Синодики і поминальні книги

Розвиток української генеалогії

Перші генеалогічні роботи на українських землях.

Синодики і поминальні книги.

Оскільки генеалогія протягом довшого часу займалася вивченням, як правило, родоводів суспільних еліт, відповідно до цього особливістю розвитку власне української генеалогії є те, що її умовно можна поділити на кілька етапів відповідно до змінюючих себе еліт – генеалогія князівських часів (князі і бояри), шляхетська генеалогія часів Польсько-литовської доби, генеалогія українського козацтва, а пізніше – генеалогія українського дворянства-шляхти часів Російської імперії. Однак не повинно виникнути враження, що виділення цих етапів говорить про повну змінність еліт в Україні. Можна говорити лише про зміну назв та термінів у зв'язку зі зміною державної приналежності, адміністративно-територіального та військового устрою та поступовим перетіканням з боярства в шляхту, значної частини шляхти у козацьку старшину (за визначенням Зенона Когута – "української еліти, що виконувала функції шляхти"), з шляхти та козацької старшини у російське дворянство. За визначенням дослідників, ще однією особливістю української генеалогії є відсутність значних генеалогічних масивів власне українського державного походження.

Розвиток української генеалогії пройшов ряд етапів. Перші генеалогічні відомості зустрічаються на сторінках давньоруських літописів. Їх автори, які ставили перед собою питання "Откуда єсть пошла Руская земля стала и хто в ней почал первое княжи", не могли оминути увагою і походження слов'ян, яких Нестор-літописець традиційно виводив від третього сина Ноя Яфета.

Самі ж літописи є безцінним джерелом для вивчення генеалогії князівських родів часів Київської Держави.

Існували князівські та боярські архіви, де відкладалися документи, які включали дипломатичні угоди, скріплені шлюбами, майнові акти, листування. Частина подібних документів відбита у літописах, з яких до нас дійшли тільки зведення, створені на базі літописів окремих князівств та земель, які використовували ці документи. У зв'язку з неповністю та фрагментарністю цих джерел важливе значення мають хроніки, у першу чергу польські, угорські та німецькі, в яких відбиті родинні зв'язки династії Рюриковичів, а подекуди навіть окремих нобілів (нетитулованих представників панівної еліти).

Після приєднання українських земель до складу Польщі та Литви, українська (руська) шляхта була включена до лав польської і литовської шляхти. Тому деякі відомості про українські шляхетські роди ми можемо зустріти на сторінках польських гербових збірників.

Оскільки у Литовській державі ведення родоводів не мало такого практичного значення, як на приклад у Московській державі, тому їх поява датується XVI ст., а рівень вірогідності є достатньо малим. Досить, наприклад, порівняти варіанти родоводів князів Одинцевичів або проаналізувати генеалогію князів Сангушків, написану в 1640 р. смоленським єпископом Єронімом Сангушком, щоб переконатися, що в частині цих пам'яток немало незбігів та помилок. Однак такі родоводи зберігають свою цінність, так як попри хронологічні неузгодження і перекручення певних місць містять пласт фактичного матеріалу. Фальсифікати, які почали виготовлятися з XVI ст, були спрямовані на те, щоб у число князівських родів ввести окремі шляхетські роди. Таких спроб були десятки як у Польсько-Литовській, так і в Московській державах.

Дослідникам української генеалогії доводиться мати справу з унікальними пам'ятками – церковними та монастирськими синодиками (пом'яниками), суботниками, диптихами. Вони являють собою спеціальні книги (спочатку це були невеликі пергаментні грамотки-сувої, інколи вміщувались як окремі записи у церковних книгах), куди заносились імена жертводавців та членів їх родин, які повинні були поминатись під час відповідних богослужінь (поминальних служб). Традиція ведення таких книг, характерних для Східної Церкви, простежується дослідниками на українських землях (Волинь) з XIII ст. (з цього часу відомі вклади до церков і монастирів на помин душі), хоча, ймовірно, вони існували і раніше. Синодики велися у всіх престижних монастирях, некрополі яких часто слугували усипальницями певних родин. Найдавнішим українським синодиком, який дійшов до наших днів в оригіналі, є датований 1483-1526 рр. Синодик Києво-Печерської Лаври – головної православної святині для українських, білоруських та литовських князівських і магнатських родин. Записи у таких синодиках робились наступним чином: особа, яка вносила грошове пожертвування, подавала своє ім'я та імена представників своєї родини. Імена осіб вносились у тому порядку, в якому вони померли. Відповідно до цього можна спробувати реконструювати поколінний розпис членів певних родин. Як правило, в книги вносились лише імена, але шляхтичі подавали і власні прізвища; належність до княжої родини виділялось особливим зазначенням титулу. Кількість записаних імен, термін та періодичність поминання залежали і від величини вкладу, який міг бути спеціально обумовлений і залежати від статку особи, що бажала записати свій рід у Пом'яник. Так, представники вищих станів на поминання могли дарувати монастирям цілі маєтки.

Від частого користування такі книги зношувались, у них закінчувалось вільне місце для записів, а тому час від часу виникала потреба їх переписувати. При цьому записи нерідко систематизувались. Саме у вигляді пізніших копій і дійшли до нас більшість таких книг. Так, Пом'яник Супрасльського монастиря був переписаний у 1631 р. Стефаном Кохановичем з більш давнього пом'яника, складеного бл. 1500 р. і доповнений пізнішими записами. Завдяки синодикам ми володіємо інформацією про членів багатьох знаних українських шляхетських родів (князів Острозьких, Корецьких), козацької старшини (П. Сагайдачного). Російський дослідник С. Конєв структурно у тексті поминань виділяє записи – частина тексту, яка відноситься до однієї поминальної особи, та статті – група записів, об'єднаних заголовком або іншими формальними або логічними ознаками (ідентифікація записів у суцільному тексті за рідкісними іменами або за ідентичною заглавною статтею у іншому пом'янику). Сам запис складається з трьох частин – іменної (ім'я або імена, якщо їх у особи було кілька, родової (прізвище, прізвисько, по-батькові або вказівки на родичанні – син, дружина), обставинної (обставини смерті).

Значна увага практичній генеалогії приділялась як на дворах українських князів та магнатів, так і представниками шляхти (Ю. Єрліч). Поряд з цим, велась робота і по вияву фальшивих шляхтичів та генеалогій. Так, генеалог Валеріан Трепка створив "Книгу хамів", куди включив більше 2500 фамілій своїх сучасників, які без достатніх на те причин віднесли себе до шляхти.

Поступове розширення території Російської імперії призводило до включення до складу російського дворянства місцевих еліт та соціальних верхівок приєднаних земель. Дворянський статус, зокрема, отримали дворянство Прибалтики (починаючи з 1710 р.), фінське дворянство (1723 р.), молдавські та грузинські дворяни (початок XVIII ст.), смоленська шляхта (1752) та польська шляхта (остання чверть XVIII ст.), вірменські дворяни (початок XIX ст.). Створені після указу Катерини II від 1785 р. про зрівняння у правах козацької старшини та української шляхти з російськими дворянами спеціальні комісії для розгляду відповідних подань, отримали величезну масу генеалогій, поданих представниками українських родів. З українського козацтва право дворянства було визнано: генеральним обозним, суддям, підскарбіям, писарям, осавулам, хорунжим, бунчужним, полковникам; бунчуковим товаришам, полковим обозним артилерійського правління, осавулам артилерійського правління, хорунжим артилерії генерального артилерійського правління; полковим осавулам, хорунжим, сотникам, отаманам артилерії, генеральним войськовим товаришам, полковим писарям статського правління, чинам підкоморію, земського судді і підсудка, які були жалувані у ці чини за часів існування гетьманського правління. За доказ дворянства приймались жалувані грамоти від російських царів та дані гетьманами за службу універсали на нерухоме майно. Згідно з Л. Савьоловим, у часи діяльності комісій по розгляду справ щодо дворянських прав в Малоросії виявилось до ста тисяч дворян (шляхтичів) з документами, хоча ще 15-20 років тому багато з них заявляли про відсутність відповідних паперів. Велика частина отриманих комісіями матеріалів не мали наукової цінності, оскільки базувались на фантастичних відомостях, здогадках та свідомих фальсифікаціях.

Посилення інтересу до вивчення родинних зв’язків українського дворянства-шляхти з середини XVIII ст. у більшості випадків і був викликаний необхідністю довести шляхетність власного походження, щоб бути вписаним до дворянського стану Російської імперії. Жалувана грамота Катерини II російському дворянству передбачала, зокрема, запровадження в зв'язку з необхідністю вдосконалити систему обліку російського дворянського корпусу губернських родовідних книг, "дабы доставить каждому благородному дворянскому роду тем найпаче способие продолжать своє достоинство и название наследственно, в поколение, непрерывно, непоколебимо и невредимо от отца к сыну, внуку, правнуку и законному потомству, пока богу угодно продлить им наследие". Жалувана грамота надавала право бути вписаним до родовідної книги губернії як невід'ємний дворянський привілей та ніяк не обмежувала терміну запису до родовідної книги. До неї вписувались в алфавітному порядку всі дворяни, які володіли в губернії нерухомим майном.

Зацікавлення українського дворянства власною генеалогією очевидно зберігалося і протягом кінця ХVШ-ХІХ ст., оскільки саме в цей час їй доводилось вести боротьбу з імперською Герольдією за подальше визнання власних шляхетських прав.

Поиск по сайту: