Розвиток української генеалогії як наукової дисципліни

У XIX столітті.

Як наукова дисципліна, українська генеалогія виникає у XIX ст. У цей час з'являються роботи Д. Зубрицького ("История Галичско-Русского княжества. Ч. 1 (с приложением родословной картины)", Львов, 1852), В. Антоновича ("О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной Россіи" (К., 1867), "Дворянство Волынской губернии" (Житомир, 1867); Д. Бантиш-Каменського ("Словарь достапамятных людей Российской земли", ч. 1-3, СПб, 1847), М. Максимовича ("Письма о князях Острожских к графине А. Д. Блудовой" (Киев, 1866), "Обозрение городовьіх полков и сотен" ("Бубновская сотня"); Г. Милорадовича ("Родословная книга Черниговского дворянства" (Спб., 1901), "Списки черниговских дворян 1783 г." (Чернигов, 1890)), І. Павловського ("К истории полтавского дворянства. 1802-1902 гг.: очерки по архивным данным".

Особливо потрібно відмітити Олександра Лазаревського, праці якого ("Очерк старейших дворянских родов в Черниговской губернии" (1868), "Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в ХVП-ХVПІ вв.", "Люди старой Малороссии" (1880, 1882)), "Описание Старой Малоросии” відзначаються залученням значного масиву джерел та науковим підходом при їх розгляді, що дозволило йому докладно дослідити історію окремих українських родин.

Значний вплив на розвиток родознавчих студій в Україні мала публікація у XIX ст. - на початку XX ст. матеріалів фамільних архівів багатих старшинських і шляхетських родів Гетьманщини. Фамільні документи Ханенків, Милорадовичів було опубліковано на сторінках "Чернігівських губернських відомостей" у 1856-1860 та 1880-х рр. О. Лазаревський видав у 1884 р. та 1890 р. окремими виданнями архів споріднених старшинських родин Сулим, Скоруп та Войцеховичів.

Згадані роботи в основному носили поодинокий характер і не претендували на систематичність та всеохоплюваність. Попри заклики Пантелеймона Куліша у 40-х рр. XIX ст., довший час так і не розпочиналась робота над загальноукраїнським генеалогічним довідником. Лише у задумах Миколи Білозерського залишилось створення узагальнюючого дослідження "Южнорусские старинные роды". Пояснювалось це багатьма причинами -відсутністю власної державності, браком чіткого розуміння, хто повинен стати об'єктом дослідження. Поряд з цим, формується думка про те, що українцям не потрібно вивчати генеалогію представників власних вищих верств, оскільки, у переважній своїй більшості, і українська шляхта, і представники козацької старшини ополячились або зросійщились, а тому не можуть бути частиною українського національного тіла. Пропагована В. Антоновичем та його учнями (зокрема М. Грушевським) теорія "плебейської нації", тобто погляд на українців як на трудовий, переважно селянський, народ призвели до охолодження зацікавлення багатьох українських істориків генеалогічними студіями української шляхти та дворянства. Тому не дивно, що лише початком XX ст. датовано укладення В. Модзалевським перших українських (згідно тодішньої термінології- малоросійських) гербових і родовідних довідників ("Малоросійський родословник" доведений у четвертому томі до букви "С", містить 234 родословні розписи дворянських фамілій Чернігівщини; деякі матеріали п'ятого тому були опубліковані вже у 90-х рр. XX ст.) та "Малоросійський гербовник" (разом з В. Лукомським)).

Праці В. Модзалевського написані на значній джерельній базі, зокрема автор використав послужні списки українських дворян з архіву Департаменту герольдії. Дослідники відзначають, що широта представлених у "Малоросійському родословнику" відомостей, детальний опис життя і діяльності відомих представників, виявлення унікальних фактів дає| можливість скласти достатньо повну картину соціально-економічної історії, господарства, культури досліджуваного ним регіону.

Не вдалося українським дослідникам генеалогії и створити своє товариство на кшталт організованих у 1897 р. Російського імператорського генеалогічного товариства у Санкт-Петербурзі, у 1892 р. Історико-родовідного товариства у Москві та у 1906 р. Геральдичного товариства а у Львові. Вчених українців в їх рядах не було.

3. Українська генеалогія ХХ століття.

Негативний вплив на розвиток вітчизняної генеалогії у XX ст. відіграло становлення радянської влади - у підрадянській Україні займатись історико-родовідними студіями стало не лише не престижно, але й небезпечно: могли звинуватити "в упаданні" перед старими порядками. Адже і сама генеалогія була "ідеологічно ворожою' і "виконувала соціальні замовлення панівних класів" Значення генеалогії впало і в зв'язку з неправильним розумінням її можливостей та завдань ході історичного дослідження, а сама генеалогія перестала викладатись у вищих навчальних закладах. Генеалогія опинилась за межами історичної науки в СРСР, а у 1920-х рр. навіть проходить переключення генеалогії на євгеніку, що виділилась тоді у окрему самостійну науку – на сторінках "Русского евгенического журнала" друкувались окремі генеалогічні дослідження, присвячені вивченню проблем спадковості, вроджених і набутих якостей людини. Як відмічає П. Свіщєв, до занепаду генеалогії призвела і зміна інтересів історичної наук, яка від вивчення політичної історії так чи інакше пов'язаної з історичним мікрорівнем та особою, перейшла до розробки великих соціальних груп (класів, етносів, держав). В радянський час світ змогли побачити лише поодинокі генеалогічні праці, у більшості своїй присвячені часам Київської Русі чи трудовим, робітничим династіям, хоча з часом лунали думки про важливість застосування генеалогічних дослідження різноманітних прошарків соціалістичного суспільства. Разом з тим формувався напрям дослідження, пов'язаний з вивченням родоводів видатних особистостей минулого (вчених, письменників, декабристів).

Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях у період між двома світовими війнами. Тут українські вчені не були обмежені ідеологічними рамками, а тому вільно могли обирати тематику досліджень.Відмітимо, зокрема роботи І. Шпитковського про герб і рід Шептицьких та В. Барвінського про рід П. Конашевича-Сагайдачного. До 30-х рр. XX ст.відноситься спроба укладення у Львові загальноукраїнського генеалогічно-геральдичного довідника Миколою Голубцем під назвою "Золота книгаукраїнського лицарства".

Українські діаспорні історики натомість зробили спробу продовжити родовідні студії на еміграції, і навіть у 1963 р. утворили Українське генеалогічне і геральдичне товариство (УГГТ), що видавало "Записки о УГГТ". На його сторінках виходили генеалогічні розвідки О. Оглоблина, Р. Климкевича, В. Сенютовича-Бережного та ін., присвячені переважно козацько-старшинським, міщанським та селянським родам. У Мюнхені діяв Український інститут Родознавства, виходив часопис "Рід та знамено". Окремі генеалогічні роботи побачили світ на сторінках "Записок чину Василя Великого" у Римі.

В УРСР лише початок "перебудови" ознаменував зростання зацікавлень як серед вчених, так і нефахівців генеалогією відомих українських родин. Відповідні розвідки все частіше стали з'являтись на сторінках історичних та літературних часописів; у 1990 р. у Львові було засновано Українське геральдичне товариство, яке у своїх статутних документах, поряд зі сприянням відродження української геральдичної науки, декларувало розвиток суміжних з нею історичних дисциплін, у тому числі й генеалогії. З 1991 р. відбуваються щорічні наукові конференції Українського геральдичного товариства, матеріали яких регулярно публікуються. Генеалогічні конференції відбуваються і в Інституті історії України НАН України. З 2000 р. почали виходити "Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства" (у 2005 р. вийшов четвертий випуск). У 1995 р. виникло Українське генеалогічне товариство. В Україні функціонують і два генеалогічних центри: Центр генеалогії і біографіки та Українсько-польське генеалогічне бюро. Матеріали з української генеалогії з'являються на сторінках багатьох фахових та науково-популярних журналів та часописів.

Дев'яності роки врешті-решт ознаменувались і виданням цілого ряду монументальних праць з історії та генеалогії української шляхти, провідне місце серед яких посіла "Українська шляхта з кінця XIV до середини ХУП ст. (Волинь і Центральна Україна)" Н. Яковенко. Генеалогія східно-європейських князівських династій докладно розроблена в працях Л. Войтовича ("Генеалогія династій Рюриковичів" (Київ, 1990), ""Генеалогія династії Рюриковичів і Гедеміновичів" (1992), "Удільні князівства Рюриковичів і Гедеміновичів у ХЇЇ-ХУТ ст." (т. 1-2, Львів, 1996), "Князівські династії Східної Європи (кінець ГХ - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль" (Львів, 2000). Питання козацько-старшинської генеалогії піднімається у працях В. Кривошеї (Українська козацька старшина. Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. К., 1997.102 с. Ч. 2. Синодики як джерело козацько-старшинської генеалогії. К., 1998; Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. К., 2002. 396 с; Генеалогія українського козацтва. Білоцерківський полк. К., 2002. 184 с). У 2000 р. у Львові опублікована праця 3. Служинської та М. Шабеко. У ній дослідники знову звернула увагу українських науковців на генеалогію як науку, яка дає базу даних для медицини, генетики, геногеографії, демографії і т.п. ("Генеалогія - це наука, що досліджує рід у родинному, соціально-історичному та медично-генетичному аспектах"), подали основні відомості про клінічно-генетичний метод у медицині.

Поиск по сайту: