ПІВДЕННО-СХІДНА УКРАЇНА. ДОНБАС

Як відомо, Україна протягом століть мала кілька адмі­ністративно-територіальних поділів, які розмежовували її на паланки, губернії, провінції, повіти, області та райони. Існує і поділ України на основі історико-етнографічних ознак, за якими виділяють Середнє Придніпров'я, Слобо­жанщину, Південь України, Поділля, Полісся та Карпати. Таке поняття, як Донбас, існує в нашій історичній науці з початку XIX століття. Його походження цілком було пов'я­зане з геологічною наукою, яка відокремила цей реґіон України за своїми власними ознаками. А вжив уперше цю назву у 1827 році інженер Є.П. Ковалевський, уклавши геологічну карту Донбасу – земель, які прилягають до басейну річки Дінця. Згодом тут завдяки значним покла­дам вугілля та інших цінних мінералів утворився потуж­ний промислово-економічний район.

Хоча на картах і не існує Донбас як окрема адміні­стративно-територіальна одиниця, ця назва міцно прив'я­залася до Донеччини і Луганщини. Зокрема в Донецьку існує видавництво «Донбас». Тут же протягом сімдесяти років видається однойменний художньо-публіцистичний журнал. І видавництво, і журнал обслуговують у першу чергу ці дві суміжні і пов'язані економічно області.

Історія нашого промислового Донбасу почалася з бу­дівництва заводів і шахт, але згодом цей реґіон України постає культурно освоєною землею, зі своїм специфічним і часто надміру спролетаризованим обличчям. Та новітній історії цих земель передувала складна і героїчна бороть­ба українського народу за своє виживання, за володіння південноукраїнськими степами, на які зазіхали як північні, так і південні сусіди. Давньоруська історія тут продов­жується в історії Слобідської України, в обороні та заселенні півдня України запорізьким козацтвом.

Ще з першого твору давньої української літератури «Слова о полку Ігоревім» ми довідуємося, що руські зем­лі простяглися на схід від Києва аж до Тмутаракані, теперішнього Краснодарського краю Росії, а по шляху русичів у той край, по Дінцю, зустрічалися такі руські міста, як Де­нець і Білин. Зі скупих історичних свідчень відомо, що на цих землях розвивались народні обряди та звичаї, давньо­руська культура, про які, на жаль, збереглося мало відо­мостей. Згодом цей край опиняється під татаро-монгольськими завойовниками, а пізніше, з кінця XV століття, під­дається постійним нападам спочатку Кримської орди, а потім і Туреччини.

Та пам'ять про цей край як споконвічно рідний не зни­кає у свідомості українського народу. Основне населення цих земель під тиском ворогів хоча й перебралося на центральні та західні землі України, все ж не забувало, звідки воно. Тож коли у кінці XVI століття почалося нове широке освоєння цих земель, українці повертаються сюди, як сказано в одному з перших Описів Харківського наміс­ництва (за 1787 р.), на «спустошену своїх прабатьків спад­щину».

Землі ці, що пізніше одержують назву Слобідської України, а згодом – Харківського намісництва, Харків­ської губернії, у різні часи доходили до таких меж: на сході – до ріки Дону, на півдні – до Азовського моря і Дніпра, на заході – до ріки Ворскли, на півночі – до верхів'їв Псла, Дінця й Осколу. Слобідська Україна поді­лялася на кілька адміністративно-територіальних одиниць – полки: Харківський, Сумський, Острогозький (те­пер це територія Білгородської області Росії), Охтирський та Ізюмський. Керівництво полками здійснювали виборні полковники, які у своїй діяльності керувалися пільгами для українського війська та царськими указами і грамо­тами. Сама ж назва Слобідська Україна, чи Слобожанщи­на, виникла від способу поселення українців на цих зем­лях – слободами, невеличкими селами.

В адміністративному відношенні межі Слобожанщини по сучасній Донецькій області сягали з півночі лінії Добропілля – Дружківки – Артемівська. У Луганській області межі Слобідської України простягались з півночі Луганщини до південних околиць Старобільського району. Впли­ви ж слобожанської народної культури можна прослідку­вати ще й сьогодні набагато південніше названих адміні­стративних меж колишньої Слобожанщини.

Славну сторінку в історію України вписали запорізькі козаки, які впродовж кількох століть охороняли кордони рідних степів від ворогів. Десятки сіл, селищ і міст Донеччини та Луганщини можуть пишатись іменами козаків-запорожців, які за­снували ці населені пункти у XVI-XVIII століттях. Так, у Переліку пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запо­різького козацтва (затверд­женому Верховною Радою України) вказується, що на Луганщині козаки заснували такі населені пункти, як мі­сто Луганськ (кол. Кам'яний Брід), селище міського типу Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та ін. На Донеччині коза­ками були засновані такі міста, як Горлівка, Макіївка, Дружківка, Маріуполь, Ясинувата, Селидове, села Андріївка, Олексіївка, Кри­воріжжя та багато інших.

Понад двісті років проіснувала Запорізька Січ як пов­ноправна держава, що, вийшовши на сцену політичної бо­ротьби наприкінці XVI століття, вже через кілька десяти­літь, під час визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.), надала свій політично-адміністративний та військовий устрій всій Україні. Українськими землями — Гетьманщиною та Слобідською Україною – були сприйняті і поширені ті політичні, ідеологічні, культурні ідеали, які виробило в собі запорізьке козацтво. Присутність козаць­кого елементу в соціальному, політичному і культурному житті України XVI-XVIII віків сприяло формуванню само­свідомості українського народу.

Після знищення Запорізької Січі у 1775 році її землі були роздані різним особам, переважно військовим. Сю­ди ж на південь починають стікатись добровільно і під примусом тисячі робочого люду, осідаючи в основному на землях, освоєних козаками-фермерами. Так, в «Історичному огляді православної християнської церкви у межах сучас­ної Катеринославської єпархії...» (1876 р.) зокрема про цей період і заселення Маріупольщини греками писалось: «Мешканці Урзуфа, по переходу з Крима на Кальміус, зайняли під поселення собі стародавній, багатий і великий зимівник запорожця Степана Коваля. Добродушний козак-запорожець все добро і майно своє віддав грекам. У кап­лиці Коваля, у молитовному дерев'яному домі його, ми­трополит Ігнатій негайно влаштував церкву в ім'я Архан­гела Михайла і відкрив у ній богослужіння».

Хоча царський уряд пильно стежив за тим, щоб на цих землях якомога менше зосереджувалось українців (уряд боявся виникнення нової Січі), цей південно-східний край в основному був заселений ними.

Із викладеного вище, таким чином, випливає, що До­неччина і Луганщина підвладні впливам двох історико-етнографічних реґіонів України – Слобожанщини і Півдня України.

УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР

Термін «фольклор» походить від англійського, де folk означає «народ», «рід», «люди», а lоrе – «знання», «вчення, успадковане від предків з давніх часів». Наука про фольклор – фольклористика – досліджує проблеми, художню сутність, тематику народної поетичної творчості, її спільні риси з іншими типами мистецтва. В Україні фольклористика як окрема галузь знань оформилась на початку ХІХ ст. Першою спробою представити в друкові український фольклор був збірник М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малорусских песней» (1819 р.). Важливим етапом у розвиткові української фольклористики була діяльність М. Максимовича. Дослідженням української народної поезії займалися М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, М. Гоголь.

Витоки культури сягають у такі далекі історичні часи, коли ще не було письменності і не було письменників, але народ прагнув відтворити у слові свої враження, настрої, переживання, поняття про красу, добро і зло. Уснопоетичне художнє слово таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами. У різних жанрах українського фольклору спостерігається відгомін побутових відносин родового ладу, історичні події Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземців за свою свободу і незалежність. Відгомін родових та племінних гулянь донесла до нас обрядова поезія.

Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися.

Специфічними ознаками фольклору є усність, колективність, анонімність, варіантність, імпровізаційність, традиційність.

Усність– усна форма творення фольклорних творів, побутування, передача їх від покоління до покоління "на слух". Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Кожен фольклорний твір, який увібрав у себе художній досвід попередніх поколінь, уже за способом художнього вираження є колективним.

Варіантність– ознака, пов'язана з усністю й колективністю. У фольклорі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах, і якщо в них спільного більше, ніж відмінного – це варіанти. Варіантність є особливою формою повторення, а фольклор ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, пейзажів тощо. Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії, почутих від інших виконавців. Кожен із них інтерпретує твір по-своєму, залежно від художнього смаку, пам'яті, голосу, настрою тощо. Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність,тобто співтворчість у процесі виконання. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для коротких пісенних форм. Однією з характерних ознак фольклору є і його анонімність,тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є й процесом колективного творення. На відміну від мистецтва, закріпленого у певній знаковій системі, у фольклорі немає остаточно завершених творів. У фольклорних творах митець користується уже ''напрацьованими", може вносити свої поправки, доповнення, але всі ці зміни все-таки обмежені традицієюі спираються на неї, – у тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. Фольклор функціонує в широкому середовищі за активної участі народу. Виконавці фольклорних творів – обдаровані співаки, оповідачі, які зберігають в пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють вміло донести їх до аудиторії. У давнину такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, казкарі часто виступають як найбільш активні співтворці фольклорних творів.

Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найбільш виражений у пісенності; прозового (казки, легенди, анекдоти тощо).

Поетична форма фольклору.Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп: народні пісні, календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні, балади, необрядові пісні. Народні пісні опубліковані в численних збірках українських народних пісень. М.В. Гоголь говорив, що «народні пісні для України – все: і поезія, й історія, пісні ці – народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу». Рівень пісенної культури народу нерідко є яскравим показником його загального духовного розвитку.

Найбільшу групу народних пісень становлять обрядові пісні,які пов'язані з календарними та сімейними обрядами. Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, календарними циклами в природі, святами. Виділяють такі групи обрядових пісень: пісні зимово-новорічного циклу – колядки, щедрівки; весняного циклу – веснянки; літнього періоду – русальні, купальські, петрівчані; осіннього періоду – жниварські пісні.

Сімейно-обрядові пісніпов'язані з сімейними обрядами: народження дитини, одруження, весілля, смерть.

Необрядові пісні– це окрема група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з родинного життя, дитячий фольклор. У думах оспівується боротьба козаків з татарами та турками («Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів із Азова»). Низка народних дум присвячена боротьбі українського народу з польськими загарбниками («Дума про Б. Хмельницького», «Хмельницький та Барабаш»). Творцями і виконавцями дум були здебільшого козаки, талановиті співці, кобзарі. Близькі за змістом до дум історичні пісні, в яких оспівуються певні історичні події й особи. Головна тема історичних пісень – тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. У баладах розповідається про події побутового та соціального характеру з трагічним кінцем. Народні пісні-балади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили основою для балад Т. Шевченка «Тополя», «Утоплена», драми І. Франка «Украдене щастя» та багатьох інших. Ліричні пісні – це твори, які розкривають внутрішній світ людини. Вони поділяються на соціально-побутові, козацькі пісні та родинно-побутові (пісні про кохання, сімейне життя). Дитячий пісенний фольклор – це колискові пісні, які виконуються батьками для дітей, а також пісні, скоромовки, лічилки, які виконують самі діти.

Прозовий фольклор.Носіями й розповсюджувачами творів фольклорної прози були скоморохи, талановиті оповідачі. До прозових творів належать казки (побутові, фантастичні, про тварин, чарівні), легенди, перекази, прислів'я і приказки, анекдоти, загадки.

Отже, твори поетичного і прозового фольклору свідчать про багатство і різноманітність української народної словесності. Колективна народна пам'ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, що послужило одним iз найважливiших факторiв єдностi, самобутностi українського народу.

Поиск по сайту: