Поняття права, система права, джерела права

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується пев­ною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто від­повідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути за­гальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існують: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичне (нормативне) право, своєю чергою, поділяють на об’єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що установлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, ко­ристуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (норматив­ному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право — це система правових норм;

б) це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;

г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, склада­ються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

д) формально визначені й закріплені в нормативно-право­вих актах та інших джерелах права;

е) установлюються, санкціонуються, гарантуються (за­безпечуються) державою та її органами;

є) у своїй сукупності регулюють соціальні відносиниміж людьми;

Кожне право як елемент правової системи складається з багатьох правових норм. Аби правильно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами, все право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується структурно, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права —як права та, обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в нормативних приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, в яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право установ­люється чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому вста­новлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Установлення права означає підготовку і прийняття орга­нами держави правових норм. Санкціонування права —цезатвердження, реєстрація, надання дозволу на загально­обов'язковість уже існуючих соціальних норм.

Здійснення права забезпечується державою. Це проявля­ється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення ба­жаної поведінки, а також застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм

Отже, право як волевиявлення держави — це система загальнообов'язкових формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві.

Право має певні напрямки впливу і будується на конкрет­них правових і демократичних засадах.

Функції права — це основні напрямки його впливу на суспільні відносини.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регу­лятивну (статичну і динамічну) та охоронну:

регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або тих галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція — це вплив права па суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані стабільності регулятивно-динамічна —забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства; правовий вплив здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народів і національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхом прийняття Державного бюджету України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка); охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недотор­канності з боку правопорушників, на недопущення правопору­шень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя.

Принципи права — це закріплені у праві вихідні норма­тивно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливостіта специфіку юридичного права, мають нор­мативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад,їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юри­дичні засади. Ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані між­народними нормами права. Такими принципами є:

1) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

2) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх право­відносинах;

З) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

4) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

5) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

6) діяльність органів і посадових осіб повинна регулюва­тися за принципом: «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;

7) чітке закріплення правовими нормами процедурно-про­цесуальних механізмів забезпечення (гарантування)правлюдини і здійснення нею своїх обов'язків;

8) правосуддя здійснюється тільки судами і має бути найефективнішою гарантією прав людини;

9) юридичну відповідальність людина несе за свою винну протиправну поведінку;

10) в суспільстві повинен діяти принцип презумпції неви­нуватості особи,

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типу права притаманні такі принципи: тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип/повної матеріальної відповідальності.

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності. Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою; для за­доволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами.

1. Право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.

2. Воно об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливаєна поведінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних інтересів.

3. Цінність і призначення права полягає в тому, що воно € виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.

4. Право являє собою джерелі оновлення суспільства, ви­ступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.

5. Як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства. Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права — це сукупність норм і інституцій права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права; об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь-якої держави право функціонує як єдина, юридична цільна внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права як закономірна організація його елементів. Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, що відрізняють їх від індивідуально-правового припису: вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;

• розраховані на невизначену кількість суспільних від­носин;
• адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозво­ляють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;
• діють у часі та просторі неперервно;
• чинність дії правової норми припиняється або скасову­ється уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цільного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й норма права часто збігаються, коли структурні елементи норми права відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи норми права містяться у статті нормативно-правового акта;

посилальний,— коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою:

гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила пове­дінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути ка­ральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту —на абсолютно чи відносно визначені.

Правові норми можна групувати залежно від підстав у різні види. Залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім населенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні та Інші правові норми; за характером диспозиції — уповноважу вальні зобов'язальні заборонні за способом виразу правила в диспозиції імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулюванні — матеріальні та процесуальні (процедурні) за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію — загальні (що діють на всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усувають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірностями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють відносно самостійний елемент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів права: за галузями права— державні, кримінальні цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються — матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов’язань – загальні та спеціальні.

Важливим є також питання інститутів права, розгляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання також називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут, як комплекс правових приписів, визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох «ш більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститутів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне правову земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками якої є:

• сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­тутів;
• регульована такою сукупністю певна сфера суспільних відносин;
• критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод правового регулювання;
• урахування принципів, завдань, мети правового регулю­вання.

Відповідно, галузь права - це сукупність правових норм (приписів), інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

Галузі права можна класифікувати завізними підставами.

Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне, адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право, кримінальне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права,

вони бувають основні та комплексні.

Основні галузі права — це такі, що утворюють головний масив права у правовій системі держави. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні), процесуальні спеціальні та ін.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок засто­сування матеріального права (цивільний, кримінальний, ад­міністративний та інші процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базіпрофілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудове, аграрне, екологічне, земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над ос­новними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове, банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахід­ницьке, виправно-трудове право).

Отже, внутрішня структура права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, й1ого організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити певний, виражений юридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми джерел права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативнийдоговір, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір — це об'єктивно формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державоюта породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються за­конодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

1. ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і народу в процесі законодавчого референдуму, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

2. Конституційний Суд України може визнати закон Ук­раїни чи його окреме положення не конституційним;

3. усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

4. у разі колізій між нормами закону та підзаконного нор­мативно-правового акта діють норми закону;

5. тільки законодавчий орган може потвердити чи не по­твердити прийняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правовіакти — це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених па те державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни іскасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

o нормативні акти Президента України;

o акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих судів України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної республіки Крим;

o акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

o акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

o нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

o нормативні акти органів регіонального та місцевого са­моврядування;

o нормативні акти відділів та управлінь відповідних цен­тральних органів на місцях;

o нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

o інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок:

закінчення терміну давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідношення, де при­пускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідношення. Загальне правило говорить: «Норма права зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підпри­ємства, організації.

Щодо кола осіб, нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і посадовими особами та недержавними організаціями і їх службовцями.

У систематизації розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.

Види інкорпорації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи роз­міщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація— це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.

Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс —- це такий кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс 2003р., Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Кодекс законів про працю, Цивільний кодекс тощо.

Статути, положення - це кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних та недержавних організацій і органів.

До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини.

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносини: а) вони виникають на основі норм права; б). характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти; об’єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність - це здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити па приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об’єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.

Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права криє в собі такі можливості, як діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дій від обов'язкової сторони користуватися соціальним благом, що закріплене суб'єктивним правом; звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумноїта доцільної, поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності здій­снювати певні дії; утримуватися від дій, що суперечать інтересам інших осіб вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву —позитивні й негативні за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявлення виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породити юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинити юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — це правові аномалії, зловжи­вання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.

Поиск по сайту: