляхом певних поступок, або під час виступів поводив себе дуже обережно, маневруючи і застосовуючи репресії в мінімальних розмірах. Та ситуація докорінно змінилась у першій половині ХVІІІ ст. Через послаблення Туреччини стало зменшуватись і значення граничарів. Уряд розпочав наступ на їхні права у всіх сферах. Це викликало серію повстань, на придушення яких уряд кидав значні (до п'ятдесяти тисяч чоловік) сили. Зрештою, після повстання 1755 року самоврядування граничарів було ліквідовано, а вони фактично перетворені на солдатів десяти територіальних полків з обов'язком військової служби до шістдесяти років17. Про численність граничарів свідчить той факт, що на війну з Прусією у 1756 році вони виставили сорок тисяч чоловік18. Остаточне їх зникнення з суспільного життя відбулось у другій половині ХІХ ст., коли було ліквідовано Військовий Кордон.
Найдовша ділянка християнсько-мусульманського кордону на Балканах проходила через угорські землі. У ХV ст. Угорщина була найбільшою балканською державою, під контролем якої перебувала більша частина півострова. Перші воєнні сутички угорців з турками відбулися ще наприкінці ХІV ст. У першій половині ХV ст., коли Волощина (основна частина сучасної Румунії) перейшла під владу турків, угорські землі опинилися безпосередньо на турецькому прикордонні. У 1440-1443 роках відбулися перші війни між угорцями і турками, у яких угорці здобули ряд перемог. У 1444 році угорці взяли участь у хрестовому поході польсько-угорського короля Владислава (Уласло) в Болгарію, який закінчився розгромом християн. У другій половині ХV - на початку ХVІ ст. боротьба продовжувалася з перемінним успіхом, але в цілому турки поволі просувалися на північ Балкан. На початку 1520-х років султан Сулейман І взяв ряд прикордонних фортець Угорщини. Турки кілька років готувалися до вирішальної кампанії, яка відбулась у 1526 році. Двадцятип'ятитисячне угорське військо на чолі з королем Лайошом ІІ, до складу якого входили і добровольці з Польщі, а, отже, можливо, і з України, зустріло противника під Мохачем. В запеклій битві угорці були повністю розгромлені, загинув і король. Після перемоги турки зайняли Буду - і єдине угорське королівство розпалося на кілька частин. Одна частина угорських земель потрапила під владу турків, інша - під владу Габсбургів. Відносно незалежними залишилися лише Трансільванія (Семиграддя) і північно-східна Угорщина, які стали окремими дрібними державними утвореннями, відповідно князівством і королівством19. Наступна кількасотрічна історія Угорщини стала історією безперервних війн за визволення і прикордонної боротьби проти турків, що вело до колосальних людських і матеріальних втрат угорського народу. Це відображують демографічні показники: від середини ХVІ до ХVІІІ ст. населення Угорщини практично не зросло кількісно і становило три з половиною - чотири мільйони чоловік20. Тобто весь природний приріст населення за цей період забирали війни з турками. Подібно до татар на українських землях турки використовували тактику постійних нападів на угорців з метою захоплення рабів і терору як підготовчого етапу для наступної окупації нових територій. Відповідно, для протистояння цьому угорці як силами державних утворень, так і силами населення створили систему прикордонних фортець, самооборони міст і сіл, сторожової служби та інших форм захисту і попередження про напади турків. У таких умовах сформувались і в різних організаційних формах відтворювалися військо-во-корпоративні спільноти прикордоння, здатні ефективно протистояти противнику у виснажливій боротьбі. В Угорщині протягом ХV-ХVІІІ сторіч існувало кілька таких спільнот. Це були секеї (секлери), гайдуки, дворяни-однодворці, гарнізони прокордонних фортець і куруци. Найдавнішою окремою військовою громадою в Угорщині були секеї, які проживали вздовж східного кордону Трансільванії (на середину ХVІ ст. - у ста шестидесяти восьми селах21). На початку ХVІ ст.їх нараховувалось понад п'ятдесят тисяч чоловік. Територія секейської громади була виділена в окремий королівський домен на чолі з графом, який уособлював собою владу сюзерена. Всередині секейської спільноти формально існувало самоуправління - збори округів і всієї секейської землі. У стосунках з угорськими феодалами секеї виступали як єдине ціле22. Секеї виконували лише військову повинність і номінально належали до військово-феодального стану, хоча і займалися сільським господарством. Однак нобілітована шляхта, як реально і державна влада, вважала їх нижчими від себе. Вихідцем із секеїв був знаменитий вождь Селянської війни 1514 року Георгій Дожа, який і називав себе Секеєм. Цікаво, що незадовго до початку селянської війни він за військові заслуги одержав шляхетство, тобто був персонально нобілітований23. Громада секеїв жила за власними традиціями. Коли державна влада порушувала їхні права, вони спільно виступали на їх захист. Так, у 1562 році відбулося повстання секеїв проти короля, який вирішив накласти на них податки. Дещо менше за масштабами повстання повторилось у 1571 році24. Водночас, всередині громади відбувалося соціальне розшарування. Існував офіційний поділ секеїв на старшину, вершників-капітанів і піхотинців. Старшина захоплювала спільні землі і основна маса секеїв потрапила в залежність від них. Збережені в боротьбі з урядом права (особиста свобода, звільнення від податків, власна організація і судовий імунітет) з часом привласнила собі лише верхівка секеїв, яка у свою чергу вимагала від влади власної нобілітації25. Час від часу королі і князі надавали шляхетство окремим представникам і групам секейської верхівки. Зокрема, такий спосіб привернути до себе секеїв використовував трансільванський князь Іштван Баторій, згодом відомий як польський король Стефан Баторій. Щодо ефективності допомоги секеїв можна навести один приклад. У 1595 році князь Сигізмунд Баторій (племінник Стефана) закликав секеїв до війни проти турків. Він пообіцяв повернути їм захоплені громадські землі і відновити старі права. Секеї мобілізували коло двадцяти тисяч чоловік і завдяки їм Баторій здобув перемогу в битві під Джурджево у Волощині 29 жовтня 1595 року. Однак після перемоги князь відмовився виконати свої обіцянки, а на повстання секеїв відповів жорстокими репресіями, які дістали назву "кривава масниця секеїв"26. Втім, Баторій діяв вибірково і для збереження секеїв як військової сили надав багатьом із них шляхетство. Наступник Баторія на трансільванському престолі Іштван Бочкаї для розширення бази антигабсбургського руху у 1605 році пове-рнув секеям землю і свободу. Привілейоване становище секейської знаті підтвердив у 1636 році Дєрдь Ракоці27. Метаморфози у становищі секеїв тривали і надалі, але протягом ХVІІ ст. громада секеїв поступово занепадає, хоча продовжує існувати ще й у ХVІІІ ст. Частина секеїв добилась нобілітації, частина була закріпачена, а решта конституювались як окрема категорія селянства. Останній великий виступ секеїв, теж пов'язаний з військовою службою, відбувся у 1763-1764 роках. Тоді австрійський уряд оголосив запис у прокордонну сторожу. Секеї, які мали надію на здобуття певних привілеїв, стали масово записуватися на службу, але, як виявилося, це не звільняло від податків та інших повинностей. Зрозумівши це, секеї стали масово покидати військо. У відповідь уряд оголосив примусову мобілізацію секеїв, а, коли ті відмовилися підкоритися, проти них були вжиті жорстокі репресії28. Явищем, характерним не тільки для Угорщини, але і для всіх підкорених турками балканських народів, був рух гайдуків. Серед південнослов'янських народів вони виступали як основна сила, яка чинила постійний опір османським завойовникам. Гайдуки діяли переважно невеликими групами, але іноді чисельність їх загонів сягала кількох сот і навіть тисяч чоловік. Місцями постійної дислокації гайдуків були лісисті гірські місцевості, які є на Балканах скрізь. На всьому просторі від Адріатичного до Чорного моря гайдуки вели безперервну партизанську війну проти турків, яка то затихала, то розгорялася з новою силою. На угорському прикордонні, де кордон, залежно від військово-політичної обстановки неодноразово змінювався, гайдуки перебували не тільки на підвладній туркам території, але й поза нею. Угорські гайдуки змогли набрати значної сили. Поступово вони не тільки оформлюються організаційно, але і створюють вла-сні поселення і навіть цілі групи поселень у басейні Тиси. Уже з середини ХVІ ст. угорські гайдуки нерідко виступають як самостійний фактор у військово-політичній боротьбі. Їхні дії були традиційними - партизанські рейди на зайняту турками територію, напади на турецькі кораблі на Дунаї, прикордонна сторожова служба та ін. Період найбільшої активності й успіхів угорських гайдуків припадає на початок ХVІІ ст. Саме тоді вони поряд із шляхтою виступали як основна збройна сила Трансільванії, і від стосунків з ними залежали політичні успіхи державних діячів цього князівства. Так, у 1604-1606 роках, спираючись на гайдуків, Іштван Бочкаї зумів звільнити частину Угорщини від влади Австрії і став князем. Керівники гайдуків навіть брали участь у переговорах князя з австрійськими дипломатами. По закінченню війни з Габсбургами Бочкаї надав десяти тисячам гайдуків шляхетство (в цілому у визвольній боротьбі брало участь до тридцяти тисяч чоло-вік)29. Масове надання шляхетства стало великим здобутком гайдуків, хоча реально воно не означало повного зрівняння з шляхтою. Це було так зване "колективне шляхетство", коли привілеями користувалися не окремі особи, а вся спільнота разом. З гайдуків фактично було утворено окремий суспільний стан, оскільки корис-тування привілеями було закріплено за нащадками обох статей30. Однак магнати і шляхта, не йдучи прямо проти волі князя, передбачили для гайдуків цілий ряд обмежень у правах. Всі гайдуки мали бути поселені на державних землях, виконувати військову повинність (тоді як шляхта залучалася до неї тільки в окремих випадках). Державні збори також заборонили князю призначати гайдуків комендантами прикордонних фор-тець (а тільки шляхтичів). Було прийнято і окреме, по своєму дуже логічне рішення про заборону переходу селян в гайдуки. Тобто, гайдуки розглядалися як проміжний стан між селянами і шляхтою. Для утримання вже визнаних привілеїв гайдукам довелося вести ще довгу боротьбу. Після смерті Бочкаї у 1607 році шляхетські загони стали нападати на поселення гайдуків. Тоді гайдуки знову втрутилися у політичні міжусобиці. Їхнє військо чисельністю до двадцяти тисяч чоловік підтримало австрійського ерцгерцога Матвія, який і став угорським королем. Матвій підтвердив їхні права31. Згодом, спираючись на гайдуків, князь Трансільванії Дєрдь Ракоці ІІ успішно протистояв зовнішнім противникам. У 1631 році він розбив австрійські війська, а в 1636 - турецькі32. Відповідно до своїх заслуг частина гайдуків з часом закріпилась у шляхетському стані. Решта довгий час зберігала відокремлене суспільне становище, неодноразово брала участь у внутрішніх соціальних конфліктах. У 1699 році за рішенням австрійського уряду стан гайдуків було позбавлено прав і привілеїв33. Таким чином, угорські гайдуки протягом ХVІ-ХVІІ ст. займали поважне місце в суспільно-політичному житті угорських земель. Лише державна машина імперії Габсбургів змогла змінити їх традиційне станови-ще, але нажила собі цим непримиренного ворога в особі колишніх гайдуків. Ще одним досить чисельним прошарком дрібного військового населення прикордоння були воїни гарнізонів прикордонних фортець. Наприкінці ХVІ ст. таких укріплень було сто сорок чотири, а коли в 1671 році австрійський уряд проводив масові звільнення з цієї служби, то виявилося, що на ній перебувало біля одинадцяти тисяч чоловік34. Необхідність їх утримання була очевидною для всіх і тому протягом ХVІ-ХVІІ ст. угорські королі і князі та австрійський імператор і, що не менш важливо, шляхта йшли на це, вста-новлюючи особливі податки (власне, тут мова йде про фортеці спільного хорватсько-угорського Військового Кордону). Адже без них було взагалі неможливо забезпечити спокій на турецькому прикордонні. Однак плата за службу надходила далеко не завжди, політична верхівка роками була зайнята внутрішніми усобицями, і тому гарнізони фортець мали велику міру свободи у своїй діяльності. Коменданти фортець нерідко самі збирали податки, займалися самозабезпеченням. Воїни здійснювали самостійні напади на турків, навіть всупереч розпорядженням уряду. Щоб якось контролювати ситуацію, на офіцерські посади призначалися тільки шляхтичі, здебільшого австрійці. Наприкінці ХVІІ ст. австрійський уряд зміг реорганізувати прикордонне військо (так званих лабанців) і поставити його під свій повний контроль35. Велику за кількістю і особливу групу військового населення прикордоння становили трансільванські волохи. Це були переселенці з підвладних Туреччині земель, які селилися на спустошених землях. Спочатку їхнім основним заняттям було скотарство і лише з часом вони переходили до землеробства. Щодо держави в них була єдина повинність - військова. Кнези і воєводи волоських общин були частково нобілітовані. Частина волохів нобілітувались за особисті заслуги. Деякі з них досягали високого суспільного становища. Безпосередньо на прикордонні, на свій страх і ризик проживали і діяли також соціально неоформлені загони "вільних хлопців", які складалися переважно з селян-втікачів і солдатів. Окремої згадки заслуговує рух куруців. Початково за своєю соціальною основою це була збірна група дрібної шляхти, селян-втікачів, воїнів прикордонних фортець. Очевидно, що до їх складу входили і колишні секеї та гайдуки. Куруци діяли у Трансільванії і Верхній Угорщині. Куруци були противниками панування Австрії і тому дотримувалися протурецької орієнтації. У 1680 році князь Імре Текелі за допомогою куруців створив окреме князівство у Верхній Угорщині36. У 1683 році при облозі Відня вони діяли разом з турками. Однак завдяки вжитим соціальним заходам (насамперед відновлення угорської прикордонної служби) авст-рійський уряд привернув частину куруців на свій бік і цим змінив співвідношення сил на свою користь. Згодом куруци неодноразово повставали проти австрійського панування. Вершиною їхньої боротьби стала визвольна війна 1703-1711 років під керівництвом Ференца Ракоці ІІ. Тоді назва куруци поширилась на біль-шість учасників цієї боротьби. Куруци не виокремились в окремий стан, оскільки бурхливі політичні події швидко перетворили їх на окрему політичну "партію", та й час утворення нових станів уже минув. Однак не випадково масове зростання руху куруців припало на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст., коли всі угорські землі опинилися під владою Габсбургів і австрійський уряд провів ряд принципового характеру реформ у соціальній сфері та в організації оборони прикордоння. Традиційні військово-служилі прошарки населення зазнали відчутного удару і стали масовою соціальною основою для руху куруців. Як бачимо, постійна потреба у військовій силі змушувала угорську верхівку йти на нобілітацію най-більш активної частини військово-корпоративних груп населення. Іноді уряд свідомо йшов навіть на нобілітацію залучених до військової служби заможних селян. Так поступово виник прошарок шляхти однодворців. Про їхню чисельність свідчать дані реєстру 1642 року в Трансільванії. Там налічувалось 7288 дорослих чоловіків-шляхтичів. З них одна тисяча припадала на вихідців з гайдуків, одна - з селян і ще одна - з волохів37. Очевидно, що майнове і соціальне становище шляхти-однодворців ставило їх на порядок нижче від шляхти середньої, але в цілому це була органічна складова частина шляхетського стану. Ще однією особливістю соціальної структури Трансільванії був великий відсоток шляхти щодо всього населення. Так, на початку ХVІІІ ст. шляхта складала понад чотири відсотка38. Це теж було викликане саме фактором Великого Кордону. У подальшій історії дрібна шляхта була основною суспільною силою, яка боролася проти Габсбургів за незалежність Угорщини.
